Над Чорним морем
Іван Левицький
XII
Львів: Товариство ім. Шевченка, 1891
XII.
Тимчасом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкином ішов до Навроцького. Тихою ходою ішов він уличкою, що увігнула ся в балку і знов піднималась на гору. Тінь полягла на балці. На горі через лист акацій блискали проміння надвечірного сонця і через балку падали на другому боці на білі невеличкі хати, на гарненькі дахи, і обливали іх горячим сьвітом.

Тихий вечір розворушив думи в серцю Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Єму ніби в самі очи заглянули іі тихі, як вечірне небо, сині очи. Без єго волі вирвалось з єго грудей легке зітханє. — Шкода Сані… Але двайцять пять тисяч і дім! Се не жарти. Колиб мині ті гроши з додачею Сані. Та нічого робити: треба брати в додачи Маню. Іі грішми я закладу собі ґрунт для карієри…

Правда, воно якось неморально. Але тепер сьвіт не такий, щоб дуже церемонитись з моральною. Бог єсть для темного тільки люду. Чортами можна лякати тільки сільських бабів та дурнів. Моральна тільки в книжках. Ідеали — нісенітниця і клопіт в практичному життю. В сьвіті панує один закон біольоґічний: дерево запускає корінє в землю і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущи та слабіще дерево. Пустимо і ми корінє в людський натовп і будемо пявкою висисати сік кругом себе, звідкиль тільки можна. В сьвіті скрізь співаєть ся стара, як сьвіт, пісня: Той хто не може, той дуже скрипить; хто не лукавить, той з заду сидить. З заду я ніколи не сяду; лучше сидіти з переду… І ми сядемо з переду, і про нас заговорить в сьвіті. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба пригнемо ся, а потім піднімемо ся високо-високо. Але що буде, як з гори повіє інчий вітер?! Як часом звелить запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? запитав сам себе Фесенко. Тоді скинемо одну машкару і надінемо інчу, хоч-би й машкару чести і правди. Се не велика штука. Чи то й один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!… Фесенко… так і знать, що моя, як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв-би іі нечистий…

Фесенко розсердив ся і був-би готовий дати по потилици своій бабі або прабабі, як-би вона яким чудом стала теперечки перед ним.

Фесенко й не зчувся, як дійшов до монастирськоі гостинниці не примічаючи нічого. Він підвів голову і зирнув на-бік. Під акаціями, просто вікна гостинниці, він углядів не бабу і не прабабу Феську, а Навроцьку і іі дочку Маню. Вони сиділи за столом. Стіл був накритий білою, як сьніг, скатертею. Самовара на столі ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонив ся дамам. Навроцька попросила єго сісти і напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві свій циліндер, кинув дорогий шовковий парасоль з ручкою з слоневоі кости і ґраціозно сів на кіньчику стільця.

— Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучити до своєі Мані, подумала Навроцька.

— Якже ваше здоровлє? спитав Фесенко в Навроцькоі і усьміхнув ся.

Зпід чорних тонких єго усів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре вичищені зуби.

— Спасибі вам! Мині стало лучче, сказала Навроцька і втопила своі вражливі очи в єго очи.

— Гарний як картина! Чоло високе, брови високі, подумала Навроцька. Треба єго доконче залучити до Мані. Пишна фіґура Фесенка проти молодих акацій виступала у всій красі, різко, ясно, як намальована: плечи широкі, груди дужі, будова тіла міцна, кремезна. Червоні губи склались, як дві хвилі, погнуті вітром. Се був тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморского краю.

— Деж Харитон Карпович? спитав Фесенко.

— Десь гуляє з Санею над морем, над кручею, сказала Навроцька.

Фесенко пильно глянув Мани в очи і почав іі чарувати своіми острими карими очима. Він кинув на неі острий орлиний погляд, а потім солідно прижмурив своі очи. Маня спустила своі очи на одну мить. Фесенко мигнув на неі вдруге, неначе вдарив очима. Маня дивилась на него спокійно, неначе та ягниця.

— Очи спокійні, неначе очи склянноі кукли: ні добро, ні зло, ні прихильність, ні любов не сьвітить ся з іі очей, подумав Фесенко.

Маня й справді дивилась на него своіми безвинними дитячими очима. В неі були очи гарні ситоі телички.

Фесенко прижмурив очи і кинув солодкими очима на Навроцьку. Гострі очи Раіси Михайловии на одну мить стали мягкі, аж солодкі.

— Стара держати-ме руку за мною. Се добре. Двайцять пять тисяч неначе вже в мене в кишени, подумав Фесенко і знехотя лапнув долонею за кишеню.

— Щож ви тепер малюєте, Маріє Харитонівно?! спитав ся в Мані Фесенко. Певно рожи та леліі!

— Тепер я малюю простійші сюжети, обізвалась Маня і не договорила.

— І простійші і прозаічнійші, договорила за дочку мати. Вона малює човна на березі моря під скелею.

— О, тай це сюжет непрозаічний: човник маленький, сине море, сірі скали, весло на човні, кругом білі хвилі. Чую — поезія! сказав Фесенко, прикинувшись поетом.

— Шкода, що тут нема фортепяна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона вже грає Шопена, обізвалась мати.

— Не вже ви граєте гм… гм… Шопена? аж скрикнув Фесенко. Вже дійшли до такіх трудних пієс в ваші літа! Честь вам і слава! сказав солоденьким голосом Фесенко. Чи трудний, чи легенький той Шопен, він не тільки не знав того, але і навіть ніколи не чув про Шопена і зовсім не інтересовав ся ним.

— Чи не думаєте, Раісо Михайлівно, післати Марію Харитонівну на курси в універзітет? спитав Фесенко.

— Борони Боже! аж крикнула Навроцька. Моя Маня вчилась в приватному пансіоні мадам Роже, і вчилась не для курсів, а для себе. Я навіть боялась дати іі в женську ґімназію. Знаєте ті ґімназистки та курсистки бувають такі……

Навроцька не договорила. Іі здалось, що про тих курсисток сором навіть говорити з порядними людьми.

— Правда, бувають такі, такі собі… гм… і собі не договорив Фесенко і спустив очи на стіл, неначе засоромив ся.

— Одначе час-би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає. Йди Маню, проходись з паном Фесенком по саду, поки я звелю застлати стіл. Це стара Навроцька дозволила дочці таку вільність, що дочка на неі аж очи витріщила: не вже я оце піду гуляти сама, без мами з паничем? неначе питали іі очи в мами.

Навроцька встала і пішла в гостинницю. Фесенко схопив ся з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечи пальто з полосатою підкладкою і попросив Маню ва гулянку. Навроцька пішла в свій нумер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за занавісою коло відчиненого вікна і назирала звідтам за Фесенком та Манею. Вона боялась, щоб Маня не сіла часом з Фесенком на пароход та не дремнула в Константинополь.

Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських стін.

— Може ся Маня тільки так собі зверху сьвята та божа, а в души така розумна та остра та начитана, як іі сестра Саня, подумав Фесенко. Вониж з одного гнізда, і не може бути, щоб Саня не напахала іі своім душком. Колиб часом не спектись, як опік ся від Сані.

І Фесенко задумав ся. Він не знав, з чого зачати розмову. А що як пічну розмову про рожи та леліі, а вона мині дасть відкоша, як остра Саня?! подумав Фесенко. На всякий раз пічну з серіозних матерій.

— Ваша сестра високо розвита особа, очитана, розумна. Вона козмополітка, любить усякі абстрактні теоріі та сучасні ідеі, та високі принципи, почав Фесенко.

— Про що це він мині говорить? подумала Маня. Що то за слова козмополітка, аб… аб…страктні теоріі? на силу вимовила се слово Маня в-умі.

— Гм… еге, відказала Маня, з-роду неохоча говорити. Що до мови, вона вдала ся трохи в свого батька.

— А ви козмополітка, чи націоналка? Якіх теорій та принципів ви держитесь? знов чепляв ся Фесенко.

— Я?… Маню вразили ті терміни. Се неначе француські слова, подумала Маня. Треба покликати на поміч француську граматику… Вона кинулась в мисли до француськоі граматики, кинулась думкою в француську етимольоґію і не знайшла там тих слів, кинулась до синтакси — там іх не було. — Ой лишко! Про що це він мене питає? подумала вона а потім сказала:

— Ми… ми цего не вчились в мадам Роже.

Фесенко зареготав ся в души і прикусив червоні губи.

— А ваша сестра таки любить ці терміни, сказав Фесенко.

— Щож то Саня любить таке чудне? подумала Маня. Якісь терміни… гм… чи не турецкі якісь нові модні конфекти?

— Еге… любить; любить, обізвалась Маня.

— Чи ваша сестра часом не соціялістка? спитав Фесенко.

— Так, спеціялістка. Папа часто каже, що Саня спеціялістка, бо любить вчити в школі; каже, що і я спеціялістка, бо люблю малювати, обізвалась Маня.

— Ви мене не так зрозуміли, Маріо Харитонівно. Я не говорю про спеціяльність вашоі сестри. Що вона добра спеціялістка в педаґоґіі, про це я давно знаю. Я говорю, що ваша сестра, хоч молода, а вже знає добре усякі соціяльні ідеі, інтересуєть ся теоріями. Мабуть богато читала і знає усякі теоріі, сказав Фесенко.

— А вжеж знає, бо вона добре вчилась в ґімназіі. Вона має золотий медаль. І в нас в пансіоні вчили теорію поезіі і прози, бовкнула Маня.

Фесенко трохи не зареготав ся голосно. Щоб не засьміятись він голосно кашлянув. Це чисто провінціяльна дуре́на! В пансіоні мадам Роже нічого не робили, тільки байдаки били тай француський язик вчили, подумав Фесенко.

— Чи ваша сестра любить ті теоріі ради самих теорій, чи прикладає іх до практики? знов спитав у Мані Фесенко.

Маня вже зовсім не розуміла, про що він говорить.

— Ой, Боже мій, як він говорить по вченому! Нічого не розберу! подумала Маня і нічого не відповіла. Бідна дівчина оглядалась на всі боки, неначе шукала матери для помочи.

— Ну, це не Саня! подумав Фесенко. Повертай цабе, бо соб нікуди. Дуже високий тон я взяв для цеі Мані. Тепер сьміливо мож починати розмову про леліі та рожи.

— Ви мабуть тепер богато читаєте? почав Фесенко трохи перегодя. Місце таке гарне: море, скелі, акаціі, кораблі, білі вітрила. Поезія кругом.

— Еге! обізвалась несьміливо Маня. Тілько мама не дозволяють мині богато читати. Кажуть, що книжками можна очи збавити. Саня не слухає мами, читає богато і в неі очи вже болять; вона часом надіває окуляри.

— Оце негарно, як молоденька і така гарна панна, як ви, та надіне окуляри. Бережіть своі очи. В вас пишні, ясні очи, якіх я ще й не бачив ні-в-кого, сказав комплємент Фесенко.

Маня почервоніла. В неі почервоніло навіть чоло, а щоки неначе зайняли ся.

— Я тепер читаю Гоголя… але… але мама каже: паннам ще не годить ся читати усего Гоголя, несьміливо обізвалась Маня.

— А Шевченка ви читали? спитав для штуки Фесенко, щоб випитати в неі погляд на Украінщину.

— Ні, не читала. В папи є Шевченків кобзар, але мама казала мені, щоб я єго не читала, каже, що він написаний мужицькім язиком. Мама дає мені француські книжки, сказала Маня.

— Буде саме така жінка, якоі мені треба: не знає ніяких тих теорій та ідей, нігде мене не скомпромітує, подумав Фесенко. Але щоб розговоритись з нею, треба братись або до музики або до рож та лелій, подумав Фесенко.

— Якже оце ви покинули дома своі квітки? Хтож іх буде доглядати? спитав Фесенко.

— Ми повиносили вазони в сад і сказали, щоб наша горнична поливала. Квітки не пропадуть. Мама просила одну даму, що мешкає по нашій стороні, наглядати, сказала Маня.

— Гарні в вас вазони? спитав Фесенко.

— О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з ними робити, бо зрізувати шкода. А папа жартує, каже мамі: Візьміть та підніміть на два аршини стелю.

Фесенко зареготав ся. Маня й собі засьміялась.

— Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так іх жалує. І я сама своіми руками прищепила аж два.

— Аж два! крикнув Фесенко. І своіми ручками?

— Своіми руками, сказала Маня. Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла астри та левкоі, сказала Маня.

— І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в сьвіті квітки! Як-би мені хотілось подивити ся на вашу резеду! промовив з патосом Фесенко.

— Прийідьте та й побачте! сказала Маня і сама вдивилась своій сьміливости.

— А ви мені дозволите нарвати букетик на памятку хоч малесенький? спитав Фесенко.

— Добре! сказала Маня і знов іі щоки почервоніли.

— Я той букет сховаю в срібну та перлову коробочку і буду держати на памятку до самоі смерти! знов гукнув з підробленим патосом Фесенко.

— На що ви єго будете ховати в коробочку? Хиба він такий гарний? Є квітки богато кращі, як резеди! сказала наівно Маня.

— Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви іі любите. А що любите ви, те люблю й я, сказав Фесенко і заглянув Мани в самі очи.

Маня засоромилась. Ще ніхто не говорив іі такіх чудних комплєментів. Вона трохи стревожилась і повернула стежкою назад.

— Треба доходити до діла, бо вже до гостинниці й до мами недалечко, подумав Фесенко.

— А резеду ви вже малювали на картинках? спитав Фесенко.

— Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарцизи, сказала Маня.

— Чому так? спитав Фесенко.

— Я найбільше з усіх квіток люблю нарцизи, сказала Маня.

— І я найбільше люблю нарцизи. Ох, які пишні квітки: білі, чисті як невинні панни, ще й румяньці в середині! Нарциз то квіт весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! Любов чиста!!!

Фесенко піднімав голос, як оратор в парляменті, і вкінци всего аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того патосу і пішла швидче по доріжці до стола, де горнична вже виносила самовар і ставила на стіл.

— Я дістану вам букет з нарцизів, знов почав Фесенко.

— Тепер літо, сказала Маня.

— Я піду в оранжерію і дістану там нарцизів. Я звелю садівникам посадити нарцизів в вазони. Нехай вони присилують іх зацвисти для вас, або нехай пропадуть! Я випишу вам нарцизів з'за границі з тих краів, де в наше літо буває весна! горячо промовив Фесенко.

— Оце, для мене так будете клопотатись? сказала Маня.

— Буду! я готовий усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! сказав Фесенко тихо, трохи не на саме ухо Мани. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де вже сиділа мама й наливала чай.

— Я люблю вас, люблю страшно! Я вас полюбив з того часу, як побачив ваші карі очи, говорив Мани на ухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, котра вже не йшла, а бігла до стола.

В неі горіло лице, пашіли уха; від сорому іі очи ніби затягло туманом. Вона не знала куди йти, де сховатись від тоі розмови, збила ся з стежки і йшла по траві. Добігла вона до стола і впала на стілець неначе під крило своєі мами, як те курча, що ховаєть ся від шулика під квочку. Тут тільки Маня ледви онамятувалась.

Навроцька глянула на Маню, на іі стревожене та червоне, як жар, лице, і зраділа.

— Щось було між ними, щось було! Не дурно Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж уха почервоніли! Навроцька зраділа! Вона глянула на Фесенка солоденькіми очима. Усе іі бліде матове лице стало неначе солодке, неначе вона лизнула априкозового варення.

— Що це ви? вже й нагулялись? спитала Навроцька в Мані.

— Вже мамо, обізвалась Маня. Я трохи втомилась.

— Мабуть мало ходите, мало гуляєте? спитав Фесенко.

— Мало. Ми більше сидимо в дома з мамою, скакала Маня.

— В ранці ходимо в монастир до церкви, а в вечер ходимо купатись, та й доволі, обізвалась ласкавенько Навроцька. Я думаю, що молодим паннам не годить ся далеко відбиватись від дому.

— Правда, Раісо Михайлівно, сьвята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного пола служба, сказав Фесенко.

— Добрий час попросити Маниноі руки в староі, подумав Фесенко. Саме добрий час! Стара помякшіла, як віск коло огню… Тільки Маня злякаєть ся, ще й дремене з переляку в хату… Але попрошу руки, попрошу. Що Бог дасть! Нетерплячка брала Фесенка. Він ледви вдержав зубами язика. Двайцять пять тисяч манили єго, неначе дражнились.

— Це я третій раз в іх в гостях, снувала ся думка в Фесенка. Мабуть буде трохи рано. А там в купця піймав облизня, бо тричи був в іх в гостях і попросив руки єго дочки… Стара дуже етикетальна дама. Ще рано, ще не час… Але не видержу! Ой не видержу!

Сам язик вилазив у него з рота. Він вже роззявив рот і хотів свататись.

— Добри-вечір вам! промовив позад него старий Навроцький.

Фесенко скочив з місця, як опечений. З Навроцьким стояв Комашко, а коло него Саня.

— Доброго здоровя! доброго здоровя! сказав Фесенко і лапнув рукою за голову. Рука не знайшла на голові циліндра і махнула по лобі. Фесенко схопив стілець і подав єго Навроцькому. Потім схопив він другий і подав Сани.

— Не клопочіть ся; я й сама візьму собі стільця, сказала Саня.

— Щоб зробити вам приємність, делікатність, говорив Фесенко і вхопив третий стілець і сунув єго Комашкови.

— Я й сам знайду собі місце, сказав Комашко, усьміхаючись.

— Щоб зробити вам приємність, приємність, говорив Фесенко підсолодженим голосом і звиваючись ґраціозною гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкови. Той здвигнув плечима і сунув єму і свою руку: на, мов, коли хоч!

— Певно вчинив міні знов якусь потайну гидоту, подумав Комашко; бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяєть ся подаючи руку, то певно він вчинив потайну каверзу.

Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув він на жінку, в жінки на лици і в очах благодать.

— Щось стало ся! Накльовуєть ся другий зять, а може вже й накльонув ся, подумав старий. Оце лишко! Якже міні тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипльомація, що й сам Бісмарк не потрафив-би, на яку ступити. З одним говори — скидай машкару, з другим говори — насовай машкару. Треба було послухати жінки. Казала жінка: ніколи не скидай тепер машкари, й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв цего Фесенка! Завдав міні на старість роботу. Старий трохи розсердив ся на Фесенка.

Усі посідали і довгенько мовчали. По один бік стола сиділо три душі, й по другий три душі і тільки поглядали через стіл одні на других. Усі почули, що за столом сидить права й ліва. Стара Навроцька знала це добре і почула, що іі прийдеть ся заводити машину, бо машина була готова стояти і мовчати хоч-би й до страшного суду.

— Треба починати самій. Нічого не поможе, подумала Навроцька. Але з чого, почати? Паничі вчені люде… Треба почати про щось вчене…

І в іі голові швидко потягли ся, як разок намиста, теми для розмови: погода, горнична, куховарка, априкозове варення, сині баклажани, вчорашний несмашний борщ…

— Ні, не випадає! Ой, ніяк не знайду доброго сюжета! подумала Навроцька.

На дворі було тихо, як в усі. Коли несподівано схопив ся з моря вітерець і острою стрілою перелетів через акаціі. Лист зашумів і затих. Один листочок упав на стіл. Фесенко схопив ся, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе бояв ся, щоб він не розбив ся, мов він був скляний. Усі мовчали і неначе чогось сердились.

— Вітер… промовила Навроцька. Яка чудова сего вечора погода! вкінци всего попала на сюжет стара Навроцька.

— Еге! обізвав ся Фесенко. Дивний пишний вечір!

Саня усьміхнулась. Навроцька глянула на Саню сердито.

— Щож ви тепер читаєте? спитала Навроцька в Комашка і аж зраділа, що знайшла високу матерію для розмови.

— Тепер я читаю книгу людського серця, обізвав ся Комашко. Маня кинула на него очима. — Яку чудну книжку він читає, подумала вона. Це мабуть не француська а англійська, бо так чудно зветь ся.

— Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.

— Мав велике щастє гуляти з Марією Харитонівною, відказав Фесенко з легенькім уклоном до Навроцького.

— І далеко ходили гуляти? спитала Саня в Мані.

— Аж до монастиря! несьміливо обізвалась Маня.

— Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, обізвав ся Фесенко.

— Як далеко! сказав Навроцький.

Саня засьміялась: до монастиря було сяжнів сорок.

— Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, обізвав ся Фесенко. Добре ви, Раісо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в ґімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! Які перли, ім ціни не ма!

— А з універзітетів та ґімназій що виходить? відрізала Саня. Чи перли, чи діяменти?

— Не те, не те, Олександро Харитовівно! несьміливо сказав Фесенко.

— А щож? бодяки, чи що? А я оце думаю втертись доконче між ті бодяки, бо йду на курси! відрубала Саня.

— Хе, хе, хе, ніби знехотя усьміхнув ся Фесенко. Як-би в ґімназіі та в курси завели грецький та латинський язик, то може звідтіль виходилиб перли. Правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це булоб по аристократичному.

Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукав одним пальцем по столу: то був знак, що він щось думає.

— Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голов навіть ґімназістам. Гм… це фальшива і шкідлива для молодіжи урядова педаґоґічна система. Шага не варта, прохопив ся Навроцький.

Фесенко прикусив язика. Навроцьва грізно глянула на свого чоловіка, неначе вдарила єго поглядом.

— Ой, щож я оце сказав? Щось не до ладу… Гм… не в лад… подумав Навроцький. Оце лихо! оце лихо! Біс єго зна, як я оце вихопив ся словом перед оцим небезпечним Фесенком: це тим, що я трохи сердитий на него. Овва! Гм…

Розмова не йшла. Комашко встав і почав пращатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов до дому. Саня побігла в нумер до Мурашковоі, щоб розказати ій про своє щастя. Іі душа була повна щастя, як криниця водою. Ій хотілось поговорити з подругою, пожити ще мріями, котрі не заспокоілись в іі молодому серцю.

Навроцький сидів і надув ся, як копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоілось щось таке в сімі, і собі швидко розпрощав ся. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостинницю відпочивати. Він ляг на софі, а в него з голови не виходила думка.

— І що я сказав?! Чорт міні надав сказати таку страшну річ. Цей Фесенко вертить ся між аристократами, часом ще скаже мому начальникови, а той напише в Петербург. Що як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого, як неблагонадежного. А тут ще до пенсіі служити цілих два роки. Овва! овва! І надав міні чорт скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Та усе те справляють не за своі гроші, а за моі. Треба і Саню держати на курсах. Ой лишечко! прийіду до дому, піду до архієрея. Треба частійше заходити за благословенням до архієрея… Овва! овва! Або запишусь членом в славянський благотворительний комітет.

Навроцька зісталась за самоваром з Манею.

— Про що ви там говорили з Фесенком? питала вона в дочки.

— Та… він почав дуже по вченому, а я нічого не могла розібрати. А потім…

— Мало читаєш ти вчених книжок! сказала мати.

Маня боялась научних книжок, як чуми, і не могла іх читати.

— Щож потім? спитала мати.

— А потім заговорив простійше, про квітки… знехотя говорила Маня.

— Щож він говорив тобі про квітки? чеплялась мати.

— Та… говорив, що він найбільше любить бузину! бовтнула Маня і почервоніла.

— Що це ти говориш? Яку бузину? спитала мати.

— Чи то… резеду! сказала Маня. Бо я єму сказала, що я сама сіяла весною резеду.

Мати засьміялась.

— Мабуть ти не дурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він говорив тобі?! чеплялась мати.

— Та… казав, що він любить баклажани чи то що. Це я говорю, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарцизи! сказала Маня. Я єму сказала, що я більше усіх квіток люблю нарцизи, а він каже, що й він любить більше всього нарцизи, і обіцяв принести міні букет з нарцизів.

— Тепер? Літом? Де він іх дістане? Це чудасія з вами тай годі!

— Казав, що дістане, хоч з'за границі випише! сказала Маня.

— Що це за диво? Він щось інче говорив тобі. Та признавай ся бо! Чого ти від него втікла?

— Бо стало страшно! сказала Маня.

— Оце диво! Хиба він страшний? Він-же такий гарний.

— Я, мамо, єго бою ся, хоч він і гарний; він так розумно говорить.

— Оце так! То ти боішся паничів? спитала мати.

— Боюсь, мамо.

— Аджеж ти малюєш паничів: малювала Ромеа та Юлію, Ярему й Оксану.

— Мальованих паничів не боюсь, а живих бою ся, чи то… дуже розумних боюсь.

— І Комашка боіш ся? спитала мати.

— Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас; я до него привикла.

Мати задумалась.

— Чи не перейшла я міри? Ще візьме та поснуєть ся в монастир, в черниці… подумала мати.

Мати дізналась, що ій самій прийдеть ся попсувати трохи своє чадо.

— Треба повезти іі в театр, щоб побачила оперетки Оффенбаха. Дістану романи Золя та всуну ій в руки. Нехай читає. Може буде сьміливійша з паничами. Овва! Шкодаж, як так! Ще я переборщила, думала стара Навроцька.

— Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? спитала Навроцька трохи надумавшись.

Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останних матерних словах вона почервоніла, але нічого не сказала.

— Чогож ти мовчиш? Від матери в тебе неповинно бути секретів. То тільки Саня потай від мене робить, що схоче. Але Сани я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить.

Маня сиділа червона й мовчала. Іі сором було признатись. Цего слова вона не вимовилаб ні-за-що в сьвіті. Мати мовчала й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очи та чорні високі Фесенкові брови, бачила єго повні червоні уста. Іі страшно схотілось поцілувати ті уста та ще й зараз.

— Мамо, я хочу варення! обізвалась Маня.

— Якогож варення тобі хочеть ся? спитала мати.

— Варення з кітри, сказала Маня.

— Вередує, подумала мати. Вона просить гіркого варення з кітри тоді, як вередує.

Мати пішла в гостинницю і винесла слоік з варенням.

Накидавши варення в блюдечко, вона подала єго Мани.

Маня з'іла ложечку і кинула ложечку на стіл.

— Гірке. Міні хочеть ся солодкого варення якби з априкозів…

— Оце яка ти сегодня вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось априкозів! сказала мати.

Одначе вона знов подибала в гостинницю і винесла слоік з априкозовим варенням.

— Еге, ти любиш Фесенка?! сказала мати.

Маня несподівано заплакала. Дві сльози скотили ся по щоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєі коханоі дочки до себе і поцілувала іі в голову.

— Маню моя дорога! Ти єго любиш? сказала мати. Еге, любиш єго? Маня мовчала.

— Міні здаєть ся, сказала мати, що він тебе буде сватати. Прийдеть ся справляти разом двоє весіллів. А тиб пішла за него заміж?

Маня аж кинулась.

— Я, мамо, ні-за-кого не піду заміж, тихо обізвалась Маня.

— Чом не підеш? Требаж тобі колись вийти заміж, сказала мати.

— Я вас ніколи не покину, сказала Маня. Без вас я ні-за-що в сьвіті жити не буду. Він мене візьме від вас, кудись заведе.

В Мані затремтів голос від жалю. Вона була напоготові заплакати.

— Звикнеш. Дівчина, як верба; де посади, то й прийметь ся, сказала мати украінську мужицьку приказку.

— Я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, сказала Маня.

— Вона ще дуже молода… Мало я виводила іі між люде. Живемо в кінци города, в виноградниках. Без мене вона навіть в город сама не ходила ніколи. Овва! Погано! Маня виросла провінциялкою і трохи навіть черничкою. Треба ій всунути в руки француські романи… та ще такі; де булоб доволі… априкозового варення…

Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостинницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснути. Перед іі очима усе мигали повні червоні уста під чорними блискучими вусами; блищали ясні Фесенкові очи. Ті уста, ті пишні очи і манили іі; дражнили серце, і чогось лякали і… довго, довго спати не давали…

А тимчасом Фесенко вертав ся до Одеси по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і сьвіжий вітерець прохолодив єго горяче лице. Він передумував усі випадки того дня.

— Я обіцяв Мани дістати букет з нарцизів… Ще й кляв ся й божив ся, що дістану. Розпустив свого язика, і сам не знаю як! І надав міні чорт сказати ій оце! І забув ся, що тепер не весна, а літо! Де я в Иродового батька дістану ій тих нарцизів? А без нарцизів хоч і очей не показуй до неі. Оце лишечко!

І ті нарцизи цілу дорогу не давали Фесенкови спокою. Він прийіхав до дому і все думав про нарцизи.

— Оце лізе в голову отой поганий бурян! ТФу, на тебе, сатано! думав Фесенко роздягаючись.

Він ліг спати, і єму все снилось, що він іде стежкою на полі, засіяному нарцизами та резедою. Нарцизи чудні, неначе чортики з рогами, колють єго в ноги, як колючки, а між білими головками блищать маґічні числа 25.000 на великих бадилинах, то золоті, то брилянтові, гойдають ся від вітру і неначе дражнять єго.

Фесенко прокинув ся. В вікно лилось золоте проміння горячого літнього сонця і падало на білу стіну. Перша думка, яка майнула в єго голові, була про резеду та нарцизи.

— Тфу, на тебе, сатано! Не вилазить отой бурян з голови, аж крикнув сердито Фесенко, встаючи з постелі. А цей бурян треба дістати, хоч з каміня вилупати. Де я єго дістану? Ага! піду в француський маґазин та дістану роблених нарцизів! Це буде ще ефектнійше!

Поки в маґазині робили букет з нарцизів, Фесенко що вечора йіздив на Великий-Фонтан до Навроцьких. Він ждав — не міг діждатись, поки той букет буде готовий.