Над Чорним морем (1891)/XIII
| ◀ XII | Над Чорним морем XIII |
XIV ▶ |
|
Другого дня Саня забігла раненько на чай в нумер до Мурашковоі. Вона дивувалась, що з Кишинева прибула в той час до Одеси Махновська, іі товаришка і приятелька, і зайшла до Мурашковоі.
Веселі панни сіли за столом, пили чай, говорили і не могли наговоритись. В відчинені вікна повівало ранною прохолодою. В нумері ще не було горячо. Саня поздоровшала, повеселійшала. Минула ся тревога, впав спокій ва серце: і повеселійшали ясні очи, почервонійшали уста.
Мурашкова сиділа край стола і шила сорочку.
— Надю, доки ти будеш плутати оте шиття? сказала Саня. Кинь оте діло! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляєть ся голкою в полотні.— Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба, обізвалась Надя.
— То дай швачці. Хиба в твоєі матери не знайдеть ся грошей, щоб наняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю. Оце шиття тільки заморочує памороки. Від него голова стає тупа, сказала Саня.
Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукав вишиваноі сорочки і хотіла викинути у вікно. Надя ледви встигла вхопити іі за руку. Вона відняла від Сані рукав.
— Та й пустуєш ти, Саню! Мабуть рада, що заміж йдеш, обізвалась Мурашкова. А я тобі кажу: навчись не тільки шити, але й кроіти.
— Навіщо? крикнула Саня.
— Пригодить ся. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й оці буденні сукні, щоб не платити в маґазинах чортячих грошей. Не знаєш ти, Саню, лиха, як я бачу, сказала Мурашкова.
— А наука? а книжки? Я лучче-б щось цікаве прочитала, ніж мала-б нудитись над тим шиттям, сказала Саня.
— Наука — наукою, а робота — роботою, сказала Мурашкова. Саню, а чи вмієш ти варити борщ?
Саня широко розкрила очи.
— Сказати правду, не вмію, сказала Саня. Знаю, що в борщі є картофля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки цукру…
Махновська і Мурашкова зареготались.
— Ну, я ще ніколи не йіла борщу з огірками та з цукром, сказала Мурашкова. А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрафить зварити.
— А хто-ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? спитала Махновська.— Куховарка, сказала Саня.
— А як вона не вмітиме? спитала Мурашкова. Не Комашко-же буде тобі варити борщ.
Саня замовкла й задумалась. Лице іі стало поважне. Іі мачуха скинулась на аристократку і не вчила ні іі, ні своєі Мані ні кроіти, ні пекти, ні варити. Попереду Саня про це й не думала, але тепер чогось ці питання стали для неі не жартами, а чимсь серіозним.
— Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки! сказала Мурашкова. Ти все коло книжок. А глянь на моі руки. Правда, чорні, зашкарублі та шереткі?
Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до Саниних білих ручок. Контраст був такий, як між паляницею та француською булкою.
— Бач, які твоі білі руки! Я своіми руками часом і ложки й тарілки перемию, бо в нас одна наймичка! сказала Мурашкова.
— Знаю, знаю, що ти поперед усего практична людина, як Грекиня, обізвалась Саня.
— Таки вгадала; я практична. Я чоловік діла, { хочу й своі пересьвідчення прикласти до діла. Коли я на чому стала, мене тягне до діла. Кидай, Саню, вищу науку та ставай до діла, до діла народнього, сказала Мурашкова.
— Ні, не кину. І я вже, як на чому поставлю, то вже не оступлю ся від свого, сказала Саня.
— Поки сонце зійде, роса очи вийість! Час не жде, час пливе, і наше життя пливе, як хвиля, обізвалась Мурашкова. Я нуджу ся без діла. Чую якийсь огонь в собі, якась тревога душі спати мині не дає. Я хочу діла і діла путнього. Моє життя марно йде. Ми тільки словами та ідеями граємось, як діти, а діло…— Бо ти, Надю, нервозна, хоч і практична, та ще й до того начиталась книжок, дуже до серця приймаєш принципи, обізвалась Махновська.
— А ти дуже спокійна та рівна. Ти вийдеш заміж і станеш буржуазною, обізвалась Мурашкова.
— Ба не стану. Я й в сіміі зроблю багато добра, бо сімья, як сьвітло, може далеко пустити від себе тепле і сьвітле проміння. Не серед степу-ж живе сімья, обізвалась Махновська.
— Боже поможи! А я й справді нервозна: пусте, монотонне, традицийне життя мене душить, як чад. Я хочу діла, сказала Мурашкова і стукнула пальцями по столі.
По іі матовому лици розлив ся легкий румянець. Темні великі очи блиснули огнем.
В двері хтось злегка постукав. Усі догадались, хто прийшов: в нумер увійшов Комашко, а за ним Мавродін. Привитавшись з паннами, вони посідали кругом стола і почали розмавляти.
— А знаєте, кого я сегодня стрів в Одесі? сказав Комашко. Аристіда Целаброса.
Мурашкова з початку ніби злякалась. Іі щоки зблідли, очи притухли, серце наче вмерло. Потім вона раптом почервоніла. Кров вдарила в іі щоки, складочки під очима стали рожеві. Великі темно-карі очи стали веселі, веселі й заблищали. Серце в грудях заграло. На неі усьо неначе пахнуло огнем. І той огонь пішов по нервах. Нерви натягли ся, як направляні струни, готові задрожати й задзвеніти веселою мельодією. Мурашкова чула, що радість усе прибуває в іі серцю, наливає єго до верху. Іі хотілось сьпівати, сьміятись, жартувати.
Мурашкова схопилась, побігла до вікна і пхнула рукою обидві половинки вікна. Вікно відскочило і вдарилось об одвірки так, що шибки задзвонили. Вона чула, що іі ніби пашить від огню.
— Ніхто не хоче чаю? спитала Мурашкова, вернувшись до стола.
— Ні, спасибі вам! сказали Комашко і Мавродін.
— То я перемию посуду, сказала Мурашкова і кинулась до посуди. Вона вхопила чайник, кришечка поховзнулась по чайникови і впала на чарки. Скло дзенькнуло, Саня кинулась, Мурашкова зареготалась, вхопила ложечки, ложечки випали з рук і брязнули об блюдечко. Нервний Комашко скривив ся. Саня аж задрожала. В Мурашковоі трясли ся руки. Вона чула, що в неі кров по жилах ходить ходором.
— Ти, Надю, трохи розтревожена сегодня, обізвалась Махновська. Дай лишень, я помию посуду.
Махновська встала і спокійно помаленьку перемила й перетерла посуду. Мурашкова сіла на канапі і неначе вгляділа перед собою великі очи та румяні уста Целаброса. Не бачивши єго довгенько, вона почала єго забувати. Але як тільки Комашко нагадав про єго прийізд, кохання спахнуло в іі серцю раптово, горячо.
— Як ти солідно миєш блюдечко, неначе жертву богам приносиш, обізвалась до Махновськоі Мурашкова і знов зареготалась нервно й голосно на всю хату.
Саня переглянулась з Махновською, а потім з Комашком.
— А знаєте, Викторе Титовичу, що Надя оце напалась на мене за те, що я беру ся до вищоі науки? сказала Саня, щоб зачепити Мурашкову і як небудь вгамувати іі нерви.
— Чого-ж це так? сказав Комашко. Вища наука ніколи нікому не пошкодить.— Ет, ви ідеалісти! сказала Мурашкова. Час йде, і життя йде. Я поважаю тільки науку прикладну, соціяльну, політичну економію. Треба братись до діла, а не байдики бити та літати в хмарах абстракцій. Ти, Саню, хочеш залетіти в Дантів рай і крутитись в хорі безсмертних духів.
— Надю! ти таки добра горячка! Тебе бере нетерплячка, сказала Саня.
Мурашкова знов зареготалась.
— А не потрафиш в той рай, будеш варити борщ з огірками та з цукром, знов обізвалась Мурашкова і знов зареготалась.
— Ну, не велика премудрість вивчитись варити борщ, сказала Саня. І борщ вчитиму варити і вищу науку перейму; і посьвячу себе на службу женщині, або народови: я люблю педаґоґію, а це річ не мала й не пуста.
— Вища наука поможе й до усякого діла стати; бо навчить, як за діло братись, сказав Комашко. Ото хоч би й Целаброс. З вищою наукою може-б він вийшов і путним чоловіком… Може-б вища наука задавила в єму грецькі практичні матеріяльні інстинкти, і підняла в єму інчі, вищі інтереси.
Мурашкова перестала сьміятись. Вид став поважний. Вона обидилась.
— А хиба-ж він не путний чоловік? трохи сердито сказала Мурашкова.
— Не те, що зовсім не путний, навіть пустим єго не можна назвати. Він тільки любить гратись в ідеі, як діти грають в мяча. Говорить, щоб наговоритись в смак, бо любить і вміє говорити. Криєть ся в космополітизм, як заяць в нору, і… ніякого путнього діла не робить і… не зробить.Мурашкова розсердилась. Густі рівні брови трошки зійшли ся і між ними з'явились легесенькі зморшки: то була прикмета іі гніву.
— Ви не правдиві до єго, сказала вже зовсім спокійно Мурашкова.
— На нещастя Комашко правду каже, обізвав ся Мавродін. Уся сила Целаброса в красних словах: і таких пустих космополітів повно в наших городах. Аж кишить!
Мурашкова почула, що по іі напружених нервах неначе хтось вдарив з усієі сили і іі нерви заболіли. Вона чогось почула, що цей замах був смертельний для іі серця. Вона не могла не йняти віри Комашкови й Мавродінови, бо знала, що вони лучче від неі знають Целаброса, але іі хотілось не йняти ім віри. Іі хотілось, щоб то була неправда.
— Хотіла-б я вам не йняти віри, сказала Мурашкова, і іі голос задрожав. Вона відвернула очи і дивилась у вікно.
— Хотів би й я, щоб на сьвіті було багато людей чесних і правдивих, щоб усі були чесні, та… правди не сховаєш: правда, як олива, випливе на верх, обізвав ся Комашко. Целаброс не з тих чесних космополітів, котрі з енерґією пішли на діло. Це такий космополіт, котрими аж кишать наші чорноморські городи. З єго вийде як не другий Фесенко, то дуже похожий на єго. Ось побачите, коли з єго не вийде бесарабський або херсонський поміщик, а може й одеський банкир. Але що він прямує до однієі матеріяльности, я за це готовий покласти голову під сокиру. Я вчив ся з ним в ґімназіі і знаю єго. Колись він був навіть радикалом. Але тепер він прохолов, і той радикалізм зістав ся тільки на кінчику єго красномовного язика.Мурашкова почула, що по іі нервах знов щось вдарило, як обухом, знов почула, що той замах був для неі смертельний. Іі хвилясті виразні уста якось жалібно склали ся; на ясні очи неначе впала роса. Сльози налили очи і ледві вдержувались за віками.
Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова горячо любить Целаброса; вона неначе говорила очима: не говори нічого лихого про Целаброса, змилуй ся! А Комашко не розумів тієі розмови очима і без жалости показував темні плями в душі Целаброса.
Мурашкова не видержала, схопила ся з місця. Для неі здавалось, що від неі віднімають милого. Ій і жалко було, і досада брала: вона постерегла, що є правда в словах Комашка, але іі серце бажало, щоб не було тієі правди.
— Знаєте що? Ходімо та погуляємо. Час ранний, сонце ще не припікає. Саме добре буде гуляти, сказала догадлива Саня, вставши з місця.
— Ходімо, ходімо, як маємо пекти ся отут коло самовара, сказали усі.
Мурашкова подзвонила. Увійшла горнична і взяла самовар. Усі пішли гуляти понад високим берегом моря.
На дворі було не душно. Усе небо над степом було ніби вкрите білою не густою тканкою. На землю впала не густа легка тінь. Біле покривало з прозорих хмар, як шатро, тягло ся над морем, потім далі ніби закучерявіло, лягло білими легенькими покосами, а там ще далі над далеким морем розстелялось неначе білими хусточками, звязаними один до другого кінчиками, а ще далі затягло ся, як біль, кучерявим смушком і кінчало ся ніби прозорою наміткою.
Десь далеко, далека на мори промінь сонця пробив ся, як через білу намітку, через хмарки і впав на море. На воді неначе зайняв ся золотий вінок, кинув від себе золоті пасма, бризнув огнистими краплями, дрожав, переливав ся і несподівано погас. І знов у другому місци десь впав промінь на море, зайняв ся, горів, горів і погас. Потім разом неначе впало з неба три золоті вінки, запалили і погасли, а знов неначе посипав ся з неба десяток вінків: вінки горіли довго, злились докупи і вже загорілось ціле огнисте плесо, замиготіло, задрожало. Здавалось, ніби цілий огневий ставок зайняв ся серед темного моря і палахкотів, як розтоплена піч. І знов неначе чарами згасло те огневе плесо, неначе на єго дмухнула якась сила й несподівано погасила. Море знов почорніло, і з неба на чорне море знов неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огневі вінки сипались, счезали, гасли то в одному, то в другому місци, неначе поринали й виривали, перескакували один через другий, грали в хрещика.
— Здаєть ся, сирени виплили з води і плавають, і грають ся в морі в золотих вінках, сказав Мавродін.
Усі задивились на ту ґраціозну іграшку на морі, усі тішились нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не дуже то любила природу, як не люблять іі дуже практичні люде.
— А давайте ворожити по тих вінках, сказав Комашко. Панни люблять ворожити. Нехай ваш вінок буде перший, сказав Комашко до Махновськоі. Як довго горітиме вінок, то й життя ваше в порі буде довге й щасливе.
— Добре, нехай буде так, обізвалась Махновська.
На темно-сине море впав промінь вінком. Промінь довго, довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім не погас. Усі цікаво сьлідком за ним водили очима.— Твій вік буде довгий, сказала Саня до Махновськоі. Ану тепер нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море і запалав, але горів не так довго і раптом погас.
— А тепер загадаймо на Надине щастя, обізвалась Ольга.
Білі смушки з хмарок неначе роздерлись в одному місци. Блиснуло сине небо. На морі зайняло ся широке огнисте плесо, разом, несподівано запалало, блиснуло і згасло в одну мить.
— Це-б то й мій вік згасне так швидко, обізвалась Мурашкова і засьміялась, але сьміх іі перервав ся так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. Іі брови насупились. Вид отав поважний, як темно-сине море над хмарами.
— Баби скрізь баби: чи в селі, чи в городі: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахорки! промовив хтось позад молодоі компаніі.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад іх стояв Целаброс і насьмішкувато дивив ся на паннів. Він закрав ся на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадаєть ся оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши голос Целаброса, і в неі в грудях зайняло дух. Целаброс стояв гарний, як Вакх, облитий матовим молошним сьвітом з хмарного білого неба, як бувають осьвічені зверху статуі в великих музеях. Єго клясичного лиця не псувала ні одна пляма тіни. Біле покривало з бриля падало складками на плечі і прикривало чорні блискучі кучері. Очи сьвітились огнем страсти. Повні губи лисніли.
Целаброс глянув на Мурашкову своіми гострими і солодкими очима. Вона не видержала єго погляду і спустила довгі віі на щоки.— А що, налякав вас?! обізвав ся Целаброс.
— Коли ви, Аристіде Тарасовичу, відвикнете від ваших критських компліментів? сказала Саня.
— Чи від критських, чи від одеських, перебив іі Мавродін.
— Які ми баби? Якби усі літа нас трох скласти до купи, то може-б й вийшла одна баба, сказала Саня, наламуючи язик на украінський лад і мішала в свою розмову увраінські слова.
— Коли так, то вибачайте, сказав Целаброс. Як я чую, і ви починаєте украінсьтвовати! Коли так, то можете в мене навчитись по украінськи. І Целаброс заговорив чистим народним украінським язиком.
Целаброс привитав ся до усіх, знявши бриля.
— І етноґрафи і народні художники тут з паннами! сказав Целаброс, подаючи руку Комашкови та Мавродінови.
— І етноґрафія річ научна, але ви маєте діло з культурниками, сказав жартовливо Комашко. Наше діло культура, просьвіта і добробит нашого краю, культура украінського язика, літератури. Ви не піднимайте нас на сьміх.
— А мене оце прислали до Одеси в банк по ділу на кілька день. Я заходив до вашоі матери. Вона передала вам письмо через мене, сказав Целаброс до Мурашковоі і подав ій письмо.
Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками та каракулями.
Мати писала, щоб вона купила для неі дещо в Одесі, вертаючись до дому, і в кінци прикинула: „Аристіда привитай ласкаво, бо він тебе любить, як Бога, та й я єго люблю більше від усіх наших Греків…
Мурашкова дочитала лист і почервоніла. Целаброс усьміхнув ся.— Час нам до дому, сказала догадливо Саня до Махновськоі. Мене дома ждуть.
Саня моргнула очком до Махновськоі. Вона знала, що треба покинути Мурашкову в-двох з Целабросом.
— Прощайте, Аристіде Тарасовичу! Прощай, Надю! сказала вона і повернула до монастиря.
За нею сьлідком пішли Махновська, Комашко і Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов рядом з Махновською.
— Як попарувались! сказав Целаброс до Мурашковоі по грецьки і своєю розмовою на грецькій мові дав знати ій, що заходить дуже інтимна розмова.
— Попарувались Саня й Комашко, ще й на віки, сказала Мурашкова так само по грецьки. В іх швидко буде весілля.
— Не вже! аж крикнув Целаброс. Щож? Чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів? спитав Целаброс.
— Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путне, довговічне, треба ставати на національний ґрунт, приставати до народа, зливатись, або хоч наближать до єго, сказала Мурашкова.
— Може й ви до іх пристаєте? аж крикнув Целаброс.
— Мабуть пристану. Мене душить оця канцелярська робота. Мині дихати нема чим в канцеляріі. Я ніби то щось роблю, але знаю добре, що нічого не роблю. Я покину свій нудний обовязок, бо я чоловік живий. Не можу жити без живого діла.
— Надю моя дорога! Ви ентузіястка з горячою вдачою. Що ви говорите? Ви закуєте себе в узьку рямку. Ви втратите широкий простір мисли… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, гражданином сьвіта!— І нічого не робити! І ні за яке діло не братись, сказала Мурашкова.
— А думати?! а мислити? Мисль космополіта вольна, як птиця, літає над морями, над горами, над усім сьвітом. Для неі скрізь вітчина, де є вольномислячі люде. Це така абстракція, аберрація, котра перевисшає усякі ідеі й ідеали, глибше усякоі фільозофіі, глибше Плятона і Арістотеля. Вона концентруєть ся в однім пункті, кристалізуєть ся, і, як воздух має силу розтягнутись без кінця. Вона скрізь і нігде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягнути іі, не замкнути іі в якісь узькі форми нашоі мисли, нашоі абстракціі.
— Пускає туман абстрактний мині в вічи. Але ці хитрощі я вже знаю, подумала Мурашкова.
— Я люблю наші чорноморські го́роди з мішаниною людей усяких націй. Я там чую себе дома, неначе я вже став гражданином усего сьвіта. Рідний край Одесса для мене дорогий, але сьвіт мині багато дорожший, розвивав далі свою східню одеську фільозофію Целаброс: сьвіт для мене усе, рідний край — нічого.
— Чим-же гарні наші го́роди? Хиба тим, що торгують і багатіють з Украіни і нічого не дбають про украінський нарід, про Украіну, перебила єго фільозофію Мурашкова.
— Видно, вже знать науку Комашка, сказав Целаброс з легким усьміхом. Але знаєте що: покиньмо цю фільозофію. Я оце сам підвів діло в канцеляріі так, щоб побувати кілька день в Одессі та побачити вас. Я вмираю за вами. Жити не можу без вас. Ви для мене тепер краще й вище від усякого націоналізма та космополітизма.
Целаброс вхопив руку Мурашковоі і несподівано поривчасто поцілував іі горячими губами. Мурашкова почула, що він неначе впік іі руку. Вона чула, що на руці, на тому місци, де він доторкнув ся своіми устами, неначе зайняв ся огонь, горів і непогасав. Кров почала грати в іі жилах, як молоде вино.
— От Саня швидко повінчаєть ся. Надю, нема нам чого гаятись: повінчаймо ся і ми, і будемо щасливі, будемо жити як у раю, сказав Целаброс.
Мурашкова думала і мовчала.
— Ви з матірю погано хозяйнуєте: маєте трохи землі і даєте в посесію. Це зовсім не практично. Вам треба чоловіка, треба хозяіна, заговорив несподівано Целаброс тоном практичного чоловіка. Треба вам сіяти пшеницю. І пшениця дає добрий заробіток; це правда: на десятині в добре не сухе літо стане двадцять або й більше кіп. Копа дасть десять, пятьнадцять пуд зерна. Пуд пшениці тепер коштує карбованця. Ціна добра… Надю моя дорога! Як я вас люблю! Як я вас люблю! крикнув Целаброс і вхопив іі руку і наче впік іі горячими устами.
— Ми, Надю, будемо сіяти не пшеницю, а тютюн, та ще кримського насіння, говорив далі Целаброс. Це вигіднійше. Пуд тютюну будемо продавати по двадцять або й більше карбованців. А ви знаєте, скільки десятина дає пудів тютюну? Надю, моє серце! Ти запалила усю мою душу! Твоі очи печуть мене в серце. Повінчаймось, та й будемо щасливо в парі жити.
Целаброс нагло дурив Надю: він і в думці не мав іі сватати. Ті слова про господарство були тільки одгуком єго матеріяльних мрій, якби він захозяйнував, якби взяв Надине добро в своі руки. Він вхопив Мурашкову за обидві руки і почав цілувати в долоню швидко, швидко, цмокаючи то в одну, то в другу долоню.Мурашкова почула, що в неі кров починає грати в жилах, як молоде вино, ллєть ся до серця, наливає голову. Горячі уста Целаброса дражнили іі. Одначе вона мовчала й думала.
— Чого ви, Надю, мовчите? спитав іі Целаброс і голос єго задрожав сердито, як голос гаремного деспота.
Мурашкова глянула єму в вічи. Очи були налиті кровю. Іі стало трохи страшно.
— Аристіде! обізвалась Надя. Я не думала, що ви такий матеріяльвий чоловік. Памятаєте, як ви прийшли до нас перший раз, вступили в наш грецький кружок.
— Якже не памятати! Це було весною, як у вашому саду цвили рожі та акація, як ваша мама винесла мині варення та сказала по молдавськи: Дульчеца ку апа реши; пофтим! Ту весну й той день я ніколи не забуду, бо я в той день побачив ваші дивні очи, сказав Целаброс.
— Так було, так, сказала Надя, спустивши віка на очи і згадуючи той ясний майський день. В нашому грецькому кружку я тільки й чула розмову про кукурузу, пшеницю та тютюн. Ви перший з Греків заговорили про вищі ідеі, про дорогі для мене принципи: я думала, що ви приймаєте іх до серця, що ви пересьвідчились в них, горячо будете встоювати за них, візьметесь за діло…
— Надю моя дорога! Ми вже люде дорослі! Час нам глянути на життя та на сьвіт очима дорослих людей. Час нам перестати гратись в принципи. Будемо дивитись на людей, на сьвіт очима мудрого практичного чоловіка. Кинь, Надю, ті іграшки!
— Які то іграшки! крикнула Надя і почула, що по іі нервах неначе щось вдарило. Вона пригадала слова Комашка.— Так, так… Думати й говорити можна усяк, а жити треба однаково усім людям; усім треба хліба. Я знаю, що я ґеній і в тому ділі, щоб добути достатки матеріяльні. Я чую, що зможу з малого достатка розвести міліони. А гроші — то саме сутя людського життя. Абстракція субєкта то є первопочаткова основа людського духового і матеріяльного розвитку. Кожна абстракція субєктивности буде ненормальним віддихом від закона боротьби за життя, буде конфліктом з индивидуальностями, буде аберрацією від абстракціі…
Целаброс мабуть хотів абстракціями та фільозофією замазати свій космополітизм на словах і свою нікчемність в щирости свого пересьвідчення.
Надя почула в тій плутанині фалшивість.
— Це, здаєть ся, фільозофія Фесенкова. Коли це ви встигли стати єго горячим наслідувачем? сказала Надя.
— Годі жартувати. Надю, серце! Я люблю вас, знаю, що й ви мене любите. На що нам мучити себе? Поженимось і будемо щасливі, зазнаємо такого щастя, як не судилось і Туркам в раю Магомета, сказав Целаброс.
Він вхопив Мурашкову за руку і неначе прилип до руки горячими устами. Мурашкова почула, що страсть знов розливаєть ся хвилями по іі нервах. Вона схопилась з каміння, на котрому сиділа. Целаброс відійшов і простяг до неі обидві руки, неначе хотів іі обняти. Вона подалась назад і вгляділа, що від монастиря стежкою йдуть дві дами і якийсь сивобородий пан. Вона пішла стежкою до них. Целаброс і собі пішов сьлідком за нею.
Вони дійшли до гостинниці. Мурашкова побігла до дверей, не подавши Целабросови руку на прощання.— Прощайте, Надю! В вечері смерком прийду до вас, сказав Целаброс.
Мурашкова зачинила двері, вбігла в свій нумер, впала на софу і задумалась. Цілий день вона не могла ні читати, ні діла робити: брала в руки книжку, читала і не могла зрозуміти ні одноі мисли; брала ся за роботу, хотіла шити, робота не йшла. День здавав ся для неі довгим, як вік, важким, як хороба. Надя не пійшла на пораду ні до Сані, ні до Ольги. Вона усе ім розказувала, але була потайна в тому, що стосувало ся до іі серця.
Настав вечір, горячий, душний. Сонце погасло. На дворі смеркалось помаленьку. Час наближав ся. Надя знала, що Целаброс прийде, доконче прийде. Чи він і справді хоче мене сватати, чи дурить мене?
— Що мині робити? Чи вийти до него в парк, чи не вийти? Не вийду. Хоч би була правда в єго словах. Чи вийти за него заміж, чи ні? Запру двері, позачиняю вікна. Перемучусь ніч, а до него не вийду.
Вечір погас. В хаті було горячо. Мурашкова чула, що жар обняв іі тіло, щоки палають, уста сохнуть. Іі стало душно, важко, неначе камінь ліг на іі груди. В горлі посохло. Іі неначе не було чим дихати. Голова почала морочитись. Вона глянула на вікно. В вікно було видно зорі. Зорі неначе задрожали перед іі очима і рушили з місця. Іі нерви розходились… Вона схопила ся з софи, прибігла до вікна і відчинила єго. З надвору потягло не вохким повітрям, а такою духотою, яка стояла і в кімнаті. Мурашкова відчинила навстіж двері.
— Прийде, знаю, що прийде, але я не вийду в парк до него, думала Мурашкова, ходячи по кімнаті. Усі єго високі поривання, тільки слова й слова. Він мене неначе причарував своіми словами. А під тими красними словами притаілась груба матеріяльність, крамарські інтереси, наживання грошей, багацтва. І усе те в него прикрите фільозофією, туманом абстракціі, розумними словами. Не того я ждала від него, не того бажало моє серце… Не вийду до него, не вийду! Запру двері, не пущу єго на поріг. Мій ідеал впав і розбив ся, як пишна статуя давного Вакха, розбита руками варвара. Я помилилась… А серце моє чи помилилось?…
Мурашкова трохи не плакала, ходячи по темній кімнаті. Ій було жалко єго краси, було жалко втратити на віки любов. А серце не слухало розуму, бажало щастя, просило кохання: іі думи без іі волі полетіли десь назустріч милому. Вона неначе побачила єго перед собою в темній кімнаті, облитого срібним сьвітом хмарного дня. Він неначе став перед нею і дивив ся ій в вічи.
Мурашкова засьвітила сьвітло. Вона боялась своіх горячих мрій, хотіла сьвітлом прогнати від себе ту мрію про милого. А мрія не счезала, і манила іі і запалювала кров, і тревожила серце.
— І не йму єму віри, і… люблю, люблю єго. Яке в мене горяче серце. Я сама не знала свого серця, не маю сили над ним. І вона ходила по кімнаті, ламала руки, довго думала, а потім сама не зогляділась, як вибігла в парк і пішла стежкою між акаціями.
— Втічу від него! Сховаюсь в Сані і сидітиму в неі до півночи, думала Мурашкова, повернувши до гостинниці.
Целаброс з'явив ся під акаціями, як тінь. Мурашкова обернулась, щоб утікти від него, і почула, що не має сили утікати.
— Надю, це ти? спитав він тихо, нахилившись над іі ухо.
— Чого ви прийшли? Я вам сказала, щоб ви до мене не приходили. Не ходіть до мене, не мучте мене! ще тихійше обізвалась Мурашкова.
Целаброс узяв іі під руку. Мурашкова почула, що іі нерви зразу заспокоілись. Важке ждання минуло. А темна ніч закривала від іі очей ті пишні очи, що чарували іі якоюсь потайною силою і запалювали в неі якийсь огонь.
— Я прийшов, щоб подихати хоч хвилину тим воздухом, що ти дишеш, щоб побачити хоч твоі вікна, постояти під твоім вікном, почути хоч шелест твоєі тихоі ходи, сказав Целаброс. Я вмру без тебе, сам собі смерть заподію!
Вони пішли тихою ходою в парк. Мурашкова мовчала. Вона чула, що іі серце почало кидатись тихійше. Мисли стали яснійші, неначе випливали з якогось туману. Вона почула енерґію в думках…
— Аристіде! обізвалась вона тихо. Мині шкода вас, але нам треба розійтись: нам не бути в парі.
— Чом так? аж крикнув Целаброс.
— Я помилилась, і помилилась важко, тяжко: я не так думала про вас, сказала вона. Я тепер зрозуміла, що наші думки розійшли ся. Ви практик, чоловік матеріяльний. Ви хочете жити тільки для себе. А я…
— Ти-ж сама казала мині, що ти женщина практична поперед усего і не дуже поважаєш теоріі, сказав Целаброс. І ти такого самого грецького роду, як і я.
— Правда, я практична, але я свою практичність готова прикласти до якого вищого діла; я людина діла, а не пустих слів. Я полюбила принцип; і принцип практичного діла, а не теоріі: така вже моя вдача. Я хочу жити і служити ділом для других. Час пливе, а соціяльна неправда панує на сьвіті. Нарід в нужді, в темноті і єго зумисне держать в темноті… Хиба ти знаєш, що чесному чоловікови в нас немає місця нігде? А скільки моіх товаришок злетіло з місця за своі принципи, за пересьвідчення! Мині жаль іх, бо іх доля — моя доля. Кину службу і піду в народні учительки. Надіну украінську свиту або молдавську мантилю і піду в нарід. Я без діла не буду сидіти.
— Що ти говориш? Схаменись! В тебе нерви розтревожені. Надю, без богацтва не можна і вашого діла робити. Ти в страшній екзальтаціи. Заспокійся, і подумай, що ти говориш! сказав Целаброс.
— Можна й треба! крикнула Надя.
— Це ти побувала в Одессі в кружку, котрий я добре знаю, наговорилась там, набралась екзальтаціі! сказав Целаброс.
— А хоч би й побувала! сказала Мурашкова.
— Кинь оці свити та мантилі! сердито крикнув Целаброс. Ти не дитина. Час тобі жити, а не бавитись в принципи.
Целабросів голос задрожав. В єму було чутно приказ.
— Не кричи, бо я вільна людина і тебе не послухаю! сказала Мурашкова.
— Надю, серце! Я не можу при тобі ні думати, ні мислити! Моє серце горить. Кинь мисли! Дай волю серцю! Давай будемо кохатись! Забудьмо про всі думи, забудьмо розум. Люби мене, або вбий мене! крикнув Целаброс і хотів обняти Надю за талію.
Вона відскочила від него і пішла до гостииниці. Він погнав ся сьлідком за нею.
— Надю, постій! Дай постояти з тобою, хоч поговорити.
Мурашкова побігла по східцях і вскочила в свій нумер в відчинені двері. Целаброс погнав ся за нею і хотів і собі вскочити в двері. Мурашкова кинулась до дверей і вхопилась іх обома руками, щоб причинити. Целаброс вхопив за двері і не пускав: єго довгі тонкі пальці неначе пявки впили ся в двері.
Сьвіт від лямпи впав на лице Целаброса. Мурашкова глянула на єго лице. Воно було гарне і страшне, як лице гарного демона. Очи сьвітились, чоловічки на білках наче крутились, горіли огнем. Надя почула в собі іх маґічну силу: вона любила такі очи…
— Надю, вбий мене! Застріль мене і дай мині свою любов, не проганяй мене! благав іі Целаброс.
Мурашкова глянула на него і не впізнала єго: очи стали ласкаві, тихі, неначе благали іі, уста румяні склались жалібно; з очей виступали сльози, як у дитини. Перед нею стояв уже не демон страшний, а ангел тихий, ласкавий, пишний красою небесною. Вона почула, що якийсь туман налягає на іі мисли. Сьвітло задрожало в іі очах. Для неі здало ся, що туман вкрив вікно, сьтіни, двері. Целаброс в одну мить неначе счез в тому тумані, і через хвилину знов виринув з туману такий самий пишний, благаючий в сяєві сьвітла. Вона простягла до него руки.
— Моя, на віки моя! промовив він чудним якимсь, сильним та ярким голосом.
Целаброс одним скоком кинув ся до Наді, як лев кидаєть ся на серну і вхопив іі за руки. Мурашкова вгляділа в вікна, що неначе усі зорі разом посипались з неба. Вона хотіла вирвати з єго горячих рук своі руки, і почула, що сила покинула іі. Іі тільки здало ся, ніби під нею провалив ся корабель і вона тоне і не має енерґіі вдержатись на хисткому дні корабля.