Над Чорним морем (1891)/VI
| ◀ V | Над Чорним морем VI |
VII ▶ |
|
— Що набалакались вже? спитала в Комашка Христина, усьміхаючись. Коли набалакались, то ходім обідати, бо я вже істи хочу.
— Вам-би усе обідати, сказав іронічно Целаброс.
— А вам що? Вам-би мабуть все промови говорити та вірші писати? сказала Христина. Виб, здаєть ся, до моря і до тоі скелі Капуцина говорили промови, дражнилась Христина.
— А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо, обізвав ся Мавродін. Ви справді мистець говорити промови.
—- То і скажу! промовив гордо Целаброс. „Стоіш ти, скеле, серед моря і гордовито позираєш на сірі хвилі кругом себе. Минуть годи, минуть віки, а ти все однаково стоятимеш, горда і пишна, незмінна, вища од того клекоту хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе. І неодин корабель, вдарившись об твоі міцні груди, хрусне, як суха тріска. А чоловік гнеть ся, хилить ся, ламає свою душу, ламає пересьвідчення, ламає своє серце“… Ох, роздражнило мене оце море, оці скелі! Вибачайте Христино Степановно, що я не скінчу промови, бо почув хіть писати, писати! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую сей дух в собі! Прощайте!
Целаброс ефектно вихопив з кишені сурдута книжечку і оловець і бігом побіг до Фонтана під берести.
— Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодня писати? крикнув єму навздогінці Комашко іронічно.
— А вжеж в ліберальному, крикнув Целаброс не оглядаючись, і побіг так, що єго біла стяжка на брилі задерлась вгору і металась кінцями.
— Промова троха пахне хрестоматією Галахова. Міні здаєть ся, якби ми оце гуляли на городі, то Целаброс був-би готовий сказати промову і до капусти, обізвав ся Комашко.
Целаброс писав кореспонденціі у всякі ґазети: і в ліберальні і неліберальні. Як часом не приймали єго писання в ліберальні ґазети, він перероблював єго в консервативний тон і посилав в неліберальну ґазету, лаяв те, що попереду хвалив. Він за гроші писав і нашим і вашим і таки добре ламав свою душу на всі лади.
Сівши під берестом коло фонтана, що мигав сріблом на сонці, він надув ся, як сердитий індик, і перероблював кореспонденцію зовсім не в тому тоні, в якому він імпровізовав промову до Капуцина скелі. Він таки добре поломав свою душу на всі боки. Скінчивши свою мазанину, він видер шматочок чистого паперу і написав до Мурашковоі:
„Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часок, але зараз верну ся. Одрізнись од компаніі і іди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в вічі на самоті, осторонь од людей, напю ся щастя з твоіх очей, з твоіх червоних уст“.
Написавши записку Целаброс вийняв хусточку, обтер горячий піт з лоба і пішов над берег моря.
— Прощайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра треба написати рецензію на три книжки, після завтра на чотири. А ті книжки для рецензіі міні шлють, та шлють, неначе з мішка сиплють. Треба міні спішити в редакцію, сказав Целаброс, хапаючи усіх за руки. Швидко зачинять контору. Прощавайте!
— Чого це вам так приспіло? спитала в єго Саня.
— А того, біла панночко, приспіло, що я чоловік діла а не слів, сказав діловитим тоном Целаброс.
— Що в вас за комплєменти дамам? пароські, чи наксоські, чи кипрські, чи що? сказала Саня.— Може і кипрські, сказав Целаброс. Гей панно, прощайте! крикнув він до Мурашковоі, котра стояла осторонь од усіх. Целаброс підбіг до неі, подав руку на прощання і всунув в іі руку записочку. Мурашкова обернулась до моря і крадькома прочитала кипрські комплєменти Целаброса.
— Прощайте! Прощайте кавалєри і дами, прощайте! Нема часу байдики бити. Мене жде діло, але я через годину верну ся; з вами так приємно гаяти час, сказав Целаброс, поглядаючи на Мурашкову, і побіг стежкою поміж камінням.
Тільки що він трохи одійшов, назустріч єму вибігла з'за скелі жінка Бородавкина, невисока, огрядна дама, повновида і гарненька. Вона впізнала Целаброса і кинулась до єго.
— Куди ви? спитала вона в Целаброса.
— За ділом в город! крикнув він і хотів поминути іі.
— Не пущу! вертайтесь! і не думайте іхати! цокотіла Бородавкина, не пускаючи єго руки.
— Та вже для вас верну ся на часок, сказав Целаброс. Він ніби хапав ся в редакцію, але це робилось тільки для ефекту.
— А бачите, таки вернула вас! сказала кокетлива Бородавкина. Целаброс вернув ся і провів іі до компаніі. В Бородавкиноі була повна біла шия. Целаброс любив іі шию, задивив ся на ту лебедину шию і… вернув ся сьлідком за Бородавкиною, забувши і про діло.
— Чи не бачили ви мого Сергія Степановича? спитала вона всіх гуртом, швиденько подаючи свою маленьку білу руку в золотих перстенях на пальцях.
— Он там під берестами грає в карти з своими приятелями, обізвалась Христина.Бородавкина кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неі очима і здивовав ся і стревожив ся. Єму здало ся, що вона або з неба впала, або з під землі виросла.
— Сергію Степановичу! Ходи сюди на хвилиночку; щось маю тобі казати, промовила Бородавкина, ледви вдержуючи злість. Бородавкин знехотя встав, хапнув сурдут і пішов сьлідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до єго рукою: бідний Бородавкин ледви поволік ноги: він ішов як віл на заріз.
— Попав ся бідний брат! сказала Христина Степановна. Достанеть ся це єму на бублики.
Матрона Титовна Бородавкина була дочка одеського міщанина підофіцера. Бородавкин ще студентом женив ся з нею за єі красу, за єі чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустити, щоб часом така перла, як Матрона Титовна, не впала в грязь і не пропала на віки. Він вийняв з болота ту перлу і женив ся з Матроною. Про характер іі він тоді і гадки не мав.
— Де ти бродиш, де ти волочиш ся волоцюго, пянице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень імо хліб за позичені гроші! Діти ходять босі. Ти гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті, пропадаю з нудьги. Бородавкин стояв і тільки очима лупав, як винний школяр, що несподівано попав ся в руки вчителя.
— Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах і в Терасполі; була і в Кишиневі, грізно говорила Бородавкина.
— Чогож ти ганялась? Чи ти здуріла? обізвав ся Бородавкин.
— Я не здуріла, а от ти то давно здурів. Хиба я це вперве ганяюсь за тобою по городах? Хибаж я нераз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! крикнула Бородавкина.
— Мотрюнцю, серце, не кричи, бо люде почують! Жалування вже нема. Ось зісталось десять карбованців. На, возьми, сказав Бородавкин і подав гроші жінці.
— А решта де? Чим же ми будемо виплачовати за дачу? Чим-же будемо харчуватись? кричала Бородавкина і кидалась до чоловіка з кулаками. Де ти дів гроші?
— Пропив та в карти програв, спокійно сказав Бородавкин.
— Пропив… Чом ти дома не сідиш та волочиш ся з пяницями, граєш в карти? говорила Бородавкина.
— От веселість з тобою сидіти та слухати, як ти гризеш міні голову! Йідь до дому, бо я тебе отут вбю! крикнув Бородавкин несамовито і єго сірі очи блиснули як у вовка.
— Не вбєш! Я крикну на все горло! Я нароблю скандалу! сказала Бородавкина.
Бородавкин знав, що вона може це зробити, і замовк.
Христина догадалась, яка вийшла між ними історія, прибігла до іх і на силу заспокоіла Бородавкину. Вона знала, що Бородавкина любить пограти в карти і повеселитись, любить кокетничати з мущинами, взяла іі за руку, повела під берести і посадила за карти ніби то на місце Бородавкина.
Бородавкина сіла за карти на зеленій траві, заспокоілась і забула і про дітей і про сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий-Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкин з горя пішов гуляти понад морем і думав, якби то втікти з Малого-Фонтан а так, щоби жінка єго не побачила. Він бояв ся як смерти нудьги з жінкою на дачі на Великому-Фонтані і був готовий утікати од неі хоч за Чорне море. Одначе жінка єго граючи в карти, не зводила з єго очей і була на поготові кождоі хвилі погнатись сьлідком за ним.
Бородавкина програла одну-другу партію, нічого не виграла, а програла чимало: іі взяла за серце нудьга і злість. Іі тягло до гурту, до веселоі молодоі компаніі, що гуляла над морем, тягло до гарного Целаброса… Вона страх, як любила гарних мущин. Бородавкина кинула програні гроші і побігла до компаніі вже веселенька та добренька.
— Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі понасуплювались не забавляють дам, защебетала вона, давайте засьпіваємо хором. Ой море, море! Як гляну на тебе, то зараз сьпівати хочеть ся. Я бачите, зросла над самим морем. Було це в ночи чую, як під нашими вікнами шумить море, то я не втерплю, тай сьпіваю лежачи в постели, аж мама моя було сердить ся. От і теперечки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой яка поезія!
Бородавкина почала сьпівати. Вона сьпівала дуже добре. Іі високий дужий сопран розливав ся трелями поміж скелями і стлав ся далеко понад морем. Рибалки попіднимали голови і виглядали з'за скель, закидаючи удки в море.
Бородавкина сьпівала і скоса поглядала на гарного Целаброса, прижмурюючи своі темні гарні очи. Насьпівавшись до схочу, сказала вона:
— Одначе вже час-би обідати. Я думаю, що кавалєри будуть такі звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.
— Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і париським обідом, сказав Комашко.— Ще й напоіти шампанським, додав Целаброс.
— Я шампанського не люблю. Я люблю старе токайське, сказала Бородавкина з елєґантною міною.
— Але тут певно не дістанемо старого токайського, обізвав ся позад іх Бородавкин. Тут тільки пиво дуже добре.
— А ти вже і знаєш, де пиво добре? сердито сказала Бородавкина.
— Ого. Я знаю, де раки зимують. Ходім обідати, бо я страшно істи хочу, сказав Бородавкии. Що набрали своіх наідків, то все чисто поіли і все повипивали.
— Повипивали усе чисто, а міні нічого но зоставили! крикнула Бородавкина.
— Бо не сподівались, що ти прибудеш до нас в гості, сказав іронічно Бородавкин.
Надійшла і Христина з залізно дорожними урядниками. Всі пішли парами до буфета. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Целаброс несподівано вхопив іі за руку і як пявка впив ся в іі руку горячими губами. Мурашкова почула жар в руці, у всему тілі і трохи не зімліла.
— Йідьте сьогодня в вечері до дому, а то я пойіду, як ви зостанетесь в Одесі, тихо сказала вона єму над ухо.
— Не можу, не можу! Ви мене неначе привязали до себе, ще тихше обізвав ся він.
— Йідьте, бо я зараз втічу звідсіля, пойіду трамвайом в Одесу, а звідсіль в Кишинев, сказала вона.
— Пойіду, коли ви того хочете, сказав Целаброс.
— Забожіть ся, що пойідете! Аристіде, не мучте мене! сказала Мурашкова.
Огонь палив іі. Морське повітря не гасило того огню, а неначе розпалювало єго.
— Присягаюсь, божусь, що пойіду, тільки любіть мене і нікого більше; мене, мене одного, сказав Аристід.Мурашкова побігла од єго і пристала до Сані. Саня глянула на неі і вгадала, що недавно була сцена між нею а Аристідом.
— Ходім обідати в павільон, гукнула Бородавкина i побігла до павільона.
Павільон був поставлений на стовпах в морю. Під ним билась об каміння і шуміла филя. До павільона з тераси був перекинутий місток.
Огрядна Бородавкина побігла через місток, як молода панна, але зачепилась ногою за дошку і трохи не впала. Христина побігла сьлідком за нею, повернулась до усіх і зробила кілька легеньких менуетів. Дошки під ii ногами увігнулись і заскрипіли.
— Ой не танцюйте, бо завалите павільон і потопите нас в морі, крикнув Целаброс.
— Нічого те! скупаємось в одежі усі разом. Вийде дуже ориґінально, а я люблю усе ориґінальне, сказала Христина.
— Ой як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами літають чайки. От де моя стихія! щебетала Бородавкина. Вона і забула, що діти сидять на дачі голодні і босі.
— Чом-же ви не сьпіваєте, коли чуєте, що під вами шумить море? спитав Комашко.
— То і засьпіваю! гукнула Бородавкина і почала сьпівати пісню.
Компанія сипнула на поміст. В павільоні стояв один довгій стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкина побігла до того місця, де сиділи кавалєри і сіла поруч з Целабросом та залізно дорожними урядниками.
Саня сіла з Мурашковою аж на другому кінці стола. Ім очевидячки не сподобалась компанія Бородавкиноі та залізно дорожних паничів. Вони говорили тихо проміж себе. Обід одначе був веселий. Розмова була така голосна, що через неі не було чуть, як шуміло море під мостом і мабуть через те Бородавкина перестала сьпівати.
— А щож паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я єго щось не примічаю на столі, сказала Бородавкина.
Один жвавий урядник покликав слугу.
— Є в вас токайське? спитав він.
— Нема, сказав слуга.
— Шкода, обізвалась Бородавкина. То давайте, яке маєте, та швидче, бо я пити хочу.
Принесли фляшки вина. Бородавкина і Христина поналивали собі повні стакани і пили трохи не нахильці. Од вина всі повеселійшали. На помості підняв ся ґвалт.
Бородавкина затягла пісні.
— Єй Богу, неначе циганка! шептала Саня до Мурашковоі. Тільки датиб ій в руку арфу, то малиб обід з циганками.
— Мосє Целаброс! Я хочу мороженого! сказала кокетливо Бородавкина.
— Зараз буде! промовив Целаброс і казав слузі принести мороженого.
Бородавкина набрала мороженого трохи не повну тарілку і напхала ним обидві щоки, запиваючи вином.
— А що, пане Аристіде, ваше серце спокійне? Правда, неспокійне! теревинила Бородавкина, чепляючись до Целаброса. Он гляньте, які красуні сидять проте нас на тому кінці стола.
— Бачу, бачу: знаю, що і коло мене сидять красуні, сказав Аристід комплємент Бородавкині.
— Ви знаєте, що дами люблять горячійше і щирійше од молоденьких паннів, сказала Бородавкина, дивлячись вакханальними очима просто в вічи Аристіда. Стережіть свого серця.
— Знаю, знаю, і добре знаю! сказав Целаброс насьмішкувато. Саня і Надя сьміялись без церемоніі. Іх сьмішив грубий тон Бородавкиновоі.
— Як була панною підофіцеркою, так і зосталась підофіцеркою; це правдива одеська фру-фру! тихо сказала Саня до Наді.
— Стережу своє серце та мабуть не встережу сьогодня, сказав Аристід, трохи не на ухо Бородавкиній, жартівливим, іронічним тоном.
— А що! стревожила я вас! Ага! говорила Бородавкина тихенько. Колись од моіх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що і сказати і вимовити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила. Стережіть сяж, пане Целаброс. Було в вечері, як збереть ся компанія, сядемо в човен та попливемо по морю, а я як засьпіваю, то хлопці було трохи в море не скачуть. А мій голос ллєть ся, ллєть ся по морю!
— Я і тепер готов скочити в море, так ви гарно сьпіваєте! сказав Целаброс голосно. Саня і Мурашкова встали з'за стола і повтікали на край павільона, де стояла довга лавка.
— Одеська фру-фру розправляє крильця, шепотіла Саня до Мурашковоі.
— Бо добре випила! обізвалась тихенько Надя.
Принесли ще фляшки вина. Бородавкин вже добре надудлив ся і ледви сидів на стільци. Комашко і Мавродін собі встали з'за стола і сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря і тихо розмавляли, не слухаючи гаму і крикливоі розмови.
— От веселі люде! сказав Комашко до Сані.— Вже аж надто веселі. Добре булоб, якби вони були не такі веселі, сказала Саня.
— Та трохи спокійнійші, додала Мурашкова. Навів Бородавкин на гулянку не знати кого.
— Та і попсував нам трохи веселий день, обізвалась Саня.
— Невже попсував таки зовсім? спитав Комашко в Сані.
Саня глянула єму в очи і почервоніла.
— Ні, не зовсім. А все таки я рада, що поіхала гуляти. Побачиш всяких людей, повтішаєш ся між ними, наслухаєш ся всякоі розмови і все таки набере ся досьвіду в життю. Принаймі матимеш більше досьвіду, близше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове і буденне, сказала Саня. Я мало знаю людей, мало знаю людське життя. Сказати правду, мало ще знаю і себе.
— Часом себе пізнати буває труднійше, ніж інших, сказав Мавродін. Нераз своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою для самого себе.
— І моє серце для мене загадка! подумала Саня. Вона дивилась на море, задумавшись. Загадка, загадка трудна для мене самоі. І як іі одгадати? І як постерегти, який буде конець? думала вона.
Вона довго дивилась на море і потім тихесенько здихнула: глянула на Комашка на єго високе чоло, на чорні блискучі очи і вперве почула, що примітила красу в тих глибоких од мисли, острих карих очах.
— Невже моя загадка швидко одгадаєть ся? подумала вона. А моі вищі бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просьвіти? Що станеть ся з ними?… Невже я на віки мушу попрощатись з своіми мріями, з своіми надіями на вище розумове життя, поки мати надію на діяльність, на користь людськости. Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своім потайним думам. А море і сизий туман мовчали і мріли, як мріі дівочоі фантазіі, і не давали відповіди.
— Целаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! гукала на него Бородавкина.
— Целаброс! промова за вами! гукнув Бородавкин хрипким голосом.
— Дайтеж попереду горло прополокати, сказав Целаброс, буде і промова.
Целаброс як вовк в спеку кинув ся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив єго на стіл, то знов хапав єго в руки. Напившись в смак він закурив сиґаро і задумав ся, витріщивши на Христину здорові чорні очи.
Розмова загула. Целаброс збирав мисли і слова до голови, пахкаючи димом. Бородавкина випивши кілька стаканів вина розвеселилась і почервоніла як півонія. Поки Целаброс думав та гадав, Бородавкиній заманулось сьпівати. Вино вдарило іі неначе не в голову а в горло. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала
Останним промінням пишноі зорі
А ми в рибальській хатинці сиділи
Мовчали і сиділи у двох, у двох.
Серед гуку і гаму Целаброс несподівано схопив ся з місця, як опечений і задзвонив ножем в чарку. Ніхто і не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам затих тільки Бородавкина витягувала високі ноти романса. Целаброс надув ся і почав чваньковито говорити промову:
„Весела хвиля, щаслива хвиля нашого некористно текучого життя! Геть клопіт, геть змагання! Не про ідеі та принципи буде тепер моя промова…“
Бородавкина не вважала на красномовну промову Целаброса і тягла романс на все горло. Целаброс глянув на неі сердито, білки єго очей заблищали.
— Мадам Бородавкина! Я говорю! Прошу уважати на мою промову! крикнув Целаброс.
Він знов почав промову. Доволі ми наговорились про усякі абстрактні погляди. Ми вже виробили собі чесні пересьвідчення, ми вже твердо поставили себе на дорозі европейського стиглого розвитку, на дорозі европейського граждансьтва, на грунті европейського козмополітизма…
А мадам Бородавкина все тягла романс і не слухала високоі промови Целаброса. Вона була з тих південних сьпівучих натур, що як почне сьпівати, як розсьпіваєть ся, то вже не швидко втихомирить ся і готова сьпівати, доки не охрипне. Чорні Аристідові очи піддавали ій охоти.
— Мадам Бородавкина! Чуєте? Я говорю! крикнув Целаброс. Ви правдива катаринка, котру раз заведуть і вона грає, поки сама не стане…
Бородавкина найбільше любила сьпівати перед обідом і після обіду. Для неі, здаєть ся, прийшов той час сьпівання, як приходить птицям час щебетати. Не дурно про неі говорили в городі, що вона до пів дня спить після пів дня сьпіває, а цілий вечер чоловіка лає.
Бородавкина навіть не чула єго слів, вона сьпівала: „А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком у двох, у двох!“
Целаброс знов почав говорити:
— Будемо тепер говорити на теми Анакреона. Бував час і для великих ґєніів, коли вони говорили на теми Анакреона, справляли радісні вакханаліі серця. Сьогодня і ми підемо за ними цим сьлідом, обсипаним рожами та усякими цьвітками. Розсиплемо перлами слова, про кохання, про веселість! Під нами шумить море, над нами літають і кигичуть морські чайки.
— О! не крадіть бо Целаброс моіх слів! несподівано крикнула Бородавкина. Правда, там на скелях стоячи, я сказала: під нами шумить море, над нами кигичуть морські чайки.
— Не міні в вас красти слова, сказав Целаброс. Слухайте і вчіть ся в мене: не вам мене вчить! Бородавкиній мабуть не дуже хотілось тоді вчитись в Целаброса; вона знов затягла романс: „Туман розлягав ся, збирали ся хмари, і чайки літали то взад, то вперед…“
Целаброс крикнув: Мовчіть! Ми вам рот завяжемо! Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви розпустили горло на всі застави, говорив Целаброс. Він був вже трохи під чаркою.
Але Бородавкина не думала замовкнути. Целаброс підніс голос до ґвалту, щоб перемогти голос Бородавкиновоі і почав говорити далі:
— В цім павільоні я чую тиміян богині кохання, Афродити, сказав Целаброс і скоса поглянув на Мурашкову. Я бачу піну морську, бачу неначе з піни виходить богиня краси, стоіть на хвилях невмираюча, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всего сьвіта, це богиня заходу і сходу, це богиня козмополітка!
— Не правда! Богина Афродита не козмополітка, а Грекиня, бо народилась в Греціі, а краще в фантазіі Греків. A bas! До долу Целаброс. Погано! A bas! крикнув Комашко і єго слово пішло в жарт.
— A bas, Целаброс! Погано! крикнув Бородавкин.
Целаброс саме набирав ся патосу і думав розпустити перли своєі східноі краснорічивости. Він підняв голос ще вище.— До долу, Целаброс! Погано, погано! крикнула Бородавкина, і знов засьпівала з усієі сили.
Підняв ся шум та сьміх. Целаброс гремів промову не своім голосом. Бородавкнна сьпівала не своім голосом. Одно другого хотіло перемогти, Бородавкина теж була трохи під чаркою. Дехто вже реготав ся, коли це з'за скелі на морі почув ся оркестр. Мельодіі плинули неначе з морськоі хвилі. Музика долітала до павільона і перемогла регіт та шум. З'за скелі несподівано виплив парохід. На єму було видно силу народа. Оркестр загремів і заглушив шум та сьміх. З Одеси іхала публика на гулянку на Малий-Фонтан. Усі замовкли і глянули на пароход. Пароход пристав до тераси. Люде линули на терасу річкою. Оркестр вийшов, став на середині тераси і заграв веселий вальс Штравса. Публика розсипалась по стежках, заворушилась. Заманячили дамські шляпи з квітками, заманячили білі та чорні брилі панів, обвиті білими стяжками. Город налинув в тихий степовий та полевий куточок, наніс свого шуму, гаму, привіз і мійську біганину, мійське вештання, сьміх, жарти, залицяння, приніс гук оркестра і розбудив пишний полевий закуток; самі скелі ніби повеселійшали, прокинулись од мертвоі дрімоти.
Целаброс замовк і сів на стілець. Замовкла і Бородавкина. Усі притихли розглядаючи публику, котра завешталась на терасі. Пароход одплив до Одеси, але з компаніі ніхто не думав вертатись на єму в Одесу. Усі ждали другого парохода. Усім хотілось погуляти в вечері над морем, надихатись чистим повітрям. Бородавкина навіть забулась, що приіхала ловити свого чоловіка, забула і про дітей. Бородавкин про жінку та про дітей навіть і в голові не поклав…Вже сонце скотилось низенько над степи і кинуло косим промінням на море. Мгла на мори счезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвилі. Воздух на мори став чистий, прозорий. Легкі, дрібні хвилі гнулись по морю і одбивали сьвіт сонця лиснючими золотими обвідками. Скелі стояли в тіни і чорніли, як старі руіни стін. Над ними вила ся гірлянда з акацій, неначе зелений легенький карнис над руінами, пронизаний золотим промінням. Вечірня тиша лягла на скелі, на море, на прозоре небо. Усі сиділи в павільоні і одпочивали дивлячись на картину моря, на високі щогли на кораблях, на далеку, довгу полосу берега за пересипою, що десь тонула в морі і счезала в мглі, як нитка фантастичних мрій в души.
— Ой, гарнож тут сидіти! крикнула Христина. Я на цему павільоні так і поплилаб оце морем і плилаб хоч на край сьвіта.
— І нічого не робила, та всеб плила та плилаб, сказав насьмішкувато Целаброс.
— А щоб-же я робила, коли роботи не маю? сказала Христина.
Саня тихенько розмовляла з Комашком про вичитані недавно погляди, а Мурашкова сумувала дивлячись на свого Аристіда, котрому Бородавкина щось розказувала. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона знайшла собі рівню по розуму і по души. А чи рівняж мені Целаброс? Говорить він з висока. Усе високі ідеі в єго голові, але… в єго розмові вихопилась така річ…, що усі засьміялись. Здаєть ся, він приймає до серця своі чесні пересьвідченя, і не може бути, щоб він говорив на вітер про високі принципи з таким жаром, з такою завзятостю… думала Мурашкова. А єго серце! а єго кохання! Яке горяче кохання! Які слова страсти палкоі, скаженоі! Слова поетичні, чарівні, як заманюючий голос сирени! Невже в єму ті високі ідеі, ті погляди, тільки оден вітер, що підніметь ся з моря та пропаде в степах! Ні! він чваньковатий, трохи гордовитий, як наші Греки, це правда. Невже він легкодумний? Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ні! ні! Серце моє говорить: Ні! ні!
А мельодія оркестра лила ся за мельодією. Гук оркестра розлягав ся по терасі, розлягав ся по морю, і веселі мельодіі Штравса ніби зливались з сьвітом вечірнього сонця, з тихим шелестом морськоі филі. Зливались з тими мельодіями і тихі радощі серця, любові в молодих душах. Мельодіі будили в душах солодкі мріі, ворушили серце. Вже приплив другий пароход і публіка знов річкою полила ся на терасу. А в павільоні всі сиділи, неначе притаілись з своіми думами. Сонце впало десь у степу. Впала прозора мгла на море.
— Час до дому! сказав Целаброс.
— Час до дому, мадам Бородавкина; там діти плачуть! сказала Христина.
Бородавкина аж тепер згадала про дітей і крикнула:
— Ой, Боже мій, як я загулялась!
Вона обвела очима компанію; іі чоловіка не було.
— Деж це дів ся мій Сергій Степанович? крикнула Бородавкина і плеснула в долоні.
— Мабуть в море скочив, ховаючись од своєі Пенельопи, сказав Целаброс.
— А може крізь землю пішов, обізвав ся Комашко.
— Ой, лишечко міні! Щож це я буду робити? забідькалась Бородавкина.
— Щож робити? Ловити чоловіка може в Акермані, а може і в Ізмаілі, сказав Целаброс.
Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкина майже що дня починала гризти голову свому чоловікови. І мабуть тим вона й тепер згадала про свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільона і побігла по терасі шукати Бородавкина. Христина і собі побігла за нею і шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці і усі паничі, шукали єго по усій терасі, але єго нігде не було. Пароход був напоготові одчалювати. Усім хотілось плисти назад до Одеси пароходом.
— Та не шукайте свого чоловіка, бо вже єго не знайдете, сказав Целаброс до Бородавкиноі.
— Пойіду і я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, обізвалась Христина до Бородавкиноі.
Бородавкина охалась, бідкалась, одначе пішла на пароход і швидко забула про свого Сергія, і перегодя засьпівала новий романс гарному Целабросови: „Гляжу я безмолвно на чорную шаль“…
Бородавкина сперлась на поренчата парохода коло самого Целаброса і сьпівала, скоса поглядаючи на єго очи. Картина ніби тихо одходячого темного, скелистого берега, картина моря викликала в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого-Фонтана лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла огнем, а в тому рожевому огні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий туман. Тихі мельодіі оркестра розлягались над морем, лунали в скелях. Неодна Бородавкина виливала свою душу піснею. Пісня без слів, поезія лунала в душі молодого Комашки, горіла коханням в душі Целаброса, горіло серце і в Мурашковоі…
— Ніколи не забуду й я цего Малого-Фонтана в вечірній рожевій мглі, при гуках мельодіі Штравса та Моцарта, шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка, прислухувалась до мельодій, і важкі думи вили ся в іі молодій русявій головці. Чи буду я до віку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи щасливу долю, чи може недолю пізнала я в цему поетичному місці, на березі Чорного моря? неначе питала вона в моря та в скелі. А скелі мовчали і вкривались мглою, а море червоніло і тонуло в далечі. Саня схилила головку на парапет парохода.
— Про що ви думаєте? Чого ви задумались? спитав у неі Комашко.
— Про свою долю. Є міні об чім думати. Ви завдали міні сьогодня загадку, і я не знаю, як іі одгадаю, сказала Саня.
— Чи в добрім напрямку для мене, чи може в недобрім одгадаєте ви ту загадку? спитав у неі Комашко.
Саня замовкла, задивилась на море. Вона примітила, що веселість іі душі десь счезає та тає, як віск на огні і що якісь важкі думи вкривають іі душу і як хмари часом несподівано насовують ся на чисте прозоре небо в ясний погожий день.