Над Чорним морем (1891)/VII
| ◀ VI | Над Чорним морем VII |
VIII ▶ |
|
За Малим та Середним-Фонтаном понад Чорним морем на південь іде предмістя Одеси Великий-Фонтан.
В цему місці берег моря іде крутими, високими кручами. Скелі, розкидані купами понад берегом під кручами, далеко розсипають ся в морі. Над кручами стоіть висока ліхтарня морска. Недалеко од неі біліє манастир; коло манастиря зеленіє вигон, засажений акаціями, неначе здоровий парк. Проти манастиря стоіть манастирська гостинниця, а од неі в долину іде уличка, обставлена невеличкими домами, невеличкими крамницями, котрі неначе виглядають з зелених априкозових садів.
На Великий-Фонтан ходять од Одеси пойізди узенькоі залізноі дороги, котра вєть ся поміж віллями, хуторами та садками до самого манастиря.
На Великому-Фонтані найлучше купання в морі. Сюди другого дня після гулянки на Малому-Фонтані перейіхали і стали в манастирській гостинниці Раіса Михайлівна Навроцька Сагліна з своєю дочкою Манею та з Санею. Разом з ними прийіхала й Мурашкова.
Сонце стало на вечірньому прузі. Широка тінь од гостинниці впала на зелену траву. Під стіною гостинниці стояв застелений стіл. На столі стояв самовар. Коло стола сидів старий Харитон Кирилович Навроцький. Він прийіхав з Кишинева одвідати свою сімю. Проти єго сиділа єго жінка Раіса Михайловна. В гостинниці було душно. Навроцькі вийшли пити чай на двір, на сьвіжий воздух. Навроцький скинув картуз і обтер піт на лобі хусточкою. На низько обстриженій єго голові вже подекуди блищала сивина. Повне кругле лице було бліде. Карі великі очи були спокійні, флєґматичні. Раіса Михайлівна, друга жінка Навроцького, була багато молодша од чоловіка. Темні блискучі очи, чорні рівні брови, виразні бліді випнуті губи ще й тепер натякали, що вона молодою була дуже гарна з лиця. Ще як вона була малою, мати не давала ій йісти мяса, годувала молочком, паляничками та кондіторськими сухарцями, щоб з неі вийшла дуже делікатна панна, з тонкою талією. Раіса виросла делікатна, тоненька, як очеретина, але за те вона мала мало крови, слабіла нервами, стала вередлива, нервозна, навіть зла. Тижнями вона лежала в своій одпочивальні, слабуючи нервами; нікому в домі не можна було тоді гуркати дверима, голосно говорити, навіть стукати чобітьми. Доктори посилали іі майже що року купатись в морі.
Перейізд з Одеси на Великий-Фонтан втомив Раісу Михайловну. Вона була розтревожена, вередлива, і чеплялась до чоловіка.
— Вчора Саня не питаючись мене полетіла на гулянку, прогуляла цілий день і вернулась мало не о півночи, почала Навроцька.
— Гм! мукнув флєґматично Навроцький, пючи чай.
— А ти Сані ніколи і слова не скажеш! А вона мене не слухає.
— Гм, угу! мукнув знов Навроцький. Це був знак, що єму не хотілось говорити.
— Чого ти мукаєш. Хиба в тебе язика нема? Спини свою дочку, бо вона збавить і мою Маню, сказала вже сердито Навроцька.
— Хиба Саня маленька, щоб я іі спиняв на силу, одказав Навроцький.
— Хоч і не маленька, але вона ще панна. Хиба ти не знаєш, який в неі характер?
— Гм… Який-же в неі характер? спитав знехотя Навроцький.
— Забісований характер: робить, що схоче, ходить, куди хоче; мене не слухає.
— Тебе часом то й не варто слухати, одрізав Навроцький. Ти часто вередуєш.
— О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хтож буде іі вчити, коли в неі батько, як з клочя батіг? Ти іі розпестив, розпустив. Бігає, десь гуляє, до церкви зо мною не ходить, сказала Раіса Михайловна.
— Доволі вже з нас того лицемірства, мукнув Навроцький.
— Якого лицемірства? Чого ти своєі Сані все потуряєш? Га? Що з неі вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших не поважає, вже сердито говорила Навроцька.
— Часом і старших не варто поважати, обізвав ся Навроцький. І старші бувають усякі.
— Добрі ідеі проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш, сказала докірливо Раіса Михайловна.
— Та миж дома: можемо, здаєть ся, зняти машкару з лиця, котру надіваємо при людях та перед начальством, промовив Навроцький.
— Знимай вже ти, коли вбрав ся в машкару. Я завсігди хожу без машкари. Про начальство говори тай міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришом предсідателя. І Бог зна', коли будеш предсідателем. Частійше надівай машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати іі.
— Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого, якогось дурного аристократа, бо місце ласе. От і цей йіздить ціле літо за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл, сказав Навроцький.
— То тягни мовчки принаймі, та не говори цего при людях та при дітях. Он викохав дочку! Носить ся з якимись вченими книжками, бігає кудись. На що це здало ся панні?
— Гм, гм… замукав знов Навроцький.
— Я боюсь за свою Маню. Ти припини свою дочку, сказала Навроцька.
— Гм… Починаєш з початку.
З ґанка вийшла Маня, дочка Навроцького та Раіси Михайлівни, і перебила іх розмову. Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, румяна і така флєґматична, як батько. Сидячи завсігди в хаті коло матери, як курча під крилами в квочки, вона зарані розвила ся.
Майя сіла коло матери дуже близенько. Повне тіло аж вилазило та випихалось зпід сукні на шиі, зпід рукавів на руках.
— Чом Саня не йде пити чаю? спитала в дочки Навроцька.
— Не знаю; вона побігла в нумер до Мурашковоі, одізвалась Маня.
— О, ба! Побігла, нікого не спитавши, сказала з злістю Навроцька.
— Угу, гм, ге! сказав старий, запихаючи паляницею рот.
— Ти, Маню, не дивись на Саню, не слухай іі, бо вона тебе не до добра доведе, сказала Навроцька.
— Я, мамо, тільки вас та папи слухаю і більше нікого, сказала Маня.
— І добре робиш, обізвалась Навроцька.
— Ого! промовив Навроцький, вкинувши в рот пів сухаря.
В той час по дорозі до манастиря йшов Дмитро Василевич Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала єго широкі плечі і переливалась делікатними сутінями на єго румяних щоках, на біло-жовтій одежі з шовковоі чесучі.
Маня вгляділа єго і промовила знехотя:
— Яка гарна фіґура!
— Маню! так не годить ся говорити панні, тихо сказала Раіса Михайлівна. Вдержуй язика, а найбільше при людях. Маня замовкла. Вона так привчилась вдержувати язика, що він в неі вже неначе почав приростати до піднебення і був готовий оніміти. Вона не вміла навіть добре розговоритись.Фесенко зняв циліндер і поклонив ся Навроцьким. Він нераз стрічав ся з ними, був давно знакомий, але ще й разу не був в іх домі.
— Попроси єго на чай, сказала тихесенько Раіса Михайлівна до чоловіка, та тільки надінь на себе машкару, бо це сторонній чоловік і мало нам звісний.
Маня витріщила на матір здивовані очи, не розуміючи про яку машкару говорила мама. Раіса Михайлівна зрозуміла, що прохопилась і прикусила язика. Навроцький встав з місця, привитав ся до Фесенка і попросив єго на чай. Фесенко тільки того й ждав. Він для того і прийіхав на Великий-Фонтан, щоб де небудь стрінутись з Санею і побалакати з нею.
— Сідайте, будьте ласкаві! Вибачайте, що ми пємо чай по сельски, по простацьки, сказала Раіса Михайлівна.
— Звичайне діло на віллях, сказав Фесенко, виставляючи широкі груди, з широко викроєною жилєткою, з блискучою, чистою дорогою сорочкою, де блищали золоті ґузики якоісь ориґінальноі форми. Фесенко глянув на Навроцьку, на іі сіру шовкову дорогу сукню і подумав: Ну, не усе в вас по сельскому, по простацьки.
— Чи прийіхали на Великий-Фонтан купатись в морі? спитав ся Навроцький в Фесенка.
— Ні, я купаюсь в самій Одесі, а сюди прийіхав походити та погуляти, сказав Фесенко і з тими словами поставив на траву свій блискучий циліндер.
Він окинув очима зелений парк, глянув на одчинені вікна; Сані нігде не було.
— А ми зайіхали сюди купатись та пропадати з нудьги, сказав Навроцький.
— Трохи нудимось. Нема знаємих. Прийдеть ся таки добре нудитись. Правда, Маню? промовила Навроцька, обертаючись до дочки, щоб навести іі на яку розмову з Фесенком.
— Еге, мамо, сказала тихо Майя та й замовкла.
— Ви, мабуть, набрали з собою інтересних книжок? Будете читати, спитав Фесенко в Мані.
— Еге, набрали, ледви промовила Маня та й почервоніла.
— Вона взяла з собою мольберт та фарби. Трохи себе забавлятиме малюванням, обізвалась Навроцька.
— Ви малюєте? Це добра річ для молодоі панни; як бачу, в вас поетична душа, промовив Фесенко.
— Я люблю малювати, сказала Маня та й знов замовкла.
Щоб дати яку роботу для дочки, Навроцька задумала іі вчити малюванню. В південних городах панни люблять малювати і вчать ся малюванню з охотою. Маня з нудьги в своій тюрмі намалювала вже картин повнісінькі покоі, обвішала ними усі стіни, заставила ними навіть столи в кутках. Насьмішкуваті паничі говорили, що Маня вже обвішала своіми картинами не тільки усі стіни, але й усі крокви й лати на горищи.
— Вона вже малює двацять шосту картину! хвалила ся стара Навроцька. Чи так Маню?
— Так, мамо, двацять шосту! обізвалась Маня і спустила своі чорні очи. Вона трохи засоромилась, бо ті картини таки добре помагав ій малювати вчитель малювання.
— Щож ви тепер малюєте? спитав в неі Фесенко.
Маня почервоніла, як півонія. В неі навіть почервоніли шия й уха; вона малювала тоді Ромеа та Юлію в тій позі, як Юлія простягає губи цілувати Ромеа. Маня не сьміла сказати, що вона малює, мовчала і тільки червоніла. Той наівний сором молоденькоі панни не дуже приставав до іі повноі огрядноі фіґури та високого зросту.
Вона тепер малює човна на морі для столовоі комнати, сказала за дочку мати.
— Милий ґраціозний сюжет, сказав Фесенко комплєментик для Мані.
— Ви певно і граєте? спитав ся Фесенко в Мані.
— Еге, сказала Маня. Граю трохи.
— В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі девять муз, сказав Фесенко до Раіси Михайлівни, і знов глянув на одчинені вікна. Він ждав незвичайноі десятоі музи, а тоі музи нігде не було видко, неначе вона зумисне десь сховалась.
Несподівано з'за гостинниці з акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка і спинилась на зеленій траві під розкішною акацією. Вона й сама не знала, чи йти ій до столу, чи вернутись. Самі ноги іі спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись не приходило. Треба було йти до столу.
Фесенко схопив ся з стільця, солідно пішов ій назустріч, зробив делікатний поклін і привитав ся до неі. Саня на силу рушила з місця: ій хотілось утікти, сховатись, одначе треба було сісти за стіл. — Якже ви чуєте себе після вчорашньоі гулянки? спитав Фесенко в Сані.
— Спасибіг вам, я чую себе дуже добре, сказала Саня, дивлячись на стіл.
Фесенко почув, що з своіми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почати розмову. Він мовчав, і усі мовчали. Стало тихо. Навіть лист на акаціях не шелестів. Навроцька подала Фесенкови стакан чаю, Навроцький присунув до єго срібний кошик з сухарцями. І знов кругом стола усе затихло.
Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, мягка тінь од акацій падала на неі, на іі делікатне лице, на сіреньку сукню. Золоті крапельки вечірнього сонця неначе бризкали через лист акацій і бігали по іі делікатних щоках, по золотих косах. Фесенко милував ся Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони бігали по щоках і золотим дощем спадали на білу шийку, бризкали на маленькі руки.
— Чи звикли вже до Одеси? Не бере вас нудьга за Кишиневом? спитав в Фесенка Навроцьний. Здаєть ся, минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одесу.
— Міні сподобалась Одеса давно, бо я вчив ся в Одесі, але я готовий хоч і зараз покинути Одесу і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, сказав Фесенко і пильно подивив ся на Саню.
Саня липнула на єго очима. Легенький гнів, як легенька сиза хмарка в літний погожий день, мигнув в тінню в іі ясних очах. Ледви примітний румянець виступив на іі щоках.
— Певно ви, Олександро Харитоновно, нудитесь тут без книжок, сказав Фесенко. Зайіхали в такий глухий куток; нема ні журналів ні ґазет.
— Я ще не знаю нудьги. Міні скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким перекинутись словом. Я своіх любимих авторів взяла з собою, обізвалась Саня. Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.
— Ви з книжками, як риба з водою, сказав Фесенко.
Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертаєть ся до Сані, і не вважає на іі дочку. Вона перебила розмову.
— Ми набрали з собою і книжок, забрали і фарби й мольберт, сказала Навроцька. Моі дочки мають собі легеньку невтомляючу роботу.
— Може будете малювати море? спитав Фесенко в Мані. Гляньте, які чудові картини з високоі кручи на море, на маяк, на скелі! Дивлю ся і не можу надивитись.
— Еге, гарні, обізвалась Маня. А ви любите мальовництво? спитала в Фесенка Маня.
Це питання здалось для неі таким сьміливим і незвичайним, що вона почервоніла, як маківка. Вона глянула на матір і неначе питалась в неі очима: Чи не провинилась я, мамо?
— Ой, Боже мій, як я люблю мальовництво! Як зайду в яку небудь ґалєрію картин, то сижу там зранка до вечора і не маю сили вийти звідтіль. Я нічого в сьвіті так не люблю, як картини, говорив з таким замахом Фесенко, аж очи в єго крутились і ніби випинались на верх. Але той запал був фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і не любив єго.
— Вона вчора почала малювати фрукти для столовоі комнати. Тепер саме настигли априкози та кавуни. Моя Маня намалювала вчора розрізаний по половині кавун, та так натурально, хоч бери ножа та ріж скибки, хвалила свою дочку Навроцька. Саня легенько осьміхнулась. Навроцька це примітила. В неі закипіла злість.
— А ви любите мальовництво? Ви малюєте? чепляв ся Фесенко до Сані.
— Знов до Сані, а не до Мані! Приніс чорт оцю Саню, подумала Навроцька.
— Я сама не малюю, але люблю картини. Тільки сказати правду, малярство потребує багато часу і одбиває од розумовоі роботи, сказала Саня.
— Ви не взнаєте штуки? Я й сам стою на тому, що штука тільки низший східець людського розвитку, сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.
— О, не думайте так! обізвалась Саня. Я зовсім не проти штуки. Кожний артизм — діло, коли хто має до єго хист та талант. Але я до мальовання не маю таланту, я ніколи не буду артисткою.
— Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо любить дуже музику і грає на фортепяні, обізвав ся Навроцький.
— Кожна панна душею поет, підлещував ся Фесенко.
— Не кожна, сказала Саня. Чи булаб тому правда, якби я сказала, що кожний панич — поет. От мою сестру можна назвати поетом, бо вона цілі дни малює картини.
Фесенка тягло не до того поета, що малює картини: він навіть не глянув на того поета.
— Як будете в Кишиневі, то прошу до нашоі господи. В нас правдива вистава картин, тільки не перевізна, а завсідня, сказала Навроцька.
Недалечко од стола щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло стола, як з землі виріс, стояв Комашко, а рядом з ним Мавродін.
— Добри-вечір! сказав голосно Комашко.
Саня кинулась, як сполохана птиця. Маня й собі кинулась.
Нервозна Раіса Михайлівна аж іздрігнулась. Вона не любила Комашка і з великою неохотою приймала єго в свому домі в Кишиневі.
Навроцький схопив ся з стільця назустріч Комашкови.
— Доброго здоровя! От, несподіваного гостя Бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що ви прийшли, говорив Навроцький, подаючи стільці паничам.
Комашко сів на стільци. Мавродін стояв коло стола. Він трохи поговорив, розпрощав ся і пішов в гостинницю до Карялевоі. Всі на хвилинку замовкли. Фесенко замовк і надув ся. Несподівана стріча з Комашком дуже-дуже не сподобалась єму. Очи єго почали крутитись, як у тих кукол, що водять очима то на праву то на ліву руку.
— Приніс нечистий Комашка! Знов став він міні на дорозі! Де він тут узяв ся? Чого він прийшов сюди! Неначе зумисне сьлідкував за мною? думав Фесенко і злість і помста заворушили єго недобре серце.
Старий Навроцький заворушив ся, повеселійшав. Навроцька насупила брови, чогось засовалась на стільци, неначе вона сиділа на шпильках, і присунулась близше до своєі Мані. Фалда іі широкоі сукні впала на коліна Мані; вона, як квочка, хотіла прикрити своім крилом Маню, щоб іі часом не вхопив шуляк.
Комашко глянув на Саню довгим, допитливим, острим поглядом. Іі щоки трошечки почервоніли. Вона спустила очи на стіл і задумалась. Довгі, русяві віі, рожеві віки задрожали на очах: то був знак тревоги іі душі.
— Вибачайте, будьте ласкаві, що я перебив вашу цікаву розмову про мальовництво та артизм, обізвав ся Комашко.
— Наша розмова була не дуже цікава, знехотя обізвалась Навроцька і сердито глянула на свого чоловіка. Вона боялась, що він зніме свою машкару: при Комашкови старий Навроцький говорив, знявши з лиця машкару.
— Де зібрались розвиті люде, там розмова завсігди буде цікава й навчаюча, сказав Комашко, поглядаючи на Саню.
— Не завсігди. Велико розумні люде часто наводять страшенну нудьгу своєю професорською розмовою про народ, про народність, національність, про народний язик, народний добробит і на сі похожі, дуже-дуже смачні питання; наводять нудьгу найбільше на паннів, сказав не без іроніі Фесенко.
Комашко перевів очи з Сані на Фесенка. Фесенкові очи неначе хотіли єго з'істи.
— Як на якіх паннів. І панни бувають усякі, так само, як і кавалєри, промовив Комашко.
В Фесенкові щоки вдарив жар.
— Погано ви думаєте про паннів, обізвалась Саня до Фесенка. Є між нами й такі, що зовсім не цурають ся серіозноі розмови, з котроі можна чомусь вивчитись.
— Чесна, правдива, без фальші розмова нікому ніколи не заважає, а де не тхне правдою та честю, там і мене нудьга бере, додав Комашко.
— Загальні місця про чесність та правду не дуже веселі, одрубав Фесенко.
— Та іх мож докладнійше розвити та проаналізувати, то й буде весело, конечне не вбираючи іх в сьмішки та в арлекинські шапки, а говорячи од щирого серця, само по собі — в кого воно є, сказав Комашко.
— Ой, Боже мій! Починаєть ся розмова, страшна для моєі Мані. Деб діти Маню? Хоч у кишеню іі ховай! думала Навроцька, неспокійно соваючись по стільци.
Фесенкові чорні очи засьвітились і якось закрутили ся в обідках. Він зрозумів, що камінь кинуто в єго огород, одначе вдержав гнів, прикусивши язик і замовк.
— Ви може розумієте модні ідейки та утопійки? О, це буде весела тема для розмови! обізвав ся згодом Фесенко. Але не дуже… не дуже серіозна.
— Чом-же не серіозна? Можна усе брати серіозно, можна і над усім глузувати, як хто хоче. Можна самі серіозні ідеі зробити сьмішними, але це не буде велика честь для людського розуму, обізвав ся Комашко.
Саня підвела на Комашка своі очи і переглянулась з ним. В іх сьвітилось півчуття і ласкавість до Комашка.
— Я навіть вас не зрозумію, такі чудні ваші думки і погляди, сказав Фесенко і закопилив губи, як панна.
Комашко почав сердитись. Багато дечого зносив він на свому віку, нераз доводилось єму змовчувати, але нечесноти, наглоі неправди, зумисноі нещирости й фальши він не міг знести. Він тоді чув, що в єго душі ніби щось кипить, клекоче, перевертає усе до дна. І єго палка південна натура не видержувала: остре, прикре слово, як замкнута і здавляна пара, виривалось з єго уст і пекло ворога, як кипяток.
— Хибаж можна назвати ідейками та утопійками такі великі культурні принципи, як свобода праси, просьвіта народа, доконче на украінській мові, широка, вольна просьвіта інтеліґенціі, добробит народа, вольний, національний розвиток Украіни? Коли це утопійки, то ми не знаємо азбуки европейськоі просьвіти, сказав Комашко і єго голос став голоснійший і нервно задзвенів.
— Овва! Кудиж так! крикнув Фесенко. Це не европейські принципи, а ваші і тих, що схожі на вас. На що та свобода праси? Хиба задля того, щоб лаяти публично в ґазетах адміністративних осіб? Правду я кажу, Харитоне Кириловичу? обернув ся Фесенко до Навроцького.
— Угум… гм… ммм… замукав з протягом по волячому старий Навроцький і нічого не сказав, тільки здвигнув плечима. Оден бік єго рота наче скривив ся: розумій мов, як хочеш, чи еге, чи ні.
— А як адміністративні особи бувають не без гріха, або часом і дуже грішні? Чом іх не розписати і не дати на людський суд? Чи правду я говорю, Харитоне Кириловичу?
Хиритон Кирилович поклав свою повну руку на стіл і почав молотити одним пальцем по столі: то був знак, що він думає. Він мовчав і тільки головою кивнув, ще й на щось насупив густі брови, а потім підвів іх мало не на середину лоба: розумій мов, як знаєш.
— На що та просьвіта народови? Вона тільки одібє єго од плуга та од рала, от що! крикнув Фесенко. Чи правду я говорю, Харитоне Кириловичу?
— Оце матері єго ковінька! Причепилась до мене, неначе я тут найвища судова інстанція! Колиб обертались до жінки за судом, вонаб одбрехалась, подумав Навроцький. Він помолотив пальцем по столі, потім достав папірос і закурив: одчепись мов, не маю часу говорити.
— Просьвіта і шматок хліба потрібні народови, як і нам, хиба мало селян і міщан повиходило в люде через просьвіту? сказав Комашко.
Фесенко сам був з міщан. Він догадував ся, що Комашко кинув грудкою в єго огород і закипів.
— Може ви й політику маєте за утопію? крикнув Фесенко і хитро, скоса глянув на Комашка. Єму хотілось, щоб Комашко проговорив ся перед Навроцьким з гарячки свого темперамента, щоб єго піймати на цю петлю, видати, живцем з'істи, посадити в тюрму.
— Політика не утопія? Га? Як по вашому? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
— І знов Харитоне Кириловичу! Мабуть щоб не забутись, як мене звуть; бий тебе сила божа! Оце застукали… подумав Навроцький і нічого не сказав, тільки совав ся на стільци.
— Чортове мукало не піддержало мене. Треба обертатись до староі, подумав Фесенко.
— Я не політик, і не люблю політики, обізвав ся Комашко. Теперішня політика ще скрізь політика людоідства, проливання людськоі крови не для інтересів народа, а на користь дипльоматів. Я стою за просьвіту й культуру, а літературі, культурі й просьвіті байдуже про усякі державні границі; вони ширші од тих границь. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
— Хоч бери шапку та тікай! Та ще й питанняж острі! подумав Навроцький. Одначе розмова Комашка єго зачіпала; він в думці стояв за ним.
— Гм… гм… А вжеж правда… вирвалось якось проти волі в Навроцького.
Жінка кинула на єго очима, неначе пятаки.
Навроцький прикусив язика і догадав ся, що прошпетив ся.
— Ой, Боже мій! Що це я сказав! Біда міні з цими молодими людьми! Витягнуть з тебе щире слово, як обценьками. Колиб ще не донеслось… Овва! Ццц…
— Правду я казав? обернув ся Фесенко вже до Навроцькоі. Загарбаю стару, бо на старому машкара, подумав Фесенко.
— А вжеж правда! Дай волю язикам в прасі, то так і почнуть кричати проти нас, обізвалась Раіса Михайлівна. Будуть кричати і проти шовкових та оксамитових сукень, і проти брилянтів, і проти тюрнюрів. Прийдеть ся нам одягатись в ситець, як горничним.
Саня усьміхнулась, але так голосно, що Навроцька почула.— Сьмієть ся з мене! Вонаж з тих… Подла!..
Навроцька тихесенько вилаяла Саню, дуже неделікатно, прямо по мужицьки.
— А я думаю, що модні ідейки та утопійки такі сьмішні і нікчемні самі по собі. І сьмішний той чоловік, хто носить ся з тими ідейками і накидає іх другим, сказав Фесенко, і в єго голосі почулось раздражіння.
— А міні здаєть ся сьмішним той, хто зовсім в голові не має ніяких ідей, або має такі ідеі, що вже заржавіли і просять ся в архів, спокійно промовив Комашко.
— Це ви говорите проти мене? не здержав ся і крикнув Фесенко, і єго лице зблідло, а очи стали страшні, злі.
— І не думав проти вас говорити. А коли ви це на себе приймаєте, то нехай воно буде ваше, промовив Комашко і голос єго задріжав.
— Чи машкара на цему Фесенкови, чи це єго така врода? одгадував старий Навроцький, скоса поглядаючи на Фесенка.
Навроцька постерегла, що розмова стає острою і, як зручна ґосподиня, перебила іі.
— Чи ви прийіхали на Великий-Фонтан купатись? спитала вона в Комашка.
— Ні, я прийіхав тільки погуляти. Я купав ся в самій Одесі, одказав Комашко.
— А ви? спитала вона в Фесенка.
— Я… я… прийіхав… щоб пройіздитись, сказав Фесенко і нервно кинув ся до чаю. Вія хапав ложечкою чай і швидко вливав єго в рот, неначе поспішав, як можна швидше єго випити. Чай був горячий. Фесенко не чув, що горячий чай попік єму язика та губи.
Комашко швидко заспокоів ся і поволи колотив чай ложечкою; блідий на виду, як смерть, він не зводив пильних очей з Фесенка. Саня кинула на Комашка ласкавий погляд, і той погляд іі очей заспокоів єго, прохолодив єго серце, як сьвіжий, весняний вітер. Він знав, що чесне Санине серце за ним.
Скінчили пити чай мовчки. Дехто перекидав ся двома-трема словами. Слова уривались, як старий шнурок.
— Чи не підете проходитись трохи по садку? сказала Навроцька. Вечір такий чудовий, а моі панни засиділись.
Паничі встали з'за стола; встали й панни.
— Піду і я з вами, обізвав ся Навроцький, насилу встаючи з стільця. Навроцька очима показала єму, щоб він йшов на гулянку з дочками.
Між акаціями з'явилась далеченько Мурашкова. Саня вгляділа іі і задумала втікти до неі од Фесенка. Вона швиденько пішла вперед. Фесенко не втерпів: Саня манила єго неначе якимись чарами; він догнав іі і пішов з нею поруч. Саня йшла і мовчала, не дивлячись на Фесенка.
Іі маленька фіґура, облита мягкою зеленоватою тінію акацій, була незвичайно ґраціозна. Горячі краплі сонця неначе обсипали іі золотим дощем і спадали по іі фіґурці зверху вниз.
Фесенко розімлів, розстаяв як віск на огни.
— Олександро Харитоновно! сказав Фесенко.
— Чого? спитала в него Саня, липнувши на него ясними очима.
— Не маю сили довше затаювати в собі чуття того горячого кохання, яке ви розбудили в моєму серці. Я вас люблю страшно, без міри; полюбив з того часу, як вперше побачив вас, сказав Фесенко, театрально поклавши руку на серце. На пальцях в него заблищали золоті перстені.
— Котрий раз цего року ви признаєтесь паннам в коханні? сьміливо спитала в єго Саня, навіть не почервонівши.
— Перший раз на віку. Я нікого ще не кохав так, як тепер кохаю вас, сказав Фесенко, ґраціозно загнувши свій стан і поклавши другу руку на серце.
— А я чула, що ви цего року вже два рази признавались паннам, що страшно, без міри іх любите, сказала Саня. Щож вийде з вашого кохання для мене? Ви хочете мене сватати? Так, чи ні?
Фесенко витріщив очи. На него неначе хто линув холодноі води. Він не ждав таких сьміливих слів од Сані і мовчав.
— Ви хочете мене сватати? знов спитала в єго Саня.
Фесенко з дива просто стовпом стояв, мовчав і тільки дивив ся на Саню. Єго губи розступились, очи стали більші. Він був дуже здивований. Сватати Саню він і в голові не покладав. Він думав тільки пожартувати, намилуватись нею та й покинути.
— Чогож ви мовчите? Що це за знак? Як міні вас розуміти? Може ви злякались моєі сьміливости? Дайте спокій своім нервам. Я підожду, сказала Саня і іі рожеві уста трохи липнули, склались в легенький усьміх.
В Фесенка мигнула думка: борони мене Боже од такоі жінки! З такою ліберальною жінкою пропаде моя карієра: вона мене не повезе в гору, а потягне в преісподню. Ця думка злякала єго і неначе одібрала в него язик.
— Мене вразила ваша сьміливість, ледви спроміг ся він промовити і засоромив ся, почувши свою комічність.
— А мене вразила ваша нечесність і наглість, сказала Саня і, обижена до самого серця, вона крутнулась назад і побігла назустріч Мурашковій.Фесенко зостав ся ні в сих ні в тих. Обида, гнів і злість кипіла в єго грудях не так на Саню, як на Комашка за свою невдачу з романом. Він вернув ся до Навроцького та Мані неначе мокра курка, що поопускала крила.
Саня та Мурашкова пішли попереду, узявшись попід руку. Сані хотілось перевести дух і заспокоіти своі стревожені нерви. Навроцький з Манею ледви встигав іти за ними і таки добре засапав ся. Маня розчервонілась од духоти, од швидкоі ходи. Од сидні в хаті за малюванням картин вона трохи не забула ходити. Фесенко йшов мовчки, похиливши голову і насупивши брови. Обійшли кругом монастиря, перейшли старе кладовище, постояли трохи над морем, на високій кручі. Внизу між скелями в морі купались без церемоніі люде. Панни сконфузились і повернули назад до дому.
Тимчасом Навроцька ждала гостей коло стола. На столі стояв великий піднос з варенням з априкозів тарілка недорогого торту. На підносі стояли три маленькі чарочки з вином для паничів та Навроцького. Навроцька була скупа і в себе дома завсігди подавала таку вечерю гостям-паничам; іі варення з априкозів та малесенькі чарочки вина вже давно знали паничі і сьміялись тихенько. Ці априкози вона не забула взяти з собою навіть на морське купання.
— Прошу спробувати мого варення! сказала Навроцька до гостей.
Паничі сіли за стіл, набрали варення і трохи лизнули єго. Навроцька поставила перед ними по чарочці вина і подала кожному по шматочку торту, неначе вони делікатні панни. А ім після гулянки таки добре хотілось істи; схотів істи і старий Навроцький. Розмова стала загальною. Саня говорила більше од усіх, але якось нервно, швидко, хапаючись. Вона неначе хотіла заговорити недавню неприємну подію з Фесенком, забути іі в розмові.
Фесенко сидів надувшись та насупивши брови. Він тільки скоса поглядав на Саню, на іі нервне лице, на іі ненатурально жваві очи. Навроцький несподівано встав з'за стола і пішов в гостинницю. Єго мордував голод і він не втерпів, щоб не попоісти в смак. Навроцька стревожилась.
— Отже зробить якусь штуку оцей старий простак, подумала вона. А простак і справді зробив штуку: він швидко з'явив ся на ґанку з тарілкою в руках. На тарілці лежав цілий стіжок маринованоі риби. Навроцький поставив тарілку на столі, сів собі спокійненько і промовив:
— Еге, мабуть, ви паничі хочете істи! Прошу закусити! Та й я попоім, бо зовсім виголодав ся.
Навроцька надулась, насупила брови.
— Старий дурень! Вчу, вчу і ніяк не вивчу оцю мужицьку степову простоту. Приніс повну тарілку маринати, котроі нам сталоб на три дні; паничі, як голодні вовки потріскають усе до чиста, мигнула думка в Навроцькоі. Вона ледви вдержала язика, щоб не налаяти свого простака.
— Маню! піди серце, та скажи горничній, щоб вона принесла тарілки, ножі та вилки та паляниці, а сама возьми з комоди серветки, промовила тихеньким голосом Навроцька до Мані, та не забудь замкнути комоду.
Маня пішла і вислала через горничну тарілки. Паничі й панни кинулись на маринату, як голодні вовки на вівцю.
Фесенко забув про недавню обиду і заів горе своєі душі двома добрими шматочками маринати, кидаючи зпід лоба грізними очима на Комашка. Вилізла потім боком та марината степовому старому простакови: жінка три дні гризла єго за ту маринату.
Вже смерком попрощав ся Фесенко з Навроцьким. Разом з ним попрощав ся Комашко.
— Приходьте до нас частійше, просила Фесенка Навроцька.
— Не забувайте нас! Ми вас будем ждати до себе, просив Навроцький Комашка.
Фесенко пішов улицею на один бік, Комашко повернув на другий бік моря.
— Розійшлись, як доріжки в лісі, обізвав ся Навроцький, усьміхаючись. Один на праву руку, другий на ліву.
— Розійшли ся і не зійдуть ся, подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла фіґура все ніби тонула в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.
— Потонули в мглі тихого вечера, думала Саня. Вже не видко обох. Котрий з іх потоне в морі сьвітовому? котрий не втоне? Котрий з іх випливе на берег? Котрий загине? думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухуючись до своіх потайних дум. А дума за думою ворушилась в іі душі, як тихий шелест априкозового листу, од вечірнього морського віяння на сухий берег. А що, як Комашко потоне? неначе говорив іі той тихий голос в душі. А він потоне з своім палким характером, з щирим словом… І для неі стало жаль молодого хлопця, жаль єго молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.
Іі хотілось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив іі недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серци підказувало ій, що не з батьком, не з приятельками вона поговорилаб тепер, а з Комашком, з одним Комашком.
— Який гарний чоловік Фесенко, сказала голосно Навроцька. От булоб добре залучити єго для моєі Мані, подумала вона, але цего при дочках не сказала.
— Еге, гарний. Плечі широкі і апетит має добрий, знехотя обізвав ся Навроцький.
Саня встала і пішла гуляти по-під акаціями; іі неприємна була сама розмова про Фесенка; ій гидко стало, що при неі хвалили Фесенка.
— А міні здаєть ся, що Комашко богато й кращий і лучший і розумнійший ніж Фесенко, сказав Навроцький.
— Я булаб рада, якби Комашко зовсім не ходив до нас, сказала Раіса Михайлівна з сердитою міною; все говорить мужицьким язиком, неначе найняв ся так говорити. Тай мисли єго……