Мрія (Еміль Золя)/XI
Коли вечером встали в кухні від вечері, почала Ангелика розповідати Губертам все як на сповіди; розказала, що ходила до владики і що він ніяк не хоче на то пристати. Вона була зовсім спокійна і дуже бліда.
Губерт аж за голову взявся. Має-ж його дороге дитя страдати? І Ангелиці аж серце краялось. В його очах крутились сльози, бо він добре розумів її любов, та-ж і в нім горів той сам жар, що при найменшій нагоді і її брався.
— Бідна моя, дорога дитинко! Чому-ж ти мені того не сказала, чому не спитала о раду? Я-ж би був пішов з тобою і був би може Преосвященого намовив.
Губертина моргнула на него, щоб мовчав. Він в самім ділі говорив як без розуму. Та-ж як раз була найліпша нагода, щоб дівчині вибити то подружжа з голови. Вона пригорнула дівчину до себе і поцілувала її в чоло.
— Що-ж, моя голубко, прецінь раз по всему?
Ангелика зразу як би не чула сих слів. Відтак доходили вони до неї як би звідкись здалека. Вона вдивилася перед себе, як коли-б в порожнім просторі шукала відповіди, а відтак відозвалася:
— Хто знає, мамо!
На другий день сиділа вона знов за кроснами і вишивала, як коли-б нічого не сталося. Вона стала жити по давному і здавалось, що нічо у неї не болить. Ані трошки не показала по собі нічого, навіть ані разу у вікно не споглянула; ледви ще слідно було по ній, що вона бліда. Здавалось, що зробила з себе жертву.
І сам Губерт вже так думав. Він признавав, що Губертина розумно робить і старався не припускати Фелисіяна до Ангелики, хоч той не важився ще отверто противитися батькови, але вже так був роздразнений, що ледви ще був в силі додержали слова, що буде спокійно ждати і не буде сходитися з Ангеликою. Він писав до неї листи, але їх переймали. Одного дня явився таки сам, але його приймив лиш сам Губерт. Вони стали один другому толкувати а вкінці таки жаден з них не знав виходу. Фелисіяна заболіло то дуже, коли Губерт сказав йому, що їх донечка приходить поволи до себе і просив його, щоби він мав розум і не показувався, аби її не завернулась знов головка так, як послідного тижня. Фелисіян обіцяв, що буде ждати терпеливо, але не хотів ніяк взяти назад свого слова, даного Ангелиці, бо все ще мав надію, що переробить свого батька. Він рішився чекати і не вязатися з Воанкуртами, у котрих що тижня два рази бував на обіді — от лиш так робити, щоби то не виглядало, що він з ними вже зовсім зриває. Коли вже відходив, просив ще Губерта, щоби він пояснив Ангелиці, для чого він зробив собі ту прикрість і не бачився з нею; він все лиш про неї думає і все, що робить, то лиш длятого, щоби з нею одружитися.
Губерт розказав опісля всю ту розмову своїй жінці а вона призадумалась.
— А ти може зробиш так, як він тобі казав, і розкажеш дівчині? — спитала вона по хвилі.
— Та чому-ж би ні? Я би її все розповів.
Губертина поглянула на него поважно і сказала:
— Роби, як хочеш… Лиш одно май на увазі: Він все робить так, як видумав в своїй голові, а вкінці буде все таки мусів піддатися волі батька, а нам дитина погибне.
Губерт і сам то зміркував; він не мав якось відваги її того сказати а вкінці таки постановив нічого не говорити про те, що йому сказав Фелисіян. Впрочім і він ставав з кождим днем спокійнійший, бо Губертина все йому говорила, що Ангелика чим раз більше опамятується.
— От видиш, рана таки гоїться… Дівчина забуває.
Але Ангелика не забувала, вона лиш ждала. Вона не жила вже тою надією, що жиють звичайно люде а все лиш думала, що її мусить показатися якесь чудо. Коли Бог має її дати щастя, то певно, покаже якесь чудо. Вона спустилася зовсім на ласку Божу і думала, що то такий допуст Божий на ню за то, що вона проти його волі ходила до Преосвященого. Без його помочі прецінь нікому не станеться і ніхто нічого не вдіє. Вона в покорі просила ласки Божої, бо ще лиш від Бога сподівалася помочі. Сама вже не робила нічого а спустилась зовсім на ті невидимі сили, що її окружали. Що вечера при світлі лямпи читала в старій книзі побожні оповідання і шукала в них потіхи і радости як мала дитина. Ані крихітки не сумнівалася про ті чуда і була переконана, що безмежна сила невидимого дає поміч чистим душам.
Сталося, що як раз тоді церковний тапіцер зайшов до Губертів і замовив у них богату вишивку для Преосвященого до єпископського престола. Вишивка мала бути півтора метра широка а три метри довга і мала вправитися в різьблене опирало престольного стільця. Вона мала представляти двох ангелів натуральної величини, що держали корону над гербом Готкерів. Вишивка мала робитися барелєфно — робота, що вимагала великої зручности і богато труду та мозоли. Губерти не хотіли зразу піднятися сеї роботи, бо боялися, що то Ангелику страшно змучить, а ще саме головне, що то знову на ню сум насуне; бо як стане цілими тижнями нитка за ниткою вишивати сей герб, то знов все собі пригадає. Але Ангелику гнівало то, що вони такої роботи не хотять приймити, і для того що дня бралася з надзвичайною силою волі до роботи. Здавалося, що вона сильнійша стає від того, коли може добре наробитися, що її конче треба роботи, щоби умучити своє тіло і мати відтак спокій.
І так жили вони собі в старосвітській робітні і дальше спокійно, як коли-б нікому з них не забилося ніколи серце живійше. Губерт робив коло кросен, відбивав, натягав і розпускав а Губертина помагала Ангелиці. Коли прийшов вечір, то обі аж пальців собі не чули. Ангелів і орнамент треба було розкладати на ріжні части і треба було робити окремо. Ангелика натягала качільцем на матерії грубі згрібні нитки і прикладала їх в противнім напрямі анґлійською пряжею; часом моделювала тоті нитки менелюрдом або витискачем, робила ним фалди в одежі ангелів, і витискала орнамент. Була то чисто різьбарська робота. Скоро вийшла форма, то Губертина і вона перетикали її сухозолотю і пришивали коротким стібном. Золотий берелєф виходив пречудно, делікатно і гарно та світився в закоптілій хаті як сонце. Старі прилади, залізка до вирізування, шила, довбеньки і клевці стояли там рядами і в порядку вже яких сто літ; на рамах були порозкидані то коробки на відпадки, то віск, наперстки і голки; в кутику стояли заржавілі стара самотовка і сновалка, вони ніби дрімали в тім глубокім спокою, який панував в хаті.
Так минали дні за днями. Ангелика від рана до вечера ломила одну голку за другою, бо то не легко було пришивати сухозолоть до грубо навоскованих ниток. Хтось би був подумав, що робота так занимала її душу і тіло, що вона і не в силі вже була думати. В девятій годині відтак падала вже з ніг і тоді спала як колода. А мимо того, коли нераз трохи відітхнула, дивувалася, що не бачить Фелисіяна. Хоч зовсім не старалася, щоби з ним зійтися, то все-ж таки думала, що він прецінь повинен побороти всі трудности і сам старатися зійтися з нею. А мимо того признавала, що він добре робить, і була-б гнівалась на него, коли-б побачила, що він хоче все на свій лад переробити. Вона жила тепер лиш одною надією, вечером лягала спати в надії, що другий день принесе її щастя. Доси ще була спокійна, але нераз підняла головку і сама себе питала: доки-ж так буде? Тоді колола так сильно голкою, що нераз аж до крови пальці собі поколола. Нераз мусіла голку кліщами витягати. Навіть коли голки прискали як скло, то вона ані трохи не ставала нетерпелива.
Губертину непокоїло то дуже, що Ангелика так в одно працює, а що то якраз настало було велике прання, то вона таки силою відірвала доньку від вишивання, щоби бодай чотири дні походила по свіжім воздусі і вигрілась трохи на теплім сонці. Бабуся Ґабе була якось случайно здорова і могла помагати прати та полокати. З прання зробилось на Маріїнськім полі правдиве свято, бо під кінець серпня настала була чудова погода, була і спека і холодна тінь; а до того ще і з Шевроти віяло дуже милим холодом, бо вода під густими вербами була студенна як лід.
Ангелика була першого дня досить весела; вививала праником і полокала плаття, її веселила та річка і дерева над нею, той млин, що вже давно розвалився; словом все, що для неї було так миле, що тільки згадок насувало її на память. Вона-ж там побачила перший раз Фелисіяна в загалочнім світлі місяця, а відтак познакомилася з ним на сім місці того дня, коли то він зловивши сорочку, що вода була вхопила, здавався її такий дуже незручний. Кілько разів скінчила жмякати який кусник, то не могла повздержатися, щоби не глянути на заказану фіртку від владичого города: та-ж вона ішла раз вечером через ню з милим, попід руку! Ану-ж він її тепер отворить несподівано та поведе її з собою і обоє припадуть до колін його батькові. Та надія додавала її життя при простій роботі а піна так лиш розскакувалася на всі боки.
Коли на другий день бабуся Ґабе привезла послідний раз візком білля, що мала разом з Ангеликою розвішувати, розбалакалась була без кінця, а відтак зовсім не в злій гадці запитала:
— От як раз нагадала собі… чи чули ви, панночко, що Преосвящений женить свого сина?
Дівча, що якраз розвішувало хустки, аж присіло на коліна в траву і серце в ній заклякло.
— Цілий світ вже про те говорить… В осени буде весілля сина Преосвященого з панною Воанкур… Передвчера мали вже все залагодити.
Ангелика все ще стояла на колінах і не могла піднятися, а по її головці снувались без ладу ріжні гадки. Для неї не була то новина, вона зміркувала, що то правда. Мама вже давно її про те говорила і вона повинна була бути на то приготована. Але в першій хвилі аж ноги ослабли під нею на гадку, що Фелисіян зі страху перед батьком відважився женити з другою, хоч її не любив. Аж тепер він для неї страчений, а вона його так всім серцем полюбила. Не могла ніяк помістити в своїй головці собі, щоби він був так нечесний, і догадувалася, що він лиш клониться перед волею свого батька та пхає і себе і другу дівчину в нещастя. Не могла аж відітхнути і лиш очима повернула на огорожу, а кров закипіла в ній, мов би то вона хотіла розірвати огорожу, влетіти туди, добутись до него і додати йому відваги, щоби він таки не подавався.
Аж сама здивувалася, що вона так якось інстинктовно силувалася закрити своє зворушення, коли відповіла:
— А правда, він жениться з панною Клярою… Гарна панна, нема що казати; кажуть, також, що вона і доброго серця.
Скоро лиш бабуся пішла, так вона і зараз постановила побічи до него. Досить вже наслухалась і годі її вже було зважати на то, що вона заклялася більше на него і не подивитися. За що-ж і яким правом так її з ним розлучують?Адже все довкола неї, і катедральна церква, і шумяча річка і ті старі дерева, під котрими вони шептали собі про свою любов, все то говорило її тепер, що вона його любить. Там де її любов розцвилася в повній силі, там хотіла вона відібрати його собі назад а відтак втікати з ним геть далеко край світа, де би їх вже ніхто не найшов.
— Слава Тобі Господи, вже скінчилося, — сказала бабуся Ґабе розвісивши послідний ручник на корчі; за дві години все вже буде сухе. Бувайте здорові, панночко, мене вже вам тепер не треба.
Серед сего білля, що як той цвіт відбивало від зеленої трави на полі, думала Ангелика про той день, коли то серед шуму повіваючих в воздусі випраних хуст їх серця так чесно пізналися. Чому-ж він вже не показувався, чому не заходив до неї? Коби так вона могла його обняти тепер своїми руками, то вже і знала би, що він нічий більше лиш її. Вона б не гнівалась на него за то, що він так слабодушний, досить, щоби лиш показався а вона-б нічого більше не бажала, лиш коби так на завсігди були щасливі. Він би на все зважився, коби вона лиш на хвильку могла бути при нім.
Так минула година а Ангелика все ще походжала повільним кроком поміж розвішеним біллям. Від ясного світла сонця і вона сама виглядала біла. В її груди відізвався якийсь неспокійний голос і ставав чим раз сильнійший, та не давав її підійти під огорожу города. Вона злякалася тої боротьби, яка в ній знов відізвалася. Так чого-ж? Хіба-ж вона не повинна була так зробити? Але тимчасом прийшло її щось иншого на гадку, над чим вона призадумалась, а що заглушувало її простодушну пристрасть. Не було нічого простійшого, як лиш побічи до милого. Але вона не мала вже відваги, бо її став мучити сумнів і не пускав її: прецінь вона заклялася, а коли-б тепер пішла, то може-б і зле зробила. Коли над вечір білля вже повисихало а Губерт прийшов її помагати здіймати, то вона все ще не знала, що має зробити. Постановила в ночі розважити. Набравши перед себе повнісенько білих як сніг хуст кинула ще раз неспокійним оком довкола на Маріїнське поле, як колиб боялася, щоби тиха в сій закутині природа, повірниця її гадок, не зрадила її.
На другий день пробудилася Ангелика дуже неспокійна. Минали ночі за ночами, а вона все ще не знала, що має робити. Лиш то могло-б було її ще успокоїти, коли-б вона певно знала, що він ще її любить. В то вірила вона непохитно; її чувство говорило їй, що вона спочила-б в нім як в Бозі. Коли-б він її не любив, то вона могла-б чекати і зносила би все спокійно. От і знов почала ходити до своїх давних убогих а найменша їх нужда так вражала її серце, що її очі ставали зараз повні сліз. Дідусь Макар брав радо від неї тютюн, а у Шутів, що лиш могли, то дерли від неї, хоч би які ласощі. А вже найліпше уміла Лямбалезиха визискувати добродійницю; Тіяннера не раз в неділі та свята ходила на танець в сукни доброї панночки. Коли Ангелика одного разу принесла Лямбалезисі сорочки, що її день перед тим обіцяла, застала там паню Воанкур з її дочкою панною Клярою разом з Фелисіяном. То певно він їх сюди привів. Вона сховалась перед ними і вернула назад з студеним як лід серцем.
В два дні пізнійше виділа вона знов їх всі троє разом, як виходили від Шутів. Та як би на лихо ще дідусь Макар розказував її одного дня, що той гарний панич був у него з якимись двома панями. Від тепер перестала вона вже навідуватися до своїх убогих, вони вже не належали до неї. Фелисіян забрав їх її, щоби віддати їх в опіку своїм паням. Вона перестала заходити, бо боялася, щоби коли не стрітилась там з ними і не розривала на ново рани в своїм серці, котра і без того ставала що раз більша. Вона міркувала, що щось в ній завмирає, що її життя капля за каплею десь щезає.
— Він мене не любить!
Ті слова вирвались її з уст мимохіть, коли вона одного вечера по такій стрічі вернула на самоту до своєї кімнати і з жалю та трівоги аж не могла відітхнути.
Перед її очима станула Кляра Воанкуртівна, росла і гарна, чорноволоса, а він коло неї, високий та пишний. Хіба-ж вони не як би сотворені одно для другого, з того самого роду і так нероздільні, що і ніхто не догадався би, що вони ще не пібралися.
— Він мене не любить, таки не любить!
Від тих слів понісся грімкий голос по хаті і здавалося, як коли-б від него щось з лоскотом в її груди пукло, мов би то завалилася якась ціла будова. Її віра в ній захиталася а з нею і все повалилося. Вона не могла вже тепер все спокійно і холодно розважати та розбирати. Чому ще тамтого вечера вірила, тому тепер вже і крихітки не хотіла не вірити: один подув вітру, що не знати, звідки прийшов, приніс то з собою. В одній хвилі попала вона в найбільше нещастя, котре аж тоді можна почути в цілій його силі, коли знаємо, що нас не любить тота людина, за котру ми і життя віддати готові. Та-ж він її раз сказав, що нема більшого болю, нема страшнійшої муки, як знати, що нас не любить той, кого ми любимо. Доси вона ще якось держалася, бо вірила сильно, що настане чудо; але тепер, коли втратила віру, то і сили її опускали і вона, як мала дитина, не знала, що собі робити і де подітися. Почалася тепер боротьба повна муки.
Насамперед почала вона вмовляти в себе, що нічого собі з того не робить: коли він її не любить, то тим ліпше! Вона не з тих, щоби ще його любила. І так сама себе дурила; вмовляла в себе, що він її зрадив, удавала байдужну, а все таки вишивала герб Готкерів. А мимо того мало серце її не пукло, встидалася лиш признати, що вона все ще його любить. Через цілий тиждень, відколи вона нитка за ниткою вишивала герб Готкерів, то лиш страшно мучилася. Емаліовані части треба було робити з кордонетового шовку а металеві сухозолоттю. Але-ж бо то і мука була, коли руки так і тряслися, коли треба було схилити головку, щоб укрити очі повні сліз, котрі до того ще блеск від гербу томив! Лиш про него думала, лиш його над все в світі поважала задля його казочного, шляхотського роду. А коли вишивала приповідку: „Коли така Божа воля, то і моя”, то пізнала добре, що вона на віки прикована до него і що годі вибити собі його з голови: аж не виділа, що робить і таки без памяти, от так з простої навички, колола голкою.
Аж жаль брав дивитися, як Ангелики бралася розпука з любови, як її мучила та безнадійна любов а вона не могла її позбутися. Все ще думала, що пійде до Фелисіяна, що кинесь йому на шию і таки його вже не пустить від себе. Боротьба розпочиналася все наново. Нераз здавалося її, що вона вже побідила, бо в її серці настав якийсь великим спокій; аж сама себе не пізнавала, коли так спокійно і смирно припадала в покорі самовідречення: то вже не була з неї та сама, то якась инша, добре вихована дівчина, які виводить звичайно щоденне життя і яких робить виховання. Але відтак почала в ній знову кров грати; її цвитуче здоровля, її молодість повна охоти до життя поривали її цілою силою з собою і вона знов робилася та сама, давна; в ній відзивалася давна гордість і давна пристрасть, її перла знов та сила незвісного її походження. Хіба-ж вона таки конче мусить бути слухняною? Та-ж її до того нічо не обовязує, вона має прецінь вільну волю. Вже думала, як би то утечи і обчислила собі точно пору, в котрій могла би найдогіднійще дістатися через фіртку в огорожі до єпископського города. Але і зараз брав її страх, відзивалось в ній якесь глухе почуття нещастя і брали муки сумніву. Так минали їй в тій непевности найприкрійші хвилі. Безустанно відзивалася в ній то ціла сила любови, то знову страх, щоби не поступити на злу дорогу, а кілько разів серце її побідило, тілько разів ставала вона і слабосильнійшою.
Одного вечера хотіла вона вже вийти з хати, щоби зійтися з Фелисіяном і призадумалась над тим, як то в ній серед тої розпуки мало сили, щоби всему ставити опір. Тоді то прийшла їй на гадку її книжка з дому убогих. Вона виймила її зі скрині і стала в ній перевертати листки. При кождій стороні листка ставало їй перед очима її низьке походження, нічого майже вже більше не бажала, як лиш зносити все з покорою. Не знала своїх родичів, її назвиско не було записане в книзі, лиш дата і число і більше нічого; так зросла вона і була сама на світі як та билинка в полі! А згадки насувались її на голову одна по другій: бачила знов перед собою Неверські зелені толоки і ті звірята, що вона їх там пасла; той рівний гостинець, що йшов з Сулянжи а по котрім вона ходила босими ногами; виділа перед собою маму Ніні, що її била по лиці, коли вона накрала яблок. А вже найбільше згадок викликували в ній ті сторони листків, на котрих були записані що три місяці візити надзирателя і лікаря. Тут були иноді замітки і пояснення побіч підписів: на одній стороні стояло написано, що вона раз мало не померла на якусь недугу; по другій знов домагалася ЇЇ кормителька заплати за якісь попалені черевики, а дальше якісь погані замітки про її ледащий характер. Ціла книжка була лиш одним записом недолі.
Але одна річ аж до сліз її довела, то було розпорядження, після котрого знято її з шиї той нашийник, котрий вона аж до шестого року мусіла на собі носити. Вона ще добре собі нагадувала, як ненавиділа той нашийник з оливних зерняток, насиляних на шовковий шнурочок і счеплений срібним медаліоном з датою її вступлення і з її числом. Вона добре міркувала, що то був ланц неволі і була би його радо на собі малими рученятами пірвала, без згляду на то, що би її відтак було чекало. Коли підросла, то аж страх її збирав, що той нашийник її задушить. Що-ж то була за радість, коли явився надзиратель і в присутности начальника громади здіймив з неї той знак її особи а в книжці помістив її опис, в котрім стояло навіть про її сині очі і про мягеньке ясне волосся! А мимо того все ще її здавалося, що вона має на собі той нашийник, що закладається ніби як тому псови на шию, щоби його відтак розпізнати; її здавалося, що він все ще її гнете, і що вона від него задушиться. Коли того вечера дійшла аж до тої сторони, почула низькість свого роду в цілій силі і з плачем вибігла на гору до своєї кімнати; вона подумала собі, що не є його любови достойна. Ще два рази так помогла її тота книжка, але відтак і вона не мала вже сили над її пристрастею.
Тепер стала її нападати покуса, особливо в ночі. Заки лягла спати, силувалася читати історію святих, щоби могла спокійно заснути. Але хоч і як силувалася скривши голову в долоні, сама не розуміла, що читає: чудеса ошоломлювали її; перед її душею пересувалася лиш якась неясна товпа духів. Омлівала і лежала як колода серед темної ночі а відтак зривалася нараз з постелі, як би від якогось страшного переляку. Переверталася як в горячці, а відтак клякала між порозкиданими подушками і молилася; на її чоло виступав горячий піт а потому брала її знову дрож; тоді то зложивши руки говорила крізь сльози:
— „Боже мій, Боже, чого Ти мене опустив?”
Мало не дуріла, що вона в такій пізній порі і серед такої темноти сама одна. Її снився Фелисіян, а їй жаль було одягнутися і збічи до него, хоч нікого не було коло неї, хто би її не пустив. Ласка Божа опустила вже її, Бог відступив від неї. В розпуці своїй призивала вона всі невидимі сили, надслухувала їх голосу, але на дворі було глухо і пусто, ані вітерець не ворухнувся, ані не чути було хоч би найменшого шуму. Здавалось, як би все вимерло: і Маріїнське поле з Шевротою, і верби та другі дерева в єпископськім городі, а навіть і сама катедра. Не осталась ані одна з тих мрій, котрими вона все була окружила, розплилася десь була навіть і та біла хмарка Пречистої Діви; осталася ще лиш одна могила.
Безсильна вилася вона в корчах як та христіянка первісної церкви, котру гнув до землі первородний гріх, скоро не прийшла її в поміч надприродна сила. В тім кутику свого прибіжища, де тихо було як в могилі, чула вона, як відзивався на ново первородний гріх і голосно тріюмфував над її вихованням. Коли до кілька хвиль не прийде її в поміч яка незвісна сила, коли довкола неї не проснеться все до нового життя і не поспішить її в поміч, то вона певно буде мусіла піддатися і себе згубити. „Боже мій, Боже, чого Ти мене опустив?” Вона припала на своїй постелі на коліна так маленька, так ніжненька, і чула, що вже смерть до неї надходить.
Досі ще за кождий раз додавав її сил в послідній хвилі її розпуки свіжий воздух. Ласка Божа вертала назад до неї і вона знов опамятувалася. Вона скочила отже босими ногами на поміст і побігла чим скорше до вікна. Там почула вона знов ті голоси, там знов дотулились її волосся невидимі крила. Святі з побожних оповідань стали знов виходити з поміж дерев і каміння та стали її окружати. Її непорочність, її доброта і все, що в ній лиш було доброго, вернуло знов до неї і спасло її. Вона перестала вже боятися, була вже безпечна, свята Агнія приступила знов до неї і другі святі дівиці уносилися весело в горі понад нею. З далека наспів до неї якийсь голос відваги, рознісся якийсь довго невтихаючий шепіт побіди, що мішався з легеньким нічним вітром. Так віддихала вона цілу годину теплим свіжим воздухом; засумувавшись постановила радше померти як не додержати присяги. Утомлена лягла спати і заснула в страху, щоби її на другий день знов таке не приключилося, бо вона мусіла би таки піддатися, коли-б так за кождим таким нападом так її сили опускали.
Від коли Ангелика думала, що Фелисіян її не любить, стали її дійсно сили опускати і вона все була якось дуже утомлена. Вона чула рану в своїй груди, котра потайком і тихо гнала її з кождою хвилиною чим раз скорше в могилу. Зразу проявлялася її недуга лиш якимсь утомленням, відтак не ставало її духу, мусіла відкладати голку і дивилася мутними очима кілька хвиль наперед себе. Не могла чогось їсти і ледви лиш іноді напилася трохи молока. Хліб свій ховала і дробила куркам сусідки, щоби лиш не безпокоїти своїх родичів. Прикликали лікаря, але той не міг нічого в ній добачити; казав лиш, що тому всему вина, що вона сидить заперта, як в монастири; її треба більше руху. Вона почала ослабати на цілім тілі, очевидно марніла поволи. Коли ходила, то так якось, як коли-б підіймалася на крилах і хотіла злетіти, а її лице аж горіло від того вогню, що палив її душу. Прийшло було аж до того, що коли сходила з своєї кімнати, то мусіла таки обіруч держатися стіни, щоби не упасти. Але вона все ще на силу робила, коли виділа, що на ню дивляться, і хотіла навіть братися до трудної вишивки до єпископського престола. Її тоненькі руки не мали вже до того сили, а коли зломилася голка, то не могла вже і кліщиками її витягнути.
Одного дня мусіли Губерт і Губертина конче вийти з дому і лишили Ангелику саму при роботі. Коли вернули, застали, що вона зімлівши лежала на землі перед кроснами, вона таки зсунулася з стільця на землю. Не було вже в ній кому робити, оден великий золотий ангел лишився недокінчений. Губерт перестрашився та став її підіймати щоб поставити на ноги, але вона все таки валилася з ніг і не могла прийти до памяти.
— Дитинко моя, дитинко моя… ради Бога відізвися!
Ангелика розкрила очі і споглянула на него мутним зором. Чого-ж він назад прикликав її до життя? А вона так була щаслива, що вже умерла!
— Що тобі душечко? Ти нам таки правди не сказала, ти все ще його любиш?
Вона нічого на то не сказала, лиш сумно, дуже сумно споглянула на него. Губерт підняв її з цілою сплою своєї розпуки і заніс її до її кімнати. Коли положив її так бліду і безсильну на постіль, то аж розплакався з жалю, що то на него прийшло розлучати її від того, котрого вона любила.
— Чом же ти мені нічого не казала? Та ж я би його в цілої душі привів до тебе!
Але вона все таки не відзивалася і закрила знов очі, як коли-б задрімала. Він станув коло неї; його очі спочили на її подовгастім і білім як лелія личку, йому аж серце краялося з жалю. Коли вона легенько відітхнула, пустився він іти в долину, бо чув, що жінка надходить.Там на долині в робітні стали вони пояснювати собі справу. Губертина здіймала як раз капелюх з голови. Він її зараз розповів, що підіймив дівчину з землі і що вона лежить тепер на своїй постелі, як коли-б мала вже вмирати.
— Не сказала нам правди. Вона все лиш про него думає і готова через него померти… Коби ти знала, як то мене вразило і як мені стало совісно від того часу, коли я все зрозумів і коли виніс її майже неживу на гору! То таки ми тому винуваті, бо ми їх не поправді розлучили… І ти спокійно дивилася на то, як вона пропадає, і не сказала її нічого, щоби її ще уратувати?
Губертина мовчала як Ангелика і лиш зблідла і повна жури споглядала розумним оком на него, а Губерт, чоловік пристрасний, котрому та любовна мука таки зовсім була завернула голову, не міг успокоїтися лиш все говорив та розкладав руками.
— Добре, я поговорю з нею та скажу її, що Фелисіян її любить, і що то ми лиш не сказали її правди та не позволяли йому заходити… Кожда її сльоза палить тепер вогнем моє серце. Мені здається, як коли-б я кого убив. Я рад би зробити її щасливою, в який би то не було спосіб…
Він підійшов до жінки, його обурене чувство ніжности відзивалось в нім голосно, а ще більше змішало його, що жінка засумувалася та заєдно мовчить.
— Коли вони любляться, то вже їх річ, як мають робити. Хіба-ж є щось більшого на світі як любити і бути любленим? Так то вже на світі, що щастя хоче само собою рядити, все одно, яким способом…
Наконець відозвалася і Губертина, своїм способом — поволи; вона стояла неподвижно коло него.
— Правда, аби він її нам забрав, проти нашої волі і проти волі його батька?… Ти так їм радиш і думаєш, що вони будуть щасливі, що сама любов їм вистане…
А відтак не перестаючи говорила дальше жалісним голосом:
— Коли я вчера вертала та ішла попід кладовище, відозвалася в мені якась надія і я зайшла туди… Я ще раз приклякла на тім місці, де вже наші коліна землю утоптали, і молилася там довго…
Губерт зблід і якось успокоївся. Йому прийшла на гадку та могила завзятої матері. Давнійше ходили вони туди, плакали над нею і покорялися та признавали свою вину, щоби лиш покійниця в могилі простила їм. Цілими годинами перебували вони там в надії, що з могили вийде для них ласка, коли ще взагалі могла для них бути яка ласка. Чого вони бажали, чого дожидали, то була друга дитина, дитина прощення, той знак, по котрім вони-б пізнали, що покійниця їм простила. Але досі і сліду не було, щоби покійниця в могилі далася ублагати.
— Я довго молилася, — говорила Губертина, — і надслухувала, чи що не порушиться…
Очі Губерта спочили на ній допитливо.
— Нічого, нічого не піднялося з під землі, нічо не задрожало в мені. Все пропало, вже за пізно, ми самі хотіли свого нещастя!
— Отже то я тому винен? — спитав Губерт дрожачим голосом.
— А вже-ж що ти винен; і я винна, що пішла за тебе… Ми не слухали, а тепер мусимо за то ціле життя покутувати.
— Ти отже нещаслива?
— Так, я нещаслива… Жінка, що не має дітей, не може бути щаслива. Любов сама ще нічого не значить, коли нема благословенства.
Він безсильний присів на стілець а в очах закрутилися йому сльози. Ще ніколи не розкрила була вона йому так отверто тої болючої рани в їх життю; а вона, що звичайно старалася його зараз потішати, коли иноді мимо волі зробила йому якийсь докір, стояла тепер як той стовп і не думала його розважати. Він розплакався і промовив крізь сльози:
— Навіть і то дороге дитя там на горі проклинаєш… Не хочеш, щоби віддалася так, як ти за мене, щоби вона так терпіла як ти…
Губертина кивнула лиш на то головою, але в тім було видно цілу силу її волі і простоту її серця.
— Та-ж ти сама казала, що дівча загине… Хіба-ж тобі хочеться таки її смерти.
— Волить умерти, як жити нужденно на світі!
Губерт піднявся і кинувся її на шию. Обоє плакали і обнявшись довго так стояли. Він був переконаний, а вона мусіла спертись на його плече, щоби набрати відваги. По хвилі пустили одно другого і хоч повні розпуки набрали якось відваги. Коли така Божа воля, то і вони готові пристати на смерть дитини.
З сеї пори не могла Ангелика виходити вже з своєї кімнати. Її були сили так опустили, що вона не могла вже і до робітні зійти, а коли таки на силу хотіла туди дістатися, то голова її крутилася і ноги вяли під нею. В перших днях могла ще перейтися аж до балькону, хоч правда, що держачись меблів, але пізнійше ледви ще могла поступитися від постелі до стільця. Та і то вже була для неї за велика дорога і вона лиш два рази на день важилася нею ходити а за кождий раз дух в ній запирало. А мимо того вона все ще робила. Правда, що барелєфову вишивку мусіла покинути, бо то її дуже томило, але вона вишивала цвіти тіньованим шовком. Ті цвіти вишивала вона з природи, після китиці безвонних цвітів, що її не рознервовували, після гортензій і мальв. Цвіти ті стояли в вазі. Нераз мусіла вона на кілька хвиль відложити роботу, бо шовк, хоч і як легкий, важив дуже в її пальцях. За два дні вишила ледви одну цвітку, що на сатині виглядала як жива. Вишивання було для неї життям, хотіла таки з голкою в руці умирати. Так марніла вона від свого болю а її життя, то була ще лиш чиста і гарна полумінь.
Та і на що їй було ще жити, коли Фелисіян її не любить? Тепер умирала вона від того переконання, що він її не любить, а може і ніколи не любив. Доки ще чула силу в собі, боролася проти свого серця, проти свого здоровля і молодости, що перли її з ним злучитися. Від коли-ж її прикувало тут до її кімнати, мусіла всего відречися, все минулося.
Коли Губерт одного ранку посадив її на крісло і підложив подушку під її дрібненькі увялі ніжки, усміхнулася вона до него і сказала:
— Ой, тепер я певно вже набралася розуму, бо вже не можу утечи.
Губерт мусів чим скорше вийти з кімнати, бо боявся щоби таки не розплакався, так був зворушений.