Мрія (Еміль Золя)/X
На другий день рано сиділа Ангелика як звичайно вже в семій годині при роботі. Дні за днями минали, а вона що рана брала спокійно до роботи ризу, що вечером зложила. Вдавалося, що нічо не змінилося. Вона додержувала чесно слова і сиділа мов би замкнена в якім монастирі; і на гадку її не приходило, щоби де з Фелисіяном побачитися. Здавалося, що вона і не дуже за ним сумувала, бо кілько разів споглянула на Губертину, котра її не відступала, усміхалася завсігди з її молоденького личка веселість та радість. А все-ж таки Ангелика, хоч на око так була спокійна і мовчалива, раз-у-раз лиш про него думала. Вона мала сильну надію і була зовсім того певна, що все колись піде як найліпшле. А та певність надавала її ту відважну, гордовиту і чесну міну.
Губерт нераз сварився з нею:
— Чого ти так запрацьовуєшся, що аж помарніла… Чи хоч добре висипляєшся?— А вже-ж, тату, я сплю як колода! Я ще ніколи не була так здорова.
Але і Губертина ставала неспокійна і не раз говорила, що треба буде трохи розірватися.
— Коли хочеш, то замкнемо хату і всі троє поїдемо до Парижа.
— Ще чого не стало! А що-ж буде, мамо, з замовленою роботою?… Я таки якось найздоровійша, коли маю богато роботи; що-ж вам можу більше сказати?
Правду сказавши сподівалася Ангелика таки якогось чуда: що її явиться сам Господь Бог і верне назад Фелисіяна. Вона-ж прецінь обіцяла, що сама про нічо не буде старатися, то-ж найліпше, нічого самій не робити, тим більше, що вже всі святі будуть про ню старатися. Але хоч вона на око ніби тихо сиділа і удавала рівнодушну, то все-ж таки уважно підслухувала; кождий найслабший голосочок, що загомонів коло неї, не уйшов її уваги і вона вслухувалася пильно в той добре її знакомий голос того світа, серед котрого вона жила, а котрий мав її ніби то принести якусь поміч. Її мусіло таки конче щось обявитися. Коли иноді сиділа при вікні схилена над кроснами, слухала уважно, як шуміли дерева і як журкотіла вода в Шевроті. В її дожиданню відбивались і найтихійші тони катедри в її ухах в десятеро сильнійшим голосом: вона чула навіть, як по церкві суває в виступцях паламар та гасить свічки. І знову чула, як коло неї щось ніби крильми порушає, а її здавалось, що то щось невидимого іде вже її на поміч. Нераз аж обернулася, бо здавалось її, що то якийсь дух шепче її до вуха, як вона має собі порадити. А тимчасом дні минали а кінця все ще не було видно.
Саме перше було, що Ангелика не ставала вже ночею на бальконі, щоби не зломити своєї присяги; вона боялася, щоб не зійтись знов з Фелисіяном, коли його на долині побачить. Ставала лиш серед кімнати. Коли-ж вже і листочок на деревині перестав дрожати, ставала вона смілійша і починала темноту розпитувати. Звідки-ж появиться то, чого вона дожидала? А вже-ж ні звідки, лиш з владичого города; може якась огниста рука дасть її знак. А може від катедри; там могли-б відізватись орґани і завізвати її перед престол. Для неї не було-б нічо несподіваного, чи то би голуб, як в святім письмі приніс би її веселу вістку, чи би стіни розступилися і святі станули перед нею та сповістили, що Преосвящений зове її перед себе. Лиш одно її дивувало, що то чудо іде якось так поволи. Так минали дні, так минали і ночі, а чуда як не було так і не було.
Коли минула вже друга неділя, дивувало Ангелику то найбільше, що вона не могла Фелисіяна доглянути. Правда, що вона сама про себе обіцяла з ним ніколи не сходитись, але по нім прецінь могла сподіватися, що він на всякий случай буде старатися, щоби з нею зійтися. А то він і не показувався на Маріїнськім полі, ані разу не перейшовся туди по буйній траві. Від чотирнайцять днів не виділа вона ночею ані навіть його тіни. Але і та обставина, хоч так впадаюча в очи, не захитала в ній віри: коли він не приходить, то лиш длятого, що ділає в інтересі її щастя. Поволи однак починала вона вже чогось побоюватися і ставала нетерпелива.
Раз по однім чогось дуже невеселім обіді удав Губерт під вечір, що має якусь орудку в місті і вийшов, а Губертина осталась з Ангеликою сама в кухні. Довго споглядала вона на донечку сльозавим оком і аж жаль її стало дівчини, що в ній ще тільки береться сили, та надармо. Від двох неділь не згадала вона ані словом про те, що носила в своїм серці, Губертина була дуже помякла, бо не сподівалася, що Ангелика так вірно і чесно додержить даного слова. Чувство ніжности обгорнуло нараз їх обі і вони обняли одна другу; дівча припало до груди матері і так стояли вони хвилинку в обняттях, не в силі промовити і слова.
— Бідна моя дитинко! — відозвалася відтак Губертина, — я вже давно хотіла так сам на сам з тобою поговорити… Треба, щоби ти все знала, щоби раз всему був кінець і то добрий кінець.
— Фелисіян помер! — крикнула Ангелика як без памяти і стала на рівні ноги.
— Ні, не помер.
— Коли-ж не приходить, то хіба помер.
Губертина мусіла її отже розповісти, що вона десь по процесії говорила з Фелисіяном і вимогла на нім також слово, що він не буде до них заходити, поки аж Преосвящений на то не пристане. Инакше сказавши, він мав вже з ними попращатися, бо Губертина знала дуже добре, що з того нічо не буде, щоби вони колись пібралися. Вона представила йому, що то було би нечесно і несовісно зводити бідну, щиру і невинну дівчину, бо він прецінь з нею не побереться, а то його зовсім переконало. Він також прирік, що волить хоч би з туги загибати, а не буде нечесним і на Ангелику вже більше і не подивиться. Того самого ще вечера звірився він перед батьком.
— Отже видиш, дитинко, — говорила Губертина дальше, — коли в тебе вже така сила, то я все тобі розкажу… Коби ти знала, моя голубко, як мені тебе жаль і як я тобі дивуюся від того часу, від коли ти стала така чемна, від коли мовчиш, а все ніби весела, хоч тобі мало серце не розскочиться… Але тобі треба буде здобутися ще на більшу відвагу і силу… Я нині з полудня стрітилась з отцем Корнилом. Нема ніякої надії! Преосвящений не хоче!
Губертина думала, що Ангелика заллється рясними сльозами, але як же вона здивувалася, коли Ангелика лиш зблідла а відтак сіла спокійно. З старого дубового стола вже були спрятали а лямпа освічувала старосвітську кімнату, в котрій було лиш чути, як в кітлику вода варилася.
— Нічо ще, мамо, не пропало… Розказуйте-ж бо; та-ж мені годиться про все знати, бо то прецінь мене обходить.
І вона слухала уважно того, що розказувала її Губертина про те, що чула від отця Корнила, хоч дечого і не доказувала, бо от думала собі, як то звичайно в життю буває, що невинній дівчині не треба всего казати.
Від коли Преосвящений взяв сина до себе, то не мав вже спокою. Від того дня, коли йому смерть забрала жінку, він ані на очи не хотів сина і двайцять літ жив самотою, а ані разу не хотів його видіти. Тепер же син станув в розцвіті і повній силі молодости як вірний образ тої, за котрою він тужив. Він був тепер в тім віці, що його мати тоді, так само білявий, так само милий і гарний. Що Преосвящений так довго держав сина здалека від себе, що не хотів мати при собі дитини, котрої життя смерть матері принесло, то було на його погляд лиш розумно: аж тепер він то побачив і жаль йому було, що не зробив так, як хотів. Його вік і ті двайцять літ, що служив Богові, не затерли в нім слідів чоловіка, хоч сам Господь в него вступив. Його син, то була жива, викапана його покійна жінка, котру він так любив; досить було, щоби перед ним усміхнулись його сині очі, а вже йому аж краялось серце, бо йому здавалося, що то покійниця встала з гробу і живцем стоїть перед ним. Він бився в груди, заливався сльозами і тяжко сам себе мучив та все говорив, що того не повинні приймати на священика, що вже раз пізнав, що то жінка, і кровю з нею звязався.
Добродушний отець Корнил розповідав то Губертині лиш в тайні і йому аж руки дрожали, коли то оповідав. Ходила якась глуха чутка, люде оповідали собі нишком, що Преосвящений замикається в кімнаті, коли вечір надходить; що він тоді плаче і нарікає, а потім так страшно сам себе мучить, що аж всіх ляк бере. Владика думав, що він зможе забути на свою давну пристрасть, що сам себе поборе. Так що-ж, коли та пристрасть відзивалася в нім знову силою бурі — а треба знати, що з него був колись страшний чоловік, авантурник, словом потомок казочних мореплавців. Що вечера одягався він в покутну одіж, падав на коліна і молився, щоби лиш щез йому з перед очей образ його невіджалуваної жінки; розважав себе тим, що з її тіла вже десь лиш сам порох. Нічо не помагало, вона все ставала як жива йому перед очима, гарна як та цвітка, котру він вже старшим чоловіком в шаленій любові зірвав. І мука розпочиналася на ново, ще страшнійша, як в день по її смерти. Він оплакував її ї нарікав на Бога, що йому її забрав. Аж коли починало свитати, ставав він спокійнійший. Тоді сам себе ненавидів і цілий світ ставав йому мерзкий. Ох як же радо був би він хотів убити в собі ту погану пристрасть, щоби в покорі і спокою не любити нікого більше крім Бога!
Коли опісля Преосвящений вийшов бувало з своєї кімнати, то все мав знову свою давну строгу поставу і все виглядав спокійно та гордо; на його лиці ледви було слідно, що він трохи блідий. Того дня, коли Фелисіян висповідався перед ним зі всего, слухав він уважно кожде його слово, зумів так запанувати над собою, що ані брів не зморщив. Він споглядав на него і мало аж серце в нім не перевернулося, коли бачив в нім себе самого, так молодого і гарного та так пристрасно залюбленого. Тепер вже не була то лиш його примха, але рішуча воля, немилосерний обовязок охоронити сина від того лиха, через котре він сам так страшно страдав.
Він хотів в сина убити ту пристрасть так, як і сам в собі старався її убити. Та романтична історія налякала його зовсім. Як то? Як же можна так без памяти любити якусь бідну без імени дівчину, якусь просту вишивачку, котру пізнав при світлі місяця, а котра видавалась йому в його мріях ніби якоюсь святою з побожних оповідань? На то було у него лиш одно слово: Ніколи! Фелисіян припав йому до ніг, просив і, як лиш міг, боронив себе і Ангелику, хоч аж дрожав перед батьком, шануючи і боючись його. Він приступав завсігди до батьба зі страхом і несміливо; тепер благав його не ставати на перешкоді його щастю і не смів навіть звести очей до його святої особи. Покірним голосом обіцював йому, що щезне від него і піде з жінкою світами, так далеко, що за них обоє і слих пропаде; цілий свій маєток запише на церкву. Не хоче більше нічого, най його і цілий світ не знає, лиш щоби міг жити з тою, котру любить, а котра і його також любить.
Преосвящений таки добре налякався. Він жеж дав слово Воанкуртам і годі було йому відкликувати. Тепер же і Фелисіян не міг вже видержати, його взяв такий гнів, що він допустився аж до того, що поставився проти батька а лице його набігло кровю.
— Отже видиш, дитинко, — кінчила Губертина розповідати, — що тобі про него ані думати, бо тобі певно і на гадку не прийшло, що то було-б проти волі Преосвященого… Я то все знала вже наперед та не хотіла лиш нічого говорити, най тобі само діло покаже, що не я тебе спиняю.
Ангелика заложивши руки на коліна слухала її спокійно; лиш від часу до часу рушила незначно повіками. Її очі стояли стовпом, мов би вона вдивилася в ту сцену, як Фелисіян у ніг Преосвященого відзивався про неї в повній щирости своєї любови. Вона і не відозвалась зараз, а почала роздумувати. Спустила очі в долину і стала при світлі лямпи дивитись на свої як сніг білі ручки. Відтак відозвалась а на її лиці виступила усмішка якоїсь непохитної надії:
— Коли Преосвящений не хоче пристати, то лиш тому, що він ще мене не знає.
Тої ночі Ангелика майже і ока не зажмурила. Сама гадка, що Преосвящений мусить пристати, коли її побачить, не давала її спати. То не говорила з неї пустота жінки, вона чула в собі лиш всемогучість любови, бо-ж вона прецінь любила Фелисіяна так сильно, що то чувство мусіло би певно проявитись в цілій своїй силі а батько чей не був би тоді такий упертий, щоби хотів їх обоє загнати в нещастя. Може яких двайцять разів обернулась на своїй широкій постелі і все її те саме приходило на гадку. Перед її замкненими очима ставав Преосвящений в своїй фіолетовій ризі. Може то через него мало її то чудо обявитися. На дворі було парно і тихо, все спало; вона стала надслухувати за якимсь хоч би одним голосом і хотіла почути, яку дадуть її радоньку дерева, Шеврота, катедра та і ті щирі духи, що ніби то пересувались по її кімнаті. Та що-ж, коли все разом так шуміло, що вона не могла нічого розібрати. Вона стала аж нетерпелива, що так довго треба чекати, що то з того всего буде та сама себе налякала, коли здрімавшись крізь сон промовила:
— Поговорю завтра з Преосвященим.
Коли на другий день пробудилася, здавалось її, що таки конче треба так зробити, таж то річ така проста. А то все лиш длятого, що її любов була щира і чесна, що її відвага мала свою підставу в гордій невинности.
Вона знала, що Преосвящений кождої суботи коло пятої години пополудні іде до каплиці Готкерів і там молиться на самоті на колінах за себе і за своїх предків; все духовенство шанувало дуже ту його самоту. Була як раз субота. Вона таки і зараз рішилася. Дома у владики може би її не приняли, а відтак там і богато людей та не дали би її спокійно поговорити. А в каплиці так догідно було на него зачекати і коли він прийде, станути перед ним. Навіть і сего дня вишивала вона так само пильно і так само була весела: ані трошки її то не непокоїло, що хотіла зробити, бо була переконана, що добре робить.
Около четвертої години удала, що ніби то вона іде до бабусі Ґабети. Убралася як звичайно до міста, завязала на собі як небудь капелюх, в котрім звичайно ходила до міста і вийшла з хати. Відтак завернула на ліво, відхилила двері в порталю святої Агнії і замкнула їх легенько за собою.
Церква була порожна, лиш в каплиці св. Йосифа, сповідав священик ще якусь грішницю, з котрої було видно лиш кінець її чорної сукні. До тепер була Ангелика зовсім спокійна. Аж коли увійшла до тихого і холодного дому Божого, в котрім найлекший шум від її кроків роздавався голосним відгомоном по всій церкві, зміркувала вона, що чогось дуже дрожить. Длячого імило її так за серце? Вона-ж прецінь чула в собі тілько сили і цілий день була так спокійна в тій думці, що має повне право старатися сама за своє щастя, а тепер, хоч так само думала, брав її чогось ляк, як колиб вона в чім провинилася. Підійшла на пальцях аж до каплиці Готкерів і тут мусіла вже зловитися за решітку, бо була-б таки упала на землю.
Тота каплиця була в самім кутику старо-романської апсиди і найтемнійша. Своїм низьким склепінням без всяких прикрас подобала вона скорше на якусь виковану в скалі гробницю. Світло заходило до неї лиш через одно вікно, на котрім був намальований святий Юрій, а від синіх та червоних його шиб панував в ній вічний сумерк. Простий престіл з чорного і білого мармору з хрестом і парою подвійних канделябрів, виглядав просто як могила. Стіни були виложені нагробними таблицями. Від гори до долу стояли цілими рядами такі таблиці а виковані на них написи можна ще було відчитати.
Ангелика стояла боязко і не ворухнулася. Попри каплицю перейшов був паламар, але не добачив її, бо вона стояла в кутку під решіткою. Сукню грішниці, що клячала в сповідниці, все ще було видно. Поволі увикли її очи в тій сутіни і вона почала розглядатися по написах і стала їх поводи відчитувати. Поодинокі імена, які вона тут стрічала, стали її нагадувати оповідання про замок Готкерів, так Іван V великий, Рауль III, Герберт VIII. Ще два імена добачила вона тут, а то імена Льоретти і Бальбіни і її стали аж сльози в очах, коли собі їх нагадала. Обі покійниці спочивали щасливо в могилі, бо Льоретта упала від світла місяця з замкового муру, коли спішила по нім до свого милого, а Бальбіна згинула з радости, що повернув її муж, про котрого вона думала, що він вже помер. Обі приходили що ночі і вкривали замок своїми величезними шатами, як коли-б білою хмарою. Вона-ж прецінь сама виділа, як вони літали коло дверий, коли ходила оглядати розвалини і коли вже дуже було змерклося. Ох, як же радо хотіла би і вона умерти, маючи так само як і вони шіснайцять літ, коби лиш її мрії сповнилися!
По церкві роздався якийсь лоскіт і невиразний шум а вона аж задрожала. З сповідниці в каплиці св. Йосифа вийшов священик і замкнув двері за собою. Її стало якось маркотно, що вже не було і тої, що сповідалася. Коли священик зайшов до закристії, осталася вона самісенька в церкві. Коли двері від сповідниці заскрипіли, здавалося її, що іде вже сам Преосвящений. Вона чекала на него може вже з пів години, але сама не знала вже як довго чекає, бо так була зворушена, що не могла зміркувати, кілько часу вже проминуло.
Тепер звернуло її увагу на себе нове імя, Фелисіян III. — той сам, що то з свічкою в руці ходив аж до святої землі, щоби сповнити обіт Филипа II. Серце в ній забилося живійше, бо перед її очима станув молоденький Фелисіян VII, потомок всіх тих, той сам, котрого вона обожала і котрий її обожав. Горда з того чекала вона в страху дальше. Не вже-ж таки дійсно мало статися чудо? Вона побачила перед собою недуже ще давну таблицю, котра походила з тамтого століття а на ній чорними буквами імена: Норберт, Люй, Оґіє, маркіз з Готкеру, князь Міранди і Рувра, ґраф з Феррієр, з Монтеґи, з Сен-Map, а також і з Вільмарель, барон Самбвіль, рицар чотирох орденів королівських, поручник свого війська, намісник Нормандії, маршалок ловецький і скарбник ловецьких приборів до ловів на дики. То все були достоїнства Фелисіянового діда. А вона прийшла от так лише в щоденній свитині з поколеними від голки пальцями і хоче віддаватися за внука сего покійника!
По церкві пішов якийсь тихий шум, як колиб хтось сував легко ногами по землі. Ангелика обернулась і побачила Преосвященого. Вона аж остовпіла, коли Преосвящений так тихенько увійшов, бо її здавалося, що то будуть зараз громи бити. Він увійшов до каплиці і видався її в своїй фіолетній ризі якийсь дуже високий і поважний та знатний, на його блідім лиці світилися очі молодечим жаром. Він зразу не добачив її під решіткою. Коли-ж поклонився перед престолом, побачив її перед собою, бо вона припала йому до ніг. Під Ангеликою ноги дрожали і вона ледви ще жива від страху і смиренности впала перед ним на коліна. Він видався її так страшний як сам Господь Бог і як необмежений володітель її судьби. Але вона була дівчина відважна, то-ж не надумуючись довго промовила:
— Я прийшла, Ваше Преосвященство…
Він оглянувся і трохи її собі пригадав: то була тота молода дівчина, котру він в день процесії бачив у вікні, а відтак в церкві, як вона стояла на стільци, нужденна вишивачка, що завернула голову його синові. Він стояв гордий і твердий як скала.
— Ваше Преосвященство, я прийшла, щоб ви мене побачили… Ви мене відцуралися, але ви мене не знали. А тепер глядіть на мене, заки мене відтрутите від себе. Я та, що любить, і що знайшла взаїмну любов; крім тої любови нема у мене нічого на світі. Я бідна дитина, котру знайшли під дверми сеї церкви, ви видите мене у своїх ніг, ви видите, що я не значу нічого, що я безсильна і піддаюсь з покорою. Що-ж значить у вас мене позбутися, коли вам того захочеться. Ви лиш пальцем рушите і мене вже нема… Але що-ж поможуть сльози! Треба знати, що кого болить. Аж тоді може чоловік стати милосерним. Ваше Преосвященство! Я хотіла сама взятися за свою справу. Я не знаю нічого, я знаю лиш, що люблю і що маю взаїмну любов… Чи-ж того не досить? Любити, любити та ще і про те говорити!
Так розповідала вона в своїй простоті уриваним голосом а пристрасть її ставала чим раз більша. То була любов, що так з неї говорила. Вона розказувала сміливо, бо набрала відваги. Поволи і головку підняла.
— Ваше Преосвященство, ми любимось. Він же певно вам все розповів, як то було. Я сама себе не раз питала, і все якось не могла знайти відповіди… Ми любимо одно другого; коли то що злого, то простіть, бо не ми тому винуваті; то взялося десь з тих дерев, з того каміння, що довкола нас було. Коли я зміркувала, що стала любити, то вже і за пізно було, щоб його позабути… Хіба-ж можна тепер, щоб я його не любила? Ви можете його до себе прикувати, можете його оженити з другою, але того вже не зробите, щоб він мене не любив. Він загине без мене так, як я загину без него. Хоч його і нема коло мене, то все-ж таки я то чую, що він при мені, що ми вже на віки не розлучимось, бо одно взяло серце другому. Мені досить лиш очі примкнути, щоби його побачити, бо він жиє в мені. В нас нема ні каплі крови, щоби на ціле життя не плила в нас для нас обоїх… Ви-ж нас не розлучите, не розірвете? Наша любов то Божа, дайте-ж нам любитися!
Він споглядав на неї, як вона стояла черед ним на колінах, молоденька і свіжа, як та пахуча квіточка, в своїй щоденній свитині. Він слухав її чаруючого голосу, що ставав чим раз сильнійший і звенів мов голос якого ангела. Капелюх зсунувся її на плечі а ясне волосся окружало її личко мов проміння сонця. Вона видалась йому в своїй рішучости, в своїй природности і в тій могучости своєї пристрасти, як яка дівиця, про котрих розказують давні книги церковні.
— Майте-ж серце отче владико!… В ваших руках наша доля, не робіть нас нещасливими!
Так благала вона і знов похилила головку, коли побачила, що він стоїть студений як лід і не рушиться та не відізветься до неї. Ой то дитя, що так коло його ніг аж з розуму сходить, ой та молодість, що так аж дише від неї! І знов побачив він перед собою біляві кучері тої, котру колись так шалено цілував, знов побачив перед собою ту, що ще по двайцяти роках покути ставала йому перед очима, котрої пишна шия так була гарна, як цвіт лелії. То таки вона сама живцем стояла перед ним і з сльозами в очах благала його, щоб він мав серце на ту пристрасть.
Ангелиці станули сльози в очах, а все таки не перестала вона дальше говорити, бо хотіла все а все розказати.
— Та не лиш його я люблю, отче владико, я люблю його шляхотський рід, люблю його за те, що він богатий, як який король… Я знаю, що для того, що я бідна, то так виглядає, як коли-б мені захотілося його грошей; та воно таки і так, я голублю його задля його грошей… Я вам то щиро кажу, щоб ви мене добре знали. Ах, я рада-б через него розбогатіти, жити з ним в розкошах і добробуті, бути йому вдячною за всі радости сего світа, жити з ним свобідно в любові і довкола нас обтирати сльози, розганяти всяку нужду і смуток! Відколи ми любимось, то мені здається, що я вся в паволочі, вся в дорогім камінню і перлах, що у мене на руках золоті перстені і обручки, що я маю коні і повози, що маю ліси, по котрих я походжаю, а довкола мене повно служби… Я і не можу подумати про те, щоб ті мрії не насувались мені на гадку. Кажу вам, що вже не може бути инакше, бо він сповнив то, чого я бажала, що я буду королевою. Хіба-ж, отче владико, не годиться любити когось ще тим більше, що він сповняє всі мої дитинячі бажання і що готов мене, як в казці, обсипати золотом?
Він побачив, як вона піднялася гордо а її чаруюче личко виглядало як у якої царівни, хоч вона так простенько була убрана. Вона виглядала зовсім як його покійниця, що також була так ніжна, як який цвіточок, а її тихі сльози були так само ясні, мов легенький усміх як у тамтої. Аж голова від неї заверталася і він почув, як її горячий віддих повіяв на його лице; йому прийшли на гадку давні часи, що заставляли його тепер по ночах молитися в сльозах і не давали спокою навіть в торжественній тишині єпископської палати, і аж мороз пійшов по його тілі. Ще сеї ночі боровся він сам з собою аж до третої години по півночі, а тепер ся любовна пригода розбудила в нім знов давну пристрасть і розірвала на ново невилічиму рану. Але він стояв як коли-б без чувства і не дав нічого по собі пізнати, ані сліду не було на нім, як він у своїм нутрі боровся з собою, щоби втихомирити своє серце. Хоч аж кров капала йому з серця, ніхто того не бачив: він лиш поблід ще більше і ще більше затиснув губи.
Ангелика не знала, що собі робити; коли виділа, що він так уперто мовчить. Стала отже ще більше благати.
— В ваших руках, Преосвящений отче, моя судьба, змилуйтеся надімною, рішайте самі!
Він все ще мовчав а її стало вже лячно, бо здавалось її, що перед нею стоїть якась страшна сила. Ще більше злякалася, коли по боках пустої церкви стало вже темно, бо вже і на дворі змеркало, а вона все ще мусіла чекати, що з нею станеться. В каплиці не можна було вже і нагробників розпізнати, лиш на него ще падало трохи світла а його фіолетова риза стала вже чорною. Його очі засвітилися і спочили на ній. Невже-ж то від гніву вони так засвітилися?
— Коли-б я, Ваше Преосвященство, не була сюди прийшла, то я мала-б на ціле життя на совісти, що моя несміливість сталася причиною нашого нещастя… Скажіть самі, молю вас і благаю, що я добре зробила, коли прийшла просити вашого призволення!
Що тут говорити з сею дитиною? Він же сказав вже синови, для чого не хоче на то пристати а то вже досить. Він не говорив, бо був тої гадки, що і не має що сказати. Вона догадувалася того, бо хотіла аж піднестися і поцілувати його в руку. Але він взяв скоро руки назад себе, а вона перестрашилась, коли побачила, що на його бліде лице виступила кров і він став як грань червоний.
— Отче владико!… отче владико!…Наконець він відізвався, але лиш на то, щоби сказати однісіньке слово, то саме, котрим і синови замкнув губи:
— Ніколи!
І не відправивши сегодня молитви вийшов він з церкви, а за хвильку щез і голос від його важких кроків.
Ангелика припала до плит і довго, довго заходилась від плачу, що розносився по тихій і порожній церкві.