Мрія
Еміль Золя
XII
Вінніпеґ: Українська видавнича спілка в Канаді, 1932
XII.

Тої ночі не могла Ангелика заснути. Хоч і як була ослабла, а сон якось не брався її розпалених очей. Коли Губерти лягли вже були спати і десь може вже північ доходила, попробувала вона піднятися, хоч мусіла дуже намучитися, заки могла встати. Її чогось страх взяв, що вона умре, коли не встане з постелі.

Закашлялась, загорнулася відтак в плащ і на силу підійшла до вікна, отворила його широко. Зима була легка і лиш дощ не перестав падати. Вона сіла відтак на крісло з поруччам. В лямпі, що цілими ночами горіла перед нею на маленькім столичку, підтягнула ґніт. Там побіч книги з побожними оповіданнями стояла і китиця з гортензій та мальв, після котрої вона вишивала. Щоби все було так як то дійсно звичайно бувало, прийшло її ще на гадку взятися до роботи; вона притягнула до себе кросна і дрожачими руками уколола кілька разів голкою. Червоний шовк одної цвітки відбивав як кров від її білих пальців; здавалося, що то кров спливала каплями з її жил.

Напоперевертавшись перед тим на горячих подушках зо дві години безсонно, здрімалася на кріслі в одній хвилі. Головка її, сперта на опирало, повисла була трохи на праве плече; в пальцях все ще держала шовк і можна було думати, що вона ще робить. Так спала вона і не рушилась ані разу а тиха кімната з своїми білими стінами виглядала при світлі лямпи як гробниця. Бліде світло освічувало велику ніби королівську постіль з її споловілими рожевими заслонами; лиш скриня і шафа та дубові стільці закривали якотако ті стіни могили. Хвилі минали за хвилями а вона спала спокійно.

Нараз щось зашевеліло. На бальконі явився Фелисіян,. висохлий як і Ангелика та аж дрожав. Йому з лиця було видно, що він чогось дуже налякався; він ввійшов до кімнати і побачив тут її в кріслі, а вона при світлі лямпи виглядала так гарною, що аж жаль брав дивитися, що вона очевидно загибає. Безконечний біль стиснув його за серце він поступився кілька кроків і припав на коліна та вдивився засумований в свою милу. Вона вже дійсно не була та сама, що давнійше, недуга її зовсім змінила; вона виглядала вимарніла і легка як перце, котрим вітер носить. На її лиці пробивалися в сні дуже виразно її муки і її покора. Він її ще лиш по тім пізнав, що вона все ще була так само миленька як давнійше, що її ніжненька шийка так само ще підіймалася з круглавих плечий і що її подовгасте личко було ще таке саме як у тої святої, що підноситься до неба. Лиш волосся не було вже так блискуче як давнійше а з під тоненької і мягенької як шовк шкіри її тіла пробивалася студенна вже як лід її душа. В своїй красі виглядала вона на ту святу, що позбулася вже своєї смертельної покриви. Він аж очі свої забув і так був зворушений, що зложивши руки стояв в розпуці перед нею на колінах і не рушився. Вона все ще спала а він дивився на неї і не міг надивитися.

Може бути, що легенький віддих з уст Фелисіяна долетів до неї, бо вона нараз отворила очі широко. Не дихала а лиш поглянула на него і усміхалася, як коли-б її щось снилося. То він, вона його зараз пізнала, хоч він так змінився, її здавалося, що вона все ще спить, бо лише що він її снився, а то її ще більше мучило, що вона як раз тепер мусіла пробудитися.

Він витягнув руки до неї і промовив:

— Серденько моє, я вас люблю… Я довідався, що ви нездужаєте і я прилетів до вас… Я з вами, я вас люблю…

Вона сіла просто. Почала чогось дрожати і чисто механічно закрила йому очи руками.

— Вірте мені, то я тут перед вами і я все ще вас люблю, як любив.

Вона скрикнула.

— Ах, то ви… Я вже вас не сподівалася, а то ви…

Як би нічого не виділа, взяла його за руки і переконалася, що то дійсно він і що то її не сниться.

— Ви все ще мене любите, і я вас люблю мимо всего, ба, ще більше, як думала, що колись буду могла любити!

Від того великого щастя вона аж не знала, що з нею діється, а вони почувши, що все ще любляться і що можуть то собі висказати, на все забули. Давні муки і давні перешкоди щезли десь тепер. Вони самі не знали, звідки тут разом взялися і розплакавшись з радости припали одно другому до грудей; він з жалю над нею став аж без памяти, а вона з туги за ним так була змарніла, що йому здавалося, що він лиш тінь її держить в своїх обняттях. Від великої радости не могли з місця рушитися; вона сиділа як прикована на кріслі, не чула в собі ні рук ні ніг, а коли хотіла підіймитися, то лиш заточилася і упала назад на крісло.

— Ах, мої дорогенькі, тепер сповнилось моє бажання; я вас знов побачила, заки умру.

Він підняв голову, як би налякався.

— Що, вмирати?!… Але я хочу жити! Я з вами і люблю вас!

Вона усміхнулася.

— Тепер вже можу умирати, коли ви мене любите. Тепер вже і смерти не боюся, коли ви мене любите; так засну на віки на ваших грудях… Скажіть мені ще раз, що мене любите!

— Люблю вас, як любив вчера, як завтра буду любити. Вірте в мою любов, котра буде вічна.

—Так, на віки будемо любитися.

Ангелика з великої радости повела неспокійними очима довкола по білих стінах кімнати. Нараз як би пробудилася. Опамяталася знову і стала роздумувати над своїм великим щастям і аж здивувалася, що то все дійсна правда.

— Ви мене любите, а чому-ж ви скорше не прийшли до мене?

— Ваші родичі сказали мені, що ви мене не любите. Я рад був умерти… Аж коли довідався, що ви нездужаєте, рішився я зайти до вас; я був на то приготований, що мене звідси наженуть, де передімною двері заперли.

— А мені мама сказала, що ви мене не любите. І я повірила мамі, бо я вас раз стрітила з тою панною і думала собі, що ви послухали Преосвященого.

— Ні, я лиш чекав… Але я таки не мав відваги, я дрожав перед ним.

Обоє замовкли. Ангелика піднялася знову. На її лиці видно було вираз якогось гніву, від котрого аж жилка на чолі була її набігла.

— Так нам обоїм не сказали правди, щоби нас розлучити… Ми любилися, а вони нас мучили і ми обоє мали зійти марно з сего світа. То вже таки погано, то звільняє нас від присяги. Ми свобідні.

Від гніву взялася в ній звідкись і сила. Вона не чула вже того, що нездужає, бо в ній відізвалася давна пристрасть. Досі думала вона, що її мрії щезли на віки, а то нараз віджили вони знову в повній силі. Вона могла сміло сказати, що заслужила собі вповні на любов і що на других вина спадає! То підносило значіння її особи і заставляло її аж ніби тріюмфувати а її брала така злість, що вона не знала вже сама, що робить.

— Ходімо звідси! — сказала вона спокійно.

Сила волі прогнала її неміч і вона без нічиєї помочі перейшлася по кімнаті. Вже добирала собі плащ, в котрий мала загорнутися а голову думала завязати хусткою.

Фелисіян аж врадувався, коли побачив, що вона робить то, чого він вже давно бажав; він вже давно хотів її викрасти, але якось не смів її того казати. Він хотів з нею виїхати, хотів без сліду пропасти, одним словом усунути всякі клопоти, всякі перешкоди, більше нічого не бажав! А то все мало тепер статися і вони не потребували вже довго надумуватися.

— Ходім звідси, серденько, і то зараз! Я прийшов, щоби вас звідси забрати; знаю, де можемо дістати коней. Заки розвидниться, будемо вже далеко, далеко звідси, так, що вже нас ніхто не дожене.

Вона висувала і засувала шуфляди, так, одну за другою і в своїм роздразненню навіть нічого з них не виймала. Цілими тижнями мучилася, щоби вибити собі його з голови і вже думала, що то її удалося, а тепер таки побачила, що не вдіяла нічого і що хіба треба її наново ту роботу розпочинати! Але де би взялась в ній тепер сила до того?! Коли вони полюбилися, то найпростійша річ побратися, а ніяка сила їх вже більше не розлучить.

— Що мені би забрати з собою?… Яка я була дурна, що я вже давнійше того не зробила, коли подумаю, що вони не встидалися і неправди передімною говорити! Я трохи не згинула, що вони не хотіли вас закликати… Кажіть же бо, чи брати мені білля, одіж?… Ось тепла спідниця… А вони плели передімною несотворені річи і хотіли мене залякати. То добре, а то зле, то можна робити, а то гріх; а то все такі пусті річи, що чоловік би від них з розуму зійшов. То все неправда. Є лиш одно щастя на світі: жити і слухати лиш свого серця та любити того, що нас любить… Ви моє щастя, ви моя краса, моя молодість, я ваша, а ви мої, мій єдиний приятель, робіть зі мною, що хочете…

Вона тріюмфувала, її вроджені хиби, про котрі можна було думати, що вже на віки в ній завмерли, проявилися знов в повній силі. Її гуділа музика в голові, її здавалося, що вона вибирається як яка королева, коли її бере з собою сей потомок княжого роду і робить її королевою якоїсь далекої держави; і вона радо ішла з ним, повисла на його шиї, склонила головку на його грудь, студенна дрож якоїсь нечуваної пристрасти перейшла по її тілі і вона з розкоші аж від памяти відходила. Лиш ще їх двоє було на світі, вони посідали на коні і чвалом полетіли та обнявши одно другого на віки, щезли без сліду.

— Не треба брати нічого, правда?… Та і на що?

Він стояв вже майже за дверми і мало що не минався.

— Не треба нічого, нічого… Лиш скорше!

— Ходім же, ходім!

Вона приступила до него. Ще раз поглянула поза себе, мов би послідний раз хотіла кинути оком на свою кімнату. Лямпа все ще горіла таким самим темним світлом; на столі стояв ще букет з розцвилих мальв і гортензій; на кроснах виднілася недокінчена ще а прецінь вже як би жива рожа і здавалася на ню чекати. Ще ніколи не здавалася її ся кімната так біла; і стіни, і постіль, і воздух — словом все видавалось її як би нахухане якоюсь білою краскою.

Щось в ній відозвалося і вона мусіла чим скорше спертися на поруче стоячого коло самих дверий стільця.

— Що се вам? — спитав Фелисіян неспокійно.

Вона не відповіла, лиш віддихала тяжко. І знов взяла її дрож, вже не могла устоятись на ногах і мусіла присісти.

— Будьте спокійні, то нічого… лиш хвильку відпочину а відтак підемо звідси.

Вона мовчала і розглядалася по кімнаті, як би шукала якоїсь дорогої річи, котру забула, а коли-б її хто був спитав, за чим вона шукає, то певно не знала би була того сказати. Її брала якась туга, з разу лиш от так ніби трохи, а відтак чим раз більше і стискала її грудь. Вона не могла зміркувати, що би то було. Чи то може та білість її не пускала? Вона все любила білу краску а навіть ховала собі кавальчики білого шовку, щоби ними в хвилях спокою потайком трохи натішитись.

— Ще лиш хвильку, ще одну хвильку, а відтак підемо, соколику.

Але все таки і не думала піднятися з місця. Він припав на коліна перед нею.

— Ви мабуть не здужаєте, може я би вам що порадив? Може вам студено, то я вам ніжки в моїх долонях загрію, що аж будете могли бічи.

Вона покрутила на то головою.

— Ні, ні, мені не студено; я піду сама. Заждіть ще лиш хвильку, лиш одну хвильку.

Він зміркував добре, що її прикувала якась невидима сила до сих меблів і то мабуть так сильно, що вона в сій хвилі не могла від них відірватися. Коли-ж він зараз не забере її з собою, то буде мусів по сім смутку вести ще відтак боротьбу з батьком, до котрого вже від кількох тижнів боявся приступити. Тому то не переставав її благати.

— Ходіть зі мною, на вулицях тепер темно і ми серед темноти виїдемо з міста. Поїдемо безпечно і переспимо одно другому на руках, а буде нам так тепло, що і холод ночі нічого нам не зашкодить. Коли засвитає, то будемо вже їхати сонцем, а все дальше і дальше, аж приїдемо до самого раю… Ніхто не буде нас знати, будемо лиш жити одно для другого, десь в великім городі, не будемо про ніщо більше журитися, лиш як би то з кождим днем що раз сильнійше любитися. Там будуть цвіти так великі як дерева а овочі солодші від меду. Серед сеї вічної весни не будемо, серденько, нічим більше жити, як лиш нашими поцілуями.

Її аж ляк взяв від сего жару любови, що так розпалила її личко. Її ціла душа розпливалася в тих розкошах, які її чекали.

— Зараз, в сій хвилині!

— А коли відтак нам навкучиться так їздити, то повернемо назад сюди. Поставимо на ново замок Готкерів і будемо там жити аж до самої смерти. То моя мрія… Ми вложимо в то, коли буде потреба, цілий мій маєток. Над обома долинами буде знов стояти вартівня. Ми будемо жити в світлицях межи вежою Давида а Кароля Великого. Поставимо на ново давну кріпость як в часах її сили і слави, будуть вали і вежі та і каплиця в давній величавости… А я рад би, щоби ми там жили, як жилося в давних часах, ви як княгиня а я як князь, а довкола нас дружина і всяка прислуга. Будемо жити в мурах пятнайцять стіп грубих, замкнемося в них і будемо жити як в казці… Коли сонце буде западати за гори, ми будемо вертати на великих сивих конях з ловів. Перед нами будуть люде падати на коліна, буде трубіти труба і будуть спускатися зводжені мости. Вечером будуть з нами пирувати королі. Наша постіль буде стояти на естраді а понад нами буде підниматися бальдахін. З далека буде чути милозвучну музику, а ми серед пурпури і золота будемо засипляти одно другому на руках.

Вона задрожала і усміхнулася з радости, але її мука знов відозвалася в ній а на її лиці проявились черти болю. Мимо волі відпихала покусу від себе а пристрасть все таки за кождий раз росла в ній з подвійною силою. Він хотів її зовсім до себе пригорнути, обняти її своїми руками і вже непустити від себе.

— Ходіть зі мною!… Втікаймо, забудьмо на все в нашім щастю!

Але Ангелика вирвалась від него і як би інстинктом ведена відсувалася від него.

— Ні, ні, я не можу, не можу! — промовила вона на весь голос і станула на рівні ноги.

Видно було, що вона боролася сама з собою, думала, роздумувала і не могла рішитися.

— Прошу вас, змилуйтеся, не напирайте на мене, заждіть, — говорила вона дрожачим голосом. Я би так радо вас послухала, хотіла би з цілої душі дати вам доказ, що вас люблю, пішла би з вами край світа і жила би з вами як королева в тій палаті, про котру ви лиш раз-у-раз думаєте. Мені здавалося, що то так легко, бо я вже нераз собі укладала, як то ми будемо втікати… А тепер, як би то сказати, чогось мені так трудно. Мені здається, як коли-б хто нараз двері забив, щоби я не вийшла.

Він став її знов підмовляти, але вона дала йому знак, щоби він мовчав.

— Прошу вас не говоріть вже нічого. Хіба-ж то не дивно. Чим більше ви мені розказуєте, як то мило та весело будемо жити і чим більше хочете мене переконати, тим більше бере мене якийсь страх, що аж мороз іде по мені… Боже мій, що се зі мною сталося? Ваші власні слова відпихають мене від вас, мені годі вас слухати; коли ви так розповідаєте, вам би таки пійти собі звідси… Але заждіть ще хвильку, заждіть!

Вона стала поволи ходити по кімнаті і старалася успокоїти, а він стояв як остовпілий перед нею і не знав, що собі робити.

— Я думала, що вже вас не люблю, але то, видно, було лиш з гніву, бо коли я вас побачила перед собою, то трохи мені серце не вискочило з радости, а перша гадка, що в мені відізвалася, була, іти з вами в світ за очи… Чого-ж мені так лячно тепер від вас, коли я вас люблю, що-ж не пускає мене з сеї кімнати і чого мені здається, як би мене держали якісь невидимі руки і тягнули за кождий волосок на голові?

Вона пристанула коло постелі, поступилася відтак до шафи а опісля пішла від одної обстанови до другої. В самім ділі якісь таємничі нитки вязали її з сими предметами. Білі стіни і білість мансардової стелі покривали її мов би ризою непорочности, з котрою вона хіба лиш з плачем була би розлучилася. Все то вже було від давна частиною з неї, то все вязалося тісно з її особою. То почула вона ще більше, коли станула коло кросен, що стояли в світлі лямпи недалеко стола. Серце її розпливалося, коли споглянула на рожу; коли-б вона звідси утікла, як та яка злочинниця, то і рожа осталась би нескінчена. Прийшли її на гадку літа, через котрі вона стільки наробилася, ті розумні, щасливі літа, той довгий, звичайний спокій і та чесність, на згадку котрої її аж гидко ставало, що вона допустилася би до того, щоби з милим звідси втікати. Та холодна хатина вишивачів, то чинне і чесне життя, яке в ній велося з далека від цілого світа, таки очистили кров в її жилах.

Він зміркував, що ті предмети в кімнаті придержували її і длятого напирав, щоби вона ішла з ним.

— Ходіть же, години минають, а то незадовго годі вже буде вийти тихцем звідси.

Але тепер стало її все ясно.

— Вже за пізно… Та-ж видите, що мені ніяк іти з вами. Колись було з мене пристрастне горде сотворіння, що обіруч обнимало вас за шию і просилося, щоби ви його брали з собою; але тепер я вже не та, я вже сама себе не пізнаю. Хіба-ж не чуєте, як все тут до мене кличе: Не йди! А то ані трошки мене не гніває, моя ціла радість бути послушною.

Він вже не договорювався ані не перечився а просто хотів вхопити її як ту уперту дитину і забрати з собою, але Ангелика вихопилася чим скорше від него і сховалася під вікно.

— Не гнівайтесь на мене, оставте мене! Ще перед хвилею була би я пішла з вами, але то послідний раз спротивилась я волі Божій. Поволи, так що і я сама не знала, росла в глибині моєї душі покора і самовідречення. Тому то потрясення було за кождий раз, коли я знов впадала в первородний гріх не так вже сильне, тому то я і тим лекше сама себе побідила. Відбулася послідна боротьба, вже її не буде більше, я сама себе побідила… Ах, мій голубчику, я вас так дуже, дуже люблю! Не руйнуйте нашого щастя. Мусимо піддатися, щоб бути щасливими.

Коли він ще один крок поступився близше, то вона стояла вже при вікні, що виходило на балькон.

— Чейже не схочете, щоби я туди кинулася… Послухайте, зрозумійте, що довкола мене діється. Вже від давна говорять ті річи до мене, я чую їх голос, а ще ніколи так голосно до мене не промовляли… Тихо! Ціле Маріїнське поле каже мені не запропащати свого і вашого життя і піддаватися вам проти волі вашого батька. Той співаючий там голос, то шепіт Шевроти, він такий чистий і веселий, так веселий і чистий, що здається мені, що він своєю кришталевою чистотою увійшов в цілу мою душу. Той легенький глухий шепіт, як коли-б там десь стояла ціла товпа людей, виходить з землі там в долині, то відзивається травичка і дерева, то ціле мирне життя сеї святої закутини хоче успокоїти мою душу. А з далека несуться голоси від дерев з єпископського города, від всіх тих галузок, з котрих кожда тішиться моєю побідою… Слухайте того могучого приказуючого голосу! То промовляє так моя стара подруга, катедральна церква, котра мене виховала і стерегла мене що ночі. Кождий її камінь, кождий її стовпчик в вікні, кожда вежочка над філяром, кождий каблук апсиди шепче до мене слова, котрі лиш я розумію. Вони розказують, що надія з смертю не гине. Коли покоришся, то любов останеться і побідить… Чуєте?! Навіть з воздуха несеться голос; там уносяться мої невидимі посестри, святі дівиці. Чуєте?! Чуєте?!

Вона усміхаючись підняла руку, як колиб ще ліпше хотіла їх послухати. Ціла її душа розпливалася в легкім подуві вітру. То надходили святі з побожних оповідань, котрих вже з малку представляла собі її фантазія. Таємничо піднималися вони з старої книги, шо лежала на столі, і виходили з її образків. Насамперед поступала Агнія, покрита ціла своїм волоссям, а на пальці мала обручку Павлина. За нею ішли другі: Варвара з своєю вежею, Ґеновефа з ягнятком, Кикилія з своєю арфою, Агафія з видертими грудьми, Єлисавета, що просила милостині на вулиці і Катерина, що побідила учених. Якесь чудо давало Лукії таку силу, що тисяч людей і пять пар волів не могли затягнути її в дім неслави. Намісник обіймаючи Анастасію сліпне. Всі вони уносяться серед ночі над нею а від них іде ясне світло, їх груди порозрізувані оруддям муки, а з ран замісць крови випливає молоко. На дворі тепло а серед темноти робиться ясно, як коли-б самі звізди спадали з неба. Ох коби то можна так як вони померти в дівстві і по першім поцілую мужа розплистися ясним світлом.

Фелисіян підступив до неї.

— То я лиш з вами, Ангелико, а ви мене відпихаєте задля тих мрій…

— Задля мрій, — відозвалася вона тихо.

— А вже-ж, бо то все, що вас окружає, то лиш вам просиджується, то ви лиш самі собі видумали,… ходіть зі мною, не вяжіть своєї душі з сими мертвими предметами, а вони будуть мовчати.

Вона кинула собою, як би чогось дуже врадувалася.

— О, ні, ні! Вони говорять таки чим раз голоснійше! То в них моя сила, вони додають мені відваги до опору… То ласка Божа, ще ніколи не давала вона мені такої сили волі. А хоч би то були тільки мрії, мрії, котрі я перенесла на моє окруження, а котрі тепер назад до мене вертають, що то шкодить? Вони мене спасли, вони пригорнули мене непорочною до себе… Простіть мені, будьте так послушні як я. Я не можу іти з вами.

Хоч як була слаба, а все таки сказала сміло і відважно.

— Та-ж вас прецінь обманули, — почав він знов говорити, — не боялись говорити неправди, щоби нас розлучити!

— З того ще не виходить, щоби і ми зле робили!

— Ах! Серце ваше перестало вже для мене бити, ви вже мене не любите!

— Я вас люблю, я борюся разом з вами за нашу любов, за наше щастя… Принесіть позволення вашого батька, а я піду з вами.

— Мого батька! Ви його не знаєте. Лиш хіба сам Бог міг би його врозумити… То хіба ми вже пропали? А коли батько велить мені женитися з Клярою Воанкуртівною, то маю його послухати?

Се був послідний удар для Ангелики і вона захиталася. — Того вже за богато — промовила вона крізь сльози… Змилуйтеся, ідіть собі, не мучте мене!… Чого ви прийшли сюди? Я вже була всего відреклася, я вже була на то приготована, що ви мене не любите. А то ви все таки мене любите і мої муки починаються на ново!… І як же мені тут жити?

Фелисіян думав, що в сій хвилі підхопив її слабу сторону і длятого ще раз сказав:

— А коли батько велить, щоби я з нею женився…

Вона боролася відважно сама з собою і змогла ще раз устоятись, хоч вже серце її мякло. Поступилася до стола, мов би хотіла зробити йому дорогу, і відозвалася:

— То женіться з нею, а слухати треба!

Він став коло вікна і готов вже був іти, коли вона йому приказувала.

— Але ви готові вмерти, — сказав він.

Вона успокоїлася і ніби усміхнувшись, відповіла ледви чутним голосом:

— Я і так вже одною ногою на тамтім світі.

Ще хвилю дивився він на ню, як вона так бліда і вимарніла стояла перед ним, легенька як то перце, що леда вітрець її би здмухнув. Нараз надумався, скочив і пропав серед темної ночі.

Вона сперлася на крісло. Побачивши, що його нема, заложила руки і вдивилася в темноту на дворі. Зітхнула важко а смертельний піт виступив на її лице. Боже мій! Все пропало, вже більше його не побачить! Її недуга знов в ній відізвалася, під нею стали вянути ноги. Лиш з тяжкою бідою і на силу заволіклася до постелі і повалилася на ню мов нежива. Але все таки вона побідила. На другий день рано застали її вже вмираючу. На досвітках, коли вже в кімнаті стало ясно, лямпа сама від себе згасла.