Мрія
Еміль Золя
VII
Вінніпеґ: Українська видавнича спілка в Канаді, 1932
VII.

Вечером того дня жалувалася Ангелика, вставши від вечері, що її чогось дуже слабо зробилося і пішла зараз до своєї кімнати. Її зворушення з рана, а відтак боротьба з самою собою страшно її ослабили. Лягла на постіль і залилася знов сльозами. Сховала головку під накривало і рада би таки була в своїй розпуці десь зовсім пропасти, щезнути, щоби її вже раз не було на світі.

Минали години, настала глуха ніч, ніч липнева, тепла, а тяжка духота заходила отвореним вікном аж до середини. Цілісеньке небо було засіяне ясними зірками. Була вже десь одинайцята година. Місяць на четвертій кватирі сходив аж коло півночі.

А в темній кімнаті Ангелика все ще плакала і сльози не переставали литися струями з її очей. Вона кинулась, коли почула, що хтось застукав до дверий.

Зробилося тихо а відтак відозвався якийсь голос:

— Ангелцю… серденько… Ангелцю…

Вона пізнала голос Губертини, що певно, коли лягала спати, зачула з далека її плач і зажурена вийшла на пів роздягнена на гору подивитися.

— Ангелцю, ти слаба?

Дівча заперло в собі дух і не відзивалося. Ангелиці нічого так не хотілося, як лиш остатися на самоті; то був ще найліпший лік на її недугу. Для неї була би мука, хоч би навіть рідна мати її голубила та потішала. Вона представляла собі, як там за дверми стояла Губертина, догадувалася, що вона жде там боса, бо чула як лиш з легка сунула по землі ногами. Проминули вже дві хвилі а вона була певна, що Губертина все ще там стоїть, що приложила ухо до стіни і що красними своїми руками придержує на собі свиту, котру лиш накинула на себе.

Коли Губертина не могла навіть віддиху дівчини дослухатися, не важилась вже дальше добуватися. Вона була переконана, що хтось заводив; але може дівча тимчасом заснуло, так на що-ж його будити? Постояла ще хвильку; смуток доньки наляг і на ню, бо вона вже трохи чогось догадувалася та і її серце обгорнула якась велика пристрасть. Наконець рішилась піти, звідки прийшла; вона мацала руками на кождім місці, де знала, що є закрут на сходах і зійшла на долину, а серед глухої ночі чути лиш було шелест, який вона робила, ступаючи по землі босими ногами.

Тимчасом піднялася Ангелика і стала надслухувати. Всюди було так тихо, що могла зовсім добре розпізнати, як там хтось ступав босою ногою на сам край кождого ступеня. Чула, як на долині відімкнулись двері від кімнати, і відтак заперлися. Опісля доходив до її ух лиш якийсь невиразний шепіт; то певно родичі говорили з собою про те, чого бажали а чого побоювалися. І той шепіт не втихав, хоч родичі певно були полягали і погасили світло. Ще ніколи не доходила до неї в сім старім домі так виразно бесіда серед ночі. Звичайно засипляла Ангелика відразу, так, як то спиться лиш молодому; вона не чула навіть, як часом щось трісло в хаті. А тепер, коли в ній розгорілась пристрасть, то десь і сон подівся, її здавалося, що цілий дім тужить з любови. А хіба-ж і Губерти не сплакали нераз нишком, що вони на дармо так голубляться, бо пропала вже надія, що їх Господь поблагословить дитинкою. Вона того не знала, догадувалась лиш, що там на долині під нею обоє супруги не спали і в горячій любові та сльозах все ще ділились безконечним, непорочним щастям перших днів свого подружжа.

Коли так сиділа на постелі, здавалось її, що ціла хата дрожить та стогне. Вона не могла вже витримати і мусіла знов сплакати дрібними сльозами; але тепер поплили вони вже тихцем і рясні та теплі як кров в її жилах. Одна одинока гадка не могла її від самого ранку зійти з голови та мучила цілу її душу: чи се добре вона зробила, що так обійшлася з Фелисіяном, що відправила його від себе викликавши в нім гадку, що мов то вона його не любить, і вразила його тим мов би ножем в саме серце? Вона-ж прецінь його любила, а то завдала йому і собі тільки муки. На що-ж так страшної муки? Хіба-ж святі жадають того, щоби ридати? Хіба-ж святій Агнії стало би того жаль, що вона щаслива? Вона не могла вже успокоїтися. Коли давнійше дожидала того, що мав до неї прийти, представляла собі все так гарно; він зявиться перед нею, вона зараз його пізнає і обоє злучаться з собою на віки та підуть разом через ціле життя.

Тепер він вже зявився — а одно і друге плакало, бо на завсігди з собою розлучилися. Що мало те все значити? Що такого сталося? Хто-ж казав її присягати на то, що буде його вічно любити а ніколи йому того не скаже?

Але найбільше мучило Ангелику те, що вона була всему винувата, бо була злобна. Може то в ній відізвалася знов та недобра натура, як тоді, коли ще була дитиною. Вона аж зжахнулася, коли собі тепер нагадала, як то вона була рівнодушна для Фелисіяна, з якою злобою приняла його і як тішилась з того, що здобулася на таку хитрість, щоби викликати в нім фальшиве про себе поняття. З її очей полились ще ряснійші сльози, в серці відізвався якийсь невисказаний, безконечний жаль на вид тої муки, яку вона йому заподіяла, мимо своєї волі. Її здавалося, що він стоїть перед нею, що відвернувся і хоче іти, вона виділа його сумне лице перед собою, як блудив очима і як йому тряслися руки; в своїх гадках поступала вона за ним аж на вулицю і здавалося її, що видить його, як він блідий поступає непевним кроком а з його розраненого серця аж кров капає. Де він тепер перебуває? Може лежить в горячці і загибає? Аж руки ломила з розпуки, коли подумала, що не має способу, щоби зло направити, якого наробила. Сама на себе лютилась на гадку, що має лишити його і дальше в тих муках. Ах, як же радо була би пригорнула його до серденька, як радо хотіла би була зробити його зараз щасливим.

Було вже около півночі. Місяць ще не висунувся був на небі з поза високих дерев в єпископськім городі, в кімнаті було темно. Ангелика склонила головку на подушку і не думала вже про ніщо, рада була заснути; та що-ж коли сон її очей не брався, з під замкнених повік протискалися сльози. Стала знов роздумувати, пригадала собі на фіялочки, що найшла їх була дві неділі тому назад на бальконі під вікном, коли вечером зайшла була до своєї кімнати. Що вечера знаходила відтак китичку фіялок. То певно викидав їх Фелисіян на гору з Марийського поля, бо і пригадала собі, що раз розказувала йому, що лиш фіялки мають таку силу для неї, що можуть її успокоїти а від всіх инших цвітів то її голова страшно розболює. То таки він хотів, щоби її від фіялок солодко і здорово спалося та снилося мило. Китичка, котру найшла сегодня вечером, стояла таки коло самої подушки.

От і прийшло її на гадку поставити її коло себе, вона притулила її до личка і дійсно стала трохи спокійнійша від її запаху. Наконець перестали від фіялок і сльози котитись її з очей. Вона все ще не спала а лежала лиш спокійно серед того запаху, що розходився довкола неї; вона чулася щасливою, що вже успокоїлась і лежала тихенько, а душа її літала аж попід небеса.

Нараз взяла її сильна дрож. Вибила як раз дванайцята година. Коли отворила очі, аж зачудувалася, як побачила, що ясне світло облило цілу кімнату. Місяць підіймався поволи з поза дерев а від него аж гасли зірки на блідім небі. Через вікно було видно, як світилася в білявім світлі ціла апсида катедри. То від неї відбивалося світло, що на досвітку озарило було білявим світлом цілу кімнату. Білі ті стіни та бальки, ба, і ціле те біле місце здавалося її якимсь більшим, якимсь просторнійшим, ніби крізь сон. Вона пізнавала ще ті самі старі меблі з почорнілої дубини, то була та сама шафа, та сама скриня, ті самі стільці з полискуючими берегами різьби, лиш її постіль широка та велика як у якої королевої, здавалася її своїми крутими стовпами і своїм бальдахином з рожевого катуну ще більшою. Світло місяця так обливало цілу постіль, що її здавалося, як коли-б вона уносилася десь аж під небом на ясній хмарі, котру несла громада якихсь невидимих ангелів. Через хвилинку здавалося її, що все довкола неї ходить. Відтак вже привикли її очи до того світла, її постіль стояла як і давнійше міцно на своїм місці, а вона лежала на ній спокійно горілиць, лиш очи її блукали по тім морі світла а на її вогких губах лежали фіялки.

Чого-ж вона чекала? Чому не могла спати? Тепер вже міркувала вона дуже добре, що на когось чекає. Перестала вже плакати, бо він мав прийти. Вона так ясно то передчувала, що вже і сон її не брався; мусіло конче так статися, як віщувало її серденько. Він мусів прийти, бо місяць світив йому до неї, він зійшов скорше, щоби ще на досвітку їм присвітити. Кімната так була ясна, як коли-б хто оббив її білим оксамітом, вони моглиб отже одно другого видіти. Вона встала і одягнулася, взяла на себе просту білу одіж, ту саму мушлінову сукню, що мала на собі, коли ходила на прогульку до замку Готкерів. Навіть не поправила собі волосся на голові, лиш розпустила його долі плечима. На босі ноги наділа виступці і так чекала.

Ангелика не знала ще в сій хвилі, звідки він надійде. Вилізти до неї не міг, але вони моглиб все таки побачитися: вона булаб на бальконі, а він стояв би на Маріїнськім полі. Вона поки що усіла, як коли б міркувала, що не придасться на ніщо ставати у вікні. А впрочім чому не мав би він і крізь стіну прийти до неї, як то стоїть в побожних оповіданнях? Вона чекала. Але вона не чекала сама, бо знала, що коло неї стоять всі святі дівиці, котрі окружали її білою хмарою від самої її молодости. Вони неслись до неї на білих лучах місяця, виходили до неї з таємничих дерев єпископського города з синіх примурків і з глухих кутиків катедри, де проживали серед цілого ліса стовпів. З всего, що її довкола було знакоме і любе, з Шевроти, з верб, з травиці чуло молоде дівча, як до неї відзивалися її мрії, її надія і бажання; вона перенесла на них всі свої мрії, щоби мати їх що дня перед очима, а тепер ті мрії залітали від них до неї. Ще ніколи не говорило до неї так виразно голосом Невидимого, її здавалося, що вона чує голос аж з тамтого світа; серед парної і тихої ночі чула вона, як щось легенько шелестить і її здавалося, що то так сунеться по землі риза святої Агнії, котра стає коло неї яко хоронителька її тіла. Аж лекше стало їй на душі, коли подумала, що і свята Агнія станула коло неї з другими святими. Так чекала вона.

Минали хвилі за хвилями. Ангелика сама не знала, як довго могло то бути, але її здавалося зовсім природним, коли побачила, що Фелисіян іде. Він вихопився через поруче на балькон. Його росла постава зазначилася остро на яснім тлі. Він не війшов до кімнати, лиш пристанув в вікні…

— Не бійтеся… То я, я прийшов до вас.

Вона і не боялася, бо все сталося так, як вона собі думала.

— Ви вилізли сюди по бальках, правда?

— А вже-ж, що по бальках.

Вона аж усміхнулась, що він так легко міг вилізти. Він видобувся насамперед на піддаше над дверми, відтак дістався на вязання, що кінцями спочивало на підвязи, а звідси вже без великого труду виліз і на балькон.

— Я вас дожидала, зайдіть близше!

Фелисіян, що досі, як той шалевий, силоміць хотів дістатися до неї, не рушився і з місця; від несподіваного щастя став як без памяти. Та і Ангелика стала вже тепер добре розуміти, що святі не заказують її любити, бо аж чула як і вони витають її легеньким, мов той подув ночі, усміхом. Як же могла вона бути так нерозумна припускати, що свята Агнія буде на ню за то гніватися. Та свята мучениця аж ясніла коло неї від радости а чувство тої радости мов легіт двох великих крил спливало на ню від голови аж до ніг. Всі, що погибли з любови, брали участь в муках святих дівиць і блукали серед теплих ночей, щоби невидимо стерегти її ніжні чувства любови.

— Зайдіть близше, я вас дожидала!

Фелисіян поступився непевним кроком. Він постановив собі, що вона мусить його бути і що всякий крик її здушить в пристрастних своїх обняттях. Коли-ж почув, що вона тепер до него миленько промовила, коли війшов в білу як сніг кімнату, з котрої аж віяло невинністю, то його серце стало ще чистійше, як у неї, а з него зробилась покірна дитина.

Він поступився три кроки наперед. Нараз почав трястися і припав оподалік від неї на коліна.

— Ох, коби ви знали, які страшні перетерпів я муки! Я ще ніколи так не страдав, як тепер, думаючи, що ви мене не любите — нема в світі нічого як той біль!… Волів би скорше все стратити, волів би терпіти найбільшу нужду, згинути з голоду, або хоч би і живцем гнити! Ще одного такого дня, в тій страшній муці, що так палить серце, я би вже не пережив, я би вже не витримав; колиб знав, що ви мене не любите!… Змилуйтесь надімною, не мучте мене!…

Її взяв великий жаль а все-ж таки слухала його мовчки, хоч дуже, дуже була щаслива.

— Чи-ж ви мали серце так зі мною нині з рана розставатися?! Я думав, що ви стали для мене ласкавійші, що ви мене зрозуміли, а вам було так само байдуже, як і першого дня. Ви обходилися зі мною, як з першим ліпшим чоловіком, що приносить вам роботу, і як би лиш, щоб мене мучити розпитували про байдужні, про звичайні річи. Я на сходах спотикнувся, біг чим скорше вулицею, бо боявся, що вже не видержу і заллюся сльозами. Коли я входив до своєї хати, здавалося мені, що прийдеться удушити, коли в ній замкнуся…. Я вибіг на поле, пустився туди на осліп, то сею, то тою вулицею. Вже і ніч була настала а я все ще бігав то сюди, то туди, як шалений. Куди не пустився, мука мене не попускалася, страшно палила. Так воно вже на світі, що люба-згуба… Ось тут ви ніж уткнули, а він впивається мені чим раз глубше в груди.

Він зітхнув глубоко згадавши про то, що протерпів.

— Страшний біль кинув мною до землі і я лежав цілими годинами в траві як та деревина, що її вирвала буря з корінем… Крім вас не було вже для мене нічого більше на світі. Коли я подумав, що ви не будете моєю, то рад би був смерть собі зробити. Ноги западались підомною і дур голови брався… Ось чому я до вас назад вернувся. Сам не знаю, як я сюди зайшов, звідки я тут взявся. Простіть мені, але я був би в силі і двері виважити і в білий день сюди полізти.

Ангелика сиділа в тіни. Він стояв перед нею на колінах в повнім світлі місяця і не бачив, що вона розпадаючись з жалю в любові аж зблідла і так була зворушена, що і слівця не могла промовити. Він все ще думав, що вона немає серця до него і зложив аж руки.

— Вже давно тому, коли я вас тут одного вечера в сім вікні перший раз побачив. Ви здавались мені лиш як щось ясніючого, я ледви був в силі розпізнати черти вашого лиця, а все-ж таки я видів вас, я собі вас такою представляв, якою тепер бачу перед собою. Мене брав великий ляк, я снувався довго цілими ночами і не мав відваги зійтись в день з вами… Мені любо було глядіти на вас хоч би лиш як на якусь таємничу появу, найбільшим моїм щастям було роздумувати про вас як про якусь незнакому, з котрою я ніколи не познакомлюся. Коли я пізнійше довідався, хто ви, то вже я не міг видержати, щоби не розвідати про ту, котру я досі як би лиш в сні бачив, не міг видержати, щоби її не пригорнути до себе… З тої пори стала мене палити тота жара. Вона ставала більша за кождим разом нашої стрічі. Чи пригадуєте собі, як то ми стрінулись перший раз там на полі того ранку, коли то я саме оглядав онте вікно в катедрі? Я ще ніколи не був такий змішаний, як тоді; ви мали чого сміятися з мене… А пізнійше я вас нераз налякав, то все була моя нерозвага, коли я не давав вам спокійно заходити до ваших бідаків. Та що-ж було діяти, коли я тоді вже не міг сам над собою запанувати, я був боязкий і лякався відтак того, що сам зробив… Коли я зайшов був до вас замовити мітру, гнала мене якась внутрішна сила, я сам був-би на то не зважився, бо знав, що вам то не сподобається… Чи вже знаєте тепер, що за погана в мене душа? Не любіть мене, але позвольте хоч, най я вас люблю. Чи ви будете для мене холодні, чи злобні, мені все одно, я не перестану вас любити; лиш щоби вас видіти, без всякої надії, лиш для самої роскоші, щоби лежати, як тепер, при ваших ногах.

Його стали вже майже сили опускати, він стратив відвагу і замовк, бо не знав вже, що ще сказати, щоби її порушити. Він не бачив, що вона усміхалася, що її губи укладалися чим раз більше до побідоносного сміху. Який же простодушний, який повний віри був той дорогий для неї мущина. Він благав її так щиро і пристрастно з цілого серця, мов би то вона сама так стояла на колінах перед мріями своєї молодости. А вона, вона силувалася, щоби його вже ніколи не бачити, вона заклялася, що буде його любити, але він не сміє про те нічого знати! Настала знов глубока тишина, і святі певно не боронять так любити. Вона побачила, що поза ним щось задрожало, то світло місяця пересунулося на поміст в кімнаті. Якийсь невидимий палець, певно її хоронительки, спочив ніби на її устах, мов би увільняв її від присяги. Вона могла вже тепер говорити, могла все розказати, чим наповнила її грудь всемогуча любов.

— Ах, правда, пригадую собі, пригадую…

В Фелисіяна аж дух вступив від сего звінкого голосу; від того голосу повіяла якась чародійна сила, бо чим більше він вслухувався в него, тим що раз більше росла його любов.

— Ах, правда, пригадую собі, як то ви мені раз в ночі показалися. Першого вечера ви були так далеко від мене, що я глухий шум від ваших кроків не могла собі ніяк пояснити. Відтак зміркувала я, що ви мусіли той самий бути; опісля виділа я лиш вашу тінь, аж одного вечера я вас таки зовсім побачила, то була чудно ясна ніч, така, як ось би і нині. Ви висунулися поволи наперед, зовсім такий, як я вас вже від многих літ сподівалася… Я пригадую собі, як я розсміялася, хоч і на силу хотіла здержатись від сміху, коли то вода в Шевроті вхопила сорочку, а ви скочили до води і її витягнули. Пригадую собі, як то мене лютило, що ви мені відбирали моїх бідних і тільки давали їм грошей, що вони аж могли собі подумати, що з мене якась скупа. Пригадую собі, як то я була налякалася того вечера, коли мусіла втікати перед вами полем босими ногами… Правда, правда, я то все собі пригадую, все пригадую…

Її кришталевий голос став на сю послідну згадку якось мутний, немов вона знов почула слова: „Я вас люблю”. А він слухав її, слухав в райській розкоші.

— Правда, що я з вами таки погано обійшлася. Мій Боже, коли-ж чоловік такий дурний, коли нічого не знає! Чоловік зробить нераз щось, що уважає конечним, боїться, щоби не похибив, коли піде за голосом свого серця. Коби то ви лиш знали, як мене совість гризла, якої я зазнала муки дивлячись на вашу муку!… Я не в силі вам того розказати, хоч би і хотіла. Коли ви прийшли за взірцем святої Агнії, я так тішилась, що аж не знала, що собі робити, коли подумала, що можу щось для вас зробити; відтак стала сумніватися, що ви ще коли прийдете. Правда, я удавала що дня трохи байдужу, як би хотіла вас подразнити, щоби ви до нас не заходили. Чи вже не можна инакше, як хіба лиш робити себе нещасливою? Я була-б приняла вас з отвертими руками а в мені відзивалася якась друга женщина, що тому противилась, що боялася вас і вам недовіряла, що тішилась з того, що вас непевність буде мучити і котрій здавалося, що вона задля якоїсь давної і давно забутої причини мусить з вами поперечитись. В тім то і діло, що я не все добра, в мені борються якісь дві незрозумілі натури… А що найгірше, що я мусіла з вами про гроші говорити. Ой, ті гроші! Ще ніколи мені на грошах нічого не залежало; правда, я хотіла би їх мати і цілими мішками, але лиш щоби мати ту радість сипати ними до вподоби як дощем. Звідки прийшла мені охота виставляти так саму себе на помовку? Ви чейже вже не будете гніватись на мене?

Фелисіян лежав у її ніг. Він підсунувся на колінах аж до неї. Його несподіване щастя не знало вже границі.

— Моє ти дороге, моє неоцінене, гарне і добре серденько, — прошепотів він, — чудо не доброто! Сам твій віддих вилічив вже мене! Сам вже не знаю, чи я коли страдав… То ви повинні мені простити, бо я мушу признатися вам, мушу вам сказати, хто я.

Аж тепер зміркував він свій клопіт, подумавши, що годі йому вже буде і дальше таїтися, скоро тепер отверто скаже, хто він. То було досі з його сторони несовісно. Мимо того не хотів він через хвильку говорити, бо аж страх взяв його, що може її утратить, коли вона довідається, хто він, і длятого стане журитися о свою будучність. Вона чекала умисно, шоби він говорив; то знов відізвалась в ній злоба, хоч зовсім мимо її волі.

— Я не сказав правди вашим родичам, — промовив він тихим голосом.

— Я то знаю, — відозвалася вона усміхаючись.

— Ні, ви не знаєте і не можете знати, бо і звідки-ж вам знати всю правду… Не думайте, що я справдішний маляр, я так лиш з власної охоти малюю на шклі.

Вона чим скорше стулила йому губи рукою і не дала дальше говорити.

— На що мені тоє знати? Я ждала на вас і ви прийшли. Чого-ж мені більше?

Він не говорив вже дальше, мала ручка на його губах ще збільшила його щастя.

— Я все то довідаюсь пізнійше, коли час на то прийде… Впрочім вірте мені, що я все знаю. Ви прецінь найкращі, найбогатші, найблагороднійші, бо таким я собі вас представляла в своїх мріях; я буду длятого спокійно ждати і знаю, що все так буде… Ви той, котрого я сподівалася і я ваша…

Ще раз притихла, бо лиш уриваними словами могла говорити. Та і не від неї неслись ті слова, то їх підшіптувалл їй величава ніч та широке, зористе небо, старі дерева і глухе старе каміння, що там віддалік сном вічним дрімало; до неї промовляв тихенько і голос її подруг з побожних оповідань, що наповняв цілий воздух. Ще лиш одного слова не сказала, того слова, котре більше значило як її дожидання, як поява милого і як більшаюча жара першої стрічі. А то слово носилося серед ясно освітленої кімнати мов та рання птиця на блискучих крильцях, що підлітає до сходячого сонця.

— Я вас люблю!

Ангелика підняла руки і опустила їх на коліна. Вона вже його була. А Фелисіян згадав той вечір, коли то вона йому так чудесною здавалася, як бігла босо через поле, що він аж пустився за нею на здогін і шепнув її до уха: „Я вас люблю!” Він зміркував добре, що і вона йому, лиш йому, хоче тими самими словами відповісти: „Я вас люблю”!, що той вічний голос вийде вже з самої глубини її серця.

— Я вас люблю!… Візьміть мене з собою, ведіть куди хочете, я вже ваша.

І вона припала до него цілою душею, віддалась йому зо всім. В її груди загорівся вогонь, що тлів в ній від самої уроди. Вона витягнула руки, як коли-б за чимсь шукала, головка тяжко повисла її на плечах. Коли-б він був розложив руки, вона була-б припала йому до грудей, бо не знала, що з нею діється, так кров в ній заграла, найрадше таки була-б в нім розплилась. А він, що прийшов, щоби її таки силою собі забрати, він аж трясся в своїй невинній пристрасти. Він взяв її легенько за руки і зложив охрест на її невинну грудь. Через хвильку глядів її в очи і не важився навіть притулити своїх уст до її волосся.

— Ви мене любите а я вас люблю. Ах яка-ж розкіш знати, що є душа, що тебе любить!

Нараз стали вони неспокійні і опамяталися. Що таке сталося? Вони побачились в яснім світлі, котре аж за очи ловило; світло місяця ставало якось ніби яснійше, то починало вже світати. Понад деревами в владичім городі пересунулась рожева хмарка. Що? То вже свитає? Вони аж налякалися і не могли зрозуміти, що так кілька вже годин з собою перебесідували. А все ще таки нічого собі не розповіли, та-ж він тільки ще мав її розповісти!

— Ще хвильку, ще одну хвильку!

Вже робився день, небо зоріло ясно, теплий ранний воздух заповідав горячий літний день. Зірки почали одна по другій пригасати а з ними щезали і всі марева, з лучами місяця зникали і її невидимі приятельки. В світлі молодого дня видавалася кімната ще лиш білою від своїх білих стін і бальків і майже порожною, хоч в ній стояли меблі з почорнілої дубини. З поза відхиленої заслони ліжка видно було розкинену постіль.

— Ще хвильку, ще одну хвильку!

Ангелика піднялася і почала наставати на Фелисіяна, щоби він вже ішов. Від коли стало свитати, почало її в голові ходити як в млині; коли споглянула на постіль, робилось її ще маркотнійше. Її здавалося, що з правого боку почула якийсь легонький шелест і волосся почало на ній літати, хоч до кімнати не завіяло ні найслабшим вітерцем. А може то Агнія пращалася послідна з нею, уходячи перед світлом сонця?

— Ні таки вже ідіть, я вас прошу… Вже розвиднюється, а я боюся.

Фелисіян послухав її і пійшов. Він ані не сподівався, що вона його любить. Коло вікна ще раз оглянувся до неї і довго, довго споглядав на ню, як коли-б хотів в ню впитися своїми очима. Повні щастя споглядали вони глубоко собі в душу і окружені світлом свитаючого дня стояли усміхнені проти себе.

Він відозвався ще раз:

— Я вас люблю!

А вона відповіла:

— Я вас люблю!

Стало тихо. Він зліз чим скорше тихенько по бальках на долину, а вона сперлася на бальконі і дивилася за ним. Вхопила відтак китицю фіялок і вдихала з неї запах, щоби ним успокоїтися. А коли він ішов вже Маріїнським полем і ще раз підняв голову до неї, побачив, як вона цілувала його цвіти.

Ледви що Фелисіян зайшов за верби, як Ангелика стала знов неспокійна, бо почула, що на долині отвираються двері. Била четверта година а дома вставали звичайно дві години пізнійше. Вона ще більше налякалася, коли побачила, що то Губертина, бо звичайно вставав Губерт ранше. Вона виділа, як Губертина стала ходити по вузеньких стежках в городі, опустивши вяло руки в долину; її лице видавалося серед раннього воздуха блідим. Мабуть гнало її щось по безсонній ночі на двір з душної кімнати. Губертина, накинувши на себе скоро свитину, виглядала все ще гарно. Вона була чогось дуже утомлена; хоч була щаслива а все-ж таки жила без надії.