Мрія (Еміль Золя)/VIII
На другий день рано пробудилася Ангелика аж в осьмій годині, спала добре і здорово, як спиться по якійсь великій радости і щастю. Підійшла до вікна. На небі не було ані хмарки, спека була така сама, хоч з вечера перейшла сильна туча, котрої вона так дуже була налякалася. Урадована відозвалася до Губерта, котрий на долині якраз відмикав віконниці:
— Тату! сонце… Як же я тішуся, що буде гарна процесія.
Вона чим скорше убралася, щоби зійти на долину. Того дня, 28 липня, мала ходити процесія чуда вулицями Бомонту. То було щорічне свято у вишивачів; ніхто і голкою не рушив, за то старим ладом, так як то прадіди робили, украшалися всі доми.
Ангелика випила душком свою каву і вже не думала про нічо, як лиш про те, як би то хату прибрати.
— Треба, мамо, подивитися, чи всі річи ще добрі.
— Та ще час на то, — відозвалася Губертина спокійним і поважним голосом, — і так до полудня не будеться нічого розвішувати.
Діло ішло о три паси старої пишної вишивки, котрі Губертина переховувала старанно яко родинні святощі. Лиш раз до року виставляла вона їх прилюдно а то завсігди в день процесії. День перед тим, після давного звичаю, ходив майстер церемоній, любенький ігумен Корнил від дому до дому і заповідав, котрими вулицями будуть нести образ святої Агнії в супроводі владики з святими Тайнами. Вже може від сто літ ходила процесія одною і тою самою дорогою: процесія виходила з церкви воротами святої Агнії, ішла вулицею Орфевр, відтак Широкою вулицею, дальше через вулицю Долішну, нове місто а опісля заходила знов попри вулицю Маґльоар на пляц ді Кльоатр і вертала до церкви головними воротами. Всі, що мешкали при тих вулицях, старалися одні наперед других украсити свої доми, мили вікна, обвішували стіни дорогими матеріями і посипували шутровані вулиці рожами.
Ангелика не дала спокою, доки її не позволили виймити всі три вишивки зі скрині, де цілий рік спочивали.
— Нічо їм не сталося, — подумала вона собі урадувана.
Коли було здіймити папір, в котрім вони були завиті, то можна було побачити, що всі три вишивки були присвячені Пречистій Діві Марії: на одній було представлене Благовіщення, на другій було видно, як Марія плаче під хрестом, а на третій як Пречиста Діва піднимається до неба. Вони походили ще з пятнайцятого століття і були вишиті тіньованим шовком на золотім дні та чудно ще удержані. Вишивачі були дуже горді на ті діла штуки їх промислу і булиб їх за жадні гроші не продали.
— Мамо, я їх вивішу.
Та не так то легко було. Губерт порався цілий ранок коло чищення старої фасади. Він привязав мітлу держаком до жердки і обмивав аж під сам причілок бальки, що виставали з поміж цегол; відтак мив губкою камінне підмуровання і саму вежочку як високо міг лиш досягнути. Аж по тій роботі вивісили ті три кусні вишивки на своїм місці. Ангелика завісила їх кільцями на гаках, котрим вже певно було яких сто літ; Благовіщення розвішено під лівим вікном а Успення під правим; гаки на трету вишивку, що представляла Матір Божу під хрестом, були забиті висше великого вікна долішньої части дому. Ангелика мусіла отже приставити драбину, щоби завісити вишивку. Перед тим вже прибрала вона вікна цвітами. Здавалося, що старий будинок аж відмолоднів від тих прикрас і наче в давних віках заяснів від золотих та срібних вишивок.
Пополудні розпочалася на вулиці Орфевр горяча робота. Процесія мала розпочатися аж в пятій годині пополудні, щоби люде не мусіли печися на сонці, але місто почало вже від полудня прибиратися в святочну одіж. Напроти Губертів мешкав золотар і він вивісив на своїм крамі голубі драперії з золотими бортами а його сусід, що продавав віск, прибрав свою хату катуновими, червоними як кров занавісами свого алькову. Що хата, то иншої краски виднілися на них матерії, бо що хто мав, то вивішував, хоч би і покривало з постелі, а все те здувалося від легенького вітру на дворі. Вулиця прибрала веселу, легку одіж і перемінилася в святочно прикрашену ґалєрію. Люде стояли купками перед дверми і розмовляли так голосно, мов би то вони були у себе в хаті; одні все ще виносили якісь прикраси, от, хто що мав; другі лізли на драбину, прибивали і кричали. На розі Широкої вулиці виставлено ще один престол, перед котрим зібралися всі жінки з сусідства і порались коло него, що аж духу їм не ставало, бо одна навперід другої садилася, щоби заставити його вазами та світлом.
Ангелика винесла і собі два канделябри ще з часів цісарства, що стояли на комині в сальоні. Від самісенького рана вона ще ані разу не спочила; радість в її серці додавала її сили і охоти. Коли з розпущеним волоссям вбігла до хати, щоби взяти ножик на рожі, почав Губерт собі з неї жартувати.
— Ти певно і на своїм весіллю не будеш так поратись як нині… А може ти нині віддаєшся?
— А вже-ж, що віддаюся, — відповіла вона весело.
Губертина засміялась.
— Коли вже хата прибрана, то ходім і ми убиратися.
— Зараз, мамо… От і кіш вже повний.
Вона скінчила обривати листочки з рож, що мала сипати Преосвященому на вулиці під ноги. З її тоненьких а довгих пальців сипались в кіш листочки і наповнили його по сам верх. Ангелика вибігла скоренько сходами в гору та сміючись відізвалась ще з відтам:
— Побачите, що я так приберуся як сама княгиня.
Час не стояв. В Бомон-ль'Еґліс стало трохи спокійніше; все вже було готове, всі чекали а вулицями носився лиш тихенький голос співу. Сонце було вже на заході і велика спека попустила, а серед густо стоячих домів настала тепла тінь. Всі чекали процесії з таким настроєм духа, що здавалося, як би ціле старе місто було лиш продовженням катедри. З нового міста, з Бомон-ля віль, над берегом Лінелі долітав гуркіт возів; там декотрі фабрики не святкували і не мали охоти брати участи в сім споконвічнім торжестві церковнім.
Від четвертої години почав на північній вежі бити великий дзвін, той сам, від котрого звуку дрожав аж дім Губертів. В тій самій хвилі показались і Губертина з Ангеликою, убрані вже святочно. Губертина мала на собі сукню з звичайної темної матерії, обшиту коронками і виглядала в ній ще так молодо, як колиб вона була лиш старшою сестрою своєї прибраної доньки. Ангелика надягнула білу фулярдову сукню, без всякої прикраси; не мала ані ковток ані бранзолєток; руки і шия аж по груди були зовсім відкриті а її мягоньке як оксамит тіло виглядало з під легкої матерії як коли-б розцвитаючий пупінок з під окружаючих його верхніх листочків. На борзі заложений гребінь придержував трохи її ясне як світло сонця волосся. В своїй отвертій простоті виглядала вона так пишна і гарна, як яка царівна.
— Вже дзвонять, — відозвалась вона. — Преосвящений вийшов з свого палацу.
Великий дзвін раз-у-раз гудів а його голос нісся далеко по синім воздусі.
Губерти станули в отвертім вікні на долині; жінки поспирались на вікно а Губерт стояв за ними. То було їх звичайне місце, звідки могли вони найскорше і найліпше видіти, коли виходила процесія з церкви і добачити кождого, хто ніс свічку.
— А де-ж мій кошик? — спитала Ангелика.
Губерт подав її його; вона взяла його обіруч і притиснула до грудей.
— Ах, той дзвін, — шепнула вона, — аж спати хочеться від него.
Дзвін гудів так сильно, що аж цілий дім трясся від него. А на вулицях в сій части міста, куди лиш заходив його голос, стало тихо і всі вже чекали, коли надійде процесія; слабий вечірний легіт порушав лиш незначно повивішуваними матеріями. Сильний запах рож розносився чим раз більше.
Минуло пів години. Нараз розскочились входові двері в порталю святої Агнії і показалася темна середина церкви, серед котрої як звізди світилися свічки без ліку. Перший вийшов на вулицю хрестоносець; був то субдіякон в туніці а по обох його боках ішли два помічники з кадильницями. За ними ішов майстер церемоній, старенький ігумен Корнил; він споглянув насамперед на гарно прибрані вулиці а відтак станув в присінку, щоби перепустити попри себе процесію; він хотів побачити, чи всі ідуть в порядку. Передом поступали брацтва церковні, богомольні товариства і шкільна молодь. За ними тупцяли самі маленькі діти, маленькі дівчатка біло поубирані, що виглядали як дружки та молодички, і гладко вичесані хлопці в святочних одежах, що виглядали знов як які князі; діти аж розпливалися в радости і вже тепер розглядалися між людьми за своїми родичами.
Один хлопчина, котрому було може десять літ, перебраний за святого Івана Хрестителя, ішов сам один серединою; він перевісив через свої вузонькі плечі овечу кожу. Чотири дівчатка з червоними лентами через плечі несли піднос з мушліну, на котрім був сніпок збіжжа. Відтак ішли старші дівчата з хоругвою Пречистої Діви, за ними чорно убрані жінки також з хоругвою кармазинової барви, на котрій був вишитий святий Йосиф; за ними несли ще богато, богато хоругов шовкових і оксамітних на позолочуваних жердках. Також було і богато мужеських брацтв, а кожде з хоругвою иншої краски.
Найбільшу увагу звертало на себе знамя сірих покутників в чорних капуцах; був то величезний хрест, на котрім висіло колесо, а на нім знов всі знаряди муки Христової. Ангелиці аж серце радувалося, коли побачила дітей.
— Ах, які-ж миленькі! Подивіться!
Одно хлопятко, що ледви від землі підросло, і мало ледви що три роки, перебирало так забавно ніжками, що Ангелика аж вложила руку до кошика і коли хлопчина переходив коло неї, вона обсипала його листям з рож. Хлопець пійшов дальше з листям на плечах і на волоссю. Люде усміхалися, куди він лиш переходив, а з кождого вікна сипались на него рожі. Серед глухого шуму на вулиці було лиш чути, як трохи голоснійше ступали путники а зі всіх сторін сипались цвіти на дорогу. Незадовго ціла дорога покрилася самими цвітами.
Ледви що ігумен Корнил пересвідчився, що все в порядку, як і зараз видобувся аж на сам перед походу. Переходячи попри Губертів повитав їх веселою усмішкою на лиці. Він занепокоївся тим, що похід на переді спинився і стояв вже дві мінути.
— А чому-ж вони не йдуть дальше? — спитала Ангелика, котра вже стала неспокійна, немов би дожидала, що звідтам з долини надійде її щастя.
— А чого-ж мають спішитися? — відповіла Губертина спокійно.
— То-ж то глота! А може там напереді ставлять ще престол, — відозвався Губерт.Дівчата з прапором Пречистої Діви почали співати, а їх пискливі голоси понеслись далеко по воздусі. Поволи почав похід поступати наперед.
За світськими людьми вийшло духовенство з церкви; насамперед виступив низший клир. Всі були в дальматиках а в присінку накрили голови баретами. Кождий з них ніс запалену свічку; ті, що ішли з правого боку, несли її в правій руці, а ті, що з лівого боку, в лівій; подвійний ряд горіючих свічок майже бліднів від світла сонця. Насамперед ішли алюмни, а за ними духовенство з сусідних церков і монахи, відтак всі священики з катедри а доперва аж крилошане в білих фелонах. Серединою ішли півці церковні в червоних шовкових дальматиках; вони почали грімким голосом співати, а їм вторувало трохи тихійше і все духовенство. Чистим і ясним голосом понеслась вулицями похвальна пісня Pange lingua, зашуміли мушліни, а попри доми пересувалися фелони, з поміж котрих світилася полумінь воскових свічок, як би звіздочки на матовім золоті.
— Святу Агнію несуть, — шепнула Ангелика.
Вона аж усміхнулася до святої, котру несли чотири слуги церковні на ношах вибитих синим оксамітом та обшитих коронками. Що року, коли винесли святу з того сумерку, в котрім вона вже сотки літ спочивала, дивувалась Ангелика, що вона в світлі сонця під тою своєю одежею з довжезного волосся ніби зовсім якось виглядала змінена. Статуя була стара, як світ, а все-ж таки видавалася Ангелиці свята Агнія з своїми малими руками і дрібними ніжками та подовгастим, від старости аж почорнілим лицем, ніби в першім розцвіті молодости.
От вже надходив і Преосвящений. З середини церкві почувся бренькіт ланцухів від кадильниць.
Поміж людьми пішов шепіт.
— Преосвящений… Преосвящений, — повторила Ангелика і собі.
А коли вона звернула свої очі на святу, прийшла її в тій хвилі на гадку стара історія про маркізів з Готкерів, що за ласкою святої Агнії спасли Бомон від пошести, коли то Іван V і всі з тої родини стали покірно припадати перед її образом і до неї молитися. Ангелиці став перед очима цілий ряд тих ведьмож, що дожили того чуда і вони всі пересунулися тепер перед її очима.Зробилося широке місце. Відтак показався на самім переді священик, що ніс єпископський жезл, звернений до него своїм загненим кінцем. За ним ішли два другі, що держали коротко в руках кадильниці, а за ними по одному з кождого боку ішли міністранти з лодками на кадило. Великий багряний бальдахін з золотими френзлями ледви що міг влізтися в двері порталю. Але зараз зробився знов порядок і призначені до того достойники взяли дручки від бальдахіну в свої руки. Серед почетного духовенства поступав владика з відкритою головою; через плечі мав він на собі білий шаль, котрий спадав йому на руки, що несли св. Евхаристію не дотикаючись до неї.
Кадилоносці ішли попри людей а кадильниці літали по воздусі та лиш дзвонили в такт своїми срібними ланцушками.
Зараз, кого-ж то виділа Ангелика так подібного до Преосвященого? Люде схиляли низенько голови перед архипастирем. І Ангелика схилила також свою головку, але не так низенько, щоби не могла з боку приглянутись владиці. Він був високого росту, держався просто і поважно і мимо своїх шістьдесяти літ виглядав ще дуже молодо. Очі у него світилися, як у орла а трошки грубий ніс збільшував ще розказуючий вираз лиця, лиш густе сиве волосся на голові надавало йому трохи лагіднійший вигляд. Її впало в очи його бліде лице, в котре тепер здавалася входити кров. А може то був лиш відблеск від монстранції, котру він ніс заслоненими руками і то надавало йому якийсь таємничий вигляд.
Побачивши Преосвященого, нагадалось її в самій річи якесь подібне до него лице. Владика виступивши на вулицю почав співати якийсь псалом тихим голосом і на переміну з своїми діяконами. Вона аж задрожала, коли побачила, що він звернув свої очі до вікна, ті очі, що здавались доказувати строгість і горду холодність та голосили марність всякої пристрасти. Він повів очима по тих трох куснях вишивки, поглянув на Марію, котру сповіщає ангел, на Марію під хрестом і на Марію, що підіймається до неба. Його очі засвітилися, а відтак спочили на Ангелиці, котра в своїм замішанню не могла розібрати, чи та нагла зміна барви його очей походила від якоїсь твердости серця чи з доброти. Але зараз по тім звернув він їх на святу Тайну і дивився заєдно просто себе та таким якимсь поглядом, як коли-б його очі завмирали від блеску великої золотої монстранції. А кадильниці заєдно то піднималися в гору, то спускалися і дзвонили своїми срібними ланцушками та легким і благовонним димом наповняли воздух.
Ангелиці мало аж серце не вискочило. За бальдахином побачила вона якраз, що несуть мітру з святою Агнією, котру уносять ангели до неба — то її робота, в котрій вона нитка за ниткою вишивала свою любов; її ніс поважно один священик, а його руки були прикриті шалем, мов би він ніс яку річ святу. А там між світськими людьми серед товпи урядників, офіцерів, громадської старшини спізнала вона в першім ряді Фелисіяна в чорнім одінню. Рослий, білявий, з кучерявим волоссям, з рівним, трошки грубим носом, ступав поволи наперед, а його чорні очі світилися якось так мило, що аж надавали йому вид якогось незвичайного чоловіка. Вона такого сподівалася і длятого ані крихти її то не зачудувало, що він перекинувся в якогось князя. Коли він несміливо споглянув на неї, мов би хотів її перепросити за то, що не сказав її правди, вона відповіла йому лиш веселим усміхом.
— Стійте-ж! — відозвалася тихцем Губертина, — а то-ж чи не той то наш панич?
І вона пізнала Фелисіяна та стала дуже неспокійна, коли оглянулася і побачила, що її донечка стоїть як не своя.
— Хіба-ж би він не сказав нам правди?… Знаєш, чому?… Чи знаєш, хто той панич?
Ба, Ангелика може і не знала. Якийсь внутрішний голос вже її на то відповів, але вона боялася і не хотіла дальше розпитувати. Колись, коли на то пора прийде, вона про все довідається. В своїй пристрасти і гордости міркувала вона, що до того вже час недалекий.
— Що такого сталося? — спитав Губерт нахилившись до жінок.
Нераз, коли його було треба, то десь завсігди його не було, а тепер зараз і він вмішався. Коли Губертина показала йому молодого чоловіка, він таки ніяк не міг собі його пригадати.
— Той? Де-ж там, то не може бути!
Що-ж було діяти, Губертина удавала, що ніби то вона помилилась. То ще було найрозумнійше, а тимчасом хотіла вона про него дещо близше розвідати. Процесія була знов спинилася, а коли Преосвящений від престола, що стояв на розі вулиці, поблагословив нарід святими Тайнами, рушив похід дальше. Ангелика, що несвідомо держала досі руку в кошику, схопила тепер останки рожевого листя і аж не знаючи з радости, що робить, стала ними сипати як раз в тій хвилі, коли переходив Фелисіян. Листки посипались мов рожевий дощ та літали легенько в воздусі, а кілька з них спало йому на волосся.
Тим і закінчилася ціла історія. Бальдахін щез край Широкої вулиці а за ним посунувся конець походу. На вулиці зробилось пусто, як коли-б все спочило сном блаженним, понісся лиш досить сильний запах рож, порозкиданих на вулиці. Здалека чути було чим раз слабший бренькіт ланцушків, що дзвонили за кождим порушенням кадильниць.
— Мамо, ходіть зі мною до церкви, будемо видіти, як буде процесія вертати, — сказала Ангелика.
Губертина в першій хвилі не хотіла іти, але відтак і її щось так перло дізнатися правди, що пристала на то.
— Зараз, зараз, коли тобі так дуже забаглося.
На то треба було трохи терпеливости, а Ангелика не могла ані хвильки устояти спокійно на місці, від коли принесла собі капелюх з своєї кімнати. Що хвилька бігла до вікна, гляділа на конець вулиці та споглядала в гору, як би хотіла само небо розпитати. А при тім слідячи крок в крок за процесією говорила в голос сама до себе:
— Вже сходять на Долішну вулицю… Тепер вже мусять бути на майдані коло префектури… Тим вулицям в Бомон-ля-віль нема бо й кінця. Що то за радість для тих крамарів дивитися на святу Агнію.
Рожева хмарка, покрита тоненькою золотою сіткою, плила по воздусі. Весь воздух був так тихий і спокійний, що здавалося, мов би все життя на землі скінчилося до тої пори, доки Всевишній не верне до своєї святині; всі чекали, коли він поверне, щоби знов взятися за щоденну роботу. Сині драперії у золотаря і червоні заслони у торговельника воском украшали все ще їх крамниці. На вулицях все як би дрімало, з одної на другу пересувалася лиш процесія з духовенством; кождої хвилі можна було відгадати, де тепер похід знаходиться
— Я вам кажу, мамо, що вони тепер на розі вулиці Маґльоар. Зараз будуть іти в гору.Ангелика не казала правди, бо то було ледви пів до семої а процесія не могла скорше вернути до церкви, як чверть на осьму. Вона знала дуже добре, що бальдахін несли тепер попри долішну пристань в Лінелі; ну, але її чогось дуже було спішно.
— Ходім скорше, мамо, бо вже не буде місця.
— То ідім, — сказала наконець Губертина і усміхнулася мимо волі.
— А я тут лишуся, — відозвався Губерт. — Я поздіймаю вишивки і прилагоджу до вечері.
Церква була майже зовсім порожна, знак, що Господь Бог з неї вийшов. Всі двері стояли отвором як в тім домі, де зробився нелад, коли пан його мав вертати. Лиш мало хто з людей заходив до церкви; в глубині церкви на великім престолі, поважнім саркофаґу в старо-римськім стилю, горіли воскові свічі. В прочих частях просторого дому Божого, по боках і в каплицях, було темно як в ночі.
Ангелика і Губертина ходили поволи по церкві. В глубині будинок ніби аж до купи сходився; там на коротких стовпах спочивали льожі апсиди. Вони переходили попри темні каплиці, що виглядали ніби гробниці. Коли ішли коло головного порталю попід бальки, на котрих спочивав хор, то аж лекше відітхнули, бо споглянули на великі готицькі вікна, що піднималися понад тяжку долішну будову в романськім стилю. Коли-ж пустились відтак попід полудневу сторону, то знов зробилося їм якось важко на серці. Коло хреста в трансепті спочивала баня на чотирох присадковатих стовпах; сюди залітало ще слабенькі світло а почавши від розет в бічній фасаді ставало вже таки зовсім темно. Обі женщини вийшли на ступені коло крилоса і обійшли довкола апсиди, найстаршої части цілого будинку, що виглядала як якась відвічна гробниця. Постояли хвильку перед старою, дуже штучно виробленою решіткою, що відділяла зовсім крилос, щоби тут надивитися на великий престол, з котрого світло, відбивалося в гладких сталлях з дубового дерева, украшених богатими різьбами. Так вернулись вони знов там, звідки почали були ходити; вони підняли голови і здавалося, що таки чують той дух, що носився по церкві, підчас коли серед чим раз більшої темноти старі мури з останками позолочень і малюнків здавалися аж розступати і ніби ширшати.— Я знала, що ми прийдемо за скоро, — відозвалася Губертина.
— Ах, який же то величезний будинок! — прошептала Ангелика — ніби то не чуючи, що Губертина сказала.
Її здавалося, як би вона ще ніколи в сій церкві не була, як би її перший раз в середині виділа. Вона водила очима по лавках і дивилась на каплиці, в котрих ледви що ще можна було розпізнати намогильні плити, бо там вже у двоє так було темно. Вона добачила також і каплицю Готкерів, пізнала недавно направлене в ній вікно з святим Юром, котрий серед вечірного сумерку виступав знов як яке явище. Аж утішилася, коли його побачила.
Нараз затряслася сильно ціла катедра; то стали дзвонити в великий дзвін.
— Ах, вже ідуть горі вулицею Маґльоар, — відозвалася Ангелика.
Сим разом казала вона правду. Бічними входами стало тиснутися богато людей, що хвиля було слідно, шо процесія вже надходить. І чим раз дуще і сильнійше перся воздух широкою струєю через отворені двері головного порталю, а великий дзвін не переставав гудіти.
Ангелика сперлася Губертині на плечі і станула на пальці, щоби дивитися в двері, котрих обєм зарисовувався остро серед темноти, яка запанувала на пляцу ді Кльоатр. Насамперед зявився субдіякон зі свічкою а за ним ішли міністранти з кадильницями; за ними ішов майстер церемоній, старенький пан-отець Корнило, котрий ледви вже дихав, так був утомився. Кождий, хто входив до церкви, зарисовувався через хвильку острими чертами на порозі, а відтак входив до пануючої в середині темноти. Увійшли світські люде, шкільна молодіж, товариства і брацтва, котрих хоругви повівали як вітрила і щезали десь серед темноти. Показалася знов білява громадка сестриць Пречистої Діви, вони увійшли до церкви співаючи якусь побожну пісню. Всі тиснулися до церкви а мимо того вона заповнялася лиш поволи; мущини станули по правій руці а жінки по лівій. Тепер вже десь і темнота щезла, церква наповнялася сотками ходячих свічок. Двома поперериваними рядами увійшло духовенство з свічками в руках. А свічкам не було тепер вже і кінця, що раз вносили їх більше; увійшли алюмни, парох катедральний, церковні співаки та крилошане в білих ризах. В церкві ставало чим раз яснійше. Як звізди літом серед темного неба, так появилися в церкві нараз сотки горіючих свічок.
Два крісла стояли порожні, Ангелика станула на одно.
— Уступися! — сказала Губертина, — там не вільно нікому ставати.
— Не знати, чому не вільно? Я рада би все видіти… Ах, як же то гарно!
Вона не дала спокою, доки і мати не станула на друге.
Тепер вже ціла церква ясніла від запалених свічок а світло відбивалося аж далеко в глубині каплиць, де від него світилася неодна скринка з мощами або дарохранильниця зроблена з золота. Лучі заходили аж в глубину апсиди і до гробниць. Крилос з світячим престолом і з сталлями, стара решітка з своїми розетами аж горіли від світла. Серед того освітлення виступав кораб церкви чимраз яснійше, в долині стояли тяжкі філяри, від котрих розходилися каблуки, що відтак в горі двигали цілий ліс чим раз тонших стовпчиків. Все підносилося в вірі і любові до гори, як ті лучі світла.
А серед того сування ногами, серед стукоту кріслами роздався знов дзвінкий бренькіт ланцушків від кадильниць. Нараз загуділи органи могучими акордами, що аж ціле склепіння затряслося мов би від гуку грому. Преосвящений увійшов до церкви. Чотири священики несли святу Агнію назад до апсиди а її лице в світлі воскових свічок аж світилося ніби з радости, що вернула назад на то місце, де через чотириста літ перебувала в дрімоті. За хрестом і мітрою вертав і сам владика та все ще ніс в заслонених руках Святу Тайну. Бальдахін ішов самою серединою церкви і пристанув коло решітки перед крилосом. Тут зробився малий заколот, бо люде, що ішли за єпископом, почали до него тиснутися.
Відколи Фелисіян появився за мітрою, не спустила Ангелика ані на хвильку очей з него. Раз станув він по правім боці від бальдахіну так, що її око могло рівночасно видіти і сиву голову Преосвященого і біляву голову молодця. Як би блискавка перелетіла перед її очима, вона зложила руки і відізвалася в голос:
— О, Преосвящений! Та і син Преосвященого!
Мимоволі вирвалась її тайна з уст. Вони оба так були до себе подібні, що вона аж тепер вже все добре зрозуміла. Може вона і давно того догадувалася, але якось не сміла з тим досі відізватися. Аж тепер вона все собі нагадала, а всі її гадки то само її говорили,
— Хто? Той молодець, то син Преосвященого? — відізвалась Губертина зачудувана з тиха.
Коло них тиснулися люде. Всі пізнавали їх та чудувалися їм: матір в простій перкалевій сукні, все ще так гарна, що хоч би в ній і зараз залюбитися, а дочка, гарна як ангел, в фулярдовій сукні, що як би пухом прикривала її тіло. Обі були так гарні і стояли на так виднім місці, що всіх очі на них зверталися і всі їх подивляли.
— Таки так, люба пані, — відозвалася стара Лямбелезиха, що стояла коло самої Губертини, — то син Преосвященого! Хіба-ж ви того не знали?. Уродливий хлопець, а що вже богатий, то богатий! Міг би і ціле місто купити, коли-б схотів. У него міліони на міліони!
Губертина слухаючи таке аж поблідла.
— А ви-ж не чували про ту історію? — говорила жебруха дальше. — Його мати при нім померла і від тої пори став Преосвящений священиком. Аж тепер він рішився взяти сина до себе. Йому властиво на імя Фелисіян VII з Готкерів, як справдішному князеві!
По Губертині видно було, що вона чогось дуже зажурилася, а Ангелика аж ціла ясніла, бо міркувала, що її давні мрії починають сповнятися. Вона впрочім і не дуже дивувалася, бо вже давно знала, що він мусить бути найбогатшим, найкрасшим і найблагороднійшим чоловіком… Але мимо того її радість була величезна, безконечна; її ані на голову не приходили якісь перешкоди, бо і не виділа ніяких. Аж тут і він дався пізнати. При світлі мигкотячих свічок сипалось ніби золотом, орґани здавались грати весільний похід, казочні предки Готкерів виступали в цілій параді: Норберт І, Іван V, Фелисіян ІІI, Іван XII, аж до Фелисіяна VII, що звернув до неї свої очі. Він був для неї наслідником свояків Пречистої, він був учителем, прекрасним і величавим як той Ісус, що сидів на престолі слави свого Отця.
Фелисіян як раз усміхнувся до неї і длятого не добачила вона, що Преосвящений споглянув на неї грізним оком, коли побачив, що вона стоїть на стільци з червоним як грань лицем, на котрім малювалися пристрасть і гордість.— Бідна моя дитинко! — зітхнула Губертина в розпуці.
Тимчасом духовенство і служба церковна уставились по обох боках; перший діякон взяв з рук єпископа пресвятійшу Тайну і зложив на престіл. Почалось благословенство. Хористи співали Tantum ergo; з кадильниць піднимався в гору благовонний дим і розпочалась тиха молитва. Серед ясно освіченої церкви і переповненої духовенством та народом приступив Преосвящений до престола, взяв обіруч велику золоту монстранцію і зробив нею три рази знак святого хреста.