Мрія
Еміль Золя
VI
Вінніпеґ: Українська видавнича спілка в Канаді, 1932
VI.

Два дні не мала Ангелика спокою. На самоті плакала, як коли-б, Боже борони, щось злого вчинила. Раз у раз приходило їй на думку: чи вона не согрішила з тим молодим чоловіком? А може вона вже така пропаща, як ті злі женщини в побожних оповіданнях, що то віддавалися чортови? Тихо прошептані слова: „Я вас люблю” гуділи в її ухах таким громом, як коли-б виходили з присподні якоїсь невидимої, страшної сили. В тій несвідомости, в якій вона виросла, не розуміла вона, бачите, і не могла нічого розуміти.

Не вже-ж вона согрішила з тим молодим чоловіком?, Як могла, так нагадувала собі все, як то було і розважала все то, що в своїй невинности уважала за гріх. Чим же вона согрішила? Чи може тим, що бачилась з ним, що з ним говорила і нічого про те не сказала дома? Та-ж то прецінь ще нічого злого. А чого-ж вона так лякалася? Чому-ж була як коли-б не своя, як колиб в ню якийсь инший дух вступив, коли була невинна? А може то гріх в тім якімсь непонятнім невдоволенню, від котрого аж знемагала? В її серці настав якийсь страшний розлад, родились якісь слова, діялось щось такого, що її страхом переймало, заки ще могла зрозуміти, що се такого з нею діється. Кров била її в лице і вона паленіла, а зі всіх сторін несло до неї страшні слова: „Я вас люблю”. Вона не могла вже і роздумувати, лиш все плакала, аж від розуму відходила і все її ляк брав від того, що вона в чімсь похибила, хоч сама не вміла сказати, в чім і як.

Найбільше то її гризло, що вона не звірилась Губертині. Наколи-б могла була її поспитати, то одним словом була-б вся тайна розкрилася. Може-б її полекшало, думала вона, коли-б могла комусь розказати про те, що її так болить. Але тайна стала вже страшно велика, вона умерла би зі встиду. Взялась отже на хитрощі, стала удавати спокійну, хоч в глубині її серця шаліла страшна буря. Коли її спитали, чого вона так призадумуєсь, то вона, ніби то здивована таким питанням, відповідала, що про ніщо не думає.

Коли бувало сиділа за кроснами, то рука її робила голкою мов яка машина, але зовсім розумно, хоч від рана до вечера мучила її все одна і тота сама гадка. Він її любить, він її любить! А любить же і вона його також? Се питання було для неї ще зовсім неясне, бо в своїй несвідомости не уміла собі на то відповісти. То питання насувалось її разу-раз на гадку і все лиш шуміло в її головці, так що її аж здавалося, що вона вже дуріє, вже і самі слова ставали для неї незрозумілі і аж голова її крутилася.

Видно було по ній, що вона ще лиш на силу опамятувалася та перебирала голкою знов так уважно, як давнійше, хоч все таки як коли-б її бралась якась задумчивість. Може бути, що то були початки якоїсь тяжкої недуги. Коли одного вечера лягала спати, почало її страшно трясти, вона думала, що вже більше не встане. Серце билося її так сильно, що мало не вискочило з неї, а в ухах дзвонило їй, як коли-б дзвонами. Чи се була любов, чи то вже смерть прийшла по ню? А Губертина воскуючи нитку гляділа на ню пильно і не без журби та усміхалась до неї так спокійно!

Впрочім же Ангелика заклялася, що вже ніколи не стрінеться з Фелисіяном. Вона вже боялася виходити на Маріїнське поле межи ті зачаровані буряни; вже і до убогих не ходила. Вона все побоювалася того, що колись, коли-б вона стрітилась з ним око в око, могло би статися щось страшного. Ба, вона хотіла тим ще і себе саму мучити, хотіла тим наложити сама на себе кару за свої гріхи. Коли з рана хотіла себе вже таки дуже покарати, то не важилась і в вікно споглянути, щоби не побачити його там над берегом Шевроти. Коли-ж її вже так дуже кортіло, що і сили у неї не було, щоби не виглянути, а вона його не побачила, то була сумна аж до слідуючого дня.

Одного рана давав її Губерт якраз дальматику до роботи, коли хтось задзвонив в дзвінок від хати і він мусів вийти. То певно прийшов хтось замовляти роботу, бо Губертина і Ангелика чули добре через відхилені двері, як з надвору доходив до них голос. По хвилі підняли вони, налякані, голови. Чути було, що хтось ішов по сходах; вишивач вів гостя на гору, чого ще ніколи не бувало. Ангелика стала мов нежива, вона пізнала, що то Фелисіян. Він представився їм яко ремісник-артист, а у тих людей руки прецінь завсігди білі. Коли вона не виходила до него, то він, довго її виглядаючи і не знаючи, що такого сталося, думав вже, що вона таки його не любить, та зайшов тепер сам до неї.

— Чуєш, дитинко, — відізвався Губерт, — то до тебе прийшли. Сей пан хоче нам дати якусь дуже важну роботу. Я думав, що таки найліпше буде, коли я його сюди заведу і тут спокійно поговоримо…. То моя донька, будьте ласкаві та покажіть її взірець.

Ані він, ані Губертина не підозрівали ані трошки нічого. Лиш з цікавости приступили близше, щоби приглянутись. Але Фелисіян і Ангелика так були зворушені, що аж дух в них запирало. Йому аж руки тряслися, коли розвивав взірець, і мусів поволи говорити, щоби не дати по голосі пізнати, що з ним діється.

— Розходиться, бачите, о мітру для Преосвященого… Тутешні жінки хотять зробити йому дарунок і припоручили мені, щоби я тим ділом занявся, виготовив що треба і допильнував роботи. Я маляр, що на склі малює, але иноді займаюся і старинною штукою… Ось видите, я не видумав нічого нового, лиш просту ґотицьку мітру на новий лад.

Ангелика нахилилася над великий розложений взірець і лиш з тиха шепнула:

— О, свята Агнія!

І в самім ділі, то була та сама тринайцять-літна мучениця, покрита лиш своїм довгим волоссям, з маленькими ніжками і рученятами, точно така як та, що стояла на філярі під катедрою, або як та деревляна її статуя, що стояла в церкві і що колись була помальована а тепер вже зовсім споловіла. Цілу передну часть мітри занимала Агнія, її несли два ангели просто до неба. Під нею десь далеко тягнулась якась весела країна; задну часть і ленти украшали лянцетоваті прикраси в гарному стилю.

— Тоті жінки, — почав Фелисіян знов говорити, — лагодять той дарунок на процесію чуда і длятого думав я, що треба вибрати святу Агнію….

— А то дуже добра гадка, — відозвався Губерт.

— Преосвящений буде дуже радуватися, — додала Губертина.

Процесія чуда відбувалася що року 28 липня. Перший почин до неї дав Іван V з Готкерів; він хотів тим полишити по собі вічну вдячність за ласку від Господа Бога, що дав йому і його родові чудесну силу уздоровляти недужих в часі пошести в Бомонті. Побожне оповідання розказує, що Готкери доступили тої ласки через святу Агнію, котру вони дуже почитали. З того часу отже походив звичай, що в роковий день виносили статую святої з церкви і несли її в торжественній процесії вулицями в тій побожній вірі, що вона ще і нині може всяке нещастя відвернути від міста.

— На процесію чуда? — спитала Ангелика тихесенько не здіймаючи очей з взірця. Та то вже лиш двайцять днів. Час дуже короткий.

Губерт покрутив лиш головою. Страх, як пильно і старанно треба братися до такої роботи. Губертина звернулася до дівчини

— Я би тобі помогла; я взяла би робити всі прикраси, а ти робила би вже лиш саму фіґуру.

Ангелика була так змішана, що заєдно лиш святу оглядала. — Або таки ні! думала вона — не приймуся тої роботи, не візьмуся до неї. Помагати ще йому до гріха, та-ж то був би вже найбільший гріх. Що Фелисіян не говорив правди, то річ певна; вона то дуже добре міркувала, що він богач та лиш удає звичайного ремісника. А ціла тота вигадка, ціла видумана історія, що він тепер розказував, щоби лиш дістатися до неї, наказувала її бути осторожною. Взявши добре на розвагу, то вона була таки трохи рада з того і щаслива, бо він в її очах не був звичайним чоловіком, він мусів таки конче бути якимсь царевичем і то таки тим самим, котрого вона собі в своїх мріях представляла.

— Ні, — відповіла вона ще раз, — нам таки часу не стане.

Ангелика не здіймаючи очей говорила дальше як би сама до себе:

— Але святу не годиться таки вишивати инакше, як лиш чистим золотом.

— Правду кажете, — відозвався Фелисіян, — і я також думаю, що лиш самим золотом, а чув я, що ніхто так не удасть, як ви, бо ви мабуть знаєте всю тайну стародавнього вишивання, з котрого взірці можна ще нині приміром в закристії оглядати.

— Так, так! — відозвався Губерт з одушевленням, — то ще моя пра-прабабка вишивала в пятнайцятім століттю… Саме золото! Нема бо, паноньку, красшої роботи понад тую. Але до того треба богато часу та грошей і — правдивих артистів. Вже від двіста літ ніхто такої роботи не робить. Коли вже моя донька не хоче инакше робити, то вже можете на ню спуститися, бо в теперішніх часах могла би хіба лиш вона шось такого зробити; вірте мені, що нема такої другої, котра би мала таке око і таку руку як у неї.

Від коли ішла бесіда про золото, то Губертина слухала з всяким признанням.

— Таки в самім ділі річ неможлива зробити щось такого до двайцять днів, — додала вона переконуючо. — На то треба хіба якоїсь чарівниці.

Ангелика придивляючись святій добачила щось, що наповнило її серце невисказаною радістю: Агнія була зовсім на ню похожа. Фелисіян відрисовуючи стару статую певно про ню думав. Коли собі подумала, що вона все стоїть йому перед очима, що він все лиш її перед собою бачить, то рішилась не держати його дуже з далека від себе. Вкінці підняла головку; вона добачила, що він аж дрожить перед нею а його очі аж світяться, так просяться до неї; вона зміркувала, що вже не в силі йому опиратися. Лиш не хотіла ще признатися, що вже йому піддалася. Така невинна злоба, той природний інстинкт не виявляти від разу своїх правдивих чувств, є у всіх дівчат, хоч би і у таких, що ще нічого не знають.

— Ні, то таки річ неможлива, — сказала вона ще раз і віддала йому взірець. — Я не можу підіймитися такої роботи для нікого.

На лиці Фелисіяна малювалася дійсна розпука. Він зміркував, що то вона через него не хоче піднятись тої роботи. Пустився іти та ще лиш сказав:

— Шкода, бо вам би заплатили, що би ви самі захотіли. Тоті жінки дали би і дві тисячі франків…

Губертам певно не ходило о заробок, але така велика сума то все таки щось значить. Чоловік поглянув на жінку. Такий гарний зарібок, таки жаль було з рук пустити.

— Дві тисячі, кажете? Та вже хіба най буде. Я би того для нікого не зробила, але коли вже так платять… Коли буде треба, то буду вже і по ночах робити.

Але тепер і Губерт і Губертина стали противитись тому, бо боялися, що вона таки замучиться.

— Ні, ні, годі покидатись таких грошей, коли самі лізуть в руки. Мітра буде готова в навечеріє процесії.

Фелисіян лишив взірець і вийшов з важким серцем з хати; він не мав вже смілости поясняти роботу ще дальше, щоби через то побути ще довше. Річ зовсім ясна, що вона його не любить; вона умисно удала, що його не знає і обійшлась з ним, як з першим ліпшим, котрий лиш добре платить. Зразу брав його навіть гнів, він добачував в ній просту натуру, мало що не захланність. Тим ліпше, що вже раз буде тому кінець, шкода вже про ню і думати. Але чим більше про ню роздумував, то тим більше починав її оправдувати: вона-ж прецінь жиє лиш з праці рук і хіба-ж не треба її на хліб заробляти? По двох днях він чувся таки дуже нещасливим; лазив по всіх закутках і аж з сил спадав з жалю, що не міг її побачити. Вона не виходила з хати, ба навіть і в вікні не показувалася. Він міркував добре, що хоч вона його не любить, може хіба лиш його гроші, то за те він за нею аж пропадає, аж гине; так її любить, як любиться хіба лиш тоді, коли мається двайцять літ, без розваги, а так, як серце наказує, лиш для самої розкоші і муки з любови. Раз в вечір він її побачив і вже був конець всему: або вона, або ніяка друга; хто би вона і не була, чи добра чи зла, погана чи гарна, бідна чи богата, він таки загине, коли вона не стане його подругою. Третього дня по тім він не міг вже витримати; хоч заклявся, що на ню забуде, вибрався таки до Губертів.

Коли задзвонив, вийшов Губерт і пустив його в хату. Стали говорити, а Губерт не порозумівши добре Фелисіяна думав, що таки найліпше буде, коли він його на гору заведе.

— Чуєш донечко, вони хотять тобі дещо розповісти, бо я того добре не розумію.

— Не прогнівайтеся на мене, — промовив Фелисіян на силу, — але то я хотів би розвідати у вас, як стоїть наше діло. Тоті жінки, що знаєте, дуже мене просили, щоби я розвідав, як іде робота… Розуміється, коли я вам тим не стану часу займати…

Ангелиці мало серце не вискочило з грудей, так забилося сильно, коли почула що то він іде. Вона думала, що її прийдеться таки удушити. Лиш на силу успокоїлася знову; навіть кров не виступила її на лице. Спокійно і мов би рівнодушно відповіла:

— Мені то нічого не завадить; мені все одно робити, чи хто сидить надімною, чи ні. Та-ж то ваш взірець то і зовсім природно, що ви хочете видіти, як його вишивають.

Фелисіян був так заклопотаний, що і не важився би був сісти, коли-б Губертина не була його попросила з всею ввічливістю як свого доброго гостя. Вона сіла відтак знов до роботи і схилилася над кроснами, на котрих ґипюрою вишивала готицькі прикраси. Губерт здіймав з стіни готову напущену вже клеєм хоругов, котру розвісив був на два дні, щоби просихала; він хотів тепер її розпинати. Всі замовкли; обі вишивачки і Губерт працювали, як коли-б не було нікого більше в хаті.

Серед сего мирного окруження молодий чоловік трохи успокоївся. Била трета година, тінь від катедри ставала вже довша а сумерк сунувся через широке вікно. В малім, холоднім серед зелени положенім домі починало вже від полудня вечеріти. Чути було, що на вулиці ступав хтось в легеньких черевиках, то дівчата з пансіону ішли до церкви. В робітні здавалося все спочивати відвічним сном; прилади, старі мури, словом все довкола несло глубокою тишиною і спокоєм. Лиш на кросна, на котрі нахилялись ніжні профілі обох робітниць, падало рівно ясне світло і відбивалося ярко від жовтого золота.

— Я хотів вам сказати, — почав Фелисіян говорити, міркуючи, що треба прецінь оправдати, чого він зайшов, — я хотів вам сказати, що і волосся треба би вишивати золотом, а не шовком.

Ангелика підняла головку. З її веселих очей було добре видно, що він не потребував задля того аж сюди заходити, коли не мав її що иншого сказати. Вона схилилася знов над роботу і відповіла миленьким але шутливим голосом:

— А вже-ж, що так.

От і дурницю сказав, бо аж тепер добачив, що вона як раз мала волосся в роботі. Перед нею лежав взірець, що він накладав легенько водними красками та золотом. З того, що був блідий, подобав на старий споловілий образець мініятуровий з якогось молитвослова. А вона вишивала з того взірця так пильно та зручно, як той артист, що робить під люпою. Вона перенесла взірець насамперед грубими, смілими чертами на добре натягнений грубим полотном підшитий, білий сатин; відтак заложила цілу матерію сухозолоттю, прикріпленою лиш на обох кінцях а впрочім зовсім вільною. Тоті нитки то була основа. Вона розсувала нитки, щоби побачити під сподом взірець і пришивала їх з під споду шовком, котрого краски добирала після взірця. Там, де приходила тінь, закривав шовк золото зовсім. Там де тінь була слабша, стояли цяточки шовку далеко від себе, а на зовсім ясних місцях було золото зовсім незакрите. Само золото було тіньоване, на його споді спливалися нитки, нашивані на шовк голкою, в малюнок, що яснів якоюсь містичною зорею.

— Ах! — відозвався нараз Губерт, що розпинав хоругов, — давними часами уважала робітниця за найбільшу свою штуку вишити щось тіньованим золотом… Вона так робить як стоїть в правилах: „поодинокий образ з тіньованого золота, пів третини високо”… Тебе би, Ангелико, зараз приймили.

І знов стало в хаті тихо. Що до волосся св. Агнії, то Ангелика, проти правил, годилась зовсім з поглядами Фелисіяна: не набирати шовком, а лиш накладати золото золотом. Вона робила нараз десять голками, в котрих були засилені нитки всілякої тіни, від червоних як грань аж до блідо жовтих як листя дерева в осени. Агнія покривалася отже золотим волоссям, що спливало її від голови аж до ніг. Волосся ішло від самої шиї та вкриваючи мов плащем боки спливало з плечей двома пасмами, що сходилися під бородою, аж до самих ніг, чудний поріст волосся як в казці, невидане руно з величезними кучерями, словом тепла, жива одіж, від котрої віяло непорочною чистотою.

Сего дня міг Фелисіян приглянутися, як Ангелика вишивала кучері, і не міг надивитися, як з під її голки виростало і чим раз більше світилося волосся. Губертина нашивала як раз прикрасу і споглядала на него від часу до часу спокійним оком. Губерт розвивав осторожно хоругов. Аж і Фелисіян, котрому чим раз ставало маркотнійше, що так всі мовчать, догадався, що йому пора іти домів, бо йому не насувалася на гадку ані одна замітка, котру він ніби то хотів висказати.

Він встав і промовив дрожачим голосом:

— Я знов до вас зайду… Я так зле нарисував голову, що вам придадуться може мої замітки.

Ангелика глянула своїм ясним оком спокійно йому в очі.

— Де-ж там ні… Але прийдіть знов коли до нас, коли вже конче хочете самі допильнувати роботи.

Він вийшов урадуваний, що вона позволила йому приходити, але і сумний тому, що вона чогось така холодна. На другий день зайшов він знову і так що дня опісля пересиджував він в тій спокійній хаті при вулиці Орфевр. Години, в котрих його там не було, були страшні для него, бо в його нутрі кипіла якась страшна боротьба; його мучила непевність. Аж коли він знов сидів коло Ангелики, ставав спокійнійший, він на все годився, на все приставав, навіть і на то, щоби її і не сподобатись, лиш коби бути коло неї. Він заходив що рана, розмовляє бувало про роботу і сяде перед кроснами, як коли-б без него не могло обійтися. Не міг надивитися на її гарний профіль, на її ясне волосся та на то, як її тоненькі пальчики перебирають голками. Вона вже собі нічого з него не робила і обходилася з ним як з товаришем. Мимо того чув він, що між ними є щось, про що вона не говорила а що його за серце ловило. Вона нераз піднесе головку і спогляне на него ніби лиш на жарт своїм нетерпеливим і питаючим оком. Коли побачить, що він зжахнеться, то вона зараз стає знов холодна.

Але Фелисіян винайшов незадовго спосіб, як би її розвеселити і користав вже з того кілько лиш міг. Він розповідав її про свою штуку, про памятники стародавньої майстерської штуки вишивання, котрі він бачив в скарбниці катедральної церкви або в старих книгах; про пречудесні фелони, приміром про фелон від Кароля Великого, з червоного шовку і з великим орлом, що широко розіпняв свої крила; про фелон з цілим здвигом святих; про якусь дальматику, що уважалася за найкрасшу, іменно про царську дальматику, на котрій була представлена слава Христова на землі і на небесах, відтак Преображення і страшний суд, котрих фіґури повишивані шовком всілякої відтіни, золотом та сріблом; дальше про дерево з Єссе, золоту вишивку на сатині, котру відроблено мабуть з якогось вікна церковного з пятнайцятого століття, при споді Авраам, Давид, Соломон і Пречиста Діва а в горі Ісус; опісля про фелони як приміром про той зовсім простий, на котрім видно Христа прибитого на хресті, з червоного шовку на золото-тканій матерії а йому коло ніг держить св. Іван Пречисту Діву; наконець про фелон з Нентре, на котрім видно в цілій величавости Пречисту Діву Марію, що держить на руках дитятко. Так розповідали вони собі про богато ще инших чудесних памятників, замітних чи то своїм віком, чи прославлених чудесами або звісних з своєї дорогоцінности та достойних пошанівку хоч би длятого, що перейшли благовонним кадилом і що на них світилось притерте золото якимсь містичним світлом.

— Ах, — зітхнула Ангелика, — ті часи вже давно минули. Нині ніхто не умів би вже так красок дібрати.

Аж очи її світилися, коли він оповідав п-ро давних вишивачів і вишивачок, тоді відкладала вона роботу і слухала, що він розказував про якогось Семена з Ґалії та про Колину Жоліє, котрих імена остануть по віки незабутніми. Вона починала вправді знов вишивати, але була вже як не своя, а лице її ясніло від артистичного одушевлення. Ніколи не видавалася вона йому гарнійшою, ніколи більше одушевленою і невиннійшою, — як коли-б від неї в відблеску золота і шовку розходилося якесь ясне світло — як тоді коли вона пильненько кінчила свою роботу і колола голкою раз коло разу. Вона вкладала в ту вишивку всю свою душу. Він переставав тоді говорити і вдивлювався в неї, аж вона осмілена мовчанням, побачила той жар, що в нім викликала. Її ставало тоді соромно, мов би то вона щось злого зробила і ставала скоро знов рівнодушною, а коли промовила, то таким голосом, як коли-б чогось гнівалася.

— Се вже якесь лихо надало, чи що; геть мені шовк попутався!… Та бо сидіть тихо, мамо, не рушайтесь!

Губертина, що цілий час ані не рушилась, лиш усміхалася. Її було з разу дуже марнотно, що той панич не вилазить з хати, і одного вечера, заки полягали, говорила навіть про те і з Губертом. Молодий мущина припав їм був досить до вподоби; він був дуже милий в товаристві: чому-ж противитись тому, щоби він правильно до них заходив, ану-ж то може і щастя Ангелики? Губертина дала отже всему волю і споглядала лиш розважно на обоїх. Та-ж і її серце знов від кількох тижнів дуже страдало від того, що чоловік її так дуже голубить, та все на дармо. Був то як раз той місяць, в котрім померла їх дитинка. Що року в тій порі починала їх гризти совість, будились ті самі бажання; він лежав у її ніг і благав горячо прощення; вона в любові і розпуці віддавалася йому цілою душею і тілом, але не мала вже надії змінити волю покійниці. Перед світом вони ніколи про те не говорили і ані разу одно другого більше не поцілувало, як давнійше. Але нишком в кімнаті вибухала любов з їх серця з подвійною силою а коли при найменшім порушенню стрінулись їх очи, то обоє забувались на хвилинку і одно в другім розпливалося. Була то важка мука, котру мусіли зносити.

Минув тиждень; робота коло мітри поступала, щоденні сходини прибрали характер родинної дружби.

— Високе чоло і без брів, правда?

— А вже-ж, дуже високе і зовсім без тіни, зовсім так, як на мініятурах з того часу.

— Подайте-ж мені білий шовк.

— Позвольте, най вам засилю нитку.

Він помагав її, тота робота в двійку була для них якимсь успокоюючим средством і звертала їх до щоденного життя. А все-ж таки з кождою годиною ставала між ними звязь сильнійша, хоч ніколи ані словечком про любов не згадали, хоч ані разу одно другого хоч би пальцем нарочно не доторкнулося.

— Тату, що ви робите? Вас ані не чути в хаті.

Вона обернулася і побачила, що вишивач навиваючи цівку задивився на жінку задумчиво.

— Я твоїй мамі лагоджу золото.

Він подав її цівку а вона взяла від него з тихою подякою а з тої запопадливої любови, якою Губерт завсігди окружав свою жінку, повіяло теплом ніжного чувства, котре обгорнуло аж Ангелику і Фелисіяна, що знов схилились були над кросна. Мабуть була тому виновата навіть і старосвітська робітня, з своїми старими приладами і з тим спокоєм, що перейшов був ще з тамтих століть. Здавалося, що вона десь далеко від того життя, що на вулиці; десь в краю мрій і духів, де панують чуда і де дуже легко може настати всяка роскіш.

За пять днів мала вже бути мітра готова. Ангелика була певна, що вона упорається з нею не то на час, але ще на двайцять і чотири годин скорше. Аж відітхнула, але і здивувалася, коли побачила, що Фелисіян все ще стоїть коло неї спершися на валок. Не вже-ж вони стали дійсно нероздільними товаришами? Вона не була вже рівнодушною на то, що її до него потягало, вже не сміялася злобно з того, з чим він таївся а чого вона догадувалася. Що-ж то було такого, що приспало було її неспокійне дожидання? Вічно вертало то питання, котре вона ставила собі кождого вечера, коли лягала спати: чи вона любить його? Цілими годинами лежала вона на своїй великій постелі, накрившись з головою та все розбирала ті слова і не могла їх ніяк зрозуміти. Нараз, одної ночі, почула вона, що її серце розступається, вона залилася сльозами і притиснула головку до подушки, щоби її ніхто не чув. Вона його любила, так любила, що аж вмирала. На що? Як? Сама не знала, не хотіла того знати, але вона любила його, так говорила з неї ціла її душа. Довкола неї стало ясно і любов виступила, як ясне світло сонця. Довго так плакала вона в чувстві якогось зворушення і невисказаного щастя. І знов стало її жаль, що вона не звірилася Губертині. Її тайна страшно її мучила і вона знов заклялася на все в світі, що супроти Фелисіяна буде холодна, як і давнійше та що волить радше все притерпіти, як дати йому пізнати своє ніжне почуття. Любити його, любити і мовчати про те, то буде, — думала вона, — справедлива кара для неї, то буде проба, котру коли видержить, то направить зло, котрого допустилася. Так страдала вона радо, бо нагадувала собі на мучеників з побожних оповідань, уважалася навіть трохи чи не їх посестрою, бо і вона також хотіла сама себе покарати. її здавалося, що на ню споглядає її хоронителька св. Агнія своїми лагідними очима.

На другий день скінчила Ангелика вишивати образ угодниці Божої. До рученят і дрібних ніжок, що виставали з під роскішного золотого волосся, взяла вона тоншого шовку, як до инших частей святої. Личко вишила таке, мов би нахухане, мов той цвіт лилії. З під шовкової паволоки пробивалось золото мов та кров в жилах. А то ясне як сонце личко піднімалося до синього неба, несене двома ангелами.

Коли прийшов Фелисіян, то аж зачудувався і таки на весь голос відізвався:

— Ах як же вона на вас похожа!

Він мимохіть признав тим, що умисно зробив взірець подібним до неї. Аж тепер полапався, що сам себе зрадив і почервонівся по самі уха.

— Таки правда, доню, — відозвався Губерт приступивши близше — у неї зовсім твої гарні очи.

Губертина на то лиш усміхнулася, вона вже давно то добачила. Аж налякалася, аж щось її заболіло, коли Ангелика відозвалася на то тим несамовитим голосом з давніх часів:

— Мої гарні очі! Глузуйте собі здорові з мене!… Я знаю, що я погана!

Вона встала відтак, обтріпалася і удаючи аж до пересади обурену, холодну дівчину відозвалася:

— Слава-ж Тобі Господи, що вже раз скінчилося… Менше одного клопоту на голові!… За ту ціну я би вже другий раз не робила.

Фелисіяна якось то дивно обійшло. Отже вона лиш на гроші ласа? Як же міг він лиш на хвильку подумати, що вона так дуже одушевляється штукою. Він обманувся, її ходило лиш о зарібок, її була вже байдужа сама готова робота, а ще може більше то, що вже не буде його видіти. А він від кількох вже днів ломив собі голову, як би то що придумати, щоби можна заходити до неї. Вона його не любить і не буде любити! Йому стало так прикро, так щось схопило його за серце, що аж в очах йому потемніло.

— Чи ви самі докінчите мітру?

— Ні, мама уміють то ліпше… Я рада, що не потребую її вже і в руки взяти.

— Отже ви не любите навіть своєї власної роботи?

— Я!… Я нічого не люблю.

Губертина розсердилась на ню і приказала її мовчати, а відтак стала його просити, щоби він не зважав на ту розвезену дитину і сказала, що завтра ще в пору мітра буде вже зовсім готова. Йому здавалося, що тим вже його пращають, але він все таки не забирався, а став ще оглядати старосвітську робітню, бо йому здавалося, що його з раю гонять. Йому здавалося, що він прожив тут щасливі хвилі і длятого приходило йому дуже прикро лишати тут своє зранене серце.

Ледви що заперлися двері, як вже Губерт спитав:

— Що тобі, дитинко, чи ти не слаба?

— Не бійтеся, нічого мені не буде; то він лиш так мене знудив. Добре, що вже раз забрався, най більше і не показується.

— Добре, вже більше не покажеться, — відозвалася Губертина, — але то ще не вадить, щоби ти була чемна.

Ангелика вже не могла діждатися хвилі, коли буде могла забічи до своєї кімнати. Там розплакалась гіркими сльозами. Яка-ж вона була щаслива, а як дуже мусіла страдати! Її дорогий, милий, бідняка, прецінь нічого не завинив, щоби так сумно розставався з нею. Але вона заклялася на всіх святих, що буде його на смерть любити, а він про те ніколи не дізнаєсь.