Мої спомини/VII

by Софія Русова

◀ VI

Мої спомини Софія Русова VII. Адміністративне видалення Русових з Херсонської губ. Переїзд до Харкова (1888). Русов працює в Харкові над історією Харківського Земства. Смерть брата. Українські діячі в Харкові. Харківське Общество Грамотности. Культурне життя в Харкові. Русов переводить міський перепис у Києві, а від так у Харкові. Арешт Русових у звязку з провалом групи тарасівців (1893). Переїзд до Чернигова (1895)

VIII ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

——————

VII.

Наше херсонське життя йшло добре. Старший син Михайло вступив уже до 1-ої класи гімназії, дочка вчилася в мене в невеличкій групі дітей дитячого садку, брат був добре влаштований у земській лікарні, де був дуже гарний відділ для психічно-хворих під керуванням лікаря Поппера. У Олександра справа теж добре посувалася. Вже описані були повіти Одеський, Єлисаветський, Олександрійський, Херсонський. Мали розпочати тепер опис південно-західніх — Ананьївського та Тираспільського. Заведено біжучу статистику, і для неї в кожний повіт призначено окремого члена статистичного бюра: в Олександр. пов. — Борисова, а в Тираспольський намічали Авдієва. Бравнер, Русов, Грабенко і Василевський складали центр бюра в Херсоні.

Бравнер успів одружитися з дуже гарною панночкою Потоцькою, піяністкою, але, породивши двох дітей — дочку й сина, вони розійшлись. Бравнер дуже цим був засмучений та схвильований і довго жив самітним бурлакою.

Над нашим життям почали збиратися нові хмари. Після щасливої подорожі царя по всьому півдні України, після того, як при тім не виявилося сепаратистичної зради, можна було думати, що такий цілком спокійний край не потребує більше »військового стану« і що можна було б скасувати генерал-губернаторство. Але Роопові не хотілося тратити своє становище повновладного султана і ще менше хотілося йому позбавлятися тих 20.000 карб., які він щороку отримував. Треба було вигадати якусь небезпеку для держави, щоб самому в останній момент врятувати край від загибелі. До чого присікатися, щоб утворити цю небезпеку, як не до статистичного бюра, на кого накинутися, як не на Русова? І ось ми отримуємо наказ негайно виїхати не тільки з міста Херсону, а й поза межі Херсонської губернії, і наказ цей виходив не просто від місцевої адміністрації, а був затверджений підписом самого царя! — От які ми були небезпечні люди, що навіть самого царя турбували, і він власним наказом »повелєвав«, щоб »назавжди« Олександер Ол. Русов не смів переступити меж Херсонщини.

Але виконати це за 24 години, як того вимагав всевладний Рооп, було неможливо. На моїх руках був хворий брат, сина треба було взяти з гімназії, — все це вимагало чимало часу й клопоту. Вдалося після численних телеграм, що коштували чимало грошей, добитися таки відсунення на тиждень. Все місто було обурене, бо в діяльності Олександра справді нічого небезпечного не можна було знайти. Підозрівали мене, як вічну революціонерку, що може я чимнебудь скомпрометувала свого чоловіка, але й я у цьому місті окрім родинної та культурної праці не мала і на думці нічого.

Треба було думати-гадати, куди ж його податися, куди везти, брата й дітей, де шукати заробітку? Наверталася для Олександра якась праця в Харкові, але настільки непевна, що відразу рушити з родиною туди, в цілком чуже місто було неможливо. Та ще ж і я була досі під »гласним надзором«! — От і вирішили їхати додому в Алешню, на Чернигівщину. Тоді в Херсоні ще не було залізниці, треба було їхати пароплавом до Миколаєва, щоб звідти їхати вже залізницею до Києва. Раненько виїздив пароплав, але на пристані зібралися всі наші приятелі й друзі; чого тільки вони не наносили нам, скільки квітів, скільки щирих побажань дістали ми на відїзді! Вічне спасибі тим друзям, що в ті небезпечні часи не боялися виявити нам, особливо Олександрові, свою щиру пошану і любов.

Всі розуміли, як йому тяжко було покидати знов незакінчену працю, що її він так любив і вмів провадити, як ніхто інший. Наш смуток ще зростав від присутности мого хворого брата, що цілком не розумів, куди й нащо його везуть, того самого брата, що колись сам боровся із свавіллям адміністрації і мене захищав від нього, а тепер як безпомічна несвідома дитина дивився на всіх цих людей, що відпроваджували нас.

Не зупиняючись ніде в дорозі, щасливо приїхали ми з усіма манатками на нашу рідну стацію Хоробичі (Лібавсько-Роменської залізниці), куди жінка брата вислала по нас повіз. Олександер покинув нас у Бахмачі, де пересів на Харків, щоб скоріше вияснити там справу з тією працею, що йому її пропонували.

Прийшлося нам досить довго жити нарізно. Олександер оселився у Харкові в домі відомого земського діяча Ігора Степановича Гордієнка. Він був уже дуже старий і хотів конче написати свої спомини про земську працю на Харківщині. Олександер став таким чином його секретарем і на підставі матеріалів, що їх йому давав Гордієнко, мав скласти історію харківського земства. Треба було з громадської праці переходити на цілком приватну службу. Але Олександра потішала та думка, що він таким чином виконає працю дуже великої громадської ваги — дасть історію одного з найпоступовіших українських земств зо всіма деталями його боротьби з адміністрацією, і це на підставі правдивих виказів одного з видатніших його членів. Олександер приїхав до мене, щоб порадитися, але вибору все одно не було. Він забрав з собою Мишу, щоб примістити його в якійсь харківській гімназії. А я лишилася на селі доглядати хворого брата і готувати Любу до гімназії.

Але мені бракувало громадської праці, і я подала прохання, щоб мені дозволили організувати вечірні курси для хлопців, що вже скінчили початкову школу. Такі діла були заборонені піднадзорним. Але предводитель дворянства, що був також і головою шкільної ради, наш знайомий, сказав мені: »Ваше прохання я сховаю, бо не маю права вам цього дозволити, а до ваших викладів буду ставитися так, наче не знаю про них«. І він не знав про них цілу зиму. До мене приходили хлопці, душ по 12–15 з сусідніх сіл. І як гарної йшло у нас навчання в нашій великій залі! Бувало напоїш брата чаєм, покладеш Любу спати, а в 7 год. вечора посходяться хлопці й дівчата. Вчимось географії, аритметики, читаємо твори української літератури, непомітно пролітають 2–3 години.

Треба сказати, що в Алешні і Олександер і я були довший час кураторами й церкви, й школи. Часто ми в справах школи й церкви збирали сходи селянські і селяни наче б то ставились до нас і до дітей наших з великим довірям і симпатією. Підчас японської війни селяни часто звертались до мене з ріжними політичними питаннями і я їм давала пояснення, багато читала їм ріжних книжок, ілюструючи світляними малюнками. У моєї дочки, коли вона в роках між революцією 1905 і 1917 р. перебувала в Алешні, була безплатна амбулаторія для селян.

А пізніше, коли на наше село насунулися большевики, то поміж людьми, що приходили в нашу хату тривожити мою дочку та її дітей, був і дехто з цих моїх »вечерників«. Вони розгромили наше майно, тяжко знущалися над самітною моєю дочкою, приставляли їй до грудей револьвер, вимагаючи якихсь ключів і т. д. Такі інстинкти прокинулися в них підчас революції!

В травні помер мій нещасний брат. Я так звикла доглядати його, як маленьку дитину, регулювати все своє життя відповідно до вимог його здоровля, що смерть його створила передо мною якусь порожнечу, — що далі робити, де жити? Звісно, я поїхала в Харків до Олександра, але перебувати там літом з дітьми не хотілося. Олександер одіслав мене до своєї сестри в Афанасіївку.

Лизавета Ол. жила вже не вкупі з молодими Іляшенками. Вона поставила собі коло церкви кроків за сто від великого будинку дуже затишний гарненький будиночок, де в неї завжди гостював хтонебудь із родини. Постійно жив із нею старший брат Олександра Віктор. Він мав нещастя втратити зір, не міг ні читати, ні писати, жив за невеличку пенсію, оточений любовю й піклуванням сестри. Не зважаючи на те, що він погано бачив, він постійно був при якійсь роботі. То удосконалювався як фотограф, то виконував якісь столярські праці. Улюбленою його розвагою була флейта, а літом ще човен, майже цілий зроблений ним самим. Деколи писав вірші з ріжних нагод, напр. на імянини, на свята. Брат і сестра жили в щирій взаїмній приязні. Вечорами вона читала йому на голос газети, вдень він виконував ріжні її доручення, чи то якінебудь столярські праці, чи якісь фотографії, чи в садку щось. Грунт у цій частині Катеринославщини не підходящий для овочевих дерев, і треба було чимало коло їх працювати. Вкінці саду протікала невеличка річка Багата, що там таки недалеко впадає в Орель, і місце, де ці дві річки зливаються, надзвичайно гарне. Яка це була радість для дітей, коли дядько возив їх човном! Високі очерети ховали Багату від її власних берегів, зате там, де вона вливалася в Орель, обидві річки широко розливалися зеленими лугами.

Ми пробули у Лизавети Ол. тижнів шість. Мене кортіло розпочати вже своє харківське життя. Хоч Гордієнки, і старий і його вже немолода незамужня дочка Олександра Ігор. ставилися дуже добре до Олександра, але й йому теж уже хотілося вернутися до родинного життя. Він найняв нам у Харкові невеличке помешкання в одного діяльного українця, або як тоді казали, українофіла Шиманова^[1], що його родина складалася з трьох синів-гімназистів, дуже милої дочки панночки і цілком непомітної жінки. Після провінціяльного життя в Херсоні я була відразу захоплена подихом великого університетського центру. В Олександра вже була сила знайомих.

Там жили також дорогі мені люди — Єфименки. Я знала їх іще з Чернигова, де вони жили одночасно з нами. У пані Олександри було тяжке горе: Петро Савич, її чоловік був хорий на епілепсію. Страшні напади повторювались так часто, що впливали на його розумові здібности. Годі було йому провадити якусь самостійну працю, а заробляти ж комусь на родину треба було, — 5 душ дітей! І ось Олександра Яківна стала працювати за двох: номінально Петро Савич служив у якомусь банку, але всю його працю, всі папері Олександра забирала додому і виконувала за нього. Крім того писала свої історичні праці, і працювала цілими днями й ночами. Але що значила ця тяжка праця в порівнанні з тими страшними постійними турботами, які вона переживала, стежучи за здоровлям свого чоловіка! — Ні одної спокійної хвилини! Ось він вийшов із дому наче зовсім здоровий, а чогось не вертається довго, може десь на вулиці бється в нападі на чужих руках. Ні вдень, ні вночі не мала вона ні спокою ані спочинку. Яка це прекрасна жінка була! Не знала я за все життя іншої з такою дужою душею, з таким ясним розумом. Скінчивши лише гімназію в Холмогорах, вона

Олександра Єфименко

самоосвітою дійшла до такого знання, що стала видатним істориком, її думками цікавились авторитети історичної науки. З походження московка, вона покохала українця-засланця П. С. Єфименка, з ним переїхала на Україну, всім серцем полюбила свій новий рідний край і служила йому вірно й правдиво (див. її монографії з історії України, досліди про Сковороду, публіцистичні статті в журналах »Русская Мысль«, »Русское Богатство«, »Недѣля«, статті, всі присвячені національним українським справам). Ми гаряче любили одна одну, може саме через те, що були такі неподібні темпераментом: вона могла вся входити в науку, в глибоку філософію, а мене захоплювали політичні та соціяльні питання, але не з боку їх теоретичної правдивости, а з боку їх життєвої реалізації, і я захоплювалась цілком без критики. Олександру теж цікавили соціяльні питання (політики вона не любила), але вона їх довго обмірковувала, зясовувала по філософічному і або свідомо приймала їх, або відкидала, як науково безпідставні. Скільки разів, схвильована ріжними господарськими подіями, неправдою людських відносин, я прибігала до Олександри Як., сідала, як дівча, коло її ніг і виливала перед нею всю свою душу, сповідалася у всіх своїх помилках. А вона глибоко задумана, з очима, що дивились кудись поза стіни тісного, заваленого книжками покою, клала мені руку на голову і зупиняла мій запал. Але часто поділяла його, або висловлювала свої власні думки, розбираючи разом зо мною незясовані явища в людському житті. І я виходила від неї, наче освітлена її розумом, наче цілющою свіжою водою, підбадьорена її вірою в правду.

Олександра Як. саме тоді захоплювалась Достоєвським, потім Толстим. Вічно шукали ми з нею ту нову релігію, що могла б нам дати нове життя, нові відносини до людей. Коло Олександри Як. завжди була молодь. Вона взагалі приваблювала до себе людей з чистою душею, людей, що прагнули правди. Бувало дехто з жінок та дівчат, бачучи, як вона багато має наукової праці, приходили помагати їй у господарстві, варили їй обід, прибирали хати, як напр. пані Флерова. Така допомога була особливо потрібна Єфименкам, коли на них впало ще одно нещастя — старша дочка Ася збожеволіла. Вона захопилась ідеями Толстого. Спочатку мати співчувала такому ідеалізмові, але згодом це прийняло вже жахливий напрямок — вона відмовлялася від усякої їжі, виснажувала себе фізичною працею, зимою майже невдягнута ходила в найбідніші квартали Харкова, працювала по хатах вбогих людей, приносила їм їжу, гроші; аскетизм і містицизм її дійшов до таких розмірів, що прийшлося віддати її до лікарні. Засумувала Олександра Як., — звідки це така біда? Чи це спадщина, чи недогляд через брак часу — така нервозність, чи й другі діти підпадуть такому занепаду волі й розуму? А старший син, її улюбленець Тарас, що теж такий нервовий, невже ж і він піде тим самим шляхом? Ася потім померла, а інші діти росли здорові. Наймолодша дочка Таня виявляла не малий поетичний талант.

На початку XX ст. Єфименко дістала посаду лектора історії України на Бестужевських курсах (жіночих), і ціла родина переїхала до Петербургу. Олександру Як. дуже шанували на курсах. У неї був семинар, де слухачки курсів дуже добре опрацьовували матеріял з української історії. Петро Савич скоро помер, і поховали його недалеко від Петербургу по Фінляндській залізниці. Пізніше харківський університет признав Олександру Як. достойною професорського звання, а її підручник історії визнали, як дисертацію на доктора. А в 1918 р. цю прекрасну людину вбили на якомусь самітньому хуторі біля Харкова, вбили разом з нею і дочку її, молоду поетесу Таню!

Такі люди, як Олександра Яківна Єфименко, проходять, як прекрасні постаті, суцільні в своїй морально-інтелєктуальній незалежності, непідлеглі ніяким життєвим перешкодам, віддані одній високій меті.

У близьких відносинах були ми і з Багалієм, професором харківського університету. Жінку його з родини Александровичів я знала ще в Києві — вчила її сестру музики. Вона була дуже вродлива, веселої щирої вдачі. Громада українська на той час складалася з таких людей: Павловський, член міської думи, Станиславський — адвокат, Шиманів, Багалій та ще Семен Байздренко, активна чорноземна сила усієї громади. Високий, огрядний, із щирим сміхом, дуже добродушний, він належав і до української громади і до революційних кол. Як коли треба конспіративну валізу сховати, то було завжди тягне її Семен, або комусь десь переночувати — Семен зараз, радий своє ліжко віддати.

Поза цим гуртком були ще люди співчуваючі українству — Филонів, заможний домовласник у Харкові, що в його хаті відбувався земсько-політичний зїзд вкінці 70-х років та часто відбувалися ріжні українські збори, напр. нелегальні Шевченкові свята. Це був дуже мовчазний, розумний чоловік, що на нього з певністю можна було покластися. Він допомагав грошима і студентам, і українцям. Лікар Піснячевський та професор Сумцов теж були завжди щирими українцями, але рідко коли бували в Громаді. Були ще й інші особи, що, хоч нечлени Громади, завжди допомагали українцям, а це я бачила з багатьох конкретних випадках.

Це інтеліґентне оточення мене наче окриляло, бо давало мен якраз таку роботу, яку я любила — літера-

Дмитро Баталій

турну. Саме тоді мали видавати повні твори Квітки Основяненка. Мені Багалій доручив написати біографію і дав мені змогу працювати в археольоґічному відділі, десь у сутеренах університетської бібліотеки, над старими матеріялами з епохи Квітки. Цю біоґрафію надруковано в І т. творів Квітки, виданих у Харкові на початку 90-х років. Слідом за цим я написала огляд української журналістики першої половини XIX ст.; цю працю помістив журнал »Кіевская Старина«. Але ще цікавіша для мене була праця в відродженому товаристві »Общество Грамотности«. Мене обрали головою видавничого відділу, секретарем — Джонса, молодого університетського асистента (з походження анґлійця). В Товаристві брала участь вся харківська інтелігенція під головуванням відомого професора фізики Шимкова. Українці не дуже вітали це Товариство, бачучи в ньому лише новий засіб русифікації українського населення. Але я, з моїм природним оптимізмом гадала, що під цією фірмою можна буде видавати не тільки російські книжки, а й українські, а з російських вибирати на такі теми, що підносили б патріотичне почуття та давали позитивне знання. Населенню українських земель цього так бракувало, воно було таке темне, що я думала, поки нема української книжки, може й російські дадуть йому яке-небудь знання.

В ті часи в українстві постійно боролися ці два погляди — що краще для українського народу? Чи абсолютна темнота — значить ігнорувати московську школу, московські книжки, чи йти на компроміс — використовувати школу, яка є, книжки, писані чужою мовою, з огляду на те, що всяка наука до лісу не веде, а хоч і чужою мовою, все ж таки здіймає полуду з очей, будить свідомість взагалі, значить разом з нею і самосвідомість кожного народу, кожної нації. Вірна заповітам Драгоманова, я завжди поділяла цю останню думку і, змагаючи всі ми силами до здобуття для українського люду власної рідної школи, рідної літератури, я разом із тим завжди йшла назустріч того, що могло популяризувати науку, що відкривало доступ до неї, хоч би це робилось і російською мовою. За це мене дуже переслідували деякі українці, напр. Ольга Косач (Олена Пчілка) і Грінченко. Останній не прощав мені ніколи мого, як він казав, москвофільства і вбачав у моїх дружніх зносинах із російською інтелігенцією зраду українській справі. Але тому, хто мене добре знав, ніколи й на думку не спало б мене в цьому запідозріти. Я бачила, як тоді мало було українських культурних сил, як мало ініціятиви, матеріяльних засобів, щоб провадити свою громадську справу так, як, напр., провадили її поляки за царського режіму. Вони вкрили цілу Польщу мережею приватних національних шкіл, і вміли з тим ховатися від переслідувань, бо мали допомогу духовенства і свідомої національної буржуазії. Ми не мали нічого подібного, і, крім 2–3-х родин, що посилали дітей вчитися за кордон, щоб уникнути російських шкіл, всі, навіть українці, що висловлювали шовіністичні погляди в своїх громадських промовах, спокійнісінько посилали своїх дітей до російських ґімназій, а чомусь простому людові не давали змоги йти до освіти тим самим шляхом. І Науменко, і я, і родина Рубісових не раз здіймали питання про орґанізацію своєї ґімназії на приватні кошти, де б діти виховувались у більшій національній свідомості, де б вони вчилися рідної мови. — Ніколи не знаходилося для цього ані потрібних грошей, ані належного числа батьків, ані персоналу вчителів. При такому безсиллі не гріх було поширювати освіту й ворожою мовою.

Перша книга, що її видало харківське Товариство, була моя »Жанна д'Арк«. Джонсові пощастило ввійти в зносини з одним комерційним товариством для продажі хліборобських машин. Їм треба було поширити свою рекляму, і вони згодилися оплачувати нам всі кошти друку одного або двох аркушів, аби на останній сторінці друкувалася їхня оповістка. Згожувались також друкувати наші видання в потрібній для нас кількості примірників — 20.000–30.000. Це, звісно, відразу поставило нашу працю на певний ґрунт. Так видано мого »Карла Великого«, Родакової — »Розумовського«, мого »Сковороду« та інші книжки.

Разом із видавничим відділом зорґанізувався відділ народніх читань. Ініціатива тут належала мені, але на чолі відділу став відомий професор-фізіольоґ Данилевський. При Товаристві була недільна школа, що її відвідували робітники и робітниці.

Школою кермувала пані Максимович, багата, старша вже жінка, правдива представниця застарілого вже на ту пору жіночого нігілізму. Ходила завжди стрижена, в дуже простому темному одягу, курила папіроски, залюбки підтримувала »принціпові« розмови. Вона мала одну дочку, що її кохала всім своїм чулим, хоч і в твердій оболонці, серцем. На її горе ця викохана, розпещена дитина вийшла заміж проти бажання матери за молодого Касперова, типового петербурзького карієриста, що грав певну ролю в міністерстві Вітте і мав ліберальний салон перед революцією 1905 р. У Максимовички була племінниця Олена Троцина, з родини ніженських Троцин. Це була вже немолода дівчина з дуже твердими демократичними переконаннями, але з дуже слабими симпатіями до українства, що його вона все ж таки визнавала, як необхідну демократичну течію. Вона любила українську музику, давала гроші на ріжні українські справи, але більше мала нахилу до космополітизму. Була освічена, знала чужі мови і щиро віддавалася своїй праці в школі. Вона і Максимович мали віллі в Криму коло Алупки, куди вони нераз запрошували нас на виноград. Але мені не поталанило ні разу побувати в них.

Я зорґанізувала з дівчатами років 16–17 літературні читання, і тут переконалася, який великий вплив на моральний і інтелєктуальний розвиток може мати добре скерований цикль літературних читань. Я читала їм і Квітку, і Шевченка й, для чужого ока, Турґенєва, а дівчата записували мені свої викликані цими творами думки.

Але що значила наша невеличка жіноча недільна школа перед недільною школою пані Алчевської? Я пішла подивитись на це диво, що про нього писали й так вихваляли знамениті педаґоґи й публіцисти — Аврамов та інш. Великий дім недалеко від Мироносицького майдану, кімнат 10 в 2-ох поверхах, що в них міститься школа та бібліотека, сила персоналу — молодих студентів і студенток і між ними деколи зявляється висока величня постать прегарної жінки з густим чорним волоссям і великими чорними очима, завжди в багатому вбранні. — Це була сама організаторка і директорка школи Христина Данилівна Алчевська, що прославилася не тільки добре поведеною недільною школою, що на зразок її творили потім нові школи і на Україні, і в Криму, і на Московщині, а ще й книгою великої цінности — »Что читать народу«^[2]. Алчевську ціла московська преса вихваляла до неба, але честолюбній жінці цього було мало. Їй хотілось і європейської слави зазнати. Жінка банкира, дуже багата, розумна, вона задемонструвала свою школу на паризькій виставі на початку 90-х років. І справді, в її педаґоґічних методах було чималої оригінального, ї преса паризька звернула увагу на cette belle dame toujours en noir, що сиділа за своєю розкішною вітриною. Але для українців в її діяльності була велика хиба.

Незалежна й заможна, вона могла б у свою школу на селі ввести багато українського. Адже ж вона признавала, що то село українське, носила сама українське вбрання, всі її діти, особливо Іван, славетний тенор петербурзької маріїнської та паризької опери, і Христя, наша дорога поетка, виросли, залюблені в українську музику, українську народню літературу. Але коли молодий Грінченко почав учителювати в її селянській школі ї повний довіря до такої славетної громадської діячки й педаґоґа, давав українські книжки, розмовляв з дітьми по українськи, то його викинули зо школи, і така високопоставлена пані й не заступилася за цього щирого вчителя-українця.

З Христ. Данил. я мало була знайома, але з її дочкою Христею й сином Іваном я зустрічалася кілька разів у Москві в хаті моєї дочки. Вони обоє приваблювали своєю щирістю, високим мистецьким розвитком. Такого гарного виконавця в операх Ваґнера, у »Фавсті« та інш. я не знаю другого. Свій природний талант Алчевський ще підніс високою музичною освітою. Він страшенно соромився свого низенького зросту, але гарне обличчя і його чудовий голос робили з нього улюбленця жінок. Брат і сестра були звязані між собою ніжною приязню, і коли Іван несподівано сам один помер десь у Криму, Христя мало не збожеволіла з горя. Гарні вони були обоє!

Хоч як я була захоплена харківським життям, несподівано прийшлося його покинути. Праця у Гордієнка вже скінчилася і зовсім не так, як того сподівався Олександер Ол. Після того, як Олександер обробив майже всі спомини Гордієнка, ввесь матеріял для історії харківського земства, і все разом мало вже велику вартість цікавої історичної памятки, Ігор Ігорович завередував, як це часто буває з хоровитими старими людьми, вперся, що він не хоче друкувати цієї праці, що не настав іще час, щоб публікувати всі ці історичні матеріяли, що він запише цю працю в тестаменті університетові, але з забороною друкувати раніше якогось певного терміну. Даремне приїздили до нього і ректор університету і голова земської управи, запевняючи, що це його обовязок довести до кінця таку цікаву, потрібну працю, Гордієнко був невмолимий. І Олександер Ол. справедливо міг ремствувати, — для чогож він так старався з цією працею, ночі просиджував над цими матеріялами, перевіряючи їх? Невжеж для того тільки, щоб гнили вони в таємних сховах університетської друкарні?

Ще добре, що О. О. не лишився без заробітку, коли так раптово скінчилась ця праця. Його закликали до Києва міським статистиком. Олександер Ол. так любив Київ, що радий був би на всяку працю туди їхати, хочби й на гірше становище, аби в Києві. А тут ще зявляється змога статистично студіювати й описувати це улюблене місто і визначати його стан точними цифрами. Та й наші родинні обставини так складалися, що вимагали нашого спільного життя у Києві: жінка мого брата, Катерина, після тяжкої хвороби на туберкульозу вмерла, лишивши 5 душ своїх малих дітей і двох старших пасербиць, ще дуже молодих. Олександер і я ставали природними опікунами усієї цієї родини.

Ми найняли велике помешкання на розі Володимирської та Благовіщенської, обєдналися і ще раз почали нове життя. В нашому помешканні була велика заля, і ми часто використовували її для ріжних українських зборів, напр. для святкування роковин Шевченка. Потім одного разу якось приїхав гарний торбанист, зібрались музиканти, між ними Мик. Віт. Лисенко. Надзвичайно гарна постать високого торбаниста, ніжні звуки торбану справили на авдиторію дуже гарне вражіння. Памятаю надзвичайно гарне виконання ріжних варіантів думи про Саву Чалого.

Я мала насолоду жити вже не під надзором поліції. Але таємний надзір всеж таки постійно почувався. На той час Науменко саме розпочав організацію київського »Общества Грамотности« і пропонував мені щонебудь написати для нього. Я стала працювати над темою »Дніпро«. Взагалі якось відчувалася страшенна ріжниця між цими двома українськими університетськими центрами — Києвом і Харковом. Київ жив якось хворобливо, — то з гарячковим піднесенням, то в нерухомій апатії. В Києві завжди були високі недосяжні ідеали й змагання, завжди політичні конфлікти, страшенна розєднаність громадянства, поділ на ворожі гуртки, верстви. Липки — Поділ — Печерськ — Жилянська — це все цілком відокремлені світи, що не тільки жили кожний своїм власним життям, але й підозріло дивились на розвиток тієї чи іншої осібної частини. Харків не мав високої культурности Києва, але там було значно більше єдности, українська культура там мала свою давню традицію у звязку з університетом, була свобідна від політичних конспірацій, там праця культурна йшла активніше, ширше.

В Києві на той час працювало дві орґанізації — Народня Авдиторія з Андрієвським на чолі і »Общество Грамотности« з Науменком. Вони могли б допомагати одна одній, але відносини їх були в дійсності неприязні, і тільки »Кіевская Старина« обєднувала на своїх сторінках старих етноґрафів, істориків та молодих письменників.

Але недовго цей раз довелось нам пожити в Києві. Опис міста — це була тільки часова праця, а з Харкова закликали Олександра на міський одноденний перепис. І ось на осінь ми знов переїздимо до Харкова.

Одноденний перепис дуже цікавив Олександра Ол., і він закликав для спільної праці декого зо своїх херсонських асистентів, між ними і Льва Падалку. Це була зовсім незвичайна людина, з гарячою, фантастичною любовю до України. Мовчазний, дуже стриманий, він якось умів добре ставитися до людей і оптимістично знаходити в них найкращі риси. Але горе тому, в кому Падалка знайшов брехливість, неправдивість! Тоді він уже не мав до цієї людини жадного довіря. До Олександра Ол. Падалка ставився з надзвичайною приязню. Вони разом обмірковували програми праці, входили в зносини з ріжними міськими організаціями, разом провадили працю. Падалка любив статистику і присвятив їй усе життя. Після Харкова він працював у полтавському земстві. Спеціяліст-історик, він був співробітником »Кіевск. Старины« і автором кількох історичних розвідок. Людина виразних національних демократичних переконань, він непохитно служив їм при всяких умовах життя.

Одної ночі восени нас збудило стукотіння в двері. Відчиняємо — перед нами ціла родина Падалок: він, його жінка з маленькою дитинкою, моєю хрещеницею. Що сталось? Річка на набережжі, де вони мешкали, розлилась і затопила їхню хату. Поганенька річка Лопань, що на ній стоїть Харків, часто восени та весною заливає береги. Ми прожили вкупі кілька днів, поки Падалки знайшли інше помешкання, і я дуже зблизилась із жінкою Льва Васильовича. Молоденька, мало освічена, вона прагнула освіти й насолоди. Її гарненькі темні очі любили сміятись і чекати від життя чогось надзвичайного. Їй тяжко було з таким моральним ригористом, як Лев Васильович, що ставив перед нею тільки ідеал родинних обовязків, а до насолод життя ставився цілком негативно. В Полтаві Падалка купив собі дім, цебто землю під дім коло двірця і поставив там за власним пляном дімок, дуже затишний з невеличким садком. Але власне господарство не вабило Катерину Федорівну. Вже маючи трьох дітей, вона покинула чоловіка. Цей родинний конфлікт тяжко відбився і на глибоко-чутливому Льві Вас., а особливо на дітях: старший син скінчив самогубством, молодший, красунь, вродою дуже подібний до матері, тяжко переживав розлуку з матірю і, шукаючи родинного життя, дуже рано одружився. Через війну мусів покинути свою молоду жінку в дуже тяжких матеріяльних обставинах. Я бачила його в Києві в українському війську. Старша дочка Лєна хотіла пробитися в житті нерутиновим шляхом і, скінчивши гімназію, не пішла до вищої школи, а вступила на пораду батька до професійної ткацької школи. Тоді полтавське земство захоплювалось ткацьким промислом, і справді в цих земських (були й приватні) школах виробляли чудові речі, тканини, килими тощо, в чисто національному, надто вже витонченому стилі. Але бажання інтелектуальної освіти, бажання пожити товариським життям вищої школи гризло Лєночку, і вона проти волі батька приїхала до Києва і вступила там на вищі курси. Хороша була дівчина, але незрівноважена.

Приїхавши цей раз до Харкова, я вже не так захоплювалася Т-вом Грамотности. Я бачила, що вона справді не виявляє жадної прихильности до українства.

Я вчила музики маленького хлопчика, сина д-ра Толочинова. Микола Пилипович був справжнім світилом в медицині — як спеціяліст у жіночих хоробах. Він мав великий дім на Сумській вул., де його жінка, відома романістка, приймала харківську інтелігенцію. Олександра Станиславівна походила з литовської родини Монтвітів, була типовою жінкою-письменницею. Не без таланту вона писала невеличкі досить гарні оповідання, деякі навіть українською мовою, стежила за літературою, за ліберальними течіями, була взагалі розумна, добра жінка. Тоді саме вона намірялась написати великий роман із боротьби чернигівського земства з адміністрацією і раз-у-раз атакувала мене, щоб я перевіряла її характеристику Петрункевича та інших наших діячів. В її салоні можна було часами зустріти і столичних видатних людей, що заїздили до Харкова, напр. Мякотіна, Карєєва, дуже популярного тоді після своїх »листів до молоді«. В салоні Толочинових було гарно, розкішно, але й особливо приємно, бо обоє вони були дуже розумні й добрі люди.

Через пані Єфименко я познайомилася з гуртком полтавців-толстовців — два брати Кисільови та подружжя К. Жінка була красуня. Коли вона тримала на руках свою дитинку, це була справжня мадонна Мурілльо. Він кінчав університет, пропаґував толстовство, видавав якийсь журнал і зорґанізував гурток, щоб заорендувати спільно шматок землі і заснувати колонію хліборобів. Вони були дуже симпатичні і справді самі робили всяку чорну роботу. Кисільов старший мав нахил до промов і був щирий, але мало здібний промовець. Молодший Кисільов був ще дуже молодий студент ветеринарного інституту. Ми всі якось дуже добре сприятелювались, навіть зфотоґрафувались гуртом. Коли мене посадили в тюрму, то цей милий молодший Кисільов ходив до жандарів просити, щоб мене випустили, а посадили замість мене його. На щастя жандарі не звернули уваги на його дитяче прохання.

Крім того, коло нас крутилася ще молодь українська: студент Липа, Семен Байздренко, панночка Савич та інш. Тоді були вже встановлені правильні зносини з Галичиною, і періодично звідтіля приходили транспорти книжок — літературні збірники, журнали, політичні памфлети, переклади. На наше нещастя Семен ублагав мене один із таких транспортів прийняти до себе. Він розпинався, що лишить його в мене тільки на один день та що абсолютно покищо не має куди його

Іван Липа.

скласти. Ми мешкали тоді на Мироносицькій площі. В Олександра дома було якесь засідання, і я навіть не вспіла йому сказати, що то за пакунок я прийняла. І ось тільки що ми полягали спати — традиційний нічний дзвінок…

Що я пережила в ту хвилину, коли відчиняла двері синьомундурникам і знала, що в мене нема змоги сховати від них пакунок Семена! А що ж там такого страшного було, як на сучасний погляд? Франка — Лис Микита та переклад Дон-Кіхота, та ще дещо Драгоманова! Але все в кількох примірниках, а це значило не тільки переховування нелєґальної літератури, а ще й розповсюджування її. Одна думка — діти, Олександер Ол., що буде? Вони ввійшли, задзенькали острогами, засвічено лямпи, прокинувся Олександер Ол., почався трус. Тривав він цілу ніч. Під ранок служниця поставила самовар — нерви потрібували якогось підсилення. Дали чаю й офіцерові — і він людина. Прокинулись діти, повдягала їх. А вони кажуть: »ми вас обох заарештуємо!« Це було мені, як смерть. За що ж Олександра? Я їм кажу, що він нічого й не знав, що це виключно моя вина, що не можна дітей цілком самих лишати. На це мені відповідали лише грубістю. Олександер Ол. із природньою для нього коректністю вимагав лише, щоб йому дозволили взяти з собою ті папері, що він працював над ними для міського перепису. Я протестувала, вимагала, щоб дозволили викликати когонебудь із знайомих до дітей. Це дозволили, і ми послали по пані Максимович, що мешкала найближче і дуже добре до мене ставилась. Діти плакали. Дочекались пані Максимович, дали їй потрібні інструкції, щоб протелєґрафувала 3іні Ліндфорс, і лишились наші пташенята знову сиротами! Нас повезли у двох повозах до тюрми. Це був один жах, — не те, що мене арештовано, а що через мене й Олександра. На щастя його за три дні випустили.

Взагалі нігде ми арештовані не бачили стільки одвертої симпатії, такої активної допомоги, як тут у Харкові від усіх. Починаючи від студентів і кінчаючи аристократією міста — панна Гордієнко, Толочинови, Павловський, — голова міста, всі нам помагали. Діти були під певною любязною опікою — Жебуньова і Мішиного репетитора, технолога Колпинського; приїхала з Києва моя люба небога Зіна Ліндфорс, що завжди, як янгол із неба прилітала до нас, коли траплялася якась біда. Але не обійшлося й без пригоди: коли нас відвезли до тюрми, Мішуня з заплаканими очима, трохи спізнившись, прийшов до своєї 3-ої кляси у 2-ій харківській ґімназії. Стоуста чутка вже його випередила, і директор гімназії не посоромився глузувати з осиротілої дитини. »А що, арештували, — там їм і слід усім революціонерам, сепаратистам, і дітей їхніх треба навчати, щоб тим самим шляхом не йшли«. І своє навчання він розпочав з того, що без усякої вини посадив хлопця в карцер, звелів його вдягти в арештанське вбрання та продержав його на хлібі й воді до самого вечора, поки переляканий Колпинський не прибіг дізнатися, що сталося з хлопцем і не забрав його додому. Навпаки, жіноча гімназія, де вчилась моя Люба і де в кураторській раді були й проґресивні елєменти харківського громадянства, як Шимков, Максимович та інші, постановила тоді звільнити від плати за навчання мою дочку. До Міші де-далі директор почав так чіплятись, що пройшлося перевести хлопця до ліберальнішої 3-ої харківської гімназії, де він і скінчив середню освіту 1895 р.

Я в тюрмі не знала спокою, поки мені на побаченні діти не сказали, що тато вже вдома. А Олександер Ол. із природньою своєю добродушністю ще й жалував за своєю тюрмою: в камері, казав він, так добре писати, ніхто не заважає, нема тих усіх людей, що товчуться у нас у хаті цілий день!

Побачення мої з рідними відбувались досить вільно, в кімнаті коло канцелярії. Приходила, звичайно, Зіна з дітьми, і Люба приводила навіть свою чорну собаку Тамару. О, як ці побачення підбадьорували мене!

»Справа« моя набирала все більше політичного значіння. Приїздив до мене головний »прокурор для особливих справ«, розпитував мене взагалі про український рух, чого саме ми домагаємось, в чому нас обвинувачують, як українофілів. На прощання сказав, щоб я йому подала »об'яснительную записку« про український рух, таку, щоб він, як сенатор, міг показати в сенаті. На побаченні я передала це Зіні, просила, щоб мені допомогли скласти таку записку, або може відмовитись мені подавати її? Мені переказали, що я конче мушу скласти таку записку, що, може, це справді краще розяснить культурний бік українського руху. На щастя мене за три тижні випустили, і цю записку я склала вже за вказівками Олександра Ол. і подала її сенаторові, що дуже гарно мене привітав і казав, що якраз оце їде до Петербургу, то й візьме записку з собою. Я дуже жалкую, що в мене не залишилося копії цього документу і про долю його я не знаю нічого.

Випустили мене лише тимчасово, на час слідства, що тяглося цілий рік, і наше життя в Харкові йшло далі своїм заведеним порядком. Літом мене з дітьми запросив до себе Тарновський. Він належав трохи до толстовців і мав виноградний маєток у Мелітопільському повіті. Це був дуже цікавий тип прогресивної людини з широкою освітою, що ставилася цілком негативно до політики, і тільки в фізичній продуктивній праці вбачала найкращий шлях до соціяльного й морального відродження. Цілий день він працював на своєму винограднику нарівні з робітниками, а вечорами в затишному, мистецьки оздобленому домі читали часописи в ріжних мовах, грали на фортепіяні. Це культурне життя давало мені той відпочинок, що його я дуже потребувала після всіх останніх переживань. Приїздив до нас і Олександер, йому теж подобалось активне просте життя Тарновських, степ, що розлягався навкруги, чудовий запах винограду, коли він цвіте.

Восени закінчилось слідство; Олександрові Ол. зарахували в кару ті дні, що він цілком безвинно просидів у тюрмі, нас — Байздренка Семена, Липу, мене та ще когось із молоді засудили на кілька місяців тюрми, — мене на три місяці^[3]. І тут знову харківці виявили мені таку ласкавість і любов!

Тоді тюремним лікарем був Піснячевський Фотій Вікторович, член української Громади, приятель Олександра Ол. і улюбленець усіх арештантів за свою добрість. Він придбав собі таку пошану і в адміністрації, і в громадянства, що не боявся ставитися до всіх арештантів, і кримінальних, і політичних, як-найліпше. Коли мої свояки сказали йому, що я чекаю дитинку, він заспокоїв їх, що для мого здоровля все потрібне буде зроблено. І справді, мене перевели в велику камеру, щоб я мала більше повітря (ох, як я ненавиділа цю величезну хату, де луна йшла від моїх кроків, де так сумно блимала малесенька лямпочка!). Мені давали ліпшу їжу, частіш випускали мене на проходку в тюремний двір. Але це все мене не потішало, ніколи не хотілося мені так додому, як тоді, хоч я й знала, що коло моїх дітей Зіна, що Олександер Ол. здоровий і закінчує перепис і що на такий самий перепис його вже запрошують до Чернігова. Через силу писала я популярну книжку про Карла Великого, їла з нудьгою ті ласощі, що присилала мені панна Гордієнко. Вона сивою голубкою впадала коло моїх діток, возила на санях своїми кіньми, брала їх у театр, все робила, щоб потішити їх і розважити Зіну. І можна собі уявити мою радість, коли на прохання мого чоловіка на підставі свідоцтва двох лікарів — Толочинова та Піснячевського, мені на останній місяць замінили тюрму на домашній арешт!

Це було справжнє щастя — вернутися додому саме на Різдво за два дні перед злогами. Зіна і діти жили всі в одній великій кімнаті, коло неї був напівтемний передпокій, а через коридор невеличка кімната Олександра Ол. Якимсь раєм здалась мені ота кімната, де були всі, кого я так любила. Зараз же приїхала моя дорога Олександра Гордієнко. Умовились, що вона буде хрестити мого арештантика, що мав народитись у таких незвичайних обставинах. Домашній арешт полягав у тому, що мене привіз додому тюремний надзиратель та мав жити в нас і стежити за моїм поводженням. Тут уже траґедія переходила в справжню комедію: ми перегородили завіскою наш передпокій, поставили там надзирателям ліжко, стіл з лямпою, і вони по черзі кілька день жили в цьому передпокої і з великим співчуттям ставилися до нашого життя, — рубали дрова, носили воду і не думали навіть стежити за тим, хто до нас приходить. Та ще мій син, вже гімназист 5-ої класи пробував їх »українізувати«, все давав їм читати українські книжки. Вони ними страшенно захоплювалися. Смішно сказати, коли пройшов місяць і їм треба було покидати наш закамарок, вони з сумом верталися в тюрму, і прощання наше було цілком щире й сердешне.

Вночі з 7-го на 8-е січня народився син мій Юрко, і майже за тиждень його вже охрестили — Олександра Гордієнко і тюремний лікар Піснячевський; воду на хресну купіль носили надзирателі. Жебуньов дуже тішився з такої »фратерніте«.

На другий день Олександер Ол. поїхав до Чернигова, а Зіна ще осталась глядіти нас. Скоро виявилось, що в мене нема зовсім молока, і Олександра Ігорівна конче радила взяти мамку; сама й знайшла дуже гарну жінку селянку, що згодилась їхати з нами до Чернигова. Жаль мені було дуже покидати Харків і всіх тих українців, що виявили стільки сердечної приязни до нас, жаль було покидати університетське місто та їхати на провінцію, але іншого заробітку не було. Та зимою я боялася їхати з малим. Ми лишились ще в Харкові до весни, а з першими теплими днями вирушили до Чернигова, де нетерпляче чекав на нас Олександер Ол. Люба й Міша мусіли лишатися до кінця шкільного року, і ми влаштували їх у дуже милій родині проф. Радціґа під доглядом любої панни Гордієнко й Жебуньова. І розпочалася знову нова фаза життя — 4 роки в Чернигові, 1895–99 рр.

1. Шиманів Андрій належав до найвизначніших представників української інтеліґенції самостійницького напрямку, член української громади в Полтаві в 60. роках, де був учителем історії в кадетському корпусі і за сепаратизм був на засланні, а відтак був адвокатом у Харкові. Родився 1836 р. помер 1901 р. — Ред.
2. Цю книжку склали гуртки вчителів і вчительок з рецензій на ріжні книжки, що їх читали народові, та з записаних безпосередніх вражінь та думок слухачів з приводу прочитаного. Майже вся популярна і клясична література російська пройшла через цю народню критику. Підлягли їй і деякі українські твори. Але в книзі занадто багато штучного, через те вона не має навіть історичної вартости.
3. Одночасно з Русовими арештовано було в Харкові в травні 1893 р. кільканадцять осіб. Був це провал української політичної організації »Братства Тарасівців«, найвизначнішим членом якого був Іван Липа, автор »Profession de foi молодих українців«, уміщеного в львівській »Правді« за 1893 р. — Ред.