Моя популярність та иньші оповіданя/Біциклїстка
| ◀ Галя | Моя популярність та иньші оповіданя Біциклїстка |
Марійка ▶ |
|
——————
… У того фотоґрафа ґенїяльна фантазія: дає на виставу образів такі чудові женщини… Сей овальний профіль, закінчений гострійшою борідкою; рівненький носик — правдива чічка. А те високе чоло — просто чудо. Нїяке горе не засїяло досї слїду на тій царинї щасливо пережитих думок і розкішних мрій. А ті губки рожеві — так аж просять ся цїлувати. Або та гривка… яким чудним, правильним півколесом отїнює павільон дївочої уяви. В ювилейнім[1] роцї своїх уродин засїла вона на чарівно устеленім чолї артистки в повній величі своєї принади. Ті очи голубі з довгими віями та обвідкою темних брів. Грубі, богаті коси, мовби недоладно повязані зі собою і байдужно кинені на вершок головки…
Справдї — славний концепт у того фотоґрафа. Найлїпший спосіб реклями. Видцї, оглядаючи клясичний твір людьскої природи, будуть певно гадати, що кождий, хто фотоґрафуєть ся в сїм заведеню, мусить так божесько виглядати. Божесько — чесне слово — не пересадна назва. Вона могла би сьміло позувати до картини Божої Матери. Є навіть неначе сьвята. Сентіментальні оченята. О! справдїшні чари… Мушу познайомити ся з нею… Шкода, що вона не брунетка. Була би первовзором безвинно каючого ся єства. Хоча… тодї ледво, чи подобала би ся минї. Не люблю чорнявок. Бож мене самого називають — круком. А тут контраст конечний… Зрештою — за що мала би покутувати ся божа душа? Було би се просто несправедливістю — гріхом. Вона невинна. Сповідь її непорочного серця була би зовсїм злишна. Чи може мати гріх на душі людина з таким чарівним профілем? Е — не до річи плету… Досить із мене вистави на нинї. Одним словом — чудесна дївчина!…
|
|
Вже сема година, а той дурень іще не відкриває вистави. До другої по півночи я не спав; до третьої снив ся минї її профіль; відтак я збудив ся, вижидаючи у мріях досьвітку. Мурцьо казав, що я говорив щось крізь сон. Муркотїв цїлий ранок, що не даю йому спати по ночах. Вередував і відказував на мене, що навіть у снї ходжу по виставах живих картин. Але… що́ мене Мурцьо обходить? Може випровадити ся, коли зле йому мешкати зі мною. Нелюдяний вередун — реалїст — математик завіяний. Я не бороню йому вишукувати льоґаритми на сїм місць десяточних, то най він не боронить минї зітхати через сон і маячити. Дурачина… Називав мене мрійником, фантастом, варятом… Чому той заспаний блазен не приносить уже раз ключів? Глупо минї чекати.
Ну — всеж таки раз. А! ось і моя мрія!… Не запримітив я вчора, що вона не має у волосю діядему. Була би чаруюча… діядем у білявих косах. Нї. Рішучо — так лїпше. Зрештою — не люблю — не терплю діядему. Ах! коси мої золоті — коби ви були моїми! А ті звої васильків, із якою фантазією і смаком ослонюють її виски — принадно закривають кручками її вушко з маленькою діяментовою сережкою. Коли-би не була так поважно вітхнена, я назвав би ті звої — „гунцвотками“. А так було би трівяльно профанувати таким словом золоті кучерики сьвятої істоти. Ідеальна дївчина!
|
|
Я бачив її вчора в театрі. Для певности, чи — зрештою — сам не знаю, для чого — я вговорив Мурця, що пішов зі мною. Ми сидїли проти себе. Вона приглядала ся публицї крізь льорнетку, хоч саля — така маленька була, що видно на скрізь цїлий театр. А найбільше льорнетувала нас. Мурцьо нахмурив ся і не підводив очий від землї. Мене сей флїрт осьмілив. Я пішов до її льожі. Вона така весела, — ґенїй вітхненя. Бовван той фотоґраф — лихі знимки. Картина не заступить живої природи — не віддав як слїд душі і вдачі особи. Чудна дївчина — нема гарнїйшої під сонцем. А така маленька ростом, як фіґа. Може ще й нинї піду на відвідини. Дуже хвалю собі конструкцію льож у тутешнім театрі, що кожда про себе не творить окремого сальону. Можна заблудити і сїсти, де хто хоче. Сьвятила би ся нїмецька Gemütlichkeit… Я формально дурію…
|
|
Зветь ся Марґарета. Ґретхен — як се мельодійно звучить. Її тїтка лишала нас кілька разів самих у кімнатї. Людяна і чесна душа та тета, лиш на одно око трошки не довиджує. То вода на мій млин. Ми були самі одні… можна було дещо, але… годї… — перша візита. Не до річи пишу… Я залюбив ся на смерть. І вона сильно заінтересована мною. Говорила минї, що не бачила ще так сильно кручого волося, як у мене. Що́ за щасливий контраст! Я мав страх охоту — вицїлувати її вогкі уста за такий комплїмент… Сердешна, золота моя Ґретко; коби Ти знала, який твій Іванко щасливий. Мушу перехрестити своє імя на нїмецький лад: Hanserl und Gretchen! Що за щасливе спорідненє двох поетичних імен. Пригадую собі, що десь у лїтературі приходила вже така пара гарних імен. Але де́ минї тепер памятати тамту суху поезію, коли я маю тут тепер справдїшній чар живої, божої краси — живе жерело поетичного щастя.
|
|
Нинї видїв я її на ровері. Отже вона біциклїстка. Чудно їй до лиця — так трошки похилена — в тій позиції на біциклю. Виглядає нїби трошечки горбата. Мій коханий, солодкий горбунчик! Шкода, що я не біциклїст — дотримував би все їй товариства. А то заступає мене якась її товаришка, що — своєю дорогою — зовсїм минї не до вподоби. Все така весела, вічно сьмієть ся. Я хотїв би бути псом, щоби заєдно бігати за ровером моєї Марґаретки. Гм… Геврека! Щаслива гадка: зараз завтра таки записую ся на науку їзди на ровері. Що за радість буде, як колись поїдемо обоє разом на проїздку. Мушу навчити ся. Жалую, що ранче я не попав на той концепт — нинї вже за пізно розпочинати науку.
Але… звідки вона може мати стільки знайомостий? Майже всї люди по дорозї кланяють ся їй, як їде на ровері. А вона витає всякого усьмішкою доброго знайомого. Найпаче мужчини тїшать ся таким почесним привитанєм. Деколи здаєть ся минї, що я був лихим фізіономістом, називаючи її сьвятою… Ет — дїтвак із мене тай годї… Заздрісний, залюблений… Добраніч тобі, моя сердешня Марґаретко. Па!
|
|
|
|
|
|
… Коли-б я не був тим, ким я є, то годило би ся минї заінавґурувати писанє мого дневника словом розпуки і то, як найчорнїйшою краскою. А так… думаю, що ще за вчасно на розпуку. Добре казали минї мої неня, що я ще дитина. Розумієть ся… я залюблений, заздрісний до божевілля, то й верзу кат зна' що. Просто шалїю.
Вертав я нинї з прогульки, що — мимоходом кажу — зовсїм минї не вдала ся. Білинок не назбирав анї одної. Навіть не бачив на очи. Мабуть не знаю, де їх шукати. Треба буде викинути з кишенї кілька левів на презент для моєї кралї. Вязанку білинок мушу мати, хочби прийшло ся навіть щонебудь заставити. Біда лише, що нїчого свого не маю. Вкраду хиба у Мурця його прилади рисункові і понесу заставити. Але до того ще далеко.
Отже змучений, знеохочений, лихий і голоден вертав я домів. Дорога випала минї через Кальварійську гору. З черги почав я приглядати ся картинам на „секціях“ страстий Христових. У ногах Спасителя клячала його Мати. Тепер кожда сьвята нагадувала минї мою любку. Є навіть якась сьвята Марґарета. Я студіював риси лиця заплаканої страдальницї на образї і думав собі: я́к би то моя Ґрета виглядала у сльозах? Я досї не бачив іще її сумною. Я на стілько божевільний, що хотїв би побачити сльози в очах людини, яку обожаю… Умучений студією сїв я на скалї відпочати. Звідти розлягаєть ся вид на околицю і гостинець, що веде попід саму гору. Дивлю ся: дорогою їде ровером моя Ґрета, а з нею ще якийсь молодий добродїй. Я пізнав її зараз по мужеськім костюмі, якого той панок, що їхав побіч неї, майже доторкав ся колїнами. Цїкава та собі нїмецька Gemütlichkeit! Вона просто компромітує чесних людий. Сей костюм видав ся минї в сїй хвилї так лихим і підлим перкалем, що за гріхи цїлого сьвіта я не діткнув би ся його своїми устами, як се колись робив у сонних думках. Бачило ся минї, що панич плїв своїй товаришцї на вушко якісь веселі слівця, та на жаль я не міг їх дочути. В першій хвилї мав я велику охоту метнути в їздцїв своїм закованим костуром, на якім опираю ся спинаючи ся по горах. Але я погамував себе. Тодї обоє переїздні наблизили ся ще дужше до себе і цїлували ся їдучи дальше. Так бодай бачило ся минї. Шалений пірвав я великий камінь і шпурнув ним на діл, а сам збіг чим борше по стежцї, може за ними… сам не знаю куди. Бачило ся минї, що камінь мусїв допасти мого суперника і поломати йому коли не ноги, то бодай поторощити дроти в ровері. А в найгіршім разї повинен був той добродїй впасти з біцикля і розсипати ребра. Жалую, що я не підождав, аби бути очивидцем тої траґічної картини.Тепер я вже по части відійшов та охолонув із горячки. Трівожу ся здоровлєм Ґрети. Ах той камінь!… Коби хоч він був розумнїйший і не такий горячий, як я. Все був я нарваний, пострілений. Завтра йду до неї. Мушу ту справу розібрати основно і направду порішити. Який же я заздрісний, поганий, аж сьмішний зі своїм підозрінєм! А може те все тільки привид?
|
|
Нинїшний день перележав я в ліжку. Мурцьо каже, що я мусїв на прогульцї простудити ся, бо може за довго сидїв на вогкій землї. Може й так бути, але я розумію по свому свій недуг. Сверлує мене непокій, зависть, шал гнїву, заздрости, охота мести: жадоба крови — чи я зрештою знаю чого? Мурцьо говорить, що я зовсїм помиляю ся. Признає вправдї, що годї майже в розговорі з гарною женщиною — чи не Мурцьови традувати про такі детайлї?! — на самотї не вицїлувати солодких усточок — я власне того найбільше бою ся — але знов запевнює, що цїлувати з ровера підчас їзди, се не можливо. Обчисляв — каже — се математично і називає се хиба функцією тїл пятої величини. Осоружний він уже для мене з тими кпинами. Сьмієть ся з мене, що я перед тим, вичитавши в „Das interessante Blatt“ запитанє до читачів: „Чи мають женщини їздити на біциклях?“ — оголосив себе горячим прихильником того спорту у красного пола і післав свою відповідь: „Так!“ Га — я ще тодї був такий щасливий і радий з того, що моя Марґарета біциклїстка. Ненависний минї той Мурцьо, замлїлий реалїст, засушений вередун, прозаїк, замаринований математик. Своєю дорогою сьмію ся часом сам із себе, що я такий похопний до підозріваня і авантури. Тепер я вже трохи спокійнїйший. Цїла історія не представляєть ся минї надто траґічно. Завтра встаю рано і йду на візиту. Гм… Чесне слово, що минї сьмішно з цїлої афери. Все був я комічний зі своєю заздрістю. Мурцьо доказує навіть, що всї залюблені то варяти, бо любов — то психічна хороба. Ну — він певно в нїкім не любив ся і не любить ся, бо сам поганий і чорний, як ніч. Правда, він нераз має рацію — бо й здоровійше думає за мене — але я йому в очи нїколи не признаю правди. Не люблю його за той скептицизм. Я — правда — трохи горячка. Цїлу подїю я готов трактувати з комічного боку. Добре бодай, що нинї я не ходив до Марґаретки. За горяча я готов був виправити хрію. А так… я майже певний, що він не цїлував її. Вона гадаю би — не… теє… Зрештою знаю, що вона любить мене. Отже наколиб я був сказав, про що підозріваю її, була би бідна розплакала ся. Ну тай великий страх, що їхала з кимось там другим? То я лише такий палкий і самолюб, чи як би се назвати. Бо що не цїлували ся, то більше як певно. А може то був її брат, що мав сими днями приїхати до її тїтки? Вона минї раз якось згадувала про се.
Ет, дїтвак із мене… Маю трохи катар і горячку. Маячу мов крізь сон… Марґаретко, серце, житє моє любе, прости минї!
|
|
Я був у неї. Не застав нїкого дома. Слузжниця казала, що виїхали обоє з паничем на роверах. — Який панич? — питаю. — Паннунцин брат — каже минї. — Я охолонув із першої горячки заздрости і підозріня. Хвильку посидїв я в її кімнатї. На столї найшов я її памятник і не надумуючи ся довго, вписав у нього ось таку поетичну дурницю:
Mädchen seh'n und nicht küssen
Heisst im Bach steh'n und Durst büssen
Pass' doch auf, liebes Gretchen
Sonst ja zerbrech' ich Dein Rädchen!
Zur Ermahnung und Erinnerung
an einen bekannten Radfahrer.
Се моя перша пробка на ниві нїмецького — може й не дуже ориґінального — віршотворства. Тепер здаєть ся минї, що в моїй поезії буде якась похибка супроти нїмецького сенсу, мови, стилю, порядку слів, ритміки і льоґіки, а може і правописї. Зрештою стишок готов іще мати лїтературну стійність. Вписуючи його нинї я був дуже рад і гордий своїм помислом. А до моєї втїхи була важною і моя певність, що я своєї Ґрети вчора не покалїчив. Виїхали на ровері — значить ся — обоє здорові. На другий тиждень поїду і я з нею. Настілько вже вмію. Про цїлу аферу не буду навіть згадувати. Справа чейже роз'яснила ся. Вмовлюю в себе, що я зовсїм спокійний. Комічний з мене дурень і дуже ще дитинний — добре минї, бувало, неня говорили.
|
|
Вчора я не міг дочекати ся її. — Вернули з прогульки пізно в ночи при сьвітлї місяця і своїх лїхтарень. Нинї я пішов знов до неї. У гостинній застав я цїлу пачку якихось незнаних минї мужчин. Між ними сидїла моя Ґрета і виглядала дуже щаслива. Цїле товариство сидїло при великих склянках пива. Мужчини були червоні, як бураки, а та червоність удїляла ся і їх товаришцї. Виглядали так, як би що-лише перед моїм приходом цїлували ся за покотом, як свої знайомі. Чорт вигадав прокляту нїмецьку Gemütlichkeit. Моя поява збентежила їх хиба о стілько, що я був їм незнайомий. За кілька мінут вони вернули знов до своєї попередньої, нїколи не вичерпаної розмови. Розказували собі про свої прогульки на роверах і про якісь свої таємні пригоди. Дуже часто переривали оповіданє двозначним сьміхом, яким вони, як видко, дуже добре порозумівали ся. Найбільше чути було слова: вечер, корчі, місяць і романтична дорога. Я навіть не второпав добре, про що йшла розмова. Минї мутило ся в очах, а на устах рвали ся баламутні слова. Я обіцяв, що небавом запишу ся до клюбу біциклїстів „Schwalbe“, зрештою — вони мене досить іґнорували. — Я загалом не мав між ними що робити.
Цїлий вечер сиджу нинї дома і товчу ся, як Марко по пеклї. Якась трівога шибає мною, що й годї минї втихомирити ся. Всякий здогад мучить мене і завертає минї голову. Нїяка тїнь не мине моєї фантазії, щоби не потрясти цїлим моїм єством. Заздрість палить мене і бурить кров у моїм орґанїзмі — бунтує мене супроти моєї власної спокійної думки, а в душі маячить ся минї одна болюча гадка, що… ошукує мене та, яку я вважав сьвятою…
|
|
Буде вже далї тиждень, як я не ходжу до неї. Сную ся, як пяний, але вдаю спокійного перед самим собою. Надоїв минї і ровер і цїлий спорт — бавити ся в біциклїста. Найбільше мітиґує мене Мурцьо. Спозирає на мене з-під лоба і всьміхаєть ся, як ходячий сатир. Мовчить, як найбільший фільософ і що тільки вчує або замітить на минї, мотає собі на вус, як справдїшнїй козак. Минї бачить ся, що він знає цїлу мою невдачу. Через те, що нїчого не говорить, починає подобати ся минї. Інтриґує мене.
Нинї переходив я попри фотоґрафа і її малюнок не видав ся минї вже такий гарний, як колись. Те ляльковате лице, дуже добре надаєть ся, щоби ним попестити ся до-схочу, а відтак подрапати і кинути на полицю між поломані забавки. Кожда порцеляна може стовкти ся — отже й порцелянове лице утленької лялї. Не люблю вже таких делїкатних лиць — починаю смакувати тепер у таких типах á la Мурцьо.
|
|
Нинї я виїхав на ровері за місто і ми стрінули ся. Вона вертала сама зі своєї недалекої прогульки. Казала, що їй у нашім містї кучить ся, — може й тому — гадаю собі — що нинї була сама одна. Небавом хоче виїхати до Відня. Просила мене, щоби я присилав їй кольоровані картки з видами. Вона готова так само реванжувати ся. Виговорила минї всї важнїйші сплетнї з нашого міста. Я мусїв забирати голос у так важній диспутї. З того боку я перетрадував цїлий виклад про мої тутешнї знайомости, між яки ми перше, найважнїйше і майже єдине місце займає Мурцьо. Вона дуже заінтересувала ся моїм оповіданєм про нього, пригадала собі його з театру і сказала, що є особи, що пропадають за такими типами. Тут треба би зачислити мабуть бльондинки такі русяві і такі облїзлі, як моя Ґрета, бо жаден порядний чоловік не може смакувати у такім фарбованім невмиванци. Конець кінцїв ми осудили, що в нашім містї нема на що дивити ся і для того вона виїздить разом із братом.
Дивно минї, що я, будучи сам із нею, не розпочав якої небудь розмови, що зблизила би нас до себе. В таку пору вона була би не від того трохи посентіментувати. Та видко, що минї не залежить уже так дуже на нїй, коли не зібрало ся на таке балаканє. Але… чи не мав я що лїпшого говорити з нею, як про Мурця? І то ще я аж занадто вихваляв його. Тепер я лихий сам на себе. Дивак із мене тай тілько, а часом то й розуму не маю.
|
|
|
|
Вона від'їхала. Зрезиґнувала з балю і з моїх білинок. Один клопіт більше уступив ся минї з голови. Добре, що знаю її адресу. Нинї замовлю у нашого фотоґрафа маленьку відбитку її знимки, прилїплю на картку і пішлю. Буде хоч одна — „кольорова“. А між тим я нинї при пиві написав картку і вислав їй. Мурцьо підписав ся своїм псевдонїмом.
|
|
Вона дуже сумлїнно і скоро відписує на мої картки. Питаєть ся, чи я знаю „einen gewissen Herrn Murtzio“ і хто то є і каже подякувати йому für die Gefälligkeit. Я прочитав картку від неї Мурцьови і його неґровате лице закрасило ся карміном по самі вуха. Хлопчиско готов здуріти зі стиду і з утїхи, що якась там дївчина допитуєть ся за нього. Радив ся мене, як вилабудати ся з тої колїзії. Я порадив йому, щоби сам написав картку і відкрив своє чесне імя. Мурцьо не відповів нїчого. Цїле пополудне нинї ходив купувати картку. Цїлий вечер думав, що написати і концептував щось на брулїонї. Потім заложив нове перо, писав щось на картцї, закривши рукою, щоб я не видїв — і потім понїс кинути до скринки. За пів дня хлопець змінив ся, мов не той сам. Нинї вечером не робить своєї математики, а ще дуже можливо, що в ночи спати не буде.
|
|
|
|
Вже пять днїв не дістаю карток від Ґрети. Може обидила ся на мене за ту картку з її фотоґрафією. Буду видїти, як пожию. Але за що? в моїм концептї було дуже мало іронїї, а злоби зовсїм не було. Я й собі не висилаю вже карток. За те Мурцьо збирає у себе цїлу колєкцію. Мабуть кореспондують зі собою, бо нинї купив собі касетку рожевого паперу листового. Від часу до часу приглядаєть ся в зеркалї, чистить щіткою свій запорошений сурдут, балакає трохи розсїяно і на скілько видить ся минї, то муринське лице його трохи вже збілїло. Щасть йому Боже!
|
|
Цїлу ніч я не спав і то через Мурця. Цїлий час говорив крізь сон імя „Ґрета“ у всїх відмінках числа одиничного, двійного і многого. Нинї рано ледви пролупив очи, питав ся мене, чи довго треба вчити ся їздити на ровері. Десь тепер та манїя лютує по людях, як пошесть. Мурцьо і ровер. Минї не може се в голові помістити ся. Зрештою і медведї вміють на біциклю їздити, а слонї по фляшках ходити. Я спитав ся Мурця, чи він не любить ся в Ґретї, а він від сорому сховав ніс під подушку. Може бути, що Ґрета покинула мене. Вже цїлий тиждень анї ду-ду — аби хоч одна чиста кореспондентка. Ходжу лихий, як пес. В хатї не маю чого чіпити ся, а на улицї опротивів минї кождий камінчик, куди люди ходять. З того всего я готов іще посварити ся з Мурцьом, хоч він нїчого минї не винен. Всерджу ся і завтра їду до дому. Чого буду чекати? Виїду раз на все і цїлий Bummelmarkt най, про мене, западеть ся. Але на Відень анї не снить ся минї їхати. Сїм миль пішки за кавалок кишки. Поїду вмисно на Пешт, аби не скортїло мене затримувати ся у Віднї і шукати там моєї Ґрети. Мушу покінчити вже раз із тим цїлим крамом. Загалом добачую в собі якусь зміну. Всякі дївчата мушу вибити собі з голови. Чомусь я тепер починаю бути простакуватим і неможливим. Моя колишня поетична вдача зміняєть ся у грубо прозаїчну. Інодї здаєть минї, що я про одного мужчину, що не їздить на ровері, готов далеко гарнїйше і чемнїйше висловлювати ся, нїж про цїлий тузїн біциклїсток.
|
|
Виїжджаю. Накуплю собі карток, кілько сам схочу. Можуть колись придати ся. Як минї знудить ся, то сам пригадаю ся паннї Марґаретї. Сими днями появили ся у нас на коробочках із сїрників — мальовані „красавицї“ з Bummelmarkt-у. Жалую, що я не постарав ся заздалегідь, щоби між тими чудами фіґурував портрет моєї Ґрети. Але вже за пізно. Зрікаю ся добровільно моєї Ґрети і лишаю її Мурцьови. Здаю на нього свою колишню незрілу любов. Цїкавий я, що він зробить із нею? Адже не буде з нею цїлий час учити ся льоґаритмів. Хто знає, може ще коли вчую про вінчанє Ґрети з Мурцьом. Чому нї? Такі грубі, нетесані натури бувають інодї дуже плятонїчні і сентіментально-поважні в любві. Ха-ха. Мурцьо і Ґрета… Але… Чого я сьмію ся? Заздрість се, чи кпини, чи резиґнація? Не розумію свого сьміху, анї самого себе зовсїм не пізнаю. Сам не знаю, чого хочу. Дитинний я ще дуже і дуже, добре то, бувало, неня мої говорили.
Л. 24. цьвітня, 1898.
