Мойсей (1905)/XIII
Аж почув ся притишений сьміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почули ся тихі слова,
Мов сичанє гадюки;
„Цьвіт безтямности плодить усе
Колючки лиш та муки.
„А як вийде самому той плід
Донести не спромога, —
То найкраще увесь свій тягар
Положити на Бога.“
Власне горе шалене,
Чи отут може демон який
Насьміхаєть ся з мене?“
Реформаторське дїло?
Сорок лїт ти був певний і вів
Хоч на слїпо та сьміло“.
Покриваєть ся потом?
Страшно? Нї! Та по серцї се йде,
Мов розпаленим дротом“.
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить яким сам його хтїв, —
Чи не пізно для страху?“
Та від себе не струшу!
Тілько чую, як зір твій менї
Все вгризаєть ся в душу“.
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що,
І чи правду говорю!“
Розпочав своє дїло!
Тільки бачучи люд у ярмі
Моє серце болїло“.
І се стидом палило,
І захтїв їх зробити таким,
Щоб тобі було мило“.
Я хотїв їх підвести
Там, де сам став, до сьвітлих висот
І свободи і чести“.
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, його
Кличеш в свойому горю“.
Всемогуче велїнє,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просьвітлїнє“.
Не горів на Хориві,
Лиш у серцї завзятїм твоїм,
У шаленім пориві?
„Може голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішнїй власний?
„Адже пристрасть заслїплює зір,
А бажанє, сеж чари,
Плодить оку і сьвіт і богів,
Як пустиннії мари.
„Те бажанє, що наче шакаль
У душі твоїй вило —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило“.
Стораз більш в самотинї!
Хто ти, вороже?“
Темний демон пустинї“.