Мисливець Хрін та його пси/VIII. Дві погоні

Мисливець Хрін та його пси
О. Олесь
Хрін полює далі
VIII. Дві погоні
Ґрефенгайніхен: Видавництво Р. Геррозе, 1944
VIII
 
Дві погоні

Довго так вони ходили,
Врешті вибились із сили,
Відпочити б — мокро скрізь…
Мабуть краще йти у ліс.

 Всі ці гаршнепи, бекаси
 Мабуть тільки для прикраси,
 А наїдок з них який?!
 Тай попробуй, — їх забий!

А качок, хоч цілі хмари,
Але мають окуляри:
Крізь густі очерети
Бачуть — де сховався ти.

 Хрін сердитий, Хрін лютує:
 „Винен пес: погано чує,
 Ледве тьопає, скавчить, —
 Птах лякається й летить.

Це не діло, не робота!“…
Врешті вилізли з болота,
По сухому в ліс ідуть.
Пса вже й ноги не несуть.

 Ліг би десь під кущ спочити, —
 Небезпечно: буде бити…
 А про їжу вже й забудь…
 Ех, як би кудись чкурнуть!!


Враз… (як вдарив грім Охріма!)
Перед самими очима
Пролетіли чорні пси…
(Й досі чуть їх голоси!…)

 Але що це? Сон? Між псами,
 Що летіли блискавками,
 Пес його колишній був!
 Хрін відразу й не збагнув.

„Дожену! вперед! Що духу!“
Крикнув, скинув капелюха
І рванувсь, як тільки міг.
Кволий пес за Хріном біг.

 Довго гнались, рвали сили,
 Вкрились порохом, упріли.
 Хрін пристав і витер піт,
 А в очах крутився світ.

В пса була своя турбота:
Язика не втягне в рота, —
Ні сюди, ані туди,
А два кроки від води!

 Лютий Хрін… та хилить втома…
 Але в лісі Хрін, як вдома:
 Сів він, чоботи роззув
 І не счувся — як заснув.

Ліг і пес, та як заснути:
Їсти хочеться і чути
Наче щось смачне пахтить…
Аж у шлунок дух летить.

 Пес підвівся… носом тягне:
 Справді: щось чудесно пахне,
 Наче варять десь обід…
 Та це ж пахне від чобіт!


Зирк на Хріна. Як убитий,
Рясно мухами укритий,
В снах, як в морі, він втонув:
І не бачив і не чув.

 „Не ловити ґав! до діла!“
 Промайнула думка сміла.
 „Годі злизувать з чобіт:
 Повним хоче буть живіт!

Ані крихотки ж від ранку!…
Згризти, з'їсти до останку!“
Так незмінно він рішив
І… нічого не лишив!

 Не лишив ані гвіздочка!
 Круглий став, неначе бочка,
 Одійшов і спати ліг…
 Та кололо щось: не міг.

Час і Хріну прокидатись…
Став він звільна одягатись
І раптово закричав:
„Лихо! Чоботи хтось вкрав!

 Від злодюг, що розвелися,
 Не сховаєшся і в лісі!…
 Підповзе, коли ти спиш,
 І поцупить шапку, гріш…

Вкраде свиту, стягне чобіт,
Жебрака з людини зробить,
Вийме розум з голови…
Сядь, чи стоячи, реви!

 Ти й не гавкнув на гадюку?!“
 І пустив він каменюку.
 Пес одскочив за кущі.
 „Руш за злодієм мерщій!“


Бачив пес, що кепська штука:
„Це вже вправи, не наука.
Але чом лютує Хрін?
Не сказивсь, буває, він?

 Як на гріх зайців не чути…
 Чи не час прийшов чкурнути?
 Він же знівечить мене!“…
 Пес рішив, що він чкурне.

„Руш!“ затупав Хрін сердито,
„Руш!“ хрипів несамовито.
Ох, і рушив же! За ним
Навздогін побіг Охрім.

 Бігли просто, без дороги.
 (А у Хріна босі ноги!)
 Та тут справа не в ногах:
 Злодій, чоботи в думках!

Наче випущені стріли,
Як сліпі, вони летіли
Через багна і річки…
З шумом рвалися качки.

 Вбігли в місто невідоме…
 Миготять хати, хороми,
 Повно гамору кругом, —
 Стежив Хрін лише за псом.

Тільки б злодія піймати!
Враз… біля якоїсь хати
Пес спинивсь і через тин!
„Ось де злодій!“ крикнув Хрін.

 „Але ж хата щось знайома…
 Та це ж, лишенько, я вдома!
 Це схотілось їсти псу!?
 Він же нюхав ковбасу!


Це від жиру та безділля
Він дійшов до божевілля…
Та коли мій пес здурів,
Я чому це біг і прів?!

 Ну, провчу ж його, потвору!“
 Пес сховався під комору,
 Поглядав на свій живіт
 І травив цупкий обід.