Минуле України в піснях/Печеніжська облога Київа

Минуле України в піснях
О. Олесь
Печеніжська облога Київа
Львів: «Неділя», 1930

ПЕЧЕНІЖСЬКА
ОБЛОГА КИЇВА.


Раз дізнались Печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій
Забарився Святослав.

Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли
Загреміли всюди сурми,
Тарабани загули.

А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.

А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром…
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.

Полетілиб і сказати:
„Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли.“


Стали думати Кияне,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той беріг
Сміло зважився пройти.

— „Я піду!“ — хлопя говорить.
— „Тиж мале ще, молоде…“
— „Я піду“ — хлопя говорить
І з вуздечкою іде.

Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде неначе Печеніг.

Ось і табор. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.

А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи…
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!

„Де ти, Претич — воєводо,
Де ти князю Святослав?!“
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:


— „Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Тай заснув на хвильку я“…

— „Ні, не бачив… ач роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку…
Стратиш голову свою.

— „Треба йти, питати інших…
Деж він лишенько моє?!
Гей, ти коню мій буланий,
Гей, озвися: де ти є?!“

В далені Дніпро синіє…
Хлопчик плаче, як ягня:
— „Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?“

Ось уже і любий беріг,
Хвилі весело шумлять…
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.

Затремтів, схопився хлопець,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той беріг він пливе.


І нарешті бачуть хлопця
Печеніжські вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.

Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлопя у воду,
То забється в очерет.

Стріли падають у воду
Наче чорні блискавки…
Попливти б, — але бояться
Печеніжські вояки.

А мале хлопя давно вже
Степом котиться — летить…
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.

Ось уже і рідний табор,
Ось і Претич, вояки…
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки

Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах…
Закричав — і гнів палає
В вогняних його словах.


— „Воєводо і вояцтво!
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.

Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть“

Пильно слухає вояцтво
Що розказує хлопя…
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.

— „Вояки! вперед! на поміч!
Вірний Претич закричав,
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав

Обернувся в вулик табор…
Крики, ржання, метушня…
Кожний бравсь за спис, за зброю
І за огиря-коня.

І злякались Печеніги…
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав.


Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлопя,
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря імя.