|
Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на Греків,
Він уже й гонців послав.
„Я зову на бій вас, Греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість вашу
Я полки свої веду“.
І сказали хитрі Греки:
„Святославе, не іди,
На якусь країну іншу
Ти вояцтво поведи.
А у нас земля багата,
Ми заплатимо тобі…
На що будем ми сваритись —
І вмірати в боротьбі?!
Скільки в тебе війська, князю,
Ти скажи нам це одно;
І вояк твій кожний має
Зброю, золото й вино.
І довідавшись про кількість
Святославових полків,
Греки в десятеро більше
Виставляють вояків.
І коли на бій зійшлися,
Князя жах на мент пройняв:
— „Одурили хитрі Греки“!
Гнівно крикнув Святослав.
„Вояки! Як мури стійте,
Не гасіть у серці гнів,
Не вкривайтеся ганьбою
Безсоромних боюнів!
Умремо — ганьби не буде,
Втечемо — на вік ганьба!
Ще нікому не відомо
Чим скінчиться боротьба!
Хай же сурмлять наші сурми,
Лється пісня бойова,
Хай поляже серед бою,
Перша княжа голова…!“
— „Де твоя поляже, князю,
Від ворожої руки,
Там і наші хай поляжуть“! —
Закричали вояки.
І заграли срібні сурми,
І забрязкали мечі,
І земля укрилась трупом,
Кров розілляну пючи.
Як тікав Хозарин битий
І Болгарин й Печеніг,
Так тікали й Греки з бою…
Святослав їх переміг.
О, колиб бажання тільки,
Віра, сміливість, любов!
Так як лицарі колишні,
Билиб ворога ми знов.
|
