Микола Джеря (1926)/VII
| ◀ VI | Микола Джеря VII |
VIII ▶ |
|
Мати схопилась з печи, бо їй здалося, що знов щось страшне діється на селі.
„Де Микола? Що ти кажеш, Нимидоро?“ спитала перелякана мати.
„Хіба-ж ви, мамо, не чули? Микола постукав у кватирку; я йому одчинила двері. Він увійшов у хату, обняв мене, поцілував та й знов пішов. Мамо! він десь ховається у дворі.“
Стара мати вигорнула з печи жарину, притулила до жарини скалку, роздмухала жар, запалила скалку й засвітила каганець. Нимидора стояла серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем.
„Може тобі щось приснилось? або щось привиділось? Може тобі, дочко, так здалося? Чи вже-ж пак він вернувся? Адже-ж його пан зараз оддав-би в москалі.“
„Мамо! Микола в дворі. Ходім у двір: він десь ховається,“ сказала Нимидора: „я літала слідком за ним по степах зозулею, а як він сів спочивать, я стала криницею. Він напився води; він плакав за мною, і його сльози впали на моє лице. Я вернулась з ним додому. Мамо! Микола ховається на дворі.“
Перелякана мати вийшла на двір; за нею вийшла й Нимидора. Надворі було поночі; була темна ніч. Ніде не було чуть навіть шелесту верб на городі.
„Нимидоро, голубко! лягай спати та перестань думать про Миколу!“ сказала мати, а в неї самої ноги й руки трусились.
Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечір, і Нимидорі знов здалось, ніби Микола увійшов у ворота, перейшов двір і пішов у садок. Вона вибігла в двір. Мати догнала її й привела в хату.
„Мамо! я бачила Миколу. Він розмовляв зо мною в садку нишком і пішов через леваду в верби, ще й мене за собою манив.“
Мати перелякалась: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу, і що до неї літає перелесник.
Тим часом по всьому селі пішла чутка, що до Нимидори літає перелесник. Одна баба розказувала, що бачила на свої очі, як огняний змій упав у вивід над Джериною хатою. Молодиці балакали, тяжко зітхали й нараяли матері повезти Нимидору в манастир до одного ченця. Про того ченця скрізь по селах пішла слава, що він вичитує екзордію й виганяє з людей нечисту силу.
Стара Джериха вийняла з скрині сувій полотна, взяла карбованця грошей, найняла в сусіда конячку й повезла Нимидору в манастир.
Нимидора сиділа на возі бліда, як смерть, і навіть не знала, що з нею робили.
В суботу надвечори вони приїхали в манастир і пішли до старого ченця, отця Зінона. Ченця не було вдома. Його знайшли десь між скелями та лозами над Россю, де він трохи не втопився. Вся одежа на ньому по пояс була мокра.
Люди витягли його з води й мокрого привели в манастир. Він того дня не міг вичитувать екзордії й навіть не ходив до церкви на вечерню.
В неділю вранці отець Зінон проспався й прочумавсь, і до нього почали приводить божевільних. Один божевільний чоловік усе христився й безперестанку кричав: „Господи милостивий! візьми мене до себе!“ Якась молода молодиця, свіжа й рум'яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась. Вона безперестанку розказувала тими самими словами, як її коханого Петра взяли в москалі, як обголили лоба. Другу молодицю впіймали аж на дзвіниці, де вона задзвонила в усі дзвони; її привели в келію до ченця, а вона кляла його в батька, в матір і несамовито кричала диким голосом.
Отець Зінон, низенький і товстий, як печериця, з товстими навислими бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою екзордію. Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла віри тому, що в ній і справді сидить нечистий дух.
Оддавши ченцеві сувій полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою пішли до церкви на службу, висповідались і одговілись. Нимидора вийшла з церкви спокійніша. Гарна півча в церкві, гарні образи, сила прочан: все те трохи її розважило й заспокоїло. Вона вернулась з матір'ю додому спокійніша, ніби й справді позбулась в манастирі нечистої сили.
Зосталась Нимидора ніби удовою. Взимку вона з тещею пряла панське прядиво, а влітку ходила на панщину. Вона оддала своє поле одному чоловікові наспіл за другу скибу. Минув рік, минув другий, про Миколу не було ні чутки, ні вістки. Нимидора розпитувала про нього на ярмарках, ходила по сахарнях: ніхто не бачив і не чув про Миколу. Вже поросли верби й вишні, посаджені Миколою над Раставицею, а Микола не приходив. Нимидора ніби одійшла, але все журилась та все співала, сидячи зимою за гребенем, про милого, як він збився з дороги, вертаючись додому, як він „до иншої залицявся й од милої одцурався.“
Десять год після того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рідною матір'ю. Поки була жива Миколина мати, Нимидора ніби почувала його дух у хаті; тепер у неї зосталась одна втіха, — дочка Любка.
Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору; в неї були такі темні очі, такі чорні, тонкі брови на широкому лобі, такі довгі коси. Нимидора жалувала її, пестила й не давала робить важкої роботи. Любці минуло десять год, а Нимидора вже складала в скриню придане, вже пряла на рушники й готувала хустки.
„Дочко моя! сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я одна зазнаю горя. Коли-б хоч ти була щасливіша од мене!“
Любка співала, мов соловейко в гаї, та вишивала великий рушник хмелем та зірками. Нимидора неначе вдруге переживала свій вік у своїй Любці.
Хто давно знав Нимидору, той тепер не впізнав-би її: така вона стала бліда та худа; повні щоки висохли й позападали; блиск в очах погас, тільки один рівний стан не зігнувся навіть од важкої роботи. Нимидору ізсушила, ізв'ялила нужда, як холодний вітер зелену билину. Лиха недоля ізстаріла її завчасу. Минула половина її літ, а вже здавалось, що Нимидора доживає свій вік.
Любка виросла й стала дівкою, гарною на все село. Нимидора заквітчувала її, милувала, як рожу в садочку. Тільки що минуло їй шістнадцять год, а до неї хлопці стали слать старостів. Любку посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко. Нимидора справила сирітське весілля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату.
Після Любчиного весілля Нимидорі нічого більше не зоставалось на світі, і ніщо її не цікавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собі сорочку й намітку, придбала грошей на похорон, на подзвінне, на євангелію. Кожної неділі, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, і на вечірню. Що-року вона ходила до Київа в Лавру на прощу, та все молилась за Миколу по київських манастирях, щоб він був живий та здоровий, та вернувся додому хоч перед її смертю.
Минуло два десятки год од того часу, як пішов у світи Микола; вже пішов третій десяток, і Нимидора вже почала забувать його. Вона почала забувать його вид, його очі, голос. Його вид манячів перед нею вже неначе в тумані. Нимидора почала слабувать і старітись, і знов їй забажалось побачить Миколу. Вона хотіла побачить його хоч перед смертю.„Невже-ж оце я вмру й не побачу його перед смертю?“ часто казала Нимидора дочці.
І вона знов почала думати про нього, сидячи за гребінем коло печи, думала про нього, стоячи в темній церкві на вечірні, та все просила в бога, як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю.
Настала весна. Нимидора пішла до Київа, одговілась і вернулась додому. В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його між богомольцями в Лаврі, розпитувала в людей з далеких країв, і нічого не допиталась. Микола почав їй сниться.
Раз Нимидорі приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на своєму полі. Надворі місячна ніч. Один повний місяць стоїть серед неба, а другий сходить із-за лісу, червоний, як жар, та здоровий, як віко од діжі. Микола жне поперед неї, а вона поспішає за ним, та ніяк не дожене його. Коли підведеться вона, аж надворі вже день. Одно сонце серед неба, а друге тільки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дівчина, в квітках та стрічках, підперезана вишиваним рушником, убрана, як до вінця. Микола жне поперед неї, увігнався в високу, як гай, пшеницю, жне й не розхиляється, тільки блищить проти сонця його золотий серп. Вона бачить, що Микола молодий, з чорними кучерями на голові, в білій сорочці, підперізаній червоним поясом. Їй дуже хочеться подивиться на його лице, а він не обертається. Пшениця валиться йому на плече; з колосків бризкає золоте зерно, сиплеться на чорні кучері, на білу сорочку і падає додолу. Потім одразу з колосків посипались іскри й обсипали його білу сорочку. Микола обернувся до неї й глянув на неї. Вона побачила його молоде лице, чорні брови, ясні очі й зраділа.
Нимидора прокинулась і почувала, що її душа розтривожилась. Вона почала христиться та молиться, і знов задрімала.
І здається їй, що вона в Київі в Лаврі, на вечірні на страстях. Лавра повнісінька людей. Всі люди стоять з свічками в руках. Уся церква в свічках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої бані ллються голоси такі гарні, що їй здалось, ніби вона в раю. Коли оглянеться вона назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тільки брови чорніють, як шнурки. В його лице нужденне, сухе, поморщене. Він бере її за руку, і вони вдвох з свічками в руках йдуть до стіни. Стіна розступилась перед ними. Микола веде її в пещері, а за ними річкою ллється народ з свічками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник, і вони вдвох з свічками йдуть все глибше та глибше вузенькими пещерами. По обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живі мощі, з довгими сивими бородами, з чорними бровами й блискучими очима. Нимидорі стало страшно, а Микола все далі, все глибше веде її за руку. В одній домовині вона вгляділа отця Зінона, котрий читав над нею екзордію. Він усе моргав товстими сивими короткими бровами. Вже вони поминули всі мощі, минули мощі, що стояли закопані в землю по пояс; вже в них свічки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав червоний світ: їй здається, що вона з Миколою вже на тім світі.
Вузенька пещера розступилась, і перед нею стала страшна здорова пещера. Зверху понависало здорове каміння, розпечене й червоне, як гаряче залізо. Під однією скелею стояло смоляне озеро. Воно кипіло, як окріп у чавуні, клекотіло, билося в ключі під розпеченою скелею. Серед того озера стояв по пояс у смолі пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На його голові чорніло волосся, і вся на ньому шкура порепалась. Рогаті й хвостаті чорти висіли скрізь по камінні, неначе кажанки, і поливали Бжозовського зверху гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як у діда, поморщене лице, все облите пекельним червоним світом. Їй стало дуже страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать і… прокинулась.
Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за Миколу.
„Цього року я вмру. Мені снився цієї ночи мій чоловік, та так страшно, що й сказати не можна,“ говорила вранці дітям Нимидора, розказуючи сни.
„Та то, мамо, ви думаєте за батька, то він вам і сниться,“ сказала Любка.
„Ні, дочко! моя смерть уже в мене за плечима. Так мені оце стало важко, що вже не стає духу й дихать. Це вже моя смерть тисне мене в грудях. Коли-б вернувся твій батько хоч перед смертю.“
Через тиждень Нимидорі знов приснився сон, ніби вона блукає з Миколою вночі по якомусь широкому степу. Все небо вкрите чорними хмарами. Надворі душно, як у пеклі, а на всьому небі блискає страшна блискавка й гримить грім безперестанку, неначе в горобину ніч. По один бік блисне блискавка червоним світом, і вона бачить Миколине лице все червоне, неначе з розпеченого заліза: з другого боку мигне зелена блискавка, і Миколине лице стає зелене, неначе в утопленика; то знов мигне вогонь ясний, як світ сонця, і перед нею майне молоде, пишне, парубоче Миколине лице з рум'яними щоками, з чорними бровами. Нимидорі стало страшно. По всьому небі наче літають огняні змії; все небо ніби тріскається од верху до самого низу і вздовж, і впоперек; а навкруги широкий без кінця степ: ніде не видно ні деревця, ні хатини. Коли це одразу перед ними зашуміла по камінні річка. Небо посередині проломилось, і звідтіль зійшло сонце серед неба. Вона побачила за річкою на горі пишний садок, де між зеленими яблунями росло дерево з золотими яблуками, де на дереві шугали й співали райські птиці в золотому пір'ї, з золотими вінцями на головах, з павиними довгими хвостами. Вода шумить між камінням, підкидає вгору хвилі, а з каменя на камінь лежать хисткі кладочки. Микола пішов уперед і повів її за руку. Вона глянула наниз, на страшний шум, і в неї голова заморочилась. Загремів страшний грім. Сонце впало з неба в річку. А блискавка все бігає по небі. Нимидора прокинулась і вся трусилась, ніби в пропасниці.
„Дочко моя! знов мені снився твій батько, і так страшно!..“ казала Нимидора дочці, і од того часу вона стала журиться і вдалась в сум та тугу.
Тим часом в народі пішла чутка про волю.
Та чутка, як хвиля на морі, звідкільсь пішла скрізь і дійшла до Вербівки. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах. Нимидора повеселішала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й може вернеться в Вербівку.
„Господи! коли-б мені пожити на світі хоч рік. Я знаю, що Микола вернеться, почувши про волю, і попрощається зо мною на цім світі за свою провину,“ говорила Нимидора.
Цвіли садки й одцвітались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало половіть, а його не було. Нимидора почала слабувать і залежуватись. Настала петрівка. Нимидора насилу одговілась. Вже її насилу носили ноги. Вона зсохла, зів'яла; лице поморщилось і потемніло; тільки темні очі блищали між жовтими зморшками.
Раз Нимидора сиділа коло вікна й дивилась в одчинену квартирку. В садку зеленіли вишні й груші, щебетали соловейки, а в далекому лузі між вербами кувала зозуля. Коли це проз самий її вид пурхнула в кватирку ластівка, покрутилась в хаті кругом стін, сіла на образ, пощебетала, знялась, знов пурхнула назад у кватирку и сховалась у вишнях.
„Це вже моя смерть приходила по мене! Це не дурно прилинула в хату ластівка,“ казала Нимидора дочці.
Через тиждень Нимидора лягла й більше вже не вставала. Їй здавило в грудях, і в неї не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде Микола. Посилала Любку задвір виглядать, та все тривожилась, як собаки гавкали на дворі.
„Піди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свій гріх! Щось застугоніло коло воріт,“ казала ніби через сон Нимидора, ледве розплющивши вії й віка.
Любка виходила на подвір'я і знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух.
„Любко! чи не прийшов батько? Мені здається, що я чула його голос за вікном,“ казала, як через сон, Нимидора.
„Ні, мамо! Бог з вами. То соловейки щебечуть в садку,“ промовила Любка.
„Якби він прийшов, мені була-б може полегкість,“ сказала вона.
Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як і родилась безталанною. Сусіди завертіли їй голову наміткою й поклали на лаві. Нимидора лежала жовта, як віск. Сусіди входили й виходили, а Любка голосила над матір'ю, припавши до неї. Вона так гарно плакала, що всі молодиці в хаті плакали вкупі з нею.
„Ненько моя, голубко моя! Нащо-ж ти мене так рано покидаєш? Чи я-ж тебе не любила, чи я тобі не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене навіки покидаєш?“
„Ненько моя, ластівко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли-ж тебе, моя матінко, дожидать у гості? Чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи білими вишневими садками?
„Матусю моя, лебідонько моя! Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядати. Чи з заходу, чи зі сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матінко, бистрою річкою, чи буйним вітром, чи дрібним дощем, чи білою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш у вишневому садочку.
„Ненько моя, ластівочко, золоте насіннячко! Де-ж тебе посію, моя матінко рідна? Чи в синьому небі, чи в зеленому лузі, чи в вишневому садочку? Чи зійдеш ти зіркою на небі, чи розів'єшся повною рожею в садочку!“
Всі молодиці плакали й казали, що ніхто в цілому селі не вміє так гарно голосить, як молода Любка.
Поховали Нимидору на кладовищі рядом з її тещею й тестем. Любка посадила край могили вербу, а її чоловік поставив невеличкого хреста. Всі люди в селі жалкували за Нимидорою і просили бога, щоб їй хоч по смерті було легко лежати та землю держати, бо на цьому світі її життя було важче од сирої землі.