Кобзарь (1876)/Том 2/Мати-покритка
| ◀ Як-би тобі довелося | Кобзарь. Том 2 Мати-покритка |
Зацвіла в долині ▶ |
|
|
У нашім раї, на землі,
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, иноді дивлюся,
Дивуюсь дивом — і печаль [1]
Охватить душу; стане жаль
Мені її... і зажурюся
І перед нею помолюся
Мов перед образом святим
Тиєї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла
А ми, — хвала нам і хвала! —
Дарма, що Бог, що ми не стоїм
І волосочка одного, —
Таки повісили ёго.
Тепер їй любо, любо жити!
Воно серед-ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на ёго подивитись, —
Наговоритись... „Це моє,
Мов!...“ і дивиться на ёго,
І молиться за ёго Богу,
І йде на улицю гулять [2]
Гордійше самої цариці,
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро... „а подивіться — [3]
Моє найкраще над всіма!“
І ненароком инший гляне, —
Весела, рада, — Боже мій!
Несе до дому свого Йвана
І їй здається — все село
Весь день дивилося на ёго,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого...
Щасливая!...
Літа минають;
Потроху діти виростають;
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі...
А ти осталася, небога.
І не осталося нікого
З тобою дома... Наготи
Старої нічім одягти
І витопить зімою хату;
А ти не здужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести...
В холодній молишся оселі
За їх — за діточок...
А ти
Велихомученице! Села
Мидаєш, плачучи в-ночі,
І полем степом ідучи.
Свого ти сина закриваєш,
Бо й пташка иноді пізнає
І защебече: „он байстря
Несе покритка на базар!“
Безталанная! де ділась
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропадаї немає!...
Все забрала дитиночка...
І вигнала з хати;
І вийшла ти за царину
З хреста ніби знята;
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази; [4]
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить!
І коли то воно буде
Гратись — і промовить [5]
Слово: „мамо“ — великеє,
Найкращеє слово!...
Ти зрадієш — і розскажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого, — [6]
І будеш щаслива...
Та недовго: бо не дійде
До-зросту дитина, —
Пійде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила
Та ще й вилає... за те, бач,
Що на світ родила
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила...
І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами, на морозі
Де-небудь під тином...
От-тим мені і жаль стане
Матері небоги,
Що вона ёго так любить,
Так гине за ёго;
За те чадо поганеє
Занапастить в світі
Найкращее добро своє —
Молодиї літа.
А воно, — буває з ёго
Не вийде нічого,
Або вийде недолюдок,
Сатана безрога!
І ніколи із байстряти
Не матиме мати
Собі доброї дитини,
Хоч вона й багата.
Добре оттим панам жити:
Нічого не знають!
І не знають, як ті діти
У їх виростають?
Бо матері там не мають,
А мамку наймають.