Марія Стуарт/III
| ◀ Друга дїя | Марія Стуарт пер.: Б. Грінченко Третя дїя |
Четверта дїя ▶ |
|
Місце в гаю, спереду дерева, далї широкий краєвид.
Марія швидко вибігає зза дерев. Ганна Кеннеді помалу йде за нею.
Ви біжите́, немов у вас є крила…
Уже не підбіжу я… Пострівайте!…
Дай же на волї забути всї муки!
Буду дитиною, люба моя!
Пишні зелені прослали ся лу́ки, —
Іми як пташка лїтати му я.
Ще-ж не ввійшла я до льоху сумно́го,
Ще не в темницї страшні́й я опять, —
Дай же напитись повітря ясно́го,
Дай же у йому купатись, лїтать!
О, лєді дорога́! Темниця ваша
Поширшала не дуже ще. Вам тільки
Не видко мурів, що́ стоять округ,
Бо їх від нас дере́ва заховали.
Спасибі щире вам, гілки ряснії,
Що́ мури ви уміли заховати!
Щаслива хочу бути я у мрії, —
Солодкі сни на віщо віднїмати?
Широкі небеса в горі ясні́,
І по́гляд мій гуляє в далинї́,
Нема межі, щоб око зупиняти.
І там, де гори вкриті тумана́ми,
Мій рідний краю, — там почав ся ти,
А цї хмарки́ на південь небесами
Летять і хочуть Францию знайти.
Хмари швидкі́ї! Хто плавав із вами,
Ли́нув широкими хто небесами?
Край привитайте ви той, де зросла!
Мушу в неволї, в кайданах конати, —
Більше нїко́го не маю післати.
Вільний вам шлях на усякі краї,
Не боїте́сь королеви цїї.
Ох, лєді! довго так не знавши волї,
Тепер від мрій не тямите себе.
Човен рибалчин на хвилях хистки́х…
Міг би, мали́й, він мене ратувати,
Тільки-б схотїв мене в себе узяти,
Перенести аж до дру́зїв моїх!
З працї рибалка годуєть ся вбого:
Злотом насиплю я човен украй, —
Бідний — так буде богатство у йо́го,
Тільки мене обратує нехай!
Бажання марнії! хіба не чути
Доглядачі слідком за нами ходять?
Від нас жене жорстока заборона
Усе, що може пожалїти нас.
Нї, добра Ганно, вір менї, — не дурно
Відчинено менї мою тюрму:
Віщує ласка ця маленька щастє
Велике. Нї, не помиляюсь я:
Коханню мушу дякувать за се,
Могутню Лєйстерову руку бачу.
Потроху розсуваючи темницю,
Малим до більшого привчити хочуть
Мене, аж поки врештї вздрю того,
Хто знїме пута з мене вже на віки.
Цих суперечностий не розумію:
Учора ще ознаймлено вам смерть,
Сьогодня-ж раптом стільки волї враз.
Я чула, — попускають тим кайдани,
Кого довічня воля дожидає.
Слухай: то су́рма стрілецькая! Чути
Заклик той че́рез гаї́ та поля́.
Тільки-б менї на конї тепер бути, —
Швидко-б, радїючи, ли́нула я!
Ізнову! голос то відомий!…
У муках вся душа моя:
Бо я тодї його вчувала,
Як ще на волї полювала,
Як серед гір лїтала я.
Чи догодив же вам, мілєді, врештї?
Чи вашу дяку заробив хоч раз?
Як, ли́царю? То се цїєї ласки
Ви здобули менї? Се ви?
Чому-ж,
Не був би й я? У королеви бувши,
Я передав ваш лист.
Передали?
Це правда? Й воля ця менї сьогодня
Через той лист?
І не сама вона:
Готуйте ся до більшого іще.
До більшого? Що хочете сказати?
Ви чули су́рми?
(поступаючись назад, мов догадуючись).
Бою ся я…
Се тут полює королева.
Що?
І буде тут за де́кільки хвилин.
(до Марії поспішаючись).
Що з вами, лєді дорога́? Ви зблїдли.
Не до вподоби? Ви-ж самі прохали!
І маєте ранїйш, нїж сподївались.
Ви завсїгди проречисті бували, —
Тепер давайте всї свої слова́,
Бо говорити час!
О, чом же ви
Цього менї ранїйше не сказали?
Тепер не мо́жу я, не можу, нї!
Чого за ласку я благала перш, —
Тепер менї страшне́ воно здаєть ся.
Ходїмо, Ганно, відведи в сьвітлицю,
Щоб заспокоїтись, приготуватись…
Зостаньтесь! Тут її повинні ждати,
Так, знаю: є чого лякатись вам,
Перед суддею стаючи своїм.
Не те! Нї, не того, — я Богом сьвідчусь!
Лица́рський Шрусбурі! Се небо вас,
Мов янгола, до мене посилає.
Не можу бачити її! Ратуйте
Від зу́стрічи важко́ї ви мене!
Насьмі́льтесь, королево! Заспокійтесь!
Від сьо́го ча́су все тепер зале́жить.
Цього я ждала! Довгі роки я
До то́го що сказати, готувалась
І в голові я записала те,
Як їй жале́м порушить серце маю, —
І раптом все забуло ся, затерлось,
І тільки муки чую я свої
Пекучим почуттє́м, і серце в ме́не
Знена́висть люту почува́ до неї.
Геть зникли добрі всї думки́. Округ
Пекельні ду́хи темнії постали
І трусять змі́ями на голова́х.
Утиште бунтовливу кров свою,
Зло в серцю задавіть: не добре буде,
Коли знена́вистю стрівать знена́висть.
Хоч я́к там серце ваше повста́є, —
Послухайтесь того, що немину́че:
Вона могуча, то скоріть ся їй.
Я — їй? Не можу я нїко́ли!
Треба!
З повагою кажіть до не́ї, сти́ха!
Великодушности її шукайте,
Не прав своїх: тепер не час на те.
Сама собі загину я благала,
І на́ лихо благаннє вчулось. Нам
Нїко́ли бачитись було не треба:
Нїчо́го доброго не буде з то́го:
Огонь з водою швидче поладнають,
Ягня скорійше тигра поцїлує!
Бо дуже вже вона мене скривди́ла
І проміж нас нема до віку згоди.
Уздрі́те спершу ви її! Я бачив
Як, плачучи, зворушена, читала
Листа від вас. Нї, жаль у неї є, —
Аби ви вірили їй більше. Я,
Щоб вам сказати це і заспокоїть,
Умисне поспішив ся наперед.
Ох, Та́льботе! ви дру́гом завсїгди
Були́ менї. Як би була зосталась
Під вашим доглядом ласкавим я!
Жорстоко дуже вчи́нено зо мною.
Забудьте все і дбайте про одно
Тепер: щоб стрінути її покірно.
А Бо́рлєйф, злий мій дух, із нею теж?
Опріче Лєйстера нема нїко́го.
Льорд Лєйстер?
Нї, не бійте ся його!
Не він бажає вашого загину, —
Він ізробив, що королева вас
Побачить зго́дилась.
Ах, я це знала!....
Що ви сказали?
Королева йде.
Ті, що́ й перш. Єлизавета. Ґраф Лєйчестер. По́чет.
Як зветь ся місце?
Фотрінґайський за́мок.
Пошлїть мій по́чет наперед у Льондон.
По улицях скрізь то́впить ся народ, —
Я в га́ю цїм сховаю ся від йо́го.
Мій добрий люд мене без міри любить,
Із радощів аж молить ся на ме́не, —
Так не людину — Бога шанувати.
О, Боже мій! Жалю́ немає в не́ї!
Хто се? (Всї мовчать).
Ти в Фотрінґаї, королево.
Льорд-Лєйстере! хто се зробив менї?
Зробилось, королево, — і тепер,
Як сам Господь тебе сюди направив,
Дозволь, щоб жаль нарештї переважив!
Дозволь тебе, державице, вблагати
Ізглянути ся на безщасну цю,
Що́ тут перед тобою!
Як, мільорди, —
А ви-ж казали, що вона покірна?
Я бачу гордість тут, що не зламало
Її нещастє.
Хай і так! Скорю ся
І перед цим! Високої душі
Безсила го́рдосте, покинь мене!
Забуду, хто́ я, все, що я терпіла!
Забуду і схилюсь перед тією,
Що́ в цю ганьбу сама мене зіпхнула.
Сприяло небо вам види́мо, сестро,
Вам голову побідою вінчало —
Шаную божество, що́ піднесло́ вас!
Та будьте-ж ви великодушні, сестро!
Не дайте у ганьбі менї лежати!
Державну дайте руку й підійміть
З зане́паду глибокого мене!
Ви на своєму місци, лєді Сту́арт.
І дяка Богу: він не попустив,
Щоб біля ваших ніг лежала я,
Як лежите́ біля моїх ви нинї.
Подумайте, яке мінливе все,
Яке непевне все на нашім сьвітї!
Є Бог — пімстить ся він за гордий на́дмір.
Шануйте, бійте ся Того страшно́го,
Що́ нахилив мене до ваших ніг!
Шануючи в менї себе саму
І сьвідків цих чужих, — ви не ганьбі́те
Тудо́рів кров: так са́ме і в моїх
Тече вона, як і у ваших, жилах.
О, Боже мій! Не будьте недося́жні,
Як скеля та, що мореплавець бідний,
Втопаючи з розбитого судна,
Даремно руки простяга до неї!
Усе моє — моє життє і доля —
Від сили слїз моїх і слів залежать:
О, розвяжіте-ж серце ви менї,
Щоб ваше я могла пройняти жа́лем!
Як дивитесь цим поглядом, холодним
Мов крига та, — нїміє серце в ме́не,
І сльози не течуть: холодна крига
Мої благання в грудях убива́.
(неприхильно та суворо).
Що треба вам менї сказати, лєді?
Бажали говорити ви зо мною.
Обра́женую тяжко королеву
Забула я, щоб учинити так,
Як від сестри повинність вимагає:
Дозволила вам бачити мене,
Великодушности скори́лась я,
По правдї під докі́р за те підпавши,
Що низько так зійшла, бо-ж вам відомо
Сами́м, що вбити ви мене хотїли.
Відкіль почати? Як слова́ складати,
Щоб вас пройняти жалем не вразивши?
О, Боже, силу дай моїм словам,
Жало́ в їх дошкульне́є віднїми!
Себе боро́нячи, не мо́жу вас
Не виноватить, а цього не хочу.
Зробили не по правдї ви зо мною.
Така-ж я королева, як і ви,
А ви мене держали у неволї.
Благаючи прийшла до вас, а ви
Сьвятий закон гостинности зламавши,
Сьвяті права́ знева́живши народні,
Мене замкнули у темницю, дру́зїв
І слуг жорсто́ко в мене відняли́,
Срамотньому убозтву на поталу
Мене цїлко́м віддавши, і на суд
Поставили ганебний! Та про се
Вже годї! Хай забудеть ся на віки
Усе, що витерпіла я отут!
Нехай се доля вже така судилась:
Не винна я і ви не винні теж!
Злий дух з пекельної безоднї встав,
Щоб розпалити в серцю нам знена́висть,
Що́ змалечку іще сварила нас:
Вона зростала з нами, люди-ж злі
Ще більш роздмухували той огонь,
І божевільцї щирії давали
Непроханим рукам кинджал та меч.
Така уже в державцїв клята доля,
Що́, посварившись, роздирають сьвіт
І випускають фурій злих на волю.
Тепер чужих немає язиків
Між нас, самі́ одна́ одну́ ми бачим:
(Наближаєть ся до неї ймовірливо й ласкаво).
Скажіть же, сестро, всї мої провини, —
Я залюбки́ спокутую їх всї.
Ох, чом мене не вислухали ви
Тодї, як палко я цього бажала!
Спинилось би багато лиха тим,
І ми не у цьому сумно́му місци
Так нещасливо стріли ся-б.
Мене
Бог боронив змію на груди класти!
На серце чорнеє своє, на рід
Свій гордий, що́ усе загарбать хоче,
А не на долю нарікайте ви!
Ще не було у нас ворогування,
А вже ваш дядько, цей єпископ гордий,
Що́ до усїх корон, бажавши влади,
Він безсоромно руку простягає,
Менї війну озна́ймив, звабив вас
Мою титу́лу королївську й герб
Узяти й до загину битись з нами.
Кого не збурював він проти ме́не?
Попівські язики й народнїй меч,
Страшну́ побожних божевільцїв зброю,
І навіть тут, у тихім місци сїм
До бунту він підпалює людий!
Та Бог за мене! Гордий піп не міг
Подужати! На голову мою
Він намірявсь, а ваша упаде.
Я в божій волї. Ви крівавим дїлом
Не схочете над владою своєю
Підняти ся.
Що-ж може зупинити
Мене? Всїм королям у сьвітї при́клад
Ваш дядько дав, як з во́рогом миритись:
Вартоломеєва та ніч — наука.
А що менї рідня́, народнє право?
Повинности й закон ламає церква:
Царя убити, зрадити — усе
Вона простить, аби я те робила,
Що ваші па́тери велять. Скажіть же:
То що-ж поручить ся менї за вас,
Як що великодушно з вас знїму
Кайдани? Мо́жу вашу вірність я
Сховати під таким замком, щоб ключ
Петра сьвятого відімкнуть не міг
Його? Менї вбезпека тільки в силї:
Немає згоди із зміячим ко́длом.
Це все з підзорів ваших чорних сталось.
Ви завсїгди за во́рога мене,
За чужени́цю мали. А як би
Наступницею ви мене своєю
Озна́ймили, як личило, тодї-б
Мене зробила вдячність і любов
Вам родичкою й вірним другом.
Нї,
Не в нашім царстві при́ятелї ваші:
Госпо́да ваша — папство, а чернець —
Вам брат. Наступницею вас зробити?
О, за́ходи зраде́цькі! Мій народ
Щоб звабити ще за мого життя?
Щоб мо́лодїж мою лица́рську ви,
Армідо хитра, у любовні сїти
Заплутали? Щоб до нового сонця
Всї повернули ся, а я…
Пануйте
Щасливо! Прав усїх на цю держа́ву
Зрікаю ся. Ах, дух знесиливсь мій
І не приваблює мене велике.
Ви досягли́ свого: зосталась з мене
Колишньої Марії тїнь сама:
Неволї довгої ганьба́ зламала
Мою всю мужність. Що могли — зробили
Зо мною ви — в цьвіту́ мене убили!
Скінчіть же, сестро, і скажіть те слово,
Що задля його ви сюди прийшли,
Бо я не хочу вірити, щоб ви
Прийшли знущати ся з своєї жертви.
Скажіть же слово це! Скажіть: „Ви вільні,
Маріє! Ви мою дізнали силу,
Тепер мою великодушність знайте!“
Скажіть се — і життє, і волю я
Як подарунок з ваших рук візьму.
Єдине слово — і нема нїчого!
Я жду його — не мучте-ж дожиданнєм!
І горе вам, коли не словом цим
Ви скінчите́! Коли не божеством,
Що благодать до мене принесло,
Розстанете ся, сестро, ви зо мною!…
Анї за ввесь багатий острів цей,
Анї за землї всї оцї, що море
Іх обмива́, не згоджусь перед вами
Стояти так, як ви передо мною!
Таки скоряєтесь нарештї ви?
Не буде більше пі́дступу? Не буде
Забийцїв більш? Нїя́кий вже пройди́сьвіт
Не зважить ся лица́рствувать за вас?
Еге, всьому вже, лєді, край! Нїкого
Ви більше не спокусите. У сьвіта
Єсть иньший клопіт. І нїхто не схоче
Четвертим чоловіком бути вам:
Чоловіків і женихів — однако
Ви убиваєте їх.
Сестро! сестро!
О, Боже, поможи менї терпіти!
(дивить ся на неї з великою погордою).
Так це ось, Лєйстере, ота краса,
Що бачити її не міг нїхто
Безкарно? Що нїя́ка иньша жінка
Рівняти ся до неї не могла?
О, справдї! слава ця дешева дуже:
Щоб кожен за красу вславляв, то треба,
Щоб кожному нале́жати, усїм.
О, це занадто вже!
Тепер ви справжнє
Своє обличчє показали, досї-ж
Була то маска.
(палаючи з гнїва, але з лицарською достойністю).
Як людина справдї
Я помилялась за́ молоду. Сила
Мене слїпила. Тільки-ж я не крилась
Із тим. По королївському робивши,
Облудним лицемирством гордувала.
Найгірше сьвіт про мене зна, і я
Сказать могла-б, що краща я, нїж слава,
Що́ є про мене. А тобі біда,
Як з дїл твоїх сьвіт зі́рве накриттє́
Почеснеє, що їм ти закривала
Свій дикий за́пал хо́ваних утїх!
Тобі не чесність мати полиши́ла:
Усїм відомо, за які чесно́ти
Пішла на смертну страту Ганна Бо́лєйн.
(стає між двома королевами).
О, Боже! що зробило ся! Так о́н як
Скоряєте ся, лєді, ви!
Скорятись!
Я сте́рпіла, що сила є терпіти!
Так геть же ти, спокойносте тихенька!
На небо линь, терплячосте стражде́нна!
Нарештї вирви ся з неволї ти,
Знена́висте, так спи́неная довго!
Ти-ж, той, що́ лютим василискам дав
Убійчий по́гляд, — язикови дай
Моєму отруйну́ стрілу!
Вона
Себе не тямить! Вибач божевільній,
Так тяжко скривдженій!
(Єлизавета з гнїва́ но можучи балакати, люто поглядає на Марію).
(дуже стурбований, силкуєть ся відвести геть Єлизавету)
Не слухай ти
Цю роздратовану! Мерщій, мерщій
Геть з місця нещасливого цього!
Байстручкою сквернить ся трон анґлїйський!
Дури́сьвітка Британцїв одурила!
Було-б тут право, — то в пилу лежали-б
Ви перед мене, бо король ваш — я!
(Єлизавета швидко йде геть, льорди йдуть слїдком за нею, дуже збентежені).
Ой, що зробили ви! Розлютувавшись
Вона пішла — пропали всї надїї!
Пішла розлютувавшись, з смертю в серцї!
О, як же легко, Ганно, стало! Врештї
За стільки років муки і зневаги
Я пімстою на мить хоч упилась!
Із серця мов гора упала: я
Встромила в груди ворогови ніж.
Безщасна! Божевільство потягло вас!
Ви ту вразили, що її вблагати
Не можна! У руках у неї смерть, —
Бо королева, — ви-ж перед коханцем
Її зневажили!
Еге, стоптала
При Лєйстері її, — він бачив те,
Як з високо́сти я її зіпхнула, —
Менї це надавало більше сили.
О, пане, що зробилось!…
Чув усе!
Ти побідила, в пил її втоптала!
Державицею — ти була, вона-ж
Злочинницею. Я молюсь на тебе,
Перед твою мужністю схиляюсь,
У сяйві, як величная богиня,
Стоїш передо мною ти тепер.
Чи бачили ви Лєйстера? Листа
З дарунком віддали? Кажіть же, пане!
(палкими очима на Марію дивлячись).
Як гнїв державний осява́ тебе!
Як виявив менї твою красу!
Найвродливі́йша ти за всїх у сьвітї!
О, заспокійте, пане, ви мене!
Що льорд казав? Скажіть, чи є надїя?
Що? він? Страхополох нїкчемний він!
На його не надїї покладати,
А гордувати треба їм, забути!
Що ви сказали?
Він вас обратує!
Своєю зробить! Він се — вас! Нехай
Він зважить ся. Та перш за це зо мною
Хай до загину бєть ся він.
Так ви
Йому листа не віддали? Тепер
Все гине!
Любить боязьки́й життє!
Хто хоче ратувать тебе і взяти,
Той мусить смерть без ляку обнїмати!
І не пособить він?
Про його буде!
Що зможе він і на́ що нам воно?
Нї, обратую я́ тебе, я сам!
Ах, що ви зможете самі зробити!
Себе ти не дури, немов сьогодня
Те са́ме, що й учора. Бо відко́ли
Пішла від тебе королева й ваша
Розмова так скінчила ся — усе
Загинуло, надїй нема на ласку!
Нам треба дїла, сьмі́лости — віддати
Тепер усе за все, що дороге.
Ще не свіне́ — на волї будеш ти.
Що кажете? сю ніч? Чи се-ж можливо?
Послухай, на́ що зважили ся ми.
В одній каплицї нишком я зібрав
Товариші́в, і там ми сповідались,
І пан-отець проще́ннє дав гріха́м
Вже зробленим і тим, що́ мають бути.
Запричастили ся в останнє ми,
Готові ув останнюю дорогу.
Страшні приготування!
У ночі
У замку будем, — ключ у мене. Варту
Ми убємо і вхопимо тебе.
Усї умруть від нашої руки,
Щоб сповістить не міг про наш учинок
Нїхто, анї одна душа жива.
А Дру́рі? а Павлєт, догля́дач мій?
Перш кров усю свою вони проллють…
Впадуть найперші від мого кинджалу.
Як? дядько ваш? ваш дру́гий батько сей?
Від рук моїх умре! Його я вбю!
Страшне́ злочинство!
Вже усї злочинства
Простились наперед. Найгірше можу
Зробить — і хочу!
Страшно, страшно се!
Я королеву вбив би, як би треба:
На те я на причасті заприсяг ся.
Нї, Мортімере! Перш нїж стільки крови
За мене…
Що там кров усїх людий
Є проти тебе і мого кохання!
Хай сьвіт завалить ся, потоп хай дру́гий,
Розливши ся, живе все поглине́, —
Дарма́ менї! І швидче сьвіт загине,
Анї-ж тебе зречу ся я!
О Боже!
Що кажете, як дивитесь ви, пане?
Лякаєте мене.
поглядом, виявляючи тихе божевіллє).
Життє — то мить
Одна, і смерть є та́кож тільки мить.
Нехай мене потягнуть у Тібу́рн[1]
І тїло хай клїщами будуть рвати, —
Аби тебе, коханую, обняти!
Геть, божевільний!
І на гру́дях цих
З цих любих уст кохання…
Геть! пустїть!
Благаю вас, пустїть!
Той божевільний,
Хто щастя не обійме, як сам Бог
Йому дає. Тебе я обратую,
Хоч би і тисячу разів умер!
Я обратую!… І я сьвідчусь Богом
Самим, що мусиш ти моєю бути.
Чи вже-ж і Бог мене не оборонить?
Страшная до́ле! люто ти караєш:
З страху́ мене у страх новий штовхаєш.
Чи народилась я, щоб божевіллє
Будити? А знена́висть і любов
Єднають ся удвох мене лякати?
Тебе люблю так палко, як вони
Нена́видять. Вони тобі бажають
Зрубати голову і шию цю,
Слїпуче-білу, хочуть перетяти:
Віддай же богови утїхи те,
Що мусиш ти зненависти віддати!
Цїєю вродою, що́ не твоя вже,
Коханця ущаслив, дай раюваннє!
З шовко́вих кучерів твоїх, що смерти
Холодній вже призначено їх, ти
Кайда́ни вічнії менї сплети.
Які слова я мушу чути! Вас
Моє нещастє мусїло-б спинити,
Коли моя корона не спиняє.
Вже з голови тобі корона впала,
Величности земної вже нема
У тебе. Спробуй лиш, державне слово
Скажи, — чи з'явить ся твій ратівни́к?
Тобі нїчо́го більше не зосталось,
Сама краса небесная твоя.
За неї зважусь я на все, за неї
Іду назу́стріч ка́товій сокирі.
Хто від його шаленства обратує?!
Які дїла, така за їх і плата.
За віщо сьмі́ливий ллє кров свою?
В життю-ж найбільшеє добро — життє, —
Дурний, хто витрача́ його даремно.
І спершу хочу я на гру́дях цих…
Від оборонця боронитись мушу?
Та не безчула-ж ти, і сьвіт тебе
Обвиновачує не за холодність!
До слів палких кохання ти схилялась,
Вщасливила ти Річчія сьпівця
І навіть Бо́твель міг тебе узяти.
Як сьмієш!…
Він тобі тираном був:
Кохавши ти, тремтїла перед їм.
Коли тебе узяти можна стра́хом,
То пеклом сьвідчусь…
Геть! ти збожеволїв!
Так ти й передо мною затремтиш!
Йдуть! Узброєним народом повен
Вже сад увесь.
(палко хапаєть ся за шаблю)
Я буду боронити!
О, Ганно, визволь з рук його мене!
Де я, безщасна, за́хисток знайду́!
Яким сьвятим молити ся я мушу?
Насильство тут, там дожидає смерть.
Мортімер. Павлєт та Друрі стурбовані вбігають. Почет біжить через сцену.
Замкнїте браму! піднїміть мости!
Що, дядьку, се?
Де душогубка? де?
Тягнїть її у темную темницю!
Що сталось? що зробилось?
Королева…
Чортячий за́мах!… про́клята рука!…
Якая королева? га?
Анґлїйська…
На улицї вона… її убито…
Чи я не збожеволїв? Чи не біг
Хтось кричучи́: убито королеву?
Нї, це приснилось. Що в думка́х було —
Те уявив хворобний пал мов справжнє.
Хто йде? Океллї. Зляканий який!
Тїкаймо, Мортімере! гине все!
Що гине?
Нїколи казать, — тїкай!
Та що зробило ся?
Соваж скажений…
Зняв руку він…
Так правда?
Правда! правда!
Тїкай!
Її убито, і Марія —
На тронї!…
Вбито? Хто сказав: убито?
Ти сам.
Вона жива, а нам всїм смерть.
Жива?
В одежі зброя зупинилась,
І Шрусбурі відняв кинджал у йо́го.
Вона жива?
Жива на нашу смерть.
Тїкаймо! Обступають гай уже.
Та хто-ж се божевільство учинив?
З Тульону Барнабіт, — він у каплицї
Сидїв замислений, як нам чернець
Проклін той виясняв, що папа кинув
На королеву. Він хотїв коротшим
Шляхо́м, найближчим, досягти́ мети́,
Щоб визволити за́махом одним
Сьвятую церкву і собі придбати
За дїло мученицького вінця.
Про це сказав він пан-отцеви тільки
І на шляху́ до Льондону вчинив.
Жене тебе, безщасну, люта доля
Еге, тепер ти вмерти мусиш. Навіть
Тобі твій янгол вже загин готує.
Скажи, куди тїкаєш? Я сховаюсь
В лїсах північних.
Хай тобі щастить!
А я зостанусь: ще її в останнє
Обратувати спробую, а нї —
То з нею вкупі ляжу я в трунї!
- ↑ Місце в Льондонї, де колись карано людий на смерть. — Б. Г.