Марія Стуарт/II
| ◀ Перша дїя | Марія Стуарт пер.: Б. Грінченко Друга дїя |
Третя дїя ▶ |
|
стрівають ся.
Ви вже, мільорде, тут? Уже з турниру?
Вже сьвято відбуло ся?
Як то? ви
На ігрищах лица́рських не були?
Та не пустило дїло урядо́ве.
Багато-ж гарного не довелось
Вам бачити. Смак вигадав його,
А пишність ізробила. Удавали,
Немов фортецю — се красу дївочу —
Бажаннє воювало. Сенешаль,
Льорд маршал, головний суддя і десять
Ще лицарі́в британських боронили
Фортецю, а французькеє лица́рство
Чинило на́пад. Перш з'явивсь герольд
І віршом домагав ся за́мку він,
А канцлєр відмовляв до його з шанцїв;
А потім грі́мнули гармати й з їх
Посипали ся пахощі й квітки.
Відбито на́пад геть, і без нїчого
Бажаннє мусїло назад вернутись.
Зле віщуваннє староста́м французьким.
Ну, ну, — се жарт, а як навсправжки буде,
То, думаю, віддасть ся вже фортеця.
Хіба? А я так думаю, що нї.
Вже вла́днано найважчі артику́ли,
І Франция пристала. Буде герцоґ
В своїй каплицї нишком свій закон
Держати, а прилюдно боронити
Державну віру й поважати. От би
Побачили ви, як народ зрадїв,
Почувши звістку ту. Країна вся
Боялась, що вона умерти може
Без кревного наступника, і знов
Кайдани папські Анґлїю скують,
Як після неї зацарює Сту́арт.
Не страшно вже! Коли Єлизавета
До шлюбного покою йде, то Сту́арт
Іде на смерть.
Надходить королева.
Ті, що́ й були. Єлизавета, її Лєйчестер веде. Ґраф Обеспін, Белєвр, ґраф Шрусбурі, льорд Борлєйф з иньшими ще французькими та анґлїйськими панами виходять.
Менї їх шкода, ґрафе, цих панів,
Що́, з щирости своєї, через море
Сюди перепливли, щоб не знайти
У мене пишности тії, яку
У сент-жерменському дворі вони
Покинули. Таких чудово-пишних,
Небесних сьвят, як мати-королева
Французька робить, — вигадать не можу.
Народ веселий, добрий, що як тільки
З'явлюсь, круг мене товпить ся, мене
Благословляючи, — оце єдине,
Що — трохи з гордістю — чужим оча́м
Я показати можу. А шляхетні
Вродливі да́ми, що́ у квітнику́
Цьвітуть у Катерини, — ті мене
Саму, й мою малу достойність сяйвом
Своїм туть тільки потьмари́ть могли-б.
Еге: ура́жений чужинець бачить
Одну в дворі вестмінстерському жінку,
Але чим рід жіночий вабить, — все
Злучилось те у їй самій до купи.
Держа́вице! дозвольте вас покинуть
І пана королївського мого
Вщасливити сподїваною вістю.
Не вте́рпівши, його палке́є серце
З Парижа вигнало, він жде в Амєнї
Про щастє звістки й до Калє́ гінцїв
Поставлено, щоб згоду ту, що ваші
Державні виречуть уста, на кри́лах
Йому до ух зрадїлих донести.
Не силуйте мене, Белєвре ґрафе!
Не час тепер, я знов кажу, сьвітити
Огнї весїльні, — небо потьмари́ло
Над краєм цим, і ли́чить більш менї
Вбиратись у жало́бу, нїж у пишні
Весїльнії убрання: наміряє
Мене у серце й рід мій урази́ти
Близька́ та неминучая біда.
Подай хоч слово тільки, королево,
А зробить ся у щасливі́йший час.
Раби своїм повинностям державцї,
Не можуть серця слухатись свого;
Я дївчиною вмерти завсїгди
Бажала й бачила в тому я славу,
Щоб на надгробкови стояло в ме́не:
„Тут королева-дївчина лежить“.
Мої-ж підда́нцї иньшого бажають
І думають уже про ті часи,
Як я умру. Не досить їм того,
Що край наш щастя зазнає́ тепер, —
На жертву дати їм себе я мушу,
Щоб їм добро зробити й після се́бе;
Дївочу волю мушу я, своє
Добро найвище, дать за мій народ!
Менї він пана накидає й тим
Доводить, що йому я тільки жінка.
А я-ж то думала, що як король,
Як муж я королюю! Добре знаю,
Що́ ті, які природний лад ламають,
Не догоджають Богови й хвала
Тим, що́ до мене царювали тут:
Вони монастирі повідмикали
І тисячі́ таких, що́ принесли
Себе фальшиво зрозумілій тій
Побожности на жертву, — повертались
Ізнову до повинностїв природнїх;
Та королеву, що́ своє життє
В спокою безробітнім не марнує,
Що́ невсипуще і невтомно всї
Повинности найтяжчі відбуває, —
Такую міг би обминути той
Закон природнїй, що́ жіночий рід
Скоряє чоловічому.
На тронї
Своєму добродїтелї усї
Ти, королево, появила. Треба
Тепер одно ще: щоб жінкам, яким
Ти славою єси, жіночим робом
Дала і при́клад. Певне, що нема
Нїде такого, що́ достойний був би,
Щоб волю віддала йому свою;
Але-ж як рід, величність, дух геройський
І мужняя краса тієї чести
Суть варті, то…
Так, певне те, що шлюб
З французьким королевим сином — честь
Менї. Еге, признаю ся я щиро:
Коли вже мусить бути се, коли
Цього вже відмінить не можна й мушу
Скорити ся народній волї я, —
Бо воля та від мене дужча мабуть, —
То князя иньшого нема в Европі,
Якому-б волю, — мій найбільший скарб, —
Я з меншою огидою могла-б
Віддать. Цього нехай вам досить буде.
Найкраща се надїя, тільки все-ж
Надїя се, а мій би пан бажав…
Чого-ж бажає він? (Знїмає перстїнь із пальця
і замислена роздивляєть ся на його).
Так королева
Те са́ме, що і про́ста жінка єсть?
Однакові ознаки їм обом
Повинність накидають і неволю?
Шлюб чинять перстїнї́ і з перстїнї́в
Складають ся й кайдани. Так віддайте-ж
Його високости дарунок сей:
Він не кайдани ще, мене не вяже,
Але зробитись може тим, що вяже.
(став навколїшки і бере перстїнь).
Його імя́м навколїшках приймаю
Велика королево, цей дарунок,
Цїлуючи моїй царицї руку.
що́ пильно дивить ся на неї, поки оте казало ся).
Дозвольте, льорде! (Знїмає з його блакитну
бинду й надїває її на Белєвра).
Положіте так
Ви на його високість сю окрасу,
Як я на вас тепер її кладу,
Приймаючи у лицарі мої.
Honni soit qui mal y pense! Хай зникне
Все неймовірство зме́жи двох народів
І поєднаннє щире злучить хай
Французьку та британськую корону.
День радісний, висока королево!
Як би він радісний міг бути всїм
І щоб на острові цьому нїхто
Не мучив ся. З твого обличчя ласка
Сияє. О, як би це сяйво впало
Ще і на ту безщасну королеву,
Британїї та Франциї близьку́
Однако!
Годї, ґрафе! Не єднаймо
Ми не однакових цїлком двох справ.
Коли у Франциї бажання щирі, —
Хай не чуже їй буде наше лихо,
Хай ворогам моїм не буде другом.
Ганьбу вона на себе положила-б
І перед те́бе теж, коли-б вона,
Єднаючись тепер, могла-б забути
Про нещасливу, вірою їй рідну
Вдову свого державця. Вимагає
І честь, і лю́дяність…
В цїм розумінню
Цїлком шаную оборону сю.
Хай Франция сповня́ повинність дружню
Свою, — менї-ж хай дасть королювати.
Тальбот.
Преславна королево! ти сьогодня
Народови найбільшеє бажаннє
Вволи́ла! Тільки ми тепе́р і можем
Щасливих визнавати днїв, що ти
Подарувала нам; тепер ми тільки
Без ляку можемо в будуччину́
Непевну глянути. Та ще одна
Турбота край смути́ть, ще жертва є,
Що́ вимага її увесь народ.
Коли ти згодиш ся, то тим сьогодня
Довічнє вчиниш Анґлїї добро.
Чого-ж народ бажа? Скажіте, льорде!
Маріїної голови він хоче.
Коли народови своєму той
Дарунок волї, правди сьвіт ясни́й,
Що дорого так куплено його,
Ти хочеш забезпечити, то мусить
Вона умерти… І коли ти хочеш,
Щоб не до віку за твоє життє
Боялись ми, — твій ворог вмерти мусить.
Ти знаєш, не у всїх Британцїв думка
Однакова, і потайни́х багато
До римського ідолохвальства єсть
Прихильників на острові цьому.
Ворожі всї вони заміри мають,
Прихильне серце до Марії в їх,
З брата́ми льотаринґськими вони,
З найбільшими твоїми ворогами
У спілцї. Товариство се скажене
З тобою бити ся заприсяглось
Жорстоко, до загину. В Раймсї, там,
Де кардинал отой живе, вони
Кують на те́бе зброю, там уча́ть ся
Вони державцїв убивати, звідти
Вони все посилають раз-у-раз
На острів твій фанатиків запеклих,
Одягнених в одежі всякі; звідти
Забивцїв троє вийшло вже й без краю
З тієї пащі вороги́ нові
Усе виходять та виходять нишком.
А в замку Фотрінґайському сидить
Ота, що́ цю усю війну счиняє,
Підпалюючи факелом любовним
Держа́ву: вміє кожному вона
Подать надїю й мо́лодїж за неї
На певну смерть іде, і гасло в їх:
З неволї визволить її, мета-ж —
На трон твій посадити; Льотаринцї
Не признаю́ть і до́сї прав твоїх,
Що ти загарбала престіл твій, — кажуть,
Бо пощастило. Се вони безглузду
Британською державицею вчили
Писати ся. Не може бути згоди
Нї з нею, анї з родом всїм її.
Або терпи, як бють, або сама
Удар. Ії життє — то смерть тобі,
А смерть Маріїна — тобі життє.
Сумну́ повинність узяли ви, льорде!
Я певна — з щирости ви те казали,
І знаю — мудрість з ваших уст іде;
Але-ж цю мудрість, що́ бажає крови,
Нена́виджу в душі. Пораду иньшу
Ви вигадайте — не таку жорстоку.
А ваша думка, льорде Шрусбурі?
По правдї ти вхвалила щирість ту,
Що є у серцю вірному в Борлє́йфа.
Хоч не такі слова у мене красні,
Але не менше вірне в гру́дях серце.
Дай, Боже, віку довгого тобі
На радість, королево, нам усїм,
Щоб згодою могла державу цю
Вщасливлювати довго ти. Відко́ли
Своїх державцїв має острів цей,
На йо́му не було ще днїв таких
Щасливих; та за щастє те не треба
Своєю славою платити нам,
Або хай перш, нїж зробить ся таке,
Заплющать ся мої на віки очі!
Сплями́ти славу, — Боже, борони!
Так иньшого-ж ти способу знайди
Державу ратувать, бо стратить Сту́арт —
Неправий спосіб. Ти не маєш права
Казати присуд їй, бо не піддана
Вона тобі.
Так помилялась рада
Державна, парляме́нт мій, всї суди́
В державі нашій, як одноголосно
Сказали, що я право маю те?
Не тим права́ доводять ся, що більшість
За їх. Британїя не цїлий сьвіт,
Твій парляме́нт не рід увесь людськи́й,
І сьогочасна Анґлїя не та,
Що перш була і що ще має бути;
Зміняють ся нахильности людські́,
А з їми і думки́ людські́, як хвилї
То устають, то падають у низ.
І не кажи, що мусиш ти потребі
Скорити ся й народнїм домаганням:
Аби схотїла — що хвилини можеш
Впевнити ся, що вільна ти цїлко́м.
Так ви́яви-ж, що лити кров тобі
Знена́висно, що ти обратувати
Життє своїй сестрі бажаєш! Тим,
Що́ иньшу подають тобі пораду,
Ти покажи свій королївський гнїв,
І зараз же ота потреба зникне
І право те уже неправом стане.
Сама судити мусиш ти, сама,
На цю гнучку́ хвойдинку не спиравшись,
Свого послухайсь милосердя сьміло!
В мягке жіноче серце не жорстокість
Господь поклав. І ті, що́ заснували
Державу цю, дозволивши й жінкам
Королювати, — са́ме тим вони
Показують, що не жорстокість мусить
Король у цїй країнї виявляти.
За ворога мого й державі щирим
Ґраф Шрусбурі стає тут оборонцем;
Та кращі ті порадники менї,
Яким любійше єсть моє добро.
Нема кому за неї оступитись,
Нїхто не зважить ся обстать за неї,
Щоб не зазнав гнїву́ твого. Дозволь же
Менї, старому, що́ біля труни
Стоїть і вже не звабить ся земними
Надїями нїякими, її,
Покинуту оборонити. Хай
Не кажуть, що в твоїй державній радї
Із себелюбством промовляла страсть,
Але мовчала милосердність. Все
Злучилось проти неї. Ти сама
Не бачила її обличчя досї, —
Нїщо в твоєму серцї не промовить
За неї. Не прови́ну хочу я
Обороняти! Кажуть, що вона
Свого звелїла вбити чоловіка;
А з тим, хто вбив, вона звінчалась — так.
Тяжки́й то гріх! Але його зробила
Вона в той час, як домова́ війна
Там лютувала, як її безсилу
Васалї ти́сли й мусїла вона
Найдужчому віддати ся до рук.
Хто зна, якою силою те сталось?
Бо жінка утлая істота єсть.
Нї, жінка не безсила! Єсть і дужі
З їх душі. Й про жіночую несилу
Не хочу, щоб казали при менї.
Нещастє вчителем було тобі,
Не усьміхало ся життє до тебе,
Заздалегідь не бачила ти трону,
А перед себе бачила труну;
В Водстоцї, в темнім Товері, — в недолї
Навчилась ти поважних обовязків;
Облесник жа́ден там не знав тебе,
І, сьвітови́х не відавши утїх,
Ти рано вчилась дух зміцня́ти свій,
Собі вдивлять ся в душу й шанувати
В життю цьому добро правдиве тільки.
А бідолашну Бог не боронив.
Дитиною до Франциї узято
Ії в той легковажний двір, де радість
Бездумна панувала, — там вона
Впиваючись щоденним сьвяткуваннєм,
Не дочувала голосу від правди,
Гріховне сяйво очі їй слїпило
І течія нечиста затягла.
Їй часткою припала врода пишна
І нею, цьвітучи́, усї жінки
Марія переважила, — обличчєм
Не менше пишна, як високим родом…
Мільорде Шрусбурі! та схаменїть ся-ж!
В поважній радї тут ми сидимо.
О, надзвичайная краса то мабуть,
Що і старого розпалила так!
Ви, льорде Лєйстере? Ви мовчите́
Самі. Чи вам оте уста скувало,
Що красомовности дало йому?
Мовчу я з дивування, королево,
Що уха спо́внено тобі страха́ми:
Казки, що їми імовірну чернь
На улицях лякають, досягли
Сюди, аж у твою державну раду,
І мудрих заклопо́чують мужів.
Великим дивом дивувати мушу:
Так безземельна королева ця,
Що́ не могла і свій маленький трон
Оборонити, всїм васалям по́сьміх,
Вигна́нка з власної землї, — вона
Тебе лякати може із темницї?
Як, Боже мій? вона тебе лякає,
Що право виявля на твій престіл?
Що не вважають Ґізи ті тебе
За королеву? Та чи з то́го-ж може
Твоє поменшать право, що тобі
І рід твій дав, і парляме́нт ствердив?
Чи-ж Генрихів останнїй тестаме́нт
Ії від трону мовчки не відсунув?
Чи-ж Анґлїя, новим щаслива сьвітом,
Папистцї кинеть ся до рук? Від тебе,
Улюбленої королеви, піде
До душогубки, що́ Дарнлєя вбила?
Чого цї люди хочуть докучні,
Що за життя тебе уже лякають
Наступницею і нїяк не можуть
Діждатись, поки заміж підеш ти,
Щоб церкву та державу рятувати
Від небезпечности? Чи не стоїш
Дївочою красою пишна ти,
А та що дня все йде до ями ближче?
І сьвідчусь Богом, певний я, що ти
Багато років ще її могилу
Топтати будеш і без того, щоб
Сама її штовхати мала в яму.
Льорд Лєйстер перш казав інакше.
Правда,
В судї я обставав за смертну кару,
В державній радї — иньше я кажу.
Не за права́ тут мова, а за те,
Що користнї́йше буде нам. Не вже
Тепер вона страшна, коли її
І Франция, остання оборона,
Покинула, коли вщасливить хочеш
Ти сина королївського собою
І розцьвіта надїя, що держа́ві
Наступника даси? На віщо-ж ще
Ії вбивать? Вона вже мертва й так:
Погорда — справжня смерть. А бережись,
Щоб не вернуло спочуттє її
Знов до життя! Моя така порада:
Хай в повній силї при́суд смертний буде,
Нехай вона живе, але живе
У ката під сокирою нехай, —
І скоро-б хто за неї міг повстати, —
Сокира та на неї упаде.
Я чула, що́ ви думаєте, льорди,
І дякую за щирість вам. Тепер
З пособою від Бога, що́ державцїв
Напу́чує, ті до́води розважу
І те, що здасть ся кращим, ізроблю.
Ті, що́ й перш. Лицар Павлєт та Мортімер.
Ось Аміяс Павлєт. А що ви, пане,
Нам скажете?
Велична королево!
От мій небі́ж, що́ тільки повернувсь
З далекої мандрівки, се приносить
Тобі до ніг свою юнацьку щирість.
Прийми її прихильно і дозволь
Зрости в проміннях від твоєї ласки!
(схиляєть ся на колїно).
Хай довгі лї́та Бог тобі пошле
І щастєм, славою вквітчає чо́ло!
Устаньте, пане! Дома вас витаю.
Багато їздили й були ви в Римі,
У Франциї, у Раймсї. Розкажіть,
Які заміри в наших ворогів?
Дай, Боже, щоб назад вернулись їм
У груди стріли ті, що посилали
Вони проти моєї королеви!
Скажіть, чи бачили Моргана ви
Та розського єпископа?
Я бачив
Шотляндських всїх вигна́нцїв, що́ кують
Проти держави нашої заміри;
Я віри в їх зажив, щоб дізнаватись
Тим ро́бом про їх за́ходи ворожі.
Приручено йому до королеви
Шотляндської листи таємні, — він
Рукою вірною віддав їх — нам.
Скажіть, що-ж мають знов вони робити?
Мов громова́ стріла вразило їх,
Що Франция Марію покида,
З Британїєю стаючи́ до згоди;
Тепер в їх на Гішпанїю надїя.
Так пише й Вальсінґам менї.
І булля,
Що папа Сикст недавно з Ватикану
На тебе кинув, в Раймс прийшла тодї,
Як виїздив я. Перший корабель
Нам привезе її сюди.
Уже
Такої зброї Анґлїї не страшно.
Нї, у фанатика в руках вона
Страшна.
(пильно на Мортімера дивлячись).
На вас говорять, що у Раймсї
В чернечих школах ви бували й віри
Зреклись своєї.
Не ховаюсь я:
Що се зробив, я удавав. Се тим,
Що слугувати прагнув я тобі.
(до Павлєта, що подає їй папір).
Що се?
Це лист тобі від королеви
Шотляндської.
(швидко хапаючись за лист).
Віддайте лист менї!
(віддає листа королеві).
Простїте, льорде скарбівничий! Лист
Вона менї звелїла доручити
До власних королеві рук. Мене
Вона зве ворогом своїм, але
Я ворог тільки злим її дїлам,
А що моя повинність дозволяє,
Те залюбки́ ладе́н зробити я.
(Королева взяла листа. Поки вона його читає, Мортімер та Лєйчестер розмовляють нишком).
Що може бути у листї? Жалї́
Дурні, що берегти від їх повинно
У королеви жалісливе серце.
Що у листї, — вона менї сказала:
Вона дозволу просить королеву
Побачити.
Нїко́ли!
А чому?
Адже неправого вона не просить!
Вона не заробила, душогубка,
Тієї ласки — бачить королеву,
Бо крови прагнула її. Хто вірний
Державицї своїй, той не порадить
Зрадливо так.
Як би її схотїла
Вщасливить королева, — ви невже-б
Учинок милосердний припинили?
Її засуджено вже. Голова
Її вже під сокирою. Не личить
Величности державній убачати
Ту голову, що віддано на смерть.
Тодї не можна ви́конати при́суд,
Коли її побачить королева:
Дає прощеннє королївський по́гляд.
(прочитавши листа втирає сльози).
Що є людина! Що земнеє щастє!
До цього вже дійшла ся королева,
Що́ перш такі надїї горді мала,
Що́ на найстарший в християнстві трон
Покликана була й на себе брала
У думцї три корони вже! Не та
Вже мова зо́всїм, що́ була тодї,
Як слухала, анґлїйський взявши герб,
Вона облесників, що́ величали
Її британським острова́м обом
Державицею! Вибачте, мільорди!
Душа нудьгує, обнїмає сум
І серце крівави́ть ся, як згадаю,
Яка мінли́ва лю́дська доля єсть,
І як то близько і до ме́не лихо.
О, королево! Бог порушив серце
Тобі, — небесної послухайсь сили!
Важко́ю ка́рою за гріх важки́й
Покарано Марію й час уже
Скінчити ся її важкій покутї!
Подай же руку тій, що́ так упала,
І милосердним янголом ясни́м
Зійди́ до неї в смертну ніч темничну!
Незломна будь, велика королево!
Хвали достойним почуття́м не дай
Себе звести́ з шляху́; не віднїмай
Сама у себе волї те зробити,
Що треба! Ти помилувать її,
Обратувать — не можеш, — не клади-ж
Докору ти на се́бе, що знущалась,
Своєї жертви муками впивавшись.
Зостаньмо ся в своїй межі, мільорди!
Не треба королеві мудрій мати
Від нас порад, щоб вибрати що краще.
Між королевами двома́ розмова
То зо́всїм иньше є, не те, що суд
Закон анґлїйський, а не королева,
Марію осудив, і є достойно
Душі Єлизаветиній великій
Послухать серця доброго свого,
Коли закон не знає милосердя.
Ідїть, мільорди! Способами знайдем
З потребою погодить милосердє.
Тепер ідїть! (Льорди йдуть. Вона кличе
Стрівайте, Мортімере!
(пильно дивить ся на Мортімера кільки часу).
Хоч молодий, ви мужність показали
Та надзвичайну силу над собою:
Хто рано так навчивсь важко́го дїла —
Вдавати з себе — завчасу́ дійшов
Той мужнїх лїт і скоротив роки́
Своїй науцї. Пророкую вам,
Що вас на сьвіт до дїл великих доля
Покликала й на щастє можу я
Сама своє справдити віщуваннє.
Високая велителько! що змо́жу, —
Все на послу́гу я віддам тобі.
Ви ворогів Британїї дізнали.
Вони мене нена́видять без міри,
Невпинні за́ходи кріваві їх.
Бог досї боронив мене, та поки
Вона живе й дає надїю їм,
Дає, за віщо обставать, — корона
Хитаєть ся на голові у мене.
Аби звелїла ти — і вмре вона.
Ох, пане! Думала, що досягла вже
Мети, а бачу — тільки починаю!
Законови віддавши справу цю,
Хотїла рук не скрівави́ти власних.
Вже при́суд єсть. Яка-ж користь із то́го?
Бо ви́конати треба, Мортімере,
Його! Й звелїти це повинна я!
Провина вся за те впаде на ме́не,
Я одвічати му й не можу здатись
Невинною — найгірше це!
А що
Тобі до то́го в правім дїлї, чим
Здаєш ся ти?
Не знаєте людий ви!
Чим здаємо́ ся — те усякий судить,
А що ми є — того нїхто не зна.
В своєму праві не впевню́ нїкого, —
Тим дбати мушу, щоб нїхто не знав
Запевне, що вона від мене вмерла:
Найкращий за́хист — темрява в дїла́х
Таких непевних. Той найгірший вчинок,
Що в йо́му ми признаємо́сь; а що
Заховане, того згубить не можем.
Так лїпш було-б…
Еге, було-б найлїпше!…
О, янгол мій хранитель промовляє
Устами вашими! Кажіть же далї,
Скажіть усе, бо ви усе збагнули!
Ви не така людина, як ваш дядько.
Невже йому сказала ти про це?
Еге, і каю ся.
Прости старому!
У його зважливість лїта́ взяли́, —
Юнацької бо сьмі́ливости треба
На справи небезпечнії такі.
Чи сьмію-ж вам?…
Моя рука — твоя!
Ратуй своє імя́, як можеш ти!
Коли-б могли колись мене ви вранцї
Збудити звісткою: Марія Сту́арт,
Твій ворог лютий, вмерла се́ї ночі!
На мене здай ся ти!
Коли-ж я змо́жу
Спокійно спати?
Твій минеть ся страх,
Як молодик засяє.
Прощавайте
І не журіть ся, пане, ви, що мушу
У темряві свою ховати вдячність:
Щасливих Бог — мовчаннє. Найщирі́йші
І наймилї́йші спілки́ ті, що їх
Завязує тає́мниця сама. (Виходить).
Іди, облудна лицемирко, геть!
Як ти́ людий оду́рюєш, так я
Теж одурю́ тебе. Тебе ізрадить —
Се дїло гарне, праведне. Підхожий
Хіба до душогуба я? Хіба
У мене на чолї́ замір злочинський
Ти прочитала? Здай ся-ж ти на руку
Мою і вдерж свою! Вдавай із себе
Перед людьми́ побожну, милосердну!
Надїйсь на мене нишком, що убю,
І часу дай її обратувати!
Мене підняти хочеш. Оддалї́к
Показуєш велику нагороду —
Хоч би й сама була з своїм коханнєм!
Хто, найубожча, ти? що можеш дати?
Мене нїкчемне сяєво від слави
Не вабить: в їй усї в життю принади!
Краса, коханнє, молодість круг не́ї
У радісному сяєві витають,
На гру́дях в неї — щастє-раюваннє, —
Ти-ж мертвеє добро саме́ даруєш.
Єдиного найвищого, того,
Що все життє нам закраша́є, як
Себе забувши і спянївши з щастя,
Дарує серце серцеви його —
Вінця жіночого не мала ти:
Коханнєм не вщасливила нїкого.
Діждатись льорда мушу, лист її
Віддать. Нелюба річ! Його нїколи
Я не любив. Я хочу сам її
Обратувать і хочу мати сам
Я небезпечність, славу й нагороду!…
А що тобі казала королева?
Нї́чого, так… важливого нїчого…
(дивить ся на його поважно).
Ось слухай, Мортімере: небезпечний,
Слизьки́й той шлях, що ти ступив на його;
Принадна королївська ласка й прагне
Шаноби молодість. Гляди, щоб це
Тебе не збило з доброго шляху́.
Та ви-ж самі́ сюди мене ввели.
Жалкую сам! Не при дворі царсько́му
Наш рід зажив собі і чести й слави.
Держись, небоже! Дорого занадто
Ти не купуй, сумлїння не ламай!
Та що се ви? Чого такі турботи?
Вона тобі багато обіцяла…
Її облесній мові ти не вір!
Аби зробив, — вона тебе зречеть ся
І щоб себе невинною зробити,
Помстить ся за кріваве дїло, що
Сама звелїла.
Що? кріваве дїло?
Облиш ховатись! Знаю добре я,
Чого вона від тебе вимагала:
Надїєть ся, що молодість твоя
Слухня́нїйша, бажавши слави, буде,
Анї-ж моя захолодїла старість.
Ти згодив ся? чи згодивсь ти?
Мій дядьку!…
Як що ти це зробив, то проклинаю,
Зрікаю ся тебе!
Дозвольте, пане,
Сказать менї слівце з небожем вашим.
Велику ласку має королева
До його й хоче, щоб йому віддати
Під до́гляд цїлкови́тий лєді Сту́арт,
Надїючись вона на його чесність…
Надїєть ся вона? Гаразд!
Що, пане?
Нехай надїєть ся на його! Я-ж
Надїю ся на себе й на свої
Обидва невсипущі ока, льорде!
(Виходить).
Що з їм зробило ся?
Не знаю я.
Та віра несподївана, яку
Менї подарувала королева…
(дивить ся пильно на його).
Чи варті-ж віри, лицарю, єсьте?
(так са́ме дивлячись).
Я вас про те-ж питаю ся, мільорде.
Ви нишком щось менї сказать хотїли.
Впевнї́те перш, що можу я сказать.
А хто-ж за вас мене впевни́ти може?
Ви не обра́жуйтесь, що я не вірю!
З двома́ обличчями вас бачу тут:
Одно повинно бути невідмінно
Облуднеє. Яке-ж правдиве єсть?
Такого-ж я і вас, мільорде, бачу.
Хто-ж перший виявить свої думки́?
Кому се безпечнї́йше.
Ну, то — ви.
Нї, ви! Бо ви, могутний льорде, словом
Єдиним знищить можете мене,
Мої-ж слова пошкодити не можуть
Нїчим нї ранґови, нї силї вашій.
Ви помиляєтесь. Я справдї маю
Велику силу в иньшому всьому́,
Але у делїкатній справі цїй,
Що маю вашій вірности я звірить,
Найбезсилї́йший я при цїм дворі́, —
Наймізернї́йше сьвідченнє мене
Зіпхнуть з моєї високо́сти може.
Коли мене льорд Лєйстер усевладний
Ушанував таким призна́ннєм, — я
Про се́бе думать сьмію трохи вище
Й великодушности подати при́клад.
Ви звіртесь перший, теж зроблю і я.
(швидко виймає листа).
Се вам шотляндська королева шле.
(злякавши ся, швидко хапає листа).
Кажіте тихше, пане! Що я бачу?
Ії портрет! (Цїлує його і розглядає в нїмій
(остро пильнуючи Лєйчестера, як той читає).
Тепер вам вірю, льорде.
(швидко прочитавши листа).
Ви знаєте, що писано в листї?
Я — нї.
Але-ж вона запевне вам
Те звірила.
Нїчо́го не звіряла,
Але сказала, — за́гадку менї
Ви відгадаєте. І справдї це
Є за́гадка менї, що ґраф Лєйчестер,
Улюбленець Єлизаветин, ворог
Маріїн при людя́х, її суддя,
Є той, від ко́го у своїй недолї
Ратунку королева жде, — одначе
Се так, бо виявляють ваші очі
Усе, що почуваєте до неї.
Скажіте перш менї, як сталось це,
Що так піклуєтесь про неї палко
І чим у неї ви придбали віри?
Це можу ко́ротко сказать: я в Раймсї
Своєї віри зрік ся і до Ґізїв
Пішов у спі́лку. До Марії лист
Від раймського єпископа вчинив,
Що стала вірити вона менї.
Про те, що віру відмінили, — знаю,
І в мене це до вас збудило віру.
Подайте руку і простїть менї,
Що я не зважувавсь відразу. Мушу
Зана́дто бути обережним: Бо́рлєйф
Та Вальсінґам нена́видять мене,
Вони на ме́не сїти́ закидають, —
То вас могли послати, щоб мене
У ті загнати сїти.
Як помалу
Ступає тут такий великий льорд!
Менї вас, ґрафе, шкода.
Кинувсь би
Я радісно на груди вірні, де
Нарештї міг би я знайти полегкість
Від при́мусу і довгого й тяжко́го.
Дивуєте ся ви, що скоро так
Я до Марії відмінивсь. Хоча
Їй справжнїм во́рогом я ще нїколи
Не був, а при́мус ізробив, що став
Їй супротивником. Її ще здавна
Призначено менї — ранїйше ще,
Нїж за Дарнлєя віддалась вона,
Як ще вона була в державнім сяйві.
Тодї байдужно щастє це від се́бе
Я відіпхнув, — тепер же у темницї
І край труни її шукаю я,
Віддаючи життє під небезпечність.
Великодухий вчинок!
Відмінилось
Становище з того́ часу́. Тодї
Шукав я слави, го́нору і тим
Байдужий був до молодости й вроди:
Здавалось, що менї Марії мало,
Бо сподївавсь — анґлїйську королеву
Здобуду я.
Відо́мо, що вона
Вас уподобала за всїх мужі́в.
Здавалось так, лица́рський пане. Нинї-ж
Як десять років загубив я марно
На невсипущі залицяння ті,
На при́мус той знена́висний, — о, пане!
Все серце розриваєть ся і хочу
Я вилити словами давнїй гнїв.
Вважають за щасливого мене…
Коли-б же відали, яким кайданам
Позаздрили! Віддав я десять років
Гірки́х кумирови її пихи́,
Як раб скорявсь усїм вередуванням,
За іграшку її всїм примхам був,
Мило́ваний та лю́блений сьогодня,
А завтра вже відіпхнений ізго́рда,
Коханнєм і суворістю однако
Намучений, немов невільник той
Щочасно у стоокого невірства
Під до́глядом, під до́питом, немов
Маленький хлопчик; мовчазни́й слуга
Найпослїду́ще лаяний!… О, нї,
Немає слів, щоб висловити муку
Пекельную!…
Менї вас, ґрафе, шкода.
І ось тепер віднято нагороду!
Приходить иньший і грабує те,
Що я так дорого здобув, так тяжко!…
Муж молодий приходить і втрача́ю
Я всї права́, що вже їх мав, і мушу
З тієї високо́сти геть зійти,
Де довго так найпершим я блищав!
Не тілько, що не одружу ся з нею, —
Приблуда цей відняти може й ласку
Ії до мене, — жінка бо вона,
А він кохання вартий.
Катеринин
Він син і лестощів у добрій школї
Учивсь.
Так всї мої надїї гинуть,
Руйнуєть ся все щастє й я шукаю
За ві́що вде́ржатись і́ очі знов
До першої надїї повертаю:
Маріїн о́браз у звабливім сяйві
Знов перед мене став, і знов краса
Та молодість своє вернули право.
Вже не холодне славолюбство, — серце
Зрівняло двох, і почуваю добре
Тепер, який великий скарб згубив!
Лякаючись я бачу, у якії
Великі муки сам штовхнув її.
Тепер прокинулась надїя в мене
Обратувать її й за себе взяти.
Менї щастить, що через певні руки
Переказати можу їй про сю
Відміну в почуваннях; лист же сей,
Що принесли, впевня, що вже простила
Вона мене й коли я обратую
Ії, — вона моєю хоче бути.
Щоб ратувать її ви не робили
Нїчого, попустили осудити,
Самі стояли ви за сме́ртний при́суд!…
І чудо мусїло зробитись, мусїв
Сьвіт правди осиять мене, — небожа
Людинї тій, що́ догляда її, —
У Ватиканї, в Римі мусїв Бог
Їй несподївано ратовника́
Приготувать, а то-б вона не мала
Яким шляхо́м удати ся до вас.
О, скільки я намучив ся із то́го!
Її в той час від Тальбота із замку
У Фотрінґай перевезли й дали
До дядька вашого під о́стрий до́гляд, —
Замкнули ся усї шляхи́ до неї.
Перед людьми я й далї мусїв бути
Їй ворогом. Але-ж не погадайте,
Що мученицю допустив би я
До смерти! Нї, я мав надїю й маю
Цього не попустить, аж поки спосіб
Знайду її обратувати зо́всїм.
Вже зна́йдено. Ви звірились менї
І я за те так са́ме вам призна́юсь,
Що хочу визволить її і тим
Я тут. Готове все! А поміч ваша
Віщує нам щасливого кінця.
Що кажете? Страх обнїма мене…
Невже ви хочете?…
Еге, я хочу
Темницю силоміць їй відчинити.
Товариші́в я маю й все готове.
У вас товариші́? Біда! В яке
Мене втягли ви небезпечне дїло!
І знають і про мене ваші дру́зї?
Та не турбуйтесь так! Без вас почато
Без вас воно й зробило ся-б усе,
Як би вона сама не забажала
За свій ратунок дякувати вам.
Так можу певний бути, що мого
Імя́ нема у вашім товаристві?
О, заспокійтесь, ґрафе! Як? і ви
Вагаєтесь, почувши, що приходить
Пособа вам? Ви хочете Марію
Обратувати і за себе взяти,
Знаходите, несподївавшись, дру́зїв,
Вам небо посила найкращий спосіб, —
Ви-ж більш збентежились, нїж ізрадїли.
Обратувати силоміць? О, нї!
Занадто небезпечно буде це.
Так са́ме й гаяти ся небезпечно.
Нї, зважитись на це нїя́к не можна.
Не можна — вам, бо хочете її
Ви мати, ми-ж — обратувати тільки…
Тим не такі ми обережні…
Ви
Швидкі́ вже дуже в небезпечній справі.
Ви на́дто обережні в справі чести.
Я бачу сїть, що́ обвиває нас.
Я-ж чую мужність розірвать її.
Це божевільний за́пал, а не мужність.
Не сьмі́ливість і ваша обережність.
Як Бабінґтон ви хочете скінчити.
Ви-ж як Норфольк не хочете робить
Великодушно.
Молоду свою
Норфольк не вів з собою у безодню.
Та показав, що був її достойний.
Загинем ми — занапастим її.
Не визволим її, себе жалївши.
Роздуматись не хочете, порад
Не слухаєте ви, і все, що досї
На добрий шлях направлено було, —
Те все ви знищите в слїпім завзяттю.
І чи не ви направили його?
Щоб ратувать її — ви що робили?
А що, коли я був би лиходїй
Такий, що́ згодив ся-б її убити,
Як те менї велїла королева,
Як дожида вона того від мене?
Яким же робом мали ви її
Життє оборонить?
Невже крівавий
Оцей наказ дала вам королева?
Зо мною помилила ся вона,
Як з вами Сту́арт.
Згодили ся ви?
Щоб иньших рук вона не підкупляла, —
Я обіцяв свою.
Гаразд зробили!
В крівавім дїлї цїм на вас вона
Надїю мати ме, — тим часом при́суд
Без виконання зоставатись буде,
Ми-ж виграємо час.
Його ми втратим!
На вас вона здалась і тим ще більш
Вдавати буде з себе милосердну
Перед людьми́, а хитрощами може
Побачить ся з Марією умовлю
Ії, — цей вчинок їй ізвяже руки,
Бо правду Бо́рлєйф каже: при́суд той
Не можна виконать, коли її
Вона побачить. Так, я спробую… усе
Зроблю, що сила…
Що-ж нам буде з то́го,
Коли уздрить, що я дурив її
І жити ме Марія? Чи не так
Зостанеть ся усе, як перш було?
Вона нїколи вільна вже не буде:
Найлекше може бути їй — довічня
Неволя. Нї, скінчити все повинно
Однїм учинком сьмі́ливим! Чому
Не хочете почати зараз? Сила
В руках у вас: узбройте шляхту в за́мках
У ваших багатьох — і з вами військо!
Марія має ще багато дру́зїв:
Рід Го́вардів, лица́рський Персі рід
Хоча не мають вже голів старши́х,
Та на героїв ще вони багаті
І тільки ждуть, щоб дужий льорд почав.
Ховать ся годї! Навпростець ідїть!
Як лицар боронїть свою кохану!
Ідїть за неї в бій! Аби схотїли, —
Скорить ся вам анґлїйська королева:
Ії завабте в за́мок свій, — вона-ж
Бувала часто з вами там. З'явіть ся
Як муж їй там, кажіть як волода́р
І доти там держіть її, аж поки
Вона Марію випустить на волю.
Дивуюсь я й страхаю ся: до чого
Доводить божевіллє вас! Невже
Не знаєте ви Анґлїї й того,
Що в цїм дворі́ жіноче царюваннє
Всї розуми́ звязало. І даремно
Ми духу тут геройського шукали-б,
Що́ перш колись в цїм краю процьвітав:
Все жінцї вже скорилось і нема
Вже більше мужности нї в я́кім серцю.
Послухайтесь мене: так необачно
Не важтесь… Хтось іде: ідїть!…
Марія
Надїєть ся. Невже слова порожні
Ій принесу?
Скажіть, що присягаюсь, —
Кохати му її до віку я.
Кажіть самі́! Нести ратунок їй
Я згоджуюсь, а не коханнє ваше.
(Виходить).
Хто з вами був? Я чула тут розмову?
повертаєть ся до неї, слів її злякавшись).
Це Мортімер.
Що з вами, льорде? Ви
Збентежені?
Перед твоїм обличчєм!
Такою ще тебе не бачив я:
Мене красою заслїпила… Ох!…
Чого зітхаєте?
Хіба не маю
Чого зітхать? Дивлю ся на красу
Твою і обнїма страшна́я мука:
Згадаю, що гублю…
А що-ж хіба?
Тебе гублю, твоє кохане серце!
Ти скоро раювати меш в обіймах
Палких у молодого чоловіка,
Душею володїти ме твоєю
Він сам один. Царсько́го роду він,
Я-ж — нї. Але великим сьвідчусь Богом:
Нема нїкого в сьвітї, хто-б на тебе
Молив ся так, як я! Анжуйський герцоґ
Тебе не бачив: може тільки славу
Твою любити він, твоє сияннє,
А я тебе люблю! Як би була
Пастушка найубожча ти, менї-ж
Державцем сьвітови́м судилось бути,
То і тодї-б я положив тобі
До ніг вінець мій!
Ох, жалїй мене,
Дудлє́ю, а не докоряй менї:
Як би могла я слухати ся серця, —
Не те-б обібрала! Заздрю я
Жінка́м тим, що́ усе, що люблять, можуть
У гору піднести. Я-ж не така
Щаслива, щоб тому́, хто найдорожчий
Менї, — короною вінчати чо́ло.
Було́ це Стуарт можна віддаватись
За тих, кого вона любила тільки,
Все дозволяла, все вона собі́
І втїху, радість повною пила.
За те тепер пє повну мук тяжки́х.
Про лю́дський поговір вона не дбала,
Було їй легко жить, вона нїколи
Ваги тієї не несла, що я
Взяла на себе. Й я могла-б хотїти
В життю впивать ся втїхами земними,
Але повинности важкі державні
Я обібрала. Всїх мужі́в кохання
Вона придбала, бувши задля їх
Єдино жінкою, і залицялась
І молодїж до неї, і старі.
Такі мужі́ ви! Ласолюбцї всї!
За радостю вганяють легкодушно,
Не маючи того за дорогеє,
Що поважати треба. І хіба
Не помолодчав навіть Та́льбот сей,
Як про її красу почав казати?
Прости йому! він сторожем їй був
І, хитрая, вона його влестила.
Чи правда-ж, що вона така краса?
Як славлено її, я часто чула:
Хотїла-б знати я, чи правда те.
Лестять портрети, в о́писах неправда:
Повірила-б я тільки власним о́чам.
Чого так чудно дивитесь на мене?
В думках я поруч становлю тебе
З Марією. По правдї, радий був би,
Як би це нишком стати ся могло, —
Тебе побачити проти Марії.
Тодї-б цїлком ти впити ся могла
Побідою своєю. Я радїв би
Як би вона могла на власні очі —
А острі очі в заздрости — впевни́тись,
Що вродою величною так са́ме,
Як чистою високою душею,
Ти переважуєш її без міри.
Вона молодча.
Нї, не видко. Може
Зіста́ріло се горе завчасу́
Її. Ще гірша їй була-б образа,
Як би тебе засватаною вздріла,
Ясні́ надїї у життю згубивши,
Уздріла-б, що назу́стріч щастю йдеш,
І що французького державця син —
Твій молодий, — вона-ж так величалась
Своїм французьким одружі́ннєм тим,
Що й досї жде від Франциї пособи!
Мене все мучать, щоб із нею на́ щось
Побачила ся я.
Вона як ласки
Того бажа, а ти їй дай за кару!
Ії ти можеш на поміст крівавий
Звести, але їй менша мука це,
Анї-ж скорити ся твоїй красї.
Тим так її убєш ти, як хотїла
Вона тебе убить. І як побачить
Твою красу́, повагою повиту
І славою без плями осїя́ну, —
Вона-ж свою, розпустна, затоптала, —
Як вздрить тебе у сяєві державнім,
Убрану як щасливу молоду́, —
Тодї їй при́йде час її загину.
Еге, дивлюсь на тебе і впевняюсь,
Що ще нїколи в тебе не було
Такої сили побіди́ть красою,
Як ось тепер. Мене самого ти
Слїпучим сяйвом осияла, скоро
Сюди вступила. О, як би тепер
Ти так, як є, і перед нею стала,
То кращого-б ти ча́су не знайшла.
Нї, нї! Тепер не можу: треба перше
Із Бо́рлєйфом обміркувати…
З їм?
Він тільки про державную користь
І може думати, але-ж ти маєш
Права свої жіночі! В делїкатній
Цїй справі мусиш ти сама судити,
А не мінїстер. Та й державна мудрість
Тобі велить побачити ся з нею:
Великодушністю людські́ серця́
Прихилиш ти до себе. А тодї
Як схочеш, так її і збутись можеш.
Менї не личить родичку вбачати
В пони́женню, в убожестві. А кажуть
Вона живе не так, як королева, —
Те вбожество було-б менї докором.
Тобі до неї вхо́дити не треба.
Послухай ся мене: зробити може
Все ви́падок. Велике полюваннє
Сьогодня й шлях проз Фотрінґай іде.
Марія вийти може в гай, і ти
Туди теж при́йдеш, ви́падком неначе,
Мов зо́всїм ти й не думала приходить,
І як не схочеш, — слова їй не скажеш.
Коли я, Лєйстере, тут помилюсь,
То ваша помилка, а не моя.
Що схочете — все вам зроблю сьогодня:
З усїх моїх підданцїв я нїкого
Сьогодня не скривдила так, як вас.
Хай буде й примха ваша це. По то́му
Коханнє справжнє знати, що воно
Те навіть призволя́, чого не хвалить.