Манїпулянтка й иньші оповідання/Чи вдуріла?
| ◀ Між добрими людьми | Манїпулянтка й иньші оповідання Чи вдуріла? |
|
(Бідно, але з деякою претензією на лїпший смак умебльований готелевий покій. Ліжко, софа оббита червоним плюшем, стіл з цвитучими хрізантемами в вазонику. З боку столик закинений фотоґрафіями та мальованими картками. Одиноке вікно заслонене червоною фіранкою, крізь яку просьвічує сонце, кидаючи на ліжко червону квадратову пляму. В кутї біля дверий умивальник, насупротив нього великий куфер застелений барвистим коциком. Над столиком на стїнї зеркало. Кілька крісел, на однім із них жіночі сукнї покинені безладно, на другім мужеське пальто, елєґантна паличка і цилїндер.
ЮЛЇЯН, молодий, вродливий панич, власне кінчить туалєту перед зеркалом, розчісує щіткою на голові рідке волосє і роскішні баки, підкручує вуси.
КАМІЛЯ, вродлива брунетка, лежить на ліжку накрита ковдрою, скуливши ся, немов змерзла, і слїдить очима його рухи.
З надвору долїтає ненастанний туркіт возів і гомін вуличного руху, троха пізнїйше гук дзвонів.)
Вже одягаєш ся, бльондинику?
Хочеш іти геть?
А вжеж. Хиба не пора?
А хиба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шестої.
Ну, шеста в червнї, то вже зовсїм не рано. Ади, по тім сьвітлї на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.
Яке дивне сьвітло! Як кровава пляма.
Се від фіранки.
(На нїй лише довга, біла сорочка.) Душно! Сядь іще. Не відходи.
По що сїдати? Треба йти. І так забарив ся. Там десь мої турбують ся, що мене цїлу ніч дома не було.
Ти в дуже веселім настрою, а я нї.
Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може я й тобі піддам веселого гумору.
Нї, пусти мене. Справдї мушу йти.
Алеж хлопче! Шеста година в ранцї! Куди ти підеш? Ще всї брами позамикані. Ще всї порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцїлуй мене! (Обіймає його.) Так як учора. Яж твоя жіночка, правда?
Вчора була.
А сьогодня вже нї?
Що добре, того не треба за богато. За тиждень знов будеш.
От і бач. Найлїпше, я піду собі, а за пару день ти пересердиш ся і знов усе буде добре.
Он як! Буде добре? А може не буде? Може я не захочу?
То як схочеш. Не захочеш ти, то захоче друга, третя, котра будь. Хиба мало вас таких? (Надягає сурдут.)
(Зіскакує як ужалена.) Нас… таких! Ах, правда… Ха, ха, ха!… Твоя правда. Я не маю права не хотїти. Я мушу хотїти… І знов буде добре. (Наближає ся до нього, тихійше.) Слухай, Юльку, та не вже ти так таки зовсїм, анї крихітки, анї дрібочки не любиш мене?
Слухай, Каміля. Не розумію тебе. Чого тобі треба від мене? Се ти вже не перший раз заговорюєш із сеї бочки. Знаєш добре, хто ти. Знаєш, що я твій гість. Прийду, зроблю що треба, заплачу що належить ся і піду. Коли приходжу, люблю тебе як голодний теплу страву або чарку горілки. А коли голодний наситить ся і напєть ся, то яке йому дїло до тих котлєтів чи клюсок? Заплатив і йде собі геть.
Господи, який ти розумний! І де ви такі розумні паничі берете ся! Котлєтка, чарка горілки — і дївчина, се зовсїм усе одно. Ся смакує так, та так, а онта он як. Посмакував, а до решти йому байдуже. А може та жива котлєтка має серце? Може в тій чарцї — жива кров? Може у неї є якесь чутє, якісь бажаня, якісь… ха, ха, ха!… якісь ідеали ?…
Па, кіцю! (Цїлує її в уста.) До побаченя. Ти зачинаєш уже зовсїм пусте балакати. Я не маю часу слухати твоїх витребеньків.
Юлечку! Любий мій! Не йди ще! Хибаж ти не бачиш, як я тебе люблю? Дуже, дуже люблю! Хиба не бачиш, що я без тебе жити не можу?
Ха, ха, ха!
Ха, ха, ха! А вжеж сьмішно.
Чого сьмішно?
Хибаж не сьмішно? Так як коли би чоловік по шию в водї стояв і кричав: Пити! пити! Гину зо спраги!
Не в водї, а в калюжі! В калюжі, соколе мій, у багнї. І спрага мучить мене… за крапелиною чистої води… чистої любови… за крапелиною надїї на якийсь вихід із сього житя. Юлечку, любий мій! Не відвертай ся! Порадь менї! Вирви мене з сеї калюжі. Або хоч покажи менї дорогу… зроби надїю… одури мене надїєю хоч на день… хоч на хвилю! (Пригортає ся до нього,) Ти не знаєш, яке тяжке, яке страшне моє житє! Не знаєш, які думки нераз напосїдають… Нї, я не буду оповідати тобі… Я знаю, в тебе серце мягке, добре. Юлечку, зглянь ся на мене!..
Нї, стій! Зажди ще хвилину. Яж мала тобі щось сказати… щось дуже важне… дуже цїкаве…
Ну, що таке? Кажи скоро.
Скоро? Чому скоро? Чого квапити ся? Ходи сюди! Сядь. (Садовить його на крісло). Дай сюди капелюх і палицю. (Бере і кладе на бік.) Так. А тепер слухай!
Га! Чуєш? Дзвонять.
Тай що з того? Дзвонять на утреню, бо сьогодня недїля.
Недїля? А котрого сьогоднї маємо? (Біжить до стїнного калєндаря.) О, я ще від четверга не заглядала до калєндаря. То сьогодня недїля? А так, учора була субота. (Віддира картку за карткою.) Господи!
Сьвятої Аґати.
Ну, тай що з того?
Ади!
Червоно підкреслене. Ну, тай що з того?
А знаєш чому?
Можуть бути сотнї причин.
Одна! одна! Се роковини смерти моєї матери. Сьогоднї рік, як раз рік! (Кидає ся йому на груди і ридає). Юлечку! Серце моє! Я не переживу сьогоднїшнього дня!
Ну, справдї, з тобою сьогодня щось не теє… Кожда дрібниця дразнить тебе. Найлїпше я піду собі, а ти заспокій ся.
Алеж я мушу йти! Там десь моя мама турбує ся… жде мене…
Твоя… мама? Хиба у тебе є… тут… мама?
А вжеж.
А ти казав менї…
Е, що я тобі казав! Чи одно каже ся при таких оказіях! Хто би там усьому вірив. От і ти скілько всякої всячини набалакаєш, а про те…
Думаєш, що брешу?
Розумієть ся, що брешеш. Твоє ремесло на брехнї фундоване.
Перед ким?
Перед тобою.
Mille merci, mademoiselle!
Не кпи! не сьмій ся! Я правду говорю. Ох, як би ти знав, яку наболїлу правду! Але нї, я не про се хотїла. Слухай! (Бере його за руку.) Любий мій! Сьогоднї роковини смерти моєї матери. Сьогоднї рік я ще була чиста, нетикана — як кажуть: чесна. Брехня! Хиба я сьогоднї нечесна? Нї, сьогоднї я нещаслива, втоптана в болото, погорджена, спроституована, але в душі, в сумлїню я чесна — слухай, Юльку, я чесна так само або й ще більше, як була торік, при смертній постелї моєї мами.
Щож, се дуже гарно. Хоч сама собі скажи комплїмент, коли нїхто иньший не каже.
Сьогодня, коли ти тут, зі мною, ти, якого я одного полюбила з усеї тої юрби… моїх гостий… слухай, Юльку! Сьогоднї… при тобі… на память моєї бідної матусї я хочу бути ще раз, раз у житю такою чистою, тихою, доброю, побожною, як була під її крильми. Ах, любий, ти не знаєш, яка вона була гарна, добра, сердечна, яка чесна не тою фальшивою чеснотою, що дбає про зверхнїй блиск… (Уриває, забуваєть ся, нараз скрикає.) Мамочко моя! Невже ти бачиш, до чого дійшла твоя єдина, улюблена дитина! (Затулює лице руками і тихо плаче. По хвилї.) Та нї, дарма! Що стало ся, вже не відстане ся. (Знов хапає його за руки і довго, пильно вдивлює ся в його лице.) Який ти гарний! Який ти добрий! Юлечку, житє моє! Глянь на мене так ласкаво, так мягко, як ти се вмієш… Отак за серце хапаючи тим любим поглядом. Будь добрий зі мною сьогоднї… хоч на годиночку. Я сьогоднї в двоє, нї, сто раз нещасливійша, як що дня. Чую себе на ново тою бідною, опущеною, самітною сиротою, якою почула себе вперве, коли з нашого дому винесли мою бідну маму і зараз потім маґістрацькі урядники позамикали і запечатали всї покої, а мене прогнали в сьвіт без милосердя. Той самий глухий жах переходить мою душу, як тодї. Юлечку мій! (Тулить ся до нього.) Полюби мене хоч крихітку! Зглянь ся надомною! Захисти мене!
Знаєш… ожени ся зі мною.
Чи ти вдуріла?
Ну, не хмур ся! Ну, не сердь ся! Хиба я що злого сказала? Глянь на мене! Хиба я не гарна? не молода? не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш нїколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерти… молити ся буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?
Нї, ти справдї одуріла сьогодня! Не вже ти справдї думаєш, що я міг би…? Я, доктор прав, що мушу дбати про опінїю загалу, і я міг би женити ся з такою…
Усе те дурницї, дитино. Фантазії. Ти добра на тім місцї, яке займаєш, а на иньшім то ще хто знає, як би було. Бувай здорова.
Нї, нї, нї! Не йди ще! Не відходи такий сердитий! Боже мій! Як я маю просити тебе? Як маю говорити до тебе? Яж бажалаб усе своє серце виложити перед тобою — отак як на тарілцї…
Не апетитний кавалок!
І все не те! Все не те говорить ся, що хотїлось би! Слухай, Юлечку, там дзвони вигравають. Ранїшнє богослуженє йде. А я хотїла би сьогоднї бути такою чистою, невинною, як була перед роком, хотїлаб чути себе знов між людьми людиною. Хотїлаб чути при своїм боцї когось, хто мене любить, хто мене шанує, хто готов захистити мене. Юлечку! Нїчого не хочу від тебе! Забудь усе, що я перед хвилею говорила тобі! Відкиж я приходжу до того, щоб завязувати тобі вік, затроювати тобі житє своєю минувшиною?… Нї, нї, се у мене горячка… Лиш одного, одного прошу в тебе. Підожди хвилинку! Ось я зараз уберу ся… Ще маю тут на днї куфра своє жалібне убранє… Те саме, в якім проводила свою матусю на кладовище. Ось підожди, я зараз!.. (Хоче відімкнути куфер).
Не розумію. По що та маскарада?
Лише підожди! Не втечеш? Я за хвилиночку! (Відмикає куфер, перекидає в ньому все і видобуває чорну сукню і иньші части жалібної туалєти.) Ось бачиш! Я зараз уберу ся! (Сквапно починає одягати ся.)
Але по що? Що се має значити?
Зараз! Ось заразїсїнько. Се дрібниця… Для тебе дрібниця. Надїю ся, що сього не відмовиш менї. Адже ти добрий, любий мій хлопчик. Любиш Камілю, правда? Не відмовиш, не відмовиш!
Але що таке?
Куди?
Проведеш мене отак до костела. Я помолю ся, а ти постоїш, підождеш на мене і проведеш мене знов потім назад до дому. Сеж недалечко.
До костела? Найлюднїйшою площею? В недїлю? Ну, се ти пусте видумала!
Не хочеш?
Не хочу і не можу.
Алеж се недалечко! Нїхто мене не пізнає.
Але мене пізнають. Почнуть питати: що се за дама?
І що з того? Хиба тобі велика річ сказати: наречена, або сестра мого приятеля, або хто? Хиба тобі першина брехати?
Юлечку! Прошу тебе! Така мала дрібниця. А менї буде на цїлий рік, на цїле житє памятка… І хоч хвилина іллюзії, що я ще чиста, непогорджена, рівноправна між людьми… Що хтось не соромить ся прилюдно йти зо мною по вулицї, стояти обік мене в костелї… Юлечку, для тебе се нїчого, а для мене — цїле житє… цїлий змисл житя! Не відмов менї сього!
Нї, сього не буде. Там у костелї тепер моя мама, мої сестри. Мав ся-б я з пишна, як би вони побачили мене під руку з чужою дамою.
Та брешеш, брешеш! У тебе тут нема анї мами, анї сестер! Ну, скажи, признай ся, чому не хочеш зробити менї сеї маленької прислуги?
Бо не хочу! Просто не хочу задля тебе компромітувати ся. Не хочу задля тебе брехати. Не хочу йти з тобою по вулицї анї стояти біля тебе в церкві, тай по всьому.
Але сеж така дрібниця! Що за компромітація! Пів годинки часу! А для мене — Боже, як би ти знав, яке добродїйство ти зробиш для мене!
Слухай, дївчино! Ти зовсїм одуріла. Чого ти чіпаєш ся мене з такими глупими ідеями? Раз тобі сказано, що нїчого з того не буде, то й годї! Бувай здорова! (Відвертає ся.)
Ах, так ось який ти! Навіть такої дрібницї не хочеш зробити для мене! Такого мізерного знаку, що вважаєш мене людиною, а не лише кусником живого мяса! О, тепер я розумію тебе. Ти без серця! Ти самолюб! Іди! Не хочу більше бачити тебе! (Відкидає його руку.)
(Розлючений.) Малпо! Як ти сьмієш! На тобі за се! (Бє її в лице.) Щоб знала, з ким говориш! (Відходить.)
Мамочко моя! Мамочко! Бачиш, до чого я дійшла в роковини твоєї смерти! (Запирає в собі дух і надслухує при дверех.) Пішов! Пішов!… Нї, не можу, не можу довше! (Заломлює руки і бігає по покою.) Мамочко! Поглянь на свою доню! Візьми мене до себе! (Знов надслухує при дверех.) Пішов! І не вервув ся… не вернеть ся більше! І не треба. По що? Але я? Що зо мною? Дзвони грають… До церкви кличуть… Не до церкви, а до мами… До мами! До мами! Мамочко! Біжу до тебе! Любий мій! Зажди!… Пішов! Е, нї, я тебе догоню, я буду швидше! (Скаче на вікно, відчиняє його і кидаєть ся в низ. За сценою чути короткий, різкий крик, потім глухий стук).
Львів, д. 4–5. липня 1904 р.
