Манїпулянтка й иньші оповідання/Чи вдуріла?

Манїпулянтка й иньші оповідання
Іван Франко
Чи вдуріла?
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Чи вдуріла?
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1906
ЧИ ВДУРІЛА?
Сцена.

(Бідно, але з деякою претензією на лїпший смак умебльований готелевий покій. Ліжко, софа оббита червоним плюшем, стіл з цвитучими хрізантемами в вазонику. З боку столик закинений фотоґрафіями та мальованими картками. Одиноке вікно заслонене червоною фіранкою, крізь яку просьвічує сонце, кидаючи на ліжко червону квадратову пляму. В кутї біля дверий умивальник, насупротив нього великий куфер застелений барвистим коциком. Над столиком на стїнї зеркало. Кілька крісел, на однім із них жіночі сукнї покинені безладно, на другім мужеське пальто, елєґантна паличка і цилїндер.

ЮЛЇЯН, молодий, вродливий панич, власне кінчить туалєту перед зеркалом, розчісує щіткою на голові рідке волосє і роскішні баки, підкручує вуси.

КАМІЛЯ, вродлива брунетка, лежить на ліжку накрита ковдрою, скуливши ся, немов змерзла, і слїдить очима його рухи.

З надвору долїтає ненастанний туркіт возів і гомін вуличного руху, троха пізнїйше гук дзвонів.)

Каміля.

Вже одягаєш ся, бльондинику?

Юлїян.
(Не обертаючи ся до неї, перед зеркалом.) Так.
Каміля.

Хочеш іти геть?

Юлїян.

А вжеж. Хиба не пора?

Каміля.

А хиба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шестої.

Юлїян.

Ну, шеста в червнї, то вже зовсїм не рано. Ади, по тім сьвітлї на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.

Каміля. (Здрігнула ся.)

Яке дивне сьвітло! Як кровава пляма.

Юлїян.

Се від фіранки.

Каміля. (Відкидає ковдру і встає з ліжка.)

(На нїй лише довга, біла сорочка.) Душно! Сядь іще. Не відходи.

Юлїян.

По що сїдати? Треба йти. І так забарив ся. Там десь мої турбують ся, що мене цїлу ніч дома не було.

Каміля. (Надягає на себе спідницю й кафтаник, весело.)
Га, га, га! Певно дадуть знати на полїцію, що десь дитина заблукала ся. Хто би знайшов…
Юлїян.

Ти в дуже веселім настрою, а я нї.

Каміля.

Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може я й тобі піддам веселого гумору.

Юлїян. (Легенько опирає ся.)

Нї, пусти мене. Справдї мушу йти.

Каміля.

Алеж хлопче! Шеста година в ранцї! Куди ти підеш? Ще всї брами позамикані. Ще всї порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцїлуй мене! (Обіймає його.) Так як учора. Яж твоя жіночка, правда?

Юлїян.

Вчора була.

Каміля.

А сьогодня вже нї?

Юлїян.

Що добре, того не треба за богато. За тиждень знов будеш.

Каміля. (Відвертає ся.)
Ти недобрий! Не любиш мене! Серджу ся на тебе.
Юлїян.

От і бач. Найлїпше, я піду собі, а за пару день ти пересердиш ся і знов усе буде добре.

Каміля.

Он як! Буде добре? А може не буде? Може я не захочу?

Юлїян.

То як схочеш. Не захочеш ти, то захоче друга, третя, котра будь. Хиба мало вас таких? (Надягає сурдут.)

Каміля.

(Зіскакує як ужалена.) Нас… таких! Ах, правда… Ха, ха, ха!… Твоя правда. Я не маю права не хотїти. Я мушу хотїти… І знов буде добре. (Наближає ся до нього, тихійше.) Слухай, Юльку, та не вже ти так таки зовсїм, анї крихітки, анї дрібочки не любиш мене?

Юлїян. (Протирає хусткою цвікера, спокійно дивить ся на неї.)

Слухай, Каміля. Не розумію тебе. Чого тобі треба від мене? Се ти вже не перший раз заговорюєш із сеї бочки. Знаєш добре, хто ти. Знаєш, що я твій гість. Прийду, зроблю що треба, заплачу що належить ся і піду. Коли приходжу, люблю тебе як голодний теплу страву або чарку горілки. А коли голодний наситить ся і напєть ся, то яке йому дїло до тих котлєтів чи клюсок? Заплатив і йде собі геть.

Каміля. (Хапає його за руки і силкує ся заглянути йому в очи.)

Господи, який ти розумний! І де ви такі розумні паничі берете ся! Котлєтка, чарка горілки — і дївчина, се зовсїм усе одно. Ся смакує так, та так, а онта он як. Посмакував, а до решти йому байдуже. А може та жива котлєтка має серце? Може в тій чарцї — жива кров? Може у неї є якесь чутє, якісь бажаня, якісь… ха, ха, ха!… якісь ідеали ?…

Юлїян. (Злегка вириває свої руки з її рук, байдужно.)

Па, кіцю! (Цїлує її в уста.) До побаченя. Ти зачинаєш уже зовсїм пусте балакати. Я не маю часу слухати твоїх витребеньків.

Каміля. (Обхоплює його руками за шию.)

Юлечку! Любий мій! Не йди ще! Хибаж ти не бачиш, як я тебе люблю? Дуже, дуже люблю! Хиба не бачиш, що я без тебе жити не можу?

Юлїян.

Ха, ха, ха!

Каміля.
Не сьмій ся, соколе мій! Хиба се сьмішно?
Юлїян.

Ха, ха, ха! А вжеж сьмішно.

Каміля.

Чого сьмішно?

Юлїян.

Хибаж не сьмішно? Так як коли би чоловік по шию в водї стояв і кричав: Пити! пити! Гину зо спраги!

Каміля.

Не в водї, а в калюжі! В калюжі, соколе мій, у багнї. І спрага мучить мене… за крапелиною чистої води… чистої любови… за крапелиною надїї на якийсь вихід із сього житя. Юлечку, любий мій! Не відвертай ся! Порадь менї! Вирви мене з сеї калюжі. Або хоч покажи менї дорогу… зроби надїю… одури мене надїєю хоч на день… хоч на хвилю! (Пригортає ся до нього,) Ти не знаєш, яке тяжке, яке страшне моє житє! Не знаєш, які думки нераз напосїдають… Нї, я не буду оповідати тобі… Я знаю, в тебе серце мягке, добре. Юлечку, зглянь ся на мене!..

Юлїян. (Схрещує руки на грудях і глядить на неї з гори.)
Знаєш, Каміля, з ріжних роль, у яких я бачив тебе, ся найменше вдатна і найменше тобі до лиця. Лїпше покинь грати сю комедію. Бувай здорова! (Хоче йти.)
Каміля. (Забігає йому дорогу, хапає його за руку.)

Нї, стій! Зажди ще хвилину. Яж мала тобі щось сказати… щось дуже важне… дуже цїкаве…

Юлїян. (Сердито.)

Ну, що таке? Кажи скоро.

Каміля.

Скоро? Чому скоро? Чого квапити ся? Ходи сюди! Сядь. (Садовить його на крісло). Дай сюди капелюх і палицю. (Бере і кладе на бік.) Так. А тепер слухай!

(З далека чути голос дзвонів).
Каміля.

Га! Чуєш? Дзвонять.

Юлїян. (Байдужно.)

Тай що з того? Дзвонять на утреню, бо сьогодня недїля.

Каміля.

Недїля? А котрого сьогоднї маємо? (Біжить до стїнного калєндаря.) О, я ще від четверга не заглядала до калєндаря. То сьогодня недїля? А так, учора була субота. (Віддира картку за карткою.) Господи!

Юлїян.
А там що таке?
Каміля.

Сьвятої Аґати.

Юлїян.

Ну, тай що з того?

Каміля. (Тягне його за руку до калєндаря.)

Ади!

Юлїян.

Червоно підкреслене. Ну, тай що з того?

Каміля.

А знаєш чому?

Юлїян.

Можуть бути сотнї причин.

Каміля.

Одна! одна! Се роковини смерти моєї матери. Сьогоднї рік, як раз рік! (Кидає ся йому на груди і ридає). Юлечку! Серце моє! Я не переживу сьогоднїшнього дня!

Юлїян. (Відсторонює її.)

Ну, справдї, з тобою сьогодня щось не теє… Кожда дрібниця дразнить тебе. Найлїпше я піду собі, а ти заспокій ся.

Каміля. (З трівогою держить його за руку.)
Нї, нї, нї! Не покидай мене! Тепер у тій хвилинї не покидай!
Юлїян.

Алеж я мушу йти! Там десь моя мама турбує ся… жде мене…

Каміля. (Видивила ся на нього витріщивши очи.)

Твоя… мама? Хиба у тебе є… тут… мама?

Юлїян.

А вжеж.

Каміля.

А ти казав менї…

Юлїян.

Е, що я тобі казав! Чи одно каже ся при таких оказіях! Хто би там усьому вірив. От і ти скілько всякої всячини набалакаєш, а про те…

Каміля.

Думаєш, що брешу?

Юлїян.

Розумієть ся, що брешеш. Твоє ремесло на брехнї фундоване.

Каміля. (Хапаєть ся за груди.)
Господи! (Перемагає себе) Ну, так, твоя правда… Звісно, инодї збрешеш… не можна без того. Лише перед одним, соколе мій, перед одним доси я не збрехала анї словом, анї помислом.
Юлїян.

Перед ким?

Каміля.

Перед тобою.

Юлїян. (Іронїчно кланяєть ся)

Mille merci, mademoiselle!

Каміля.

Не кпи! не сьмій ся! Я правду говорю. Ох, як би ти знав, яку наболїлу правду! Але нї, я не про се хотїла. Слухай! (Бере його за руку.) Любий мій! Сьогоднї роковини смерти моєї матери. Сьогоднї рік я ще була чиста, нетикана — як кажуть: чесна. Брехня! Хиба я сьогоднї нечесна? Нї, сьогоднї я нещаслива, втоптана в болото, погорджена, спроституована, але в душі, в сумлїню я чесна — слухай, Юльку, я чесна так само або й ще більше, як була торік, при смертній постелї моєї мами.

Юлїян.

Щож, се дуже гарно. Хоч сама собі скажи комплїмент, коли нїхто иньший не каже.

Каміля. (Не вважаючи на сї слова.)

Сьогодня, коли ти тут, зі мною, ти, якого я одного полюбила з усеї тої юрби… моїх гостий… слухай, Юльку! Сьогоднї… при тобі… на память моєї бідної матусї я хочу бути ще раз, раз у житю такою чистою, тихою, доброю, побожною, як була під її крильми. Ах, любий, ти не знаєш, яка вона була гарна, добра, сердечна, яка чесна не тою фальшивою чеснотою, що дбає про зверхнїй блиск… (Уриває, забуваєть ся, нараз скрикає.) Мамочко моя! Невже ти бачиш, до чого дійшла твоя єдина, улюблена дитина! (Затулює лице руками і тихо плаче. По хвилї.) Та нї, дарма! Що стало ся, вже не відстане ся. (Знов хапає його за руки і довго, пильно вдивлює ся в його лице.) Який ти гарний! Який ти добрий! Юлечку, житє моє! Глянь на мене так ласкаво, так мягко, як ти се вмієш… Отак за серце хапаючи тим любим поглядом. Будь добрий зі мною сьогоднї… хоч на годиночку. Я сьогоднї в двоє, нї, сто раз нещасливійша, як що дня. Чую себе на ново тою бідною, опущеною, самітною сиротою, якою почула себе вперве, коли з нашого дому винесли мою бідну маму і зараз потім маґістрацькі урядники позамикали і запечатали всї покої, а мене прогнали в сьвіт без милосердя. Той самий глухий жах переходить мою душу, як тодї. Юлечку мій! (Тулить ся до нього.) Полюби мене хоч крихітку! Зглянь ся надомною! Захисти мене!

Юлїян.
Чого властиво хочеш від мене?
Каміля. (З близька вдивлює ся пильно йому в очи, шептом.)

Знаєш… ожени ся зі мною.

Юлїян. (Відпихає її.)

Чи ти вдуріла?

Каміля.

Ну, не хмур ся! Ну, не сердь ся! Хиба я що злого сказала? Глянь на мене! Хиба я не гарна? не молода? не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш нїколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерти… молити ся буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?

Юлїян. (Зриває ся з крісла.)

Нї, ти справдї одуріла сьогодня! Не вже ти справдї думаєш, що я міг би…? Я, доктор прав, що мушу дбати про опінїю загалу, і я міг би женити ся з такою…

Каміля.
Алеж слухай… Не зараз… І властиво чомуж би нї? Ти маючий, не потребуєш нїякої ласки, можеш жити де захочеш… А в тім… дай менї найменший промінчик надїї, і я покину се житє… візьми мене за служницю до своєї мами, побачиш, яка я буду добра.
Юлїян.

Усе те дурницї, дитино. Фантазії. Ти добра на тім місцї, яке займаєш, а на иньшім то ще хто знає, як би було. Бувай здорова.

Каміля. (Забігає йому дорогу.)

Нї, нї, нї! Не йди ще! Не відходи такий сердитий! Боже мій! Як я маю просити тебе? Як маю говорити до тебе? Яж бажалаб усе своє серце виложити перед тобою — отак як на тарілцї…

Юлїян.

Не апетитний кавалок!

Каміля.

І все не те! Все не те говорить ся, що хотїлось би! Слухай, Юлечку, там дзвони вигравають. Ранїшнє богослуженє йде. А я хотїла би сьогоднї бути такою чистою, невинною, як була перед роком, хотїлаб чути себе знов між людьми людиною. Хотїлаб чути при своїм боцї когось, хто мене любить, хто мене шанує, хто готов захистити мене. Юлечку! Нїчого не хочу від тебе! Забудь усе, що я перед хвилею говорила тобі! Відкиж я приходжу до того, щоб завязувати тобі вік, затроювати тобі житє своєю минувшиною?… Нї, нї, се у мене горячка… Лиш одного, одного прошу в тебе. Підожди хвилинку! Ось я зараз уберу ся… Ще маю тут на днї куфра своє жалібне убранє… Те саме, в якім проводила свою матусю на кладовище. Ось підожди, я зараз!.. (Хоче відімкнути куфер).

Юлїян.

Не розумію. По що та маскарада?

Каміля.

Лише підожди! Не втечеш? Я за хвилиночку! (Відмикає куфер, перекидає в ньому все і видобуває чорну сукню і иньші части жалібної туалєти.) Ось бачиш! Я зараз уберу ся! (Сквапно починає одягати ся.)

Юлїян.

Але по що? Що се має значити?

Каміля. (Перед зеркалом.)

Зараз! Ось заразїсїнько. Се дрібниця… Для тебе дрібниця. Надїю ся, що сього не відмовиш менї. Адже ти добрий, любий мій хлопчик. Любиш Камілю, правда? Не відмовиш, не відмовиш!

Юлїян.

Але що таке?

Каміля. (Стає перед ним уся в чорному, з густим вельоном спущеним на лице.)
Ади! Правда, прилично? Нїхто не пізнає мене. Не можу скомпромітувати тебе. Правда? Ну, подай менї руку. Отак. (Бере його руку і вкладає за свою.) А тепер ходїмо.
Юлїян.

Куди?

Каміля.

Проведеш мене отак до костела. Я помолю ся, а ти постоїш, підождеш на мене і проведеш мене знов потім назад до дому. Сеж недалечко.

Юлїян.

До костела? Найлюднїйшою площею? В недїлю? Ну, се ти пусте видумала!

Каміля.

Не хочеш?

Юлїян.

Не хочу і не можу.

Каміля.

Алеж се недалечко! Нїхто мене не пізнає.

Юлїян.

Але мене пізнають. Почнуть питати: що се за дама?

Каміля.

І що з того? Хиба тобі велика річ сказати: наречена, або сестра мого приятеля, або хто? Хиба тобі першина брехати?

Юлїян.
Не хочу.
Каміля.

Юлечку! Прошу тебе! Така мала дрібниця. А менї буде на цїлий рік, на цїле житє памятка… І хоч хвилина іллюзії, що я ще чиста, непогорджена, рівноправна між людьми… Що хтось не соромить ся прилюдно йти зо мною по вулицї, стояти обік мене в костелї… Юлечку, для тебе се нїчого, а для мене — цїле житє… цїлий змисл житя! Не відмов менї сього!

Юлїян. (Витятає свою руку з її руки.)

Нї, сього не буде. Там у костелї тепер моя мама, мої сестри. Мав ся-б я з пишна, як би вони побачили мене під руку з чужою дамою.

Каміля.

Та брешеш, брешеш! У тебе тут нема анї мами, анї сестер! Ну, скажи, признай ся, чому не хочеш зробити менї сеї маленької прислуги?

Юлїян.

Бо не хочу! Просто не хочу задля тебе компромітувати ся. Не хочу задля тебе брехати. Не хочу йти з тобою по вулицї анї стояти біля тебе в церкві, тай по всьому.

Каміля.

Але сеж така дрібниця! Що за компромітація! Пів годинки часу! А для мене — Боже, як би ти знав, яке добродїйство ти зробиш для мене!

Юлїян.

Слухай, дївчино! Ти зовсїм одуріла. Чого ти чіпаєш ся мене з такими глупими ідеями? Раз тобі сказано, що нїчого з того не буде, то й годї! Бувай здорова! (Відвертає ся.)

Каміля. (Стає в дверех, відкидає на бік вельон.)

Ах, так ось який ти! Навіть такої дрібницї не хочеш зробити для мене! Такого мізерного знаку, що вважаєш мене людиною, а не лише кусником живого мяса! О, тепер я розумію тебе. Ти без серця! Ти самолюб! Іди! Не хочу більше бачити тебе! (Відкидає його руку.)

Юлїян.

(Розлючений.) Малпо! Як ти сьмієш! На тобі за се! (Бє її в лице.) Щоб знала, з ким говориш! (Відходить.)

Каміля. (Обома руками хапаєть ся за вдарене лице. Хвилю стоїть нїма, мов приголомшена, потім скрикує нервово.)

Мамочко моя! Мамочко! Бачиш, до чого я дійшла в роковини твоєї смерти! (Запирає в собі дух і надслухує при дверех.) Пішов! Пішов!… Нї, не можу, не можу довше! (Заломлює руки і бігає по покою.) Мамочко! Поглянь на свою доню! Візьми мене до себе! (Знов надслухує при дверех.) Пішов! І не вервув ся… не вернеть ся більше! І не треба. По що? Але я? Що зо мною? Дзвони грають… До церкви кличуть… Не до церкви, а до мами… До мами! До мами! Мамочко! Біжу до тебе! Любий мій! Зажди!… Пішов! Е, нї, я тебе догоню, я буду швидше! (Скаче на вікно, відчиняє його і кидаєть ся в низ. За сценою чути короткий, різкий крик, потім глухий стук).

Заслона спадає.

Львів, д. 4–5. липня 1904 р.