Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/VII
| ◀ VI | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка VII |
VIII ▶ |
|
„І щож таке всї мої дрібні, дитинячі терпіня, знеохоти і розчарованя в порівнаню до сеї страшенної траґедії!“ — подумала Целя обтираючи сльози і знов засїдаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів принесених із головної почтової експедиції. Вона кинула ся до працї, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушенях. Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тутже під її рукою і доси не був розпечатаний. Сим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насьмішок і погорди. Серце її повне було співчутя навіть для горя того бідного, упослїдженого (як їй здавало ся) безумця. Розрізала коверту і почала читати.
„Ваша правда, панї, цїлковита правда! — писав їй Стоколоса. — Треба було аж нинїшньої досадної научки, яку Ви, панї, дали менї, може й без повзятого з гори наміру, щоб отворити менї очи на цїлу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справдї, щож я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, панї, не любите мене, не хочете й знати про мене, і були на стілько щирі, що дали менї пізнати се зовсїм недвозначно. Спасибі Вам за се! І Богу дякувати, що так воно стало ся. Тілько сьогоднї, під впливом острого болю, а вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чутя, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що колиб навіть Ви, панї, з такої чи иньшої причини згодили ся бути моєю, то се було би може для Вас і для мене найбільшим нещастєм. Так, панно Целїно, любов моя справдї така, що затроїла би Вам житє. Горяча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, горячої крови і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнїм житю поскупила ся на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастєм — така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона моглаб мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любови, про ті муки, які причинювало-б менї ненастанно те переконанє, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною… а з гори знаю, що такого переконаня Ви не могли-б менї вибити з голови нїякими запевненями, нїякими присягами. Мороз по мнї пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинути ся, коли-б один відрух Вашої руки не був зупинив мене в пору. Так спасибіж Вам, дорога панї, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в менї моральне єство, повернула мене до сьвідомости свого обовязку!“
Целя читала той лист з чим раз більшим зачудуванєм. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось їй чимось таким далеким, таким чужим її теперішньому настроєви, немов би між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того то незрозумілою видалась їй з початку резиґнація Стоколоси, і то як раз у хвилї, коли вона наслїдком якоїсь дивної асоціяції ідей готова була далеко прихильнїйше слухати його слів, нїж доси.
Хвилю вона думала, що весь той вступ, се тілько викрут закоханого чоловіка, фраза вимірена на викликанє ефекту. Для того поспішно обернула картку, щоби дочитати другу сторону, надїючи ся знайти там просьбу — відписати йому хоч би кілька слів, дозволити йому бачити ся з нею або щось иньше в тім родї. Тимчасом конець листу був короткий і зовсїм сухий.
„Від нинї не буду вже Вам, панї, докучати своїм видом. Власне вертаю від нотарія, де я підписав контракт продажі своєї реальности, про яку я так часто снив, що станеть ся гнїздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях житя. Нехай іде в чужі руки! А я ще сьогоднї з полудня виїжджаю зі Львова і надїю ся, що не швидко верну до нього“.
Підпис автора і нїчого більше, анї слова, куди виїжджає. Нїякої просьби, нїякого бажаня — нїчогісїнько.
— Ну, сей швидко надумав ся, і як видно, зовсїм безповоротно, — прошептала Целя. — Я й не думала, щоб у нього знайшло ся стілько сили волї.
І зітхнула. Хоч до Стоколоси було їй зовсїм байдуже, то все таки в її серцї на хвилю пробудило ся гірке почутє жалю і розчарованя, таке саме, яке проймало її колись, коли ще була малою дївчинкою і під доглядом коханої матери гуляла по луцї, гоняючись за метеликами. І кілько разів один із тих летючих цьвіточків був уже зовсїм близько її рученят і вона з рознятими усточками і витріщеними, блискучими оченятами помаленьку підкрадала ся до нього, аж поки нараз він сполоханий не фуркнув свавільними викрутасами високо в гору і не щез із її очий, то мала Целїнка морщила брівки, ломала губки і з загнїваним личком кричала за ним: „Недобрий! Не потребую тебе!“ Але тепер часи змінили ся і Целя не думала гнївати ся на метелика, котрий улетїв у недосяглі простори.
— Щож, може воно лїпше так! Може справдї його правда, — думала вона вдивлюючи ся в судорожно покривлені і нерівні, але виразні лїтери письма Семіона Стоколоси.
Вона пригадала собі, що конець кінцем і сама майже те саме думала сьогоднї рано, що й він пише. Але о скількож глибше, ширше глядїла вона тепер на се дїло! Яким мілким видавав ся їй її власний ранїшнїй суд! Якою софістичною і вимушеною резиґнація Стоколоси!
— Нї, нї, нї! Неправда се, все неправда, що він пописав! — скрикнула Целя майже на голос, так що аж панї Грозицька обернулась і змірила її суворим, питаючим поглядом. — До такого переконаня, як він отсе пише, він не міг дійти! — снувало ся дальше пасмо її думок, — а коли вмовив його в себе, то тілько по неволї, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокоренє! „Я не повірив би нїколи, що ви мене любите“. Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво любячої женщини досить, щоб наповнити тебе тою вірою! „Я замучив би Вас своєю любовю“. — Целя всьміхнула ся напів жалісно, напів визиваючо. — Ну, рада-б я бачити, як би ти доказав сеї штуки! „Любов моя перемінилась би на тирана“… І се пише чоловік, який — голову даю за се! — за крихітку оказаної йому любови почував би себе до обовязку бути вдячним увесь свій вік! Бідний ідеалїст! Він не знає, що поки тираном є любов і нїчого иньшого, поти тиранїя та не може бути нещастєм анї злом, і нїяка женщина чиста, чесна, любяча і розумна такої тиранїї нїколи не злякає ся!
Оттак думка її перечила ся з листом Стоколоси, зовсїм не дбаючи про те, що ще сьогоднї рано перечила ся і доказувала зовсїм противне. Але швидко службові обовязки перервали той хід думок, а коли по хвилї знов сїла і глянула на лист, то тілько шепнула:
— Щож, нехай і так буде! Конець, то й конець! Щасливої дороги, пане Стоколосо!
Відтак зложила лист, всунула його до коверти і сховала до кишенї. Сього листа рвати і викидати за вікно не думала.
