Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/VI
| ◀ V | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка VI |
VII ▶ |
|
Панї Грозицька справдї сидїла вже на своїм місцї і з звичайним своїм понурим видом приймала рекомендовані листи. Була то жінка поверх 45 лїт, з сивіючим уже волосєм, з подовгастим і жовтим мов перґамін лицем, з полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімсь збанкрутованім купцї; зі свого скупенького почтового зарібку мусїла виховувати троє дрібних дїтий. Тим то й не диво, що вгинала ся під тягаром гризоти і працї не стілько бюрової, скілько домашньої, і що той тягар вигасив у її серцї всяку искру веселости і радісного погляду на сьвіт. Пуктуальна в сповнюваню своїх обовязків, які не вважаючи на всю свою ваготу були для неї майже одинокою дошкою ратунку по розтрощеню її житєвого корабля, була вона також не меньше строгою і риґористичною супроти иньших. Працюючи під її холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєї служби. Хоч панї Грозицька, не вважаючи на повних десять лїт просиджених уже на тім кріслї при бюрі рекомендованих листів, не була ще нїчим більше, як тілько також манїпулянткою і на жадну висшу ранґу не мала надїї, не хотячи рушати ся зі Львова на провінцію, то все таки силою свого старшого віку і давнїйшої служби займала в бюрі певне начальне становище. Роблячи що до неї належало, вона про те знала і бачила все, що робили иньші в бюрі. Найменьше занедбанє товаришки, невиний жарт, троха голоснїйший усьміх або живійший рух — усе те стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немов би сумлїнє бюра, холодна і нелицеприятна душа тої машини, що звільна і систематично висисала молодість, жвавість і сьвіжість працюючих у нїй женщин.
Сьогодня однак панї Грозицька не вважаючи на свій звичайний понурий погляд не картала Целю за хвилеве опізненє, а навіть користаючи з того, що нїхто з листами не приходив до бюра, розпочала з Целею розмову, заким та вспіла роздягнути ся з пальта і капелюха.
— А чули вже панї про нещасну Ольгу?
— Боже мій! — скрикнула Целя, — що се таке з нею стало ся? Власне тілько я побачила афіш на мурі, що вона вмерла.— Так, значить, панї ще нїчого більше не чули?
— Нїчогісїнько! Швидше-б я була надїяла ся грому з ясного неба.
— А я се вже давно знала, що тота дївчина недобре скінчить, — сказала панї Грозицька киваючи головою.
— Панї знали? Моя золота панї, що панї знали? — скрикнула Целя і не знати для чого тремтїла всїм тїлом.
— Прошу панї, їй зовсїм що иньше в голові було, не служба. Все, що тілько зробила, треба було за нею переглядати і поправляти. Очевидно робила зовсїм про що иньше думаючи. Покарав її Бог за мої нічні години, що я просидїла, контролюючи та поправляючи її помилки.
Мороз пройшов у Целї по за плечима при тих словах. Ся невмолима службистість навіть перед лицем смерти мала в собі щось нежіночого, навіть нелюдського, а про те була зовсїм зрозумілою. Служба почтова більше може нїж яка будь иньша крім зелїзничої вимагає строгої пунктуальности і уваги, зверненої на кожду найменьшу дрібницю, а при тім як найбільшого поспіху. Одно колїсце, що обертає ся меньше реґулярно, меньше докладно і повільнїйше нїж иньші, псує гармонїю цїлої машини. Праця тут збірна, тож помилки одиниць стають ся помилками цїлого бюра. Відси конечність ненастанної обопільної контролї, ненастанного уважного слїдженя не тілько за власною часткою роботи, але за всїм тим, що загалом робить ся в бюрі.
Целя замовкла і сквапно почала роздягати ся, ховаючи пальто і капелюх у скарбовій шафі, умисно зладженій для дам. Відтак мовчки сїла при своїм бюрку, в настрою подвійно пригнобленім — раз несподїваною новиною про смерть приятельки, а по друге закидом панї Грозицької, киненим на її сьвіжу могилу. Бюрко завалене було цїлою купою листів poste restante, які Целя повинна була як найшвидше розсортувати — окремо звичайні, а окремо рекомендовані, а відтак упорядкувати поазбучно і поукладати в осібних перескринках шафи. Не менше також треба було вважати на окремі полички постійних абонентів, які платять певну суму річно за те, щоб у почтовій експедиції мати окреме місце для листів і посилок, що надходять на їх адрес.
Отся робота, утяжлива і скомплїкована задля формалїстики і ріжних дрібниць, на які треба вважати, зовсїм не така маловажна, як би се могло здавати ся. Сортуючи листи Целя пригадала собі факт із перших тижнїв своєї бюрової служби. В поспіху і замішанинї вона кинула була один лист poste restante, значений буквами A. Z., замісь до скринки A — в противний кут шафи, до скринки Z. Того самого дня приходить якийсь молодий чоловік і питає про лист A. Z. Переглянувши всї листи в скринцї A, Целя відповіла, що такого листу нема. На другий день приходить той самий молодий чоловік з лицем затрівоженим і змученим і знов питає про лист під тимже адресом. Листу нема. Молодий чоловік став мов остовпілий коло решітки і не рушав ся з місця.
— Прошу панї ще раз придивити ся, — сказав він тремтячим але покірним голосом. — Такий лист повинен бути.
— Целя ще раз переглянула скринку, листу A. Z. не було.
— Може прийде з найблизшою експедицією, — сказала на хибив трафив, хотячи позбути ся впертого.
— А коли-ж приходить найблизша експедиція? — запитав той.
— За годину.
— За годину? Добре, прийду за годину.
І відвернувши ся він стояв іще хвилю мов остовпілий шепчучи:
— То не може бути! То не може бути, щоб навіть не відписав! Ще годину перечекаю.
І вийшов, не перестаючи розмовляти з собою. Пунктуально за годину вернув. Лице його, худе і пожовкле, за сю годину майже позеленїло. Видно було, що сю годину він страшенно перемучив ся. Мовчки став коло деревляної решітки, влїпивши свої великі, невимовно сумовитї очи в Целїнине лице, немов би від неї чекав осуду, що мав рішити, чи жити йому чи не жити.
— Прошу пана, листу під адресом A. Z. нема, — сказала Целя з урядовою повагою.
— Нема! — скрикнув молодий чоловік голосом повним розпуки. — Чи направду нема?
— Щож то я буду пана ошукувати? — буркнула йому з досадою Целя.
— Нехай панї не гнївають ся, — сказав молодий чоловік благаючим голосом. — Я маю відомість, що лист мусить бути. А той лист для мене дуже важний. Лист той, прошу панї, рішає про цїлу мою будущину, про моє житє… або смерть.
— Щож я на те пану пораджу, коли того листу нема!
Молодий чоловік поблїд іще дужше і стояв на місцї, міцно притиснувши чоло до деревляної решітки. В тій хвилї панї Грозицка не зважаючи на натовп працї встала зі свого крісла, підійшла до Целї і шепнула їй:
— А нехай но панї загляне до скринки Z.
Целя видивила ся на неї напів з зачудуванєм, напів з відтїнком закиду, але проте мовчки, з досадою вихопила всї листи зложені в скринцї Z. Перший, що впав їй у очи, був лист під адресом A. Z., наданий у Підволочисках, так як казав молодий чоловік, значить, без найменшого сумнїву той самий, про який він так нетерпливо допитував ся. Целя поблїдла і ледво чутним голосом сказала:
— Є лист для пана.
— Є? — скрикнув молодий чоловік коло решітки, і в тій хвилї впав на землю зомлїлий, мов неживий.
Целя до смерти не забуде того довгого-довгого погляду, яким окинув її молодий чоловік, коли його оббризькали водою і він прийшовши до себе підняв ся на ноги, — не забуде й тих слів, які він прошептав своїми безкровними устами!
— Дякуйте, панї, Богу і отсїй панї! — прошептав він. — Ви могли сьогоднї стати ся убійцею!
Який глибокий жаль, сердечний докір і заразом яка радісна надїя виражали ся в його очах, голосї й цїлій подобі, коли він держачи в руцї фатальний лист, усе ще нетвердим кроком виходив із бюра! Целя, зворушена до глубини, визирнула за ним у вікно. Він ішов звільна, хиткими кроками, мов пяний або приголомшений важким ударом, і все ще не осьмілював ся розпечатати лист. В кінцї щез на скрутї вулицї. Від того часу Целя нїколи вже більше не бачила його анї не могла довідати ся про зміст того листу. Та все таки була се перша і дуже досадна лєкція терпливости і старанности в дрібницях, яку дала їй почтова служба.Сьогоднї мимоволї пригадалась їй ся пригода при сортованю листів, а то головно під впливом закидів панї Грозицької против її помершої приятельки. Целя чула, що ті закиди по части трафляють і її саму, і працювала з подвоєним завзятєм, наморщивши чоло так само, як і панї Грозицька. Кілька разів переривали їй роботу сторони, що зголошували ся за листами. Обслугувала їх мовчки, поспішно і терпливо, і зараз же сїдала знов коло свого бюрка.
Нараз під руки її попав ся лист адресований на її імя. Перервав він її монотонне занятє, здивував її моментально і видав ся їй чимось похожим на той камінець, який злослива рука вложить між зуби або в кляпу машини, щоб на хвилю загальмувати її рух або попсувати його правильність. Але коли другий раз уважнїйше глянула на нього, переконала ся, що адрес писаний був рукою Стоколоси. Остала ся спокійною, майже зовсїм байдужою. Відложила лист на бік, а сама кінчила сортованє і розміщуванє листів по відповідним перескринкам великої експедицийної шафи.
Нараз панї Грозицька, користаючи з хвилевого браку публїки в бюрі, знов перервала мовчанку, не перестаючи одначе працювати, похилена над великою надавчою книгою.
— І уявіть собі, панї, панна Ольга отруїла ся!— Що? Отруїла ся? — скрикнула Целя перелякана. — Що панї мовить? То не може бути!
— А прецїнь правда. Оповідав менї офіціял Вимазаль, що живе тутже поруч із ними. Сьогоднї досьвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірцї якісь зойки і стогнаня. Схопила ся з постелї, засьвітила, прибігає до дочки, а дочка вє ся на ліжку з болю. Питає ся її: „Що тобі, Олечко?“ — „Нїчого, мамо!“ — „А чогож кричиш? Може болить що у тебе?“ — „Нї, мамо“. — А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посинїла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальцї мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає… „Бій ся Бога, Олечко, — кричить мати, — що тобі таке? Може по лїкаря післати?“ — „Нї, мамо, не треба, йдїть спати, се мине!“ Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тутже коло них, і послала його по доктора. Та поки сей знайшов лїкаря, поки привів його на місце, минула добра година. Ратунок був уже за пізний, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.
Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.
— Алеж бійте ся Бога, панї моя, — скрикнула вона, — чи на правду отроїла ся?— Нема найменшого сумнїву. Лїкар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; ріжні антідоти, які їй задавав, не помагали. Здає ся впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночи і кілька годин мучила ся мовчки, щоб не збудити матери. Аж коли наслїдки появили ся цїлковито і ратунок був майже неможливий…
— Мій Боже! Мій Боже! — скрикувала Целя ломаючи руки. — Алеж то страшенно! Бідна Оля! Але щож могло попхнути її до такого розпучного кроку?
— Лехкомисність, прошу панї — суворо і рішучо відповіла панї Грозицька.
Целя видивила ся на неї питаючим поглядом.
— Зараз по її смерти — говорила дальше панї Грозицька притишуючи троха голос — лїкар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.
— О Боже! — скрикнула Целя.
— Так, так! А пан Вимазаль яко їх сусїд від давна знав про зносини Ольги з якимось академіком, що мабуть мав з нею женити ся, але перед пів роком подав ся на судову службу до Боснїї. Здає ся, що тут і треба шукати ключа до цїлої сеї історії.
Целя сидїла мов нежива. Пробудило її з остовпіня аж питанє якоїсь панночки, нїби швачки, нїби панни склепової:— Прошу панї, чи нема для мене листу під адресом „Каролїна Пташок“?
Целя машинально винайшла лист адресований мужеською, невправною рукою, подала його врадуваній панночцї і знов сїла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але панї Грозицька не вистріляла ще всього засобу своїх набоїв.
— І представте собі, панї, зараз на донесенє лїкаря прибула комісія судово-лїкарська. Трупа взяли до трупарнї, де сьогодня мусять його секціонувати, а суд зарядив слїдство, відки і яку мала вона отруту. І щож показало ся? Бідачка властиво не хотїла відбирати собі житя. Хотїла тілько, знаєте панї — тут панї Грозицька підійшла до Целї і шепнула їй до вуха кілька слів, від яких лице Целї облило ся в першій хвилї ярким румянцем, а за хвилю поблїдло як полотно — бо бояла ся стратити службу на почтї і зашкодити иньшим женщинам, що остають у публичній службі. Ну, що ви на се скажете! Так дословнїсїнько вона й написала на карточцї, коли мати десь на хвилю відвернула ся, на кілька мінут перед приходом доктора. Щож робить? Вишукала собі десь якусь бабу з гір, яка обіцялась їй за кілька ринських зварити якогось зїля, що мало зарадити всьому лихови. Отже не знати, чи та баба кепського зїля наварила, чи може бідна Ольга зажила його більше нїж було потрібно, досить, що замісь затерти слїди своєї легкомисности, сама через неї наложила головою.
— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя, а її жива уява підхоплювала кожде слово Грозицької і перетворювала його на живі картини, страшенно виразні і плястичні. Вона бачила Ольгу, яка крім своїх прегарних очий зовсїм не визначала ся вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як спонукана своїм горячим темпераментом і його пестощами та намовами вона хвилю тратить з очий границю, через яку обовязковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно… Але найживійше, аж до почутя фізичного болю вона уявляла собі її муки, коли розбила ся надїя на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна але з неохибною певністю заповідали ся наслїдки хвилевого забутя. Тепер тілько почала Целя розуміти цїлий душевний стан своєї приятельки в останнїх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дразливість, безпричинові скоки від сьміху до слїз або напади дивної якої мрійности, якої у неї давнїйше не бувало. Сльози силоміць тисли ся до очий Целї і дусили її в горлї, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатнї днї, засївши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастє материнства, якого не зазнала і яке пристроювала в найчудовнїйші квіти своєї уяви. „Ах Боже! — говорила вона, — мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, — що за щастє! Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно манюсїньке тріпоче ся, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі рученята, як усьміхає ся рожевими усточками, як приляже до твоєї груди всїм своїм дрібненьким єством — і чути, що воно твоє, частина тебе самої — ох, Целїнко! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашнїйших муках!“ І якаж страшенна мука, яке пекло мусїло клубити ся в душі тої нещасної, коли так чуючи і так думаючи, зважила ся підняти руку на ту живу істоту у власному лонї!
Целя схопила ся і почала живо ходити по бюрі, силувала ся прогнати від себе ті жахом проймаючі картини, що вгризали ся в її мозок і морозили кров у жилах. Але розгорячкована уява не хотїла втишити ся, висновувала щораз нові картини, брала їх під мікроскоп і ставила перед очима Целї з невмолимою плястикою. Цїла скаля могучих і болючих зворушень, від першого кроку вчиненого в цїли відшуканя фатальної баби аж до зажитя отрути, цїла та страшенна драма, повна внутрішньої боротьби, унижень, трівог, розпуки і поривів безконечної чулости стала їй перед очима. А прецїнь же та дївчина, яку формалїстичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і лехкодушною, в часї, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публїку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і анї словом перед нїким на сьвітї не зрадити себе зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважила ся на злочин. Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тої дївчини. Її похибка, яку вона хотїла направити злочином, цїле те фатальне колесо від першого зла, що тягне за собою слїдуючі, поки не пожре всеї душі, всеї істоти людської — цїлий той омут щез із перед очий Целї. В каламутних його хвилях вона бачила тілько одно — нещасну жертву, з серцем прободеним сїмома мечами, бачила велику любов і ще більше терпінє, за яке прощають ся і найтяжші провини.
І ясно стали перед її очима всї моменти остатнього акту страшної драми. Все повинно було відбути ся тихо-тихо, щоб нїхто, а особливо улюблена мати нї про що не знала. Під погрозою страхів на пів дїйсних, а на пів фантастичних, роздутих уявою до велитенських розмірів нещаслива дївчина випила приписану порцію відвару. Може бути, що сїльська лїкарка дала їй кілька порцій і казала пити в значнїйших відступах часу. Але коли в орґанїзмі почула перші наслїдки відвару, коли перед її очима живо стала цїла велич, цїла люта неприродність сповненого злочину, коли подумала, що всї її надїї на материнську роскіш в тій хвилї погибли безповоротно, а з ними разом погиб на віки й супокій її сумлїня і всяка можність правдивої радости і щасливого житя — тодї нараз захмарив ся весь горізонт її ума, обхопила її бездонна пітьма і розпука, і в її припливі нещасна одним духом випила весь відвар, волїючи від разу скінчити все.
— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя спеченими устами. В голові їй мішало ся. Чула якийсь нестерпний тягар на серцї, що давив і дусив її. Аж сльози, які по хвили полили ся рясно, принесли їй полекшу. На щастє була се година, коли до бюра найменьше приходило публїки. Целя сїла в куточку за дверима і тихо плакала, час від часу тілько обтираючи сльози і виходячи зі своєї криївки, щоб обслужити нетерпливих гостий, що тупотїли ногами край решітки.
В сльозах розпливались острі стріли болю, лекшим робив ся тягар, що придавлював її груди. Почувала тілько велике милосердє для всїх страждущих навіть задля власної провини, глибокий жаль над загальним горем людського житя. Постановила собі як найчастїйше відвідувати і потїшати горем прибиту Ольжину матїр. І що найдивнїйше, в її чистій дївочій уяві образ приятельки, упавшої і зганьбленої, зовсїм через те не змалїв і не заплямив ся. Навпаки, Целя почувала для неї незвичайну нїжність і пошану, як для мученицї.
