Малі герої
Віра Лебедова
Месть
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Руске товариство педаґоґічне, 1899
VII.
 
Месть.

Нї одна ще з учениць в клясї не скінчила рахункової задачі, а вже Зоня Мірска свою віддала.

— Зараз пізнати, хто уважає і добре числить — похвалила учителька пильну дївчинку.

— Дай менї виробленє на брудно — просила Людвика Вірхляківна, сидяча побіч Мірскої — нїяк не можу сеї задачі розвязати.

— Бою ся — відказала потихцем Зоня — видиш, панї дивить ся на нас.

— Підсунь попід лавку — шепотїла Людвика, схиливши ся над зошит, буцїм то зчисляє цифри. — Борше, ось тепер панї глядить в вікно! — і вхопила через лавку нотатку сусїдки, рвучи її до себе.

— Не дам — боронила ся Зоня — панї може надійти і пізнати. Людвика стала видирати їй з рук. Саме в тій хвилї учителька відвернула ся.

— Що се ви там? — спитала строго, наближаючи ся до дївчат. — Чия се нотатка?

— Моя! — відказала сьміло Вірхляківна.

Учителька розгорнула першу картку і прочитала підпис.

— Гарно! то ви на такі берете ся способи — сердила ся — я не думала, що і ти Мірска помагаєш другим обманювати!

Зоня спустила завстиджена голову, но мовчала. Учителька станула коло Людвики і казала їй при собі числити. Не по дусї се було дївчинї, она раз-враз запиняла ся при табличцї множеня, і все єї незнанє правил рахункових виявило ся тепер вповнї. Сяк-так задачу виробила.

— Зависна! — шепнула до Зонї, коли від них учителька відійшла, — не забуду тобі сего! Не моглась менї дати відписати — ти! Стрівай, прийде коза до воза!

Она відсунула ся геть осторонь, а звернувши ся до сусїдки з правого боку, Дорскої, пересидїла так цїлу другу годину. На перерву вибігла перша з кляси, а опісля перехожувала ся сама по коритари і, заїдаючи булку з шинкою, що собі принесла з дому, над чимсь то думала. Згодом приступила до неї Зоня з торбинкою черешень, запрошуючи на них товаришку. Но Людка, ледви і глянувши, відкинула гордо в зад голову і шепнула крізь затиснені губи: Дякую! обійде ся!

Послїдна вже разом з учителькою вернула до кляси. Дївчатка мали тепер писати поправку з попередної рускої задачі.

Панї закликала Зоню яко найпилнїйшу ученицю до таблицї, прочі всї поправляли за нею в лавках. Виходячи, зачепила Зоня о свою торбу, та відчинила ся, і панчоха з клубком випала з неї на землю. Зона і не помітила сего і другі тоже, а іменно Дорска, що якраз плакала над недостаточною клясою з задачі. Одна Людка схилила ся в сю мить підносити роботу. Відтак поклала ся на лавку, обвиваючи голову скрученим фартушком.

— Що тобі, Вірхляківна? — спитала учителька.

— Ой, зуб випадає — простогнала Людка, притискаючи силнїйше щоку.

— Вийди!

Дївчина стрілою була за дверми. Тут розвинула скручений фартушок і виняла ось що лиш піднесену з землї Зонину панчоху. Митю витягнула всї чотири дроти і рванула ниткою.

— Маєш за задачу! — шепнула, радїючи, як поре ся робота єї товаришки. На кінци коритаря почулась чиясь похідка. Людка скорійше завинула знов панчоху в фартушок і, знов притуливши руку до лиця, вернула мерщій до кляси. Зоня була ще при таблицї. Вірхляківна вкинула єї панчоху у торбу і причинила. Відтак піднесла ся в гору і стала писати, буцїм нїчого і не було, лиш врядигоди притискала рукою праву щоку, кривлячи ся при тім немилосерно.

Задачі поправлені, дївчата зложили зошити, Зоня вернула до лавки. Людка, хитро якось всміхаючись, глянула на ню спід ока, но товаришка, занята собою, і не помітила сего. На четверту годину припадали роботи. Деякі з учениць вийшли вмити собі руки з атраменту, вийшла і Мірска. В сїй хвилї і Людка піднесла палцї в гору.

— Чого хочеш? — спитала учителька.

— Прошу панї позволити менї усїсти під вікном, ту так темно, що не виджу набрати очок — просила дївчина.

Панї призволила. Людка, високо держачи панчоху, присїла край лавки і цїла немов лиш потонула в роботї. Дївчата ввійшли до кляси. Людка ще завзятїйше стала перебирати дротами.

— Боже! — почув ся нараз крик розпуки, а відтак плач сердешний залунав по шкільній комнатї. В клясї стало тихо. Учителька піднесла голову від стола, при котрім писала.

— Хто се? — звернула ся в сторону, звідки плач почула.

Зоня Мірска лежала на лавцї, заливаючи ся слїзми.

— Хтось споров їй панчоху до самого шлячка — промовила за заносячу ся від плачу товаришку сусїдка Дорска і піднесла в гору нещасну роботу. Всї дївчатка здержали на мить дроти і нащурили уха. Людка, на вид байдужна, вихилила ся також з лавки, єї личко лиш легко-легко спаленїло.

— Ах! я вже мала зроблено аж до пяти! — голосила, невмовкаючи, Зоня і стала навивати на клубок помотані нитки.

— Хто-ж се міг тобі вчинити? Боже! стільки роботи на ново! — бідькали другі школярки.

— Чи я знаю? — хлипала покривджена — може, як я вийшла до таблицї. Погляд учительки полинув в сторону Людки, но та сидїла така спокійна, як прочі.

— Хто оставав на перерві в клясї? — спитала.

Зголосило ся кілька старших дївчат, котрі і годї було о таку псоту посудити.

— Я була цїлий час на коритари і з панею ввійшла до лавки — сказала Людка, коли знов на нїй спочав допитливий погляд учительки.

— Се була й правда. А як Зоня писала при таблицї, нїхто не рушав в єї торбі? — звернула ся учителька до Дорскої.

— Нї, здає ся, бо Вірхляківна на той час вийшла з зубом, а відтак Зоня вернула, а она пішла під вікно, но нїчого не брала з торби.

Так посьвідчили і другі, а однак учителцї все такой здавало ся, що нїхто крім Вірхляківної не споров Зониної панчохи. Та доказів на се не було.

— Може ще дома зробив тобі хто сю шкоду — потїшала тимчасом розжалену дївчинку, або може ти зачіпила о що несьвідомо, і дроти витягли ся.

Зоня сему не вірила, все свої річи держить у взірцевім порядку, а дома нема нїкого, хто би сьмів їй зробити таку прикрість. Она, повтиравши сльози, взяла ся до направи нещасної роботи. Панї сама помогла їй набрати очка і розпутати замотану бавовну.

— Не плач — казала до Зонї — така пильна дївчинка, як ти, дожене ще й пережене другі. От, Нуся Деркачівна що лиш спускати почала.

— Так, але направа забере менї цїле пополудне, а я так хотїла піти нинї до бабунї — говорила Зоня, жалісно зітхнувши, до Дорскої — коли вже вбирали ся домів. Людка, на вид спокійна, станула в парі за Мірскою.

— Ось моя панчоха сего тижня і буде скінчена — хвалила ся перед малою Ізою, що ішла з нею. Вже лиш по 18 очок маю на дротах, ще би пяту, а спусканє раз-два піде. Як зроблю свою пару, заберу ся до шовкових панчошок для нашої Ренї — розповідала, сходячи по сходах, а кожде єї слово немов ножем краяло серце Зонине.

При брамі дївчатка розійшли ся. Людка з двома другими побігла передом, за нею поступала в ту саму сторону Зоня з Дорскою.

— Знаєш — казала ся послїдня — я все думаю, що то Вірхляківна спорола тобі панчоху, не знать лиш, коли і як, бо нїхто сего не помітив. Може тодї, як я плакала над своєю задачею, а ти була при таблицї! — она схиляла ся справдї під лавку.

— Може — шепнула Зоня, пригадавши собі погрозу товаришки за невідписані рахунки.

На ринку дївчатка розстали ся. Зоня ішла дальше сама. Вже доходила до дому, коли се під ногами узріла щось червоного на землї. Схилила ся піднести і аж скрикнула. То була червона, плюшева торбинка Людки Вірхляківної.

— Певно розірвала ся, як несла єї на руцї, і впала непостережено — подумала Зоня, отвираючи торбинку. Там найшла малу калитку з грішми і Людчину панчоху.

— Сам Бог карає єї за мене — всьміхнула ся мимохіть, — то десь плаче дома, шукаючи! От, би так спороти їй тепер роботу і підкинути як завтра в школї — майнула мстива гадка в головцї.

— Та нї! — шепнув голос з серця, се дуже немила річ набирати на ново очка і робити помотаними нитками. Може саме не она менї мою спорола! Нї, віддам їй завтра, і так нагризе ся досить нинї цїлїське пополудне. І мама буде сварити за таку гарну торбинку. Ой! аж корона в калитцї! кілько-ж то гроший має та щаслива Вірхляківна — казала до себе Зоня, перебираючи в торбинцї. — Невеселе мати мем обі пополудне, я не піду до бабунї, а ти плакати будеш за своєю стратою.

Она стояла вже в брамі дому. До Людки ще лиш кілька кроків.

— А що? — подумала, здержуючи ся в сїнях, — як би такой сейчас віднести їй торбинку, най не плаче! Та чи варта она сего? Нї — то она, певно она спорола менї панчоху аж до саміського шлячка! Піти, не піти, піти, не піти — ворожила, стикаючи два пальчики обох рук. — Нї, такой піду! — переважив добрий голос серденька, і она, не надумуючись довше, побігла до товаришки.

Малий городчик віддїляв дім Людки від улицї. Зоня спинила ся перед рундуком.

— Ох! ти розтріпана дївчино! — почула голос з покою, — все мусиш щось згубити і то ще таку гарну, дорогу торбинку!

Се мама сварила на Людку.

— Верни ся і пошукай по дорозї, може хто найшов, а може ти в школї лишила?

— Нї, нї — крізь плач відказала Людка і випала на рундук, збираючи ся бічи в місто.

— Стрівай! — здержала єї Зоня в огородци,  — ось твоя згуба, я надибала коло нашого дому.

Людка станула мов вкопана. Відтак тремтячими руками вхопила торбинку і відчинила.

— Не бій ся! — трохи з горда промовила Зоня, — я не взяла тобі гроший, анї не спорола панчохи!

Під натиском послїдних слів Людка спустила завстиджена голову. Через хвильку стояли обі дївчатка мовчки проти себе. Зоня перша прийшла до слова. Она положила товаришцї руку на плече́ і заглянула під спущені вії.

— То ти менї спорола нинї панчоху? — спитала.

— Я — почув ся тихесенький голос Людки, що паленїла по самі уха.

Знов мовчанка.

— Гнїваєш ся дуже? — шепнула мала грішниця, не підносячи очий, а слези так і котили ся по рожевім личку.

— Нї, вже нї! — гукнула весело Зоня, котрої серденько не вміло з гнївом довго носити ся, — панчоху дороблю нинї, а до бабунї піду в недїлю. А тепер поцїлуймо ся хиба на прощанє — казала, обіймаючи товаришку.

— Поцїлуймо! — всьміхнула ся і собі Людка, піднесши головку в гору — і два голосні поцїлуї залунали у цьвітистім городци.


Орнамент з книг друкарні Наукового товариства ім. Шевченка - 025.jpg