Малі герої/Порохівня
| ◀ Месть | Малі герої Порохівня |
Уратовала! ▶ |
|
——————
Стояла она коло кладовища при гостинци поза місточком. З далеки виднїла густа сїть громозводних дротів, білїв бляшаний дах, чорнїли щільно попримикані віконницї. Побіч тулила ся мала вартівня, де ніч і день жовнїри сторожили невпинно. Гостинцем не вільно було туди борзо їхати, а на ніч і зовсїм єго замикано з остраху перед яким випадком, що міг би зажечи порох на складї. Звожено єго тут дощевими весняними днями в чорно помальованих скриночках. Хлопцї все те добре помічували, бо-ж і ся порохівня і війско не мало їх цїкавили. Від коли стали у них будувати касарнї, звозити порох і армати, копати шанцї, не було їм сидженя дома — в них стільки й роботи, що вилїзти на гору та позирати на сю таємничу будівлю, на ті підземні ями і горбки, що здалеки лиш неначе муравельники визирали понад землю. А вжеж цїкавив ся сим і Юрко Соколик, бо пасав худобу якраз коло порохівнї. Корови скубуть траву на стрімкім горбі, а він приляже на землю, та глядить цїлими годинами на жовнїра, що машерує перед касарнею.
— І на що се стільки пороху тут навезли? — питає бувало.— Стріляти хлопче.
— А чого-ж стережуть єго так ревне, нїхто певно не вкраде, як і вкрасти? мури грубі, дах желїзний, віконницї позачиняні, куди там і добути ся!
— Та се не від злодїя стережуть — відказують єму — а від огню.
— Бо й що би? — питає цїкаво Юрко.
— Що? одна іскорка сюди, а цїла порохівня вилетить в гору.
— Йой! — скрикує хлопець, отворивши з диву губу, — тож би тріскоту було, гей! гей! А то в моздїри лиш трохи єго, а який гук, як вистрілять, — горами лунає! І куда-б то летїла та навіджена порошня? — міркував. В гору? А не знать, чи би упала просто в дебру, чи перекинула ся на той бік у місто? Варта ту кумедию побачити! Отак далеко втечи і звідтам на все дивити ся! А страху було-б межи людьми, страху! страху!
Таке роздумував і нинї, лежачи ранком в траві. Гей! Лиса, а ти куда? — зірвав ся зганяти корову з гостинця, де якраз запорошило ся від возів, що повертали з міста. Заторохкотїло на дорозї і втихло. Один віз пристанув.
— Гов! — кричав сидячий на нїм до товариша спереду, — заждїть, Павле! чи не пукла вам бочка, щось ллє ся з воза!
Перший озирнув ся позад себе.
— Пек ти! — закляв, злїзаючи на землю.
— А що? — питав другий, і собі висївши.
— От раз шкода! вся мазь піде на марне — бідькав ся Павло.
— Випав чіп?— Не чіп, а такой обруч пук, і бочка розлїтає ся. А то-м си наробив! ще кукурудза в мішку замочила ся, — стогнав, вибираючи з воза зерно.
А мазь собі текла вузкою струєю до рова.
— Шкода мази та шкода бо і воза, не домию дома, як залипне, хиба лиш обручі здійму, а се вже най пропадає, казав, кидаючи гінти́нє[1] у рів. Ось нещастє! бодай же тя! Повнїський віз наляло, до дому нема що везти, най до решти спливе.
Він здіймив драбину з воза і перехилив єго понад рів.
— От і заярмаркував ся нинї! будуть мали чим жовнїри паркан смарувати, а менї мов вкрадено гроші з кишенї! Цур ти! не даром заяць дорогу з рана перебіг, — говорив — а витерши віз, затяв конї і поїхав.
Жовнїри нїчого не бачили, а мазь поволи наливала кітловинку по самі береги. Юрко дивив ся з горба на усе.
— Жаль, що не маю якого черепка, взявби-м трохи до дому — думав — придала би ся батькови.
— Яка чорна, аж вилискує ся! на жару тає щораз більше, гей чорна вода вже стала, не тяжко, щоб і не запалила ся від сонця! Гарний був би фаєрверк! страху много, а шкоди нїякої — вітру нема, та й жовнїри побіч, — угасять, до порохівнї не дійде. Посмитрю, чи нема де сїрників в камизоли, — і став шукати по кишенях.Мав їх при собі, бо нераз лучало ся розкласти огонь у поли, упечи бараболь.
Поглянув на сонце, доходило полудне.
— Тра худобу гнати, та вперед ще запалю мазь, побачу, як горіти ме — казав до себе. — Відтак спустив ся в низ у рів, де мазь ще не дійшла, виймив кусень паперу з кишенї, шарнув сїрничком о пуделко, запалив папір і кинув у струю. Ясна поломінь заграла над чорним потоком, огниста стяжка повила ся ровом. Юрко не ждав довше.
— Тепер тїкай, небоже, заки побачуть з порохівнї — подумав — з долини і так лїпше буде видко, най лиш огонь загорить на цїлім просторі! І він, безжурно погукуючи на худобину, збігав по камінистій збочи гори домів.
Міский годинник видзвонив полудне. На ринку пусто, спека не заохочувала нїкого до проходу, усї шукали холодку в мешканях. Знечевя полудневу глушу перервав понурий голос дзвону, а в слїд єму понесли ся протяжні звуки стражацкої трубки. Горить! роздало ся тревожно по містї, і вмить ринкова площа зароїла ся цїкавими.
— Де? де? — питали, глядячи кругом. Зза гори підносив ся чорний клуб диму, з вежі добачено і поломінь.
— Боже! коло порохівнї, ми пропали! — ридали мешкаючі в тій сторонї, що якраз повертали з поля до дому. При студни наливано бочки, а за часинку дві сикавки гнали стрілою ід кладовищу. А дим все стовпом нїс ся в гору, а дзвін і трубка на випередки мішали свої зловіщі тони. Смертельна тревога повисла над містом, всї ждали чогось страшного…
А небезпеки такої великої і не було. Розжарена мазь доплила аж до містка побіч касарнї і вмить сухе поруче, недавно облите смолою, і пліт, що огорожував кладовище, станули в огни. Но не тревало і чверть години, а вже жовнїри самі угасили поломінь, а сикавки, і не здержуючи ся, завернули в місто. Та хоч сим разом нїяке нещастє не стало ся, начальник сторожі огневої а ще більше капраль з касарнї не мало сердили ся на псоту, яку їм хтось утяв. Чи нароком підпалено мазь? жовнїри не видїли — а нїхто не признавав ся. Чейже сама від себе там не взяла ся — хиба з пастухів котрий зробив сю псоту.
— Коби я дістав єго тепер в свої руки — грозив капраль — мав би ся гаразд!
Не красше обіцював малому виновникови і інспектор полїциї.
А він, що був усеї подїї першою причиною, сидїв, спокійно обідаючи, дома — певний, що порохівня від єго штучки не вилетить ще нинї в воздух. За мало мази! всьміхав ся сам до себе, навіть поломіни не було видко. Як би так в ночи се зробити, було-б на що подивити ся! Спробую колись, казав, з другими хлопцями спробую…
До хати ввійшла стрийна, що мешкала коло кладовища. Не здоровкаючи ся, так і впала задихана на лавку.
— А то-м вам, людоньки, не йшла, а летїла з поля — говорила, захопивши віддих. — О Господи милосерний! як узріла-м огонь на горі, то сейчас ся клятуща порохівня прийшла менї на гадку.
— Ласка Божа, що на тім стало — перебив старий Соколик — а то справдї не жарти! Хоч ми осторонь, а і нам би щось дістало ся. Що то думаєте, стільки пороху на таку спеку, на кусочки рознесло би порохівню довкола.
— Та не знати, що то за відміна запалила сю мазь? — зітхала стрийна, прийшовши з остраху до себе.
— Кажуть: мазь розілляв Павло Чеверда, як вертав з міста — а зажег мабуть котрийсь з хлопцїв.
— Ой, дати-ж би єму, як слїд, за таку пустоту, дати! — аж скрикнула з негодованєм жінка. — Я сама, хоч би се й рідна дитина, не пожаловала би бука, вже би другий раз сотного наказував не йти туда.
— Ваша правда — відозвав ся старший брат Юрка — раз штука удає ся, а то, не дай, Боже, вітру — цїле місто пішло би з огнем, плоти сухі і трава загоріла-б на таку спеку. Будуть тепер добре стеречи жовнїри наших пастухів.
— Може ще й пасти закажуть на горі — промовила Соколиха, пораючи ся коло печи — тодї хоч камінями годуй худобину, і так всю пашню забрали під ті кляті касарнї. Як би зловили того, що нинї підпалив, а добре вкарали, мали-б другі пострах, та ба! шукай вітра в поли.
— У містї розповідають, що Остапа Сенькового замкнули в арештї — сказала сусїда, входячи в хату.— Або се він запалив мазь? — спитали всї.
— Нї — вирвало ся несамохіть Юркови, що доси мовчки прислухував ся розмові.
— А ти відки знаєш? він, чи не він, коби тебе там не було! — гримнув батько. — Як всадили, то й посидить, най худоби пантрує[2], не збитків. Юрко стих, а сховавши кусок хлїба за пазуху, пігнав на пасовиско.
Маркотний ішов під гору, згадуючи товариша, що може і справдї сидить невинно в арештї.
— От, здавало ся, така дурниця, а тільки, лиха задля неї — думав, потріскуючи батогом. — Та коби хоч громадї пасовиска не відобрали, нїде би пасти сї дві коровицї! Отось наробив, Юрцуню, докоряв сам собі, бючи ся кулаком по чолї.
А що, як би признати ся? випустять Остапа і пасовиска не возьмуть. Всадять тебе на день, або вибють пан капраль, тай по всему!
Зимний дрощ струсунув єго тїлом. Ага! а як се всьо витерпіти?, аж тряс ся цїлий на саму згадку кари, що жде за псоту. Болїти ме шкіра, тай ще тато дома надоложуть. А Остап за віщо дурно терпить? громадї завіщо пасовиско відпаде? Може піти сейчас до касарнї і признати ся, казав до себе, позираючи в сторону вартуючого жовнїра. Боже, як страшно! колиб не Остап і не пасовиско, не признав би ся!
— Нї, іду, най і вбють! — рішив, зриваючи ся з місця. — Гей! Гриню! — крикнув на товариша з паші, — попантруй но мої корови, духом верну!І сьмілим кроком звернув в сторону домику, де мешкав пан капраль. Сїни були відчинені. Юрко увійшов. На стїнї висїли три рушницї і довгий батіг, з тоненьких ремінцїв уплетений. Під Юрком захитали ся ноги, вхопив за одвірок, щоби не впасти.
— Застрілять з отсеї фузиї! — майнула страшна гадка.
— Хто там? — почулось з покою.
— Се твоя й смерть! — зойкнув хлопець, як не час було надумувати ся. Грізна стать вусатого жовнїра неначе виросла перед ним з землї, жиласті руки вхопили кріпко за обшивку. А тобі чого? бісурмане! гукнув з усеї сили над застрашеним Юрком.
— Та я… я… прошу пана… — почав сердега, а в горлї немов щось здавило.
— Говори! бо…
— Та я, прошу пана… затим, щобисьте пустили Остапа з арешту і не брали пасовиска громадї!
— Здурів хлопець! — крикнув, не понимаючи нїчого, капраль і звільнив обшивку.
— Се я підпалив рано мазь в рові — вже свобіднїйше докінчив Юрко — а тепер карайте! — і як довгий повалив ся до ніг страшного судиї.
