Малі герої/Боягуз
| ◀ Китичка фіялок | Малі герої Боягуз |
Месть ▶ |
|
Другий ось лишь день, як опала повень Днїстрова, що недавно цїлу околицю перемінила в непроглядне озеро. Та й ще ріка не втихомиряєсь, розгукані жовті филї бють сердито о береги, накипають брудною піною, розсипують ся перлистими бризками по камінистій ріни.
Сонце палить, та легкі хмаринки на сходї віщують насуваючу бурю. На пасовиску, що прослало ся здовж ріки, дрімає лїниво товар над замуленою травою. Громадка хлопцїв, пастухів, присїла під лозами, шукаючи захисту від соняшних лучів.
— Скучно так сидїти — каже Андрій — ходїм бавити ся.
— А чого би? — питають другі.
— Давай, колесом підемо — радить Стефан — і три пари ніг замахали наче вітрак травами поміж худобу.
— А ти, Марку, такого не втнеш? — гукають на товариша, що лежить неподвижно на ріни, засунувши широкий капелюх на очи.
— Не хочу, легко вбити собі тернє — відказує байдужно.— Ади! який делїкатний! — засьміяли ся Андрух і Петро.
— Звісно, мамин син! — докоряє найгірший пустун, Стефан. — А ми, хлопцї, на конї! хто кого пережене! — крикнув, хопивши ся за гриву сїрої коняки, що якраз піднимала ся з землї.
— Віо… о! сива! — вигукують малі рицарі і мчать на випередки, розганяючи полохливі вівцї та барани. Облетїли кругом пасовиско раз і другий.
— Не мучили бисьте скотини — промавляє Марко, позираючи на їх шалену їзду.
— Не твою мучимо! — відрізує Стефан, а скинувши одїж, кличе: Тепер, товариші, у воду! Перепливім на другий беріг, адїть! сама филя несе.
Хлопцї здержують ся на хвильку, страшно пускати ся в отсе гучне море, може пірвати на дно. Та бач! Стефан вже в половинї ріки, ще й пригукує: За мною, братя! За отаманом, козаки!
Петро і Андрій хапають ся кіньского хребта і собі скачуть у воду. Сердито бє филя боками, міцно держать ся хлопцї гриви. Аж дишуть конї, прорізуючи розбурхані вали, — лячно декому, та мовчить — удає зуха. Ось они і на другім боцї. Не так страшно оно, як думали!
Відпочивають на сонци, стріпують з себе набризкані каплї.
— А той боягуз нї ворухне ся там! — кличе Стефан, показуючи на Марка, що дальше спокійно лежить під корчем. — Пішлїм єму дарунок! ану, хто досягне єго звідси!
Град дрібних камінцїв перелетїв понад Днїстер і посипав ся просто на простягненого хлопця.— Цур вам! — скрикнув з болю Марко і відсунув ся осторонь у траву.
— Марку! Марочку! — несе ся протяжно з другого боку. — Хлопець, а боягуз! Сором! Мамин син! Сховай ся за мамин фартушок! До баби на печ! — чути пискливі голоси товаришів.
— Вертаймо! — закомендеровав Стефан — і знов заплескали жовті филї, заревіли довкола трех їздцїв. Стефан пускає ся гриви і скаче у воду. Гу! як зимно!
— Ти що робиш? — кличуть другі.
— Купаю ся — відказує Стефан, а спохвативши хвіст коня, починає всїлякі штуки. Хлопцї і собі злазять в ріку і вже побіч коний допливають до берега…
— Спробуймо ще раз такого гуляня! — заохочує Стефан товаришів.
— Не все вдає ся штука — каже Марко, підводячи ся з землї. — Гляньте, які стали конї! Ще заслабне худобина.
— Мовчи, боягузе! — зверещав Стефан — такому героєви, як я, нїчого не страшно — а ти сховай ся за корч і стій, коли боїш ся дивити у филюючу воду. І знов, як стій, бухнув у струю, прямкуючи до противного берега. За ним почвалали два другі, щоб і їх не названо боягузами. Сим разом плили, вчіпивши ся за кіньскі хвости.
— Спробуймо плисти нурком попід спід — каже Стефан — і щезає у зеркалї води.
— Гей! уступай! — почув ся голос зі сплавів, що де не взяли ся на скрутї ріки. Петро і Андрій мерщій вихопили ся на конї і завернули. Стефан піднїс голову спід води і витяг руку, щоб ухопити ся силнїйше, та вже запізно. Мов стріла надлетїв, гнаний филею, сплав просто на хлопця — керманич не в силї єго задержати. Зіпяв ся, ударений в бік, кінь, а скажений з болю, відкинув далеко малого їздця. Глубокий вир закрутив ся над Стефаном. — Втонув! — скричали з берегу Петро і Андрій і взяли ся бічи у село.
Та бач! Марко вже не за корчем. Він митю мече ся у воду і правцює до місця, де щез товариш. Єго жиласті рамена справно розрізують бурливі вали, що намагають ся єго подолїти. На часинку щез під водою, та ось знов виринув — в руках у него Стефанко. Хвилька — а будуть оба на березї. Но ось два нові сплави один побіч другого садять просто них. Боже! дай сили! Шепоче Марко, тягнучи за собою товариша, що усею вагою повис єму в руках. А сплав туй туй злетить на него! Втїкати, нема як! Він послїдними силами кидає Стефана на трами, а сам, приголомшений страшенним ударом в бік, поринає у жовту струю…
Єго уратовали керманичі. Що відтак дїяло ся з ним, не тямить. Коли наконець очуняв, найшов ся на постелї в хатї. Вже смеркало. Знадвору доходив шум вітру, що висвистував свою пісоньку по вузкім коминї, о вікна били грубі каплї осїнного дощу. Довкола було темно, лиш на припічку жевріло погасаюче вуглє і підмальовувало червоною краскою почорнїлі ікони на стїнах. З домашних крім старої бабусї, що постогнувала на печи, не було нїкого.
— Як довго лежить він тут? — роздумував Марко, здвигаючи ся на руках. Пекучий біль в правім рамени нагадав єму цїлу подїю над рікою.
— Боягуз! — усьміхнув ся до себе. Та вмить знов обезсилена голова опала в зад, повіки мов оловяні стали замикати ся, рука повисла з постелї.
Двері сїнні тихо відчинили ся, і на порозї вказала ся стать хлопчини. В вечірних сумраках годї було єго добре розглядїти. Хлопець підсував ся нишком до постелї, глянув в блїде лице Марка, відтак імив єго руку і понїс з почестию до губ.
— Ти герой! ти! ти! — шепотїв пристрастно — ось тобі за мене!
Під дотиком теплих губ Марко прокинув ся, простягнув руку, щоб задержати малого гостя, та не встиг. Попри печ майнула лиш в сяєві жару ясна головка і щезла в сутїнках. Рука Марка доторкнула чогось зимного на постелї. Він піднїс предмет до сьвітла і розпізнав прегарний ножик з двома вістрями і сверликом. Такий ножик мав один лиш хлопець в селї — збитошник Стефко.
