Малі герої/Малий Гуцулик
| ◀ Задля рідного слова | Малі герої Малий Гуцулик |
Збунтована шістка ▶ |
|
Звинно, як дика коза, спинав ся він на стрімку гору, що виросла понад шумлячим Черемошем. Єго струнка стать в короткім киптари, широкім брили і легоньких личаках лиш маяла по вузкій стежинї. Там низом під горою котить сріберний Черемош свої зимні филї, а лучі вечірного сонця золотою стяжкою плигають по колибаючім ся плесї. Малий Гуцулик жваво ступає вперед. У него в руках сукатий костур, в шкірянім чересї гарно вирізуваний топорець. За ним іде товариство, зложене з двох старших панів і панї, молодого панича, двох панночок і хлопця лїт десяти. Се гостї, що приїхали з міста, побачити гори, налюбовати ся красою карпатскої природи. Данило їх проводирем. Мовчки ступають усї; дорога важка для паньских ніг, звичайних ходити по рівних міских хідниках. Врядигоди приставкують відотхнути і поглядїти в низ. Ах! як то глубоко! аж в голові крутить ся! один схиблений крок, і смерть жде тебе в зимних водах Черемоша. Лиш Данило, син тих гір, мов і не чує утомленя.
На малій рівнинцї в половинї гори здержують ся, щоби відпочати. Пани розпускають парасолї, панї виймають закуску з кошичків. Данило сїдає осторонь від них на широкім камени, що повис над роззявленою деброю. Сидить неначе на кони і вимахує топірцем. Пани розмавляють між собою. Гуцулик розуміє їх, хоч они й не по руски говорять.
— Ту мабуть — каже старший з панів — мав скривати ся славний опришок, Добош, що то довгий час був пострахом Косівщини. Гуцули оповідають, буцїм в сїй горі ховав він свої скарби, добуті рабунком. У них він героєм.
— Гарні в них герої! — засьміяв ся злобно молодий панич о тонкій шиї і блїдім лици. Та они всї мають вигляд опришків, і я не відважив би ся хоч би з оттим малим пускати сюди сам ночию.
— Ах! ті Русини справдї нї істориї, нї лїтератури не мають! — запищала нїжна панночка, глумливо підносячи губи. — Такі опришки, як Добош — такі варвари, як козаки — се їх богатирі, а такий хлоп, Шевченко, у них найбільший поет. Куда їм і рівнати ся з нами! Ми маємо цїлі лєґіони славних вождів, що проливали кров за відродженє вітчини, сотки ще славнїйших писателїв і других артистів, що добули нам сьвітову славу.
— Я помітила — відозвала ся старша панї — що ті Гуцули дуже лакомі на гроші. Ось вчера за кілька склянок молока там в долинї казала собі якась жінка добре заплатити.
— О! они здирають нас, де можуть! — перебив панич — а ще як знають, що мусиш заплатити, бо нїде нїчого не дістанеш, хоч гинь. А були ви коли в їх хатах? Бруд по колїна, нїкуди й ступити. Сего не доводилось менї бачити між нашим простим народом!
— Що ти рівнаєш сих до наших! — з негодованєм закликала знов панна. — Се звичайно ще дикий, зовсїм некультурний нарід і таким через своє лїнивство по вік остане.
Данило сидить осторонь і слухає. Єго густі брови грізно здвигають ся над темними очима, губи затискають до крови, а рука щораз завзятїйше вимахує топірцем. В єго серци накипає жаль до сих ось людий, що прийшли на єго рідну землю зневажати єї синів. Він глядить на дївчину і знов у пропасть.
— Таке слабе, а таке лихе на язик — думає — одною рукою швирнув бим єї там в низ, кісточок би не позбирала! Пек ти! — спльовує, що така гадка прийшла єму до голови — ще би марою страшила наших людий по ночех. Оттак лишити їх ту, а самому стрибнути в бік до села, най шукають дороги, коли такі мудрі! Та нї! наймив ся, треба довести — сказали би, що Гуцул зрадливий. Чи правда все оно, що сї ось на нас наговорили? — зітхає хлопець. — Не знаю, де менї і знати неписьменному. Коби був учив ся, то відрубав би їм не так! Но єму сердезї годї було вчити ся, коли дома нужда, ще й татови колода в лїсї ноги поломила, змалку вже треба було на хлїб робити. Та мабуть не всї такі дурні як він, таж з їх села вчать ся хлопцї в школах ген аж в Чернівцях. Гуцули ще не вся Русь! А той панич, що є тепер в єгомостя, має стільки книжок і читає з них по руски такой людям, що аж плачуть бувало. Мусять мати і они своїх героїв, бо-ж не дармо згадують в піснях про якихсь то богатирів, мусять мати, він чує се своїм придавленим серденьком, що і поза ними славна подїями минувшість! А гроші здирала з панів хиба стара чарівниця Каргутиха, а другі беруть, як слїд. Годї-ж бо й свою тяжку кервавицю давати дурно, у них і так не богато достатків, худоба сего року вигибла, вівсик град вибив…
Пани відпочали, встають до дальшої дороги. Встає і Данило зі свого камінного коня, веде дружину аж ген під сам шпиль велитньої гори. Він нароком вибирає тепер що найприкрійші стежки по котрих сам легко і швидко мчить ся. Та прочі не в силї єго дігнати. Они пристають, совгають ся по дрібних камінцях, що вкрили збоче гори, панї і панич викрикують пискливо на кождій більше стрімкій скрутинї.
— Ади! які відважні — глядить на них з погордою Данило — знать они лиш на язики такі герої! Великий хлопець, а боїть ся ногу поставити! І з таких то слабодухів виростають їх богатирі…
Дальша дорога стає рівнїйшою. Пани починають сьпівати, но уривають задихані, станувши на самім шпили. Прегарний вид розікрив ся на синий Черемош і ланцухи околичних гір.
— Що за чудова країна! — чути голоси одушевленя. З полонин понесла ся пісня вівчаря. Чужинцї слухають в задумі тужливих звуків, лунаючих горами.
— Гарна пісня! — хвалять — лиш така сумна…— Як наша доля — думає Данило — і він гордим зором поводить довкола, немов пишає ся красотою своєї землї.
— Ах! — скрикнула панночка, що стояла край дебри, де бистрий, гірский потік шумів по камінях. Єї капелюшик упав якось в низ і котив ся по стїнах прогалини. Та ось митю, відкинувши топорець, збігав вже Гуцулик в долину, і заки пани очуняли з тревоги, стояв при них з капелюхом в руцї, неначе й нїчого не було.
— Зух хлопець! спустити ся в таке пекло! — дивував ся панич, поглядаючи в яр, в котрім шуміло і клекотїло, як в справдїшній чортівскій печері.
Малий хлопчина показував вітцеви топорець Данила.
— Містерно вироблена штука! — став старший пан обзирати вирізки — чи то ти робив, хлопче?
— Я сам — відказав Данило — у мене дома ще два красших. Та се простенькі всї. Коби ви побачили, які топірцї і пістоля вирізує старий Мардас, є на що подивити ся!
— То межи вами правдиві артисти — говорять пани — а хлопчина не попускає з рук гарної сокирки.
Стали сходити з поворотом коротшою стежкою і ось небавом опинили ся на широкій доріжцї, що простувала у село.
— А чи не продав би ти нам сего топірця? — поспитав старший пан — заплатимо тобі добре — і простягнув срібний риньский Гуцуликови.Данило мов не чув. Він глядїв просто себе. Перед ним виднїло єго рідне село, сповите сяєвом заходячого сонця. Ширококрилий орел шибував горою понад верховіття дерев, ген-ген в долинї на лїво блищав трираменний хрест деревляної церковцї — з полонин звенїла протяжним гомоном гудьба тримбіти. Він глубоко потягнув грудьми вечірний легот, що залїтав з Черемоша і промовив: Топорець возьміть собі даром, покажете тим панам в містї, най знають, що і Гуцули не такі дурні, як они думають. А ось вам гроші, котрі ви дали передше — говорив, витрясаючи з череса срібняки — не возьму їх від тих, що зневажають мій нарід. Не дуже й ми лакомі на них! За молоко обдерла вас стара Каргутиха, зайшла циганка, не Гуцулка. А ви, пани, знайте: бідні ми лиш і пригноблені, тому і темні, та коби нам змога вчити ся, як треба, в неоднім перегнали би ми вас мудрих і відважних. А тепер прощавайте! ся стежка веде вже прямо в село.
Він махнув широко брилем по руцї, що витягала гроші, і заки товариство отямило ся з дива, щез між кущами ялівцю поза горою; лиш чутно було, як падали, потручувані личаками, камінцї, та звенїли розсипані гроші, що котили ся на дно шипучого потока.
