Малі герої/Задля науки

Малі герої
Віра Лебедова
Задля науки
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Руске товариство педаґоґічне, 1899
XII.
 
Задля науки.

Зимовий вечер. Блїдо-зелена лямпа нїжне сьвітло розсїває по невеликій комнатцї. Гарні, богаті опони мягкими фалдами опали понад вікна і двері. З золочених рам визирають по стїнах веселі картини, серед пушистого килимка над дїточим ліжечком красує ся образ Ангела Хранителя. В малій шафцї лежать в поличках пишно оправлені книжочки з молодечої лїтератури. Цїла обстанова показує на заможність єї властителїв.

На дворі мороз-метелиця, — та в комнатї так любо і тепло! Спущені занавіси віконні немов відокремили єї від холоду внїшнього сьвіта. При столї, закиданім паперами і книжками, сидить хлопчина лїт чотирнайцяти. Очи впялив в отворену перед ним граматику, та думки малого школяря линуть десь далеко поза стїни дому, а фантазия обрабляє гарнїйші мабуть річи, чим латиньскі деклїнациї і грецкі вправи, бо на личку являє ся від часу до часу весела усьмішка. Ще разів кілька заглянув в книжку, перелисткував дві, три картки і, зївнувши широко, відложив єї знеохочений на бік.

— Що за нудь отся наука! — шепнув сам до себе, красше-б прочитати менї Верного: „Таємничий остров“, або побавити ся з Сильвою в доміно. Най лиш відійде єї учителька. Тимчасом спечу собі каштанів, говорив, виймаючи їх з шуфлядки столика. Маленьким ножиком став обрізувати навершки, відтак, присївши перед печию і насунувши жару, накидав каштанів. Голосні вистріли залунали в тихій комнатцї, червона грань пирсла на хлопця. Мерщій примкнув дверцї. Коби хто не прийшов! — шепнув, а то гнївати ся муть за се, грань може спалити підлогу або килимок. Та мабуть почули такой, бо занавіса відхилила ся, а в порозї станула мама.

— Вже вмієш лєкцию, Сергію? — спитала; при пану професорі не конче йшло гладко здаванє.

— Ще лиш задачу написати і стишок вивчити — відповів хлопець, піднимаючи ся борзо з землї.

— Чомуж бавиш ся тепер місто писати? Памятай, щоби до вечері все було готове, — знаєш, татко не люблять, як дрімаєш відтак над книжкою — докинула мама, виходячи з комнати.

Сергій виймив з жару спечені вже каштани, а перекидаючи з одної долонї в другу, висипав в хустинку на ліжочко. — Най стигнуть! а тепер ще та задача — казав, шукаючи за пером між книжками. — Десь пропало! нема чим писати, пожду, аж Сильва скінчить лєкцию, пожичу у неї. Ах! коби вже скорше малі вакациї, хоч три днї не треба би ходити до школи і вчити ся — зітхав, обираючи каштани.

До комнати вбігла сестричка.

— Пішла твоя учителька? — питає Сергій.

— Пішла, тепер вже я зовсїм свобідна, все на завтра вмію — говорила Сильва, забираючись і собі до горячих каштанів.

— Стрівай, покажу тобі прегарну книжку з образками — сказала по хвилцї — принесла менї єї панна Оля.

Незабавом сидїли обоє при столї і, заїдаючи каштани, листкували велику, ілюстровану всемірну історию.

— Хочеш, заграємо в доміно — намавляв Сергій, коли переглянули всї картини.

— Красше в варцаби, в доміно так нудно — просила Сильва.

— Най буде! — пристав братчик, виймаючи з шафки варцабницю.

Дїти потонули в грі, лиш знадвору инколи загудїв вітер о угли дому, або з далеких комнат долетїла розмова домашних. Сильва мовчки пересувала варцаби, Сергій посвистував собі стиха під носом.

— Виграв! — закликав, убиваючи сестрі послїдню матку.

— Ой, справдї — засумовала ся Сильва — я зле зробила, що передше не забрала твоїх двох, а могла…

— Пропало — сказав Сергій і встав від гри. — Не знати, чи борзо буде вечеря, я вже голодний, і спати хоче ся.

Сильва глянула на годинник.

— А се зовсїм і не пізно, осьма доходить. Татка може ще й нема з міста.

Они перейшли до їдалнї. Татко вже були, та писали якийсь лист в своїй канцеляриї. Сильва помогла мамі накрити стіл. За часинку сидїла цїла семя при вечері.

— Зимно менї — промовив тато — сильний бере мороз на завтра, такого сеї зими ми й не мали. А ви, дїти, лєкцию вивчили?

— Я вже, татусю — весело скрикнула Сильва — панна Оля лиш відпитала мене і задачу поправила.

— А ти свою написав? — ввернула ся мама до Сергія, що неспокійно крутив ся по кріслї. Хлопець спаленїв. Він аж тепер нагадав собі, що задача не готова, а стишок не вивчений.

— Я не мав пера, десь запропастило ся — шепнув, спускаючи очи на таріль.

— Чомусь не сказав перед вечерею, — відозвала ся Сильва, — я була би тобі своє пожичила.

— А що-ж ви доси робили в Сергієвій комнатї? — спитала мама.

— Оглядали історию і грали в варцаби, но я не знала, що Сергій лєкциї ще не вивчив — я застала єго, як обирав каштани — оправдувала ся Сильва.

— Гарно, хлопче, пильнуєш науки! — став гнївати ся тато — а то вже за два тижнї і конець курсу, не знати, яке принесеш сьвідоцтво. Як дальше так будеш занедбувати ся, то на конику, якого я обіцяв тобі, мабуть хтось иньший поїде. А тепер йди, небоже, писати — ти, Сильво, пожич єму пера.

Сергій, і не кінчаючи вечері, забрав ся з їдалнї. За ним увійшла Сильва з пером.

— О! ти вже своє, як бачу, найшов? — промовила.

— Де? — оглядав ся кругом Сергій.

— А ось яке велике лежить на книжцї, добре ти й шукав! — засьміяла ся, показуючи згубу.

Сергій завстиджений вхопив перо і зошит. Сильва вернула до родичів.

Сидїли в сальонику. Мама переглядала лїтературну часопись, татко, закуривши, ходив по комнатї. Сильва, винявши якусь робітку, і собі присїла коло стола.

— Чого се наш Доґ так нинї гавкає? — заговорив згодом тато, наслухуючи.

— Мабуть не випустили єго з буди — відповіла мама. — Іди но, Сильво, до кухнї, скажи Стефанови, най подивить ся до Доґа.

Щораз завзятїйше витє долїтало з долини. Сильва не вертала. Тато підійшов до вікна в другій комнатї, що виходила на подвірє.

— Щось там стало ся — мовив — всї слуги стоять зі сьвітлом при будї.

Саме в сїй хвили почули ся голоси з кухнї, і Сильва вбігла до сальонику.

— Стефан каже — розповідала стревожена — що в будї хтось сидить!..

— Може злодїй закрав ся — сказав тато і, накинувши футро, зійшов по сходах в долину. В сїнех наткнув ся на сторожиху.

— Прошу пана — говорила — там найшли якогось хлопця!

Пан Дормут приступив до громадки, що окружила буду. Між ними стояв невеличкий, блїдий хлопчина в лїтах Сергія. На собі мав студентский мундурик, та старий мабуть дуже і тоненький. Хлопець аж посинїв з зимна і дрожав на цїлім тїлї трохи і зі страху, бо всї довкола грізно споглядали на него, а Стефан і сторож присунули ся близенько, немов побоюючись, щоби їм не втїк.

— Що ти робиш тут, хлопче? — спитав пан Дормут, перепхавши ся поміж цїкавих.

— О пане! — скрикнув хлопець крізь слези — не давайте мене на полїцию, я не злодїй, я лиш сю ніч хотїв тут пересидїти, бо не маю де захистити ся.

Стефан і сторож глумливо покивали на се головами — жінки милосернїйшим оком глянули на малого.

— Ходи за мною — розказав пан Дормут — в хатї оповіш нам свою історию! І він, пускаючи хлопця передом — став піднимати ся сходами в гору. В кухни ждала Сильва з мамою.

— Приводжу вам гостя — промовив пан Дормут до жінки.

— Борис! — почув ся нараз голос Сергія, що зацїкавлений визирав зза дверий.

— Сергій! — скрикнув і собі хлопчина і завстиджений рванув ся мов до утечі.

Та панї Дормут спинила єго.

— Стрівай! хлопче, як бачу, ви знакомі зі собою!

— Се мій товариш — заговорив Сергій, виходячи на середину. — Відки взяв ся ти тут так пізно?

— О тім сейчас дізнаємо ся, а мамуся пошукає тимчасом для нашого гостя вечерю — сказав татко, ідучи з дїтьми в комнату.

Борис, збентежений новим своїм положенєм, не знав спершу, як і повернути ся, но пан Дормут посадив єго побіч себе і щиро став розпитувати про все. І ось хлопець, осьмілений і огрітий теплом родинним, яке тут повіяло на него, начинає свою повість.

Родом він з села, три милї відси. З малечку вже полюбив науку, рвав ся до неї усею дїточою душею. Все був першим в школї, що року з нагородою пильности вертав з попису.

Та сього було єму за мало, до ширшого зітхав він сьвітла, до яснїйшої правди! Він чув, що за єго рідним селом, за тими ріками і горами ще дальше простирає ся сьвіт, ще иньші живуть люди! І він забажав пізнати той сьвіт, тих людий, забажав між ними шукати долї, наукою здобути єї собі і другим. І він пішов! Найшли ся добрі люди: сьвященик і учителька, що помогли бідному хлопцеви дістатись до ґімназиї. Родичам годї удержувати єго в школах, дома ще шестеро дїтий крім него. Три роки жило ся єму несогірше, хоч часом і не доїв як треба, та мав бодай теплий кут у своячки учительки, а з лєкциї убирав ся і куповав книжки. Тодї я навіть придбав собі Кобзаря Шевченка з ускладаних гроший — говорив Борис радісним тоном, оживляючись чим раз більше — на вакациї читав я хлопцям в селї — в рік мусїв продати — докінчив сумним голосом…

Сильва слухала незвичайно уважно, Сергій запхав ся в темний кут, так що лице єго годї було розглядїти.

— Як же четвертого року проживав ти? — допитував пан Дормут, коли Борис замовк на хвилю.

— Ой, сего року не сприяє менї доля — начав знов хлопець — єґомость померли, учительку перенесли десь далеко — і так стратив я 8 зр., що они місячно для мене сполом складали. До бурси спізнив ся з поданєм, бо думав, що буду на станциї, де і передше. В лїтї ще пів біди, бодай не зимно і можна вчити ся в городї, бо в шевця, у котрого мав я кут на ніч, годї було працювати! З дому присилали менї деколи якої садовини чи городовини, та й ще що тижня два бохонцї хлїба і 20 кр.

— Із того ви жили? — дивовала ся Сильва. Панї Дормут усьміхнула ся мимохіть, жалісно глядячи на малого оповідача, зір тата полинув в куточок, де мовчки сидїв Сергій.

— Так, тодї ще жило ся — розказував Борис — та знов спало нещастє! Паньство, у котрих мав я дуже добру лєкцию, виїхали недавно. Через ті заспи і морози не був нїхто від нас в містї, нї гроший, нї хлїба не привезли. Кілька разів змітав я снїг з улиць, перебраний в старий сїрак, бо в мундурку якось нїяково було, та опісля не хотїли брати, що я заслабий. Осталась менї одна лиш однїська лєкция, а то ще нинї рано казав швець вибирати ся, коли не можу платити. От я і загадав де в каменици переночувати і зайшов несьвідомо тут. Зразу сховав ся був в комірцї під сходами, та сторож нагнав з вечера, — відтак влїз я крадькома у буду. Був би і переночував, колиб пес не став гавкати.

Настала довга мовчанка.

— Їдж тепер, хлопче — завізвала панї Дормут Бориса. Той не дав ся довго просити, такої вечері він ще з роду не їв.

— А деж твої річи і книжки? — відозвав ся з кутика Сергій.

— Річий в мене не богато, і ті задержав швець за комірне — а книжки ось тут, — казав Борис, відхиляючи мундурик, в котрого кишени містили ся єго зошити і зо дві книжки — більше їх нема.

— А лєкцию на завтра вмієте? — цїкавила ся Сильва.

— Вмію, в школї на павзї зробив я грецку препарацию, стишки вивчив по дорозї, заглядаючи до книжки і повтаряючи в думцї, задачу написав у одного товариша. Спокійний піду завтра до школи — говорив цїлком вже безжурний — не дуже то і потребую вчити ся дома, бо в школї добре уважаю, ще й товариша одного підучую.

Сергій ще глубше запхав ся в куток софи, мама і тато перемінили ся поглядами.

— А що-ж ти дальше задумуєш, хлопче, робити? як проживати-меш? — спитав пан Дормут, залюбки спозираючи на синового товариша.

— Як Бог дасть! — мовив Борис. — Може пришлють менї сими днями хлїб і кілька десятаків, то поверну до шевця — може яку лєкцию роздобуду! Ще би лютий, март — а там вже і на дворі мож пересидїти. Коби здоровлє і трохи розуму в голові, вибю ся через сьвіт.

— І побідиш! — закликала, зворушена єго вірою, панї Дормут.

Годинник прозвонив одинайцяту.

— Час нам спочати! — сказала, встаючи — ти, Борисе, місто в будї з Доґом переспиш сю ніч з Сергієм, а завтра поговоримо о твоїй будучности.

Сергій вхопив товариша за руку і повів до своєї комнатки. Погляд Бориса так і пав від разу на шафку з книжками — очи аж засьвітили ся єму.

— Боже! що у вас книжок! — скрикнув, отвираючи першу з гори. — Байки Ля Фонтена! — прочитав зовсїм гладко французку напись. — Знаю, знаю богато з них, від двох лїт учу ся сеї гарної мови і розумію трохи. За рік запишу ся і на анґлїйский язик, — розказував, відчитуючи написи книжок.

— Що-ж ти всю мудрість сьвіта хочеш вивчити? — засьміяв ся пан Дормут, що і не спускав з него ока.

— Хочу! хочу! коби лиш можна. Менї аж серце бє ся, коли переходжу попри книгарню і бачу там стільки гарних книжок. Тепер лиш написи вільно менї відчитувати і роздумувати відтак над ними по ночех, але колись, колись…

— Колись, як станете великим паном, то закупите всї — перебила єму Сильва.

— Не хочу бути великим паном, хочу лиш бути розумним чоловіком — відказав Борис — а вже хто чесний і розумний, не згине в сьвітї марне, правда пане?

— Правда, хлопче, — признав пан Дормут.

— А як сам зможу жити в сьвітї, — говорив дальше хлопець наче сам до своїх мрій — то других навчу всего, що сам знати-му. Моїм молодшим братям поможу в школах, другим з нашого села, кождому бідакови, що буде рвати ся до науки поможу — щоб просьвічені не бідували так гірко…

Тишина сповила комнатку. Всї мовчали під вражінєм горячих слів хлопця. А він стояв серед сего пишного паньского окруженя в старім, витертім мундурику, лиш марне личко зарожевіло тепер одушевленєм, а ясні очи глядїли десь далеко вперед, немов усьміхали ся до того великого сьвітла, за котрим рвала ся молода душа, щоб спохвативши єго, повною жменею розкинути відтак серед темряви рідної країни…


Орнамент з книг друкарні Наукового товариства ім. Шевченка - 021.jpg