Малі герої/Для товаришки
| ◀ В оборонї слабшого | Малі герої Для товаришки |
Задля науки ▶ |
|
Чим близше було вакаций, тим нетерпеливійше ожидала їх дїтвора, тим меньше заглядала до книжки, тим радше рвала ся на волю. Чи се ті золоті лучі всьміхаючого ся сонечка, чи звінкі піснї пташини в зелених гаях, чи цьвітисті луги і шумляча весело річка так бунтовали малих школярів?
Не знаю — певна лиш була річ, що в послїднї днї року шкільного нераз задумували ся они над книжкою і линули десь зором далеко, немов усьміхали ся до чарівних якихсь то мрій. Думаєте, самі лиш лїниві? О нї! вжеж нїхто-б не сказав, що Богдан і Надя недбалі дїти, а і они щось послїдними часами заглядали часто до календаря, а синий оловець хлопця радісно вичеркував кождїський прожитий день, що зближав єго до вакаций.
— Справдї гріх — говорив до сестрички — держати нас в такі чудові, теплі днї в школї над книжкою! Ах! як то тепер гарно там на селї! — зітхав — і перед єго очи виринали зелені левади, рясні садки, їзда верхом на конику, воженє лодкою по Днїстрі — і стільки ще, стільки других утїх вакацийних!Надя, слухаючи, і собі підперала головку і задумувала ся. О! і она мала свої мрії, як Богданко — і в неї сила плянів на вакациї, красших нїж лїт передших. Богданко вибирає ся до стрийка, а она ще далї поїде. Мама трохи хора, і лїкарі радять їй виїхати на купелї і сьвіжий воздух ген аж у синї Карпати на Угорщину. Надя мала їхати з мамою. Кілько-ж то сьвіта побачить она по дорозї, які веселощі ждуть єї в тій, як казали, прегарній країнї. На саму згадку живійше румянїло личко, силнїйше ударяло серце.
І ось рік скінчений, попис відбув ся, дїтвора вільна немов пташата, пущені з клїти на волю. Зажиють же они тепер, зажиють! Та хоч сьвідоцтва вже й роздані, дївчатка семої кляси не розходять ся ще зі школи, не спішно їм чогось домів, хочуть послїдний раз сегодня доволї наговорити ся. Они збили ся в громадку коло учительки і розповідають о своїх плянах на вакациї.
— Я поїду з братом до дїдуся на село — казала русява Уля.
— А ми з цїлим домом вибираємо ся над Опір в Синовідско, — говорила Маринка.
— Ми нїкуди не їдемо — розказувала Мелася, — но наш домок і так мов на селї і ріка близько. До нас має приїхати тета з дїтьми, буде нам прегарно час сходити!
— Та нї одна з вас не вибирає ся так далеко, як я — похвалила ся Надя, паленїючи з радости.
— А ти куди? — спитали дївчатка.
— На Угорщину, позавтра від'їзджаю з мамусею.— Ах! яка-ж ти щаслива! на Угорщину — так далеко! — завидовали ті, що оставали в містї.
— Так що-ж, треба буде і нам тут якось вакациювати — потїшали ся иньші — бавитись можемо в публичнім городї.
Учителька усьміхала ся до мрій молодої громадки.
— А ти, Мілю, остаєш в містї? — звернула ся до марної дївчинки, що станула мовчки осторонь від других.
Міля піднесла очи на учительку.
— Так, лишаю ся, не маю, де їхати — відказала.
— А тобі мабуть чи не найбільше придав би ся сьвіжий, гірский воздух, купіль в зимній водї і цїлковитий супочинок — говорила дальше учителька.
Дївчина сумно усьміхнула ся.
Она хора — се видко з єї худощавого личка, запалих оченят та побілїлих безкрових губ. Хвилями сухий кашель вириває ся їй з грудий. Се наслїдки зимової, не вилїченої добре, слабости. Лїкар не ворожить дївчинї житя, наколи не буде переживати много на сьвіжім воздусї. Та о виїздї нема що і гадати, у неї нї родини, нї знакомих на селї. Єї мати, убога вдова, держить корінний склепок в середмістю. Позаду маленький, майже цїлком темний покоїк займають обі з материю і двома братами. Справдї не богато там воздуха для хорого дївчати, не много сонїшного сьвітла. Она наче та ростинка, ростуча в тїни, марнїє з кождим днем.
Мовчки прислухує ся другим дївчаткам.— Щасливі! — зітхає в душі, коби хоч такою здоровою бути, як одна з них. Єї очи напливають слезами. Учителька побачила се.
— Треба — говорить — щоби дївчата Мілю брали зі собою часто на прохід поза місто і до купели.
— Добре! добре! — вступимо по ню щоденно — закликали всї, окруживши Мілю і стискаючи їй сердечно руки.
Погляд Надї спочав на блїдій товаришцї, і єї серденько чогось жалісно стиснуло ся. Она немов нинї перший раз доперва запримітила марне личко і підкружені очи Мілї.
Дївчата попращали ся з учителькою і розходять ся, гуторячи по дорозї.
Мало котра йшла просто до дому, а відпроваджували ся по дві, три — часу-ж мають сегодня доволї, — говорили, і так се послїдний вже раз.
— Послїдний! — шепнула Міля до ідучої побіч Надї, а так сумно, що та аж задрожала, глянувши на товаришку.
— Ах, Боже! хто зна', чи она і пережиє сї вакациї — подумала і, якось дивно пригноблена сею страшною гадкою, повертала домів.
Тут застала гостя, тету, що зістане з татком на господарстві, наколи они всї виїдуть. Рідня підвечірковала на рундуцї.
— Прегарно виглядаєш, Надю! — заклитала тета, витаючи братанку. — І не пізнати, що ти сидїла цїлий рік над книжкою.— А що не лиш сидїла а і вчила ся, доказом се сьвідоцтво — казав тато, показавши єго тетї.
— Славно! — хвалила тета. — Я не даром привезла тобі такий гарний дарунок, ти заслужила вповнї на него. Іди, оглянь, стоїть в твоїй комнатцї!
Очи Надї засьвітили цїкавостию, не йшла а бігла. Аж сплеснула руками з радости, о такім дарунку і в мріях не снила! Се був нїби столик маленький, округлий, на трех ніжках сплетених стоячий, обшитий довкола шнельковим шнурком з кутасиками. Верх, покритий мягким, рожевим оксамитом, піднимав ся в гору, а в серединї наче в скриночцї, також оксамітом виложеній, містили ся всїлякі прибори до шитя. Були там прегарні малі ножички, ріжного рода бавовни і нитки, взори до вишиваня, прибори до гафту, мереженя і робленя цьвітів.
Надя кинула ся на шию тетї, не в силї найти слів подяки. Боже! скільки щастя! Сьвідоцтво добре, прегарний дарунок, виїзд з мамусею на Угорщину, все складало ся на него. Она глянула кругом себе. Такої пишної комнатки нї одна певно з єї товаришок не мала, та й ще тетин столик так чудно все прикрашує. З радости підскакуючи, вбігла до сальонику і отворивши пянїно, вдарила веселої коломийки. Нараз в серединї такту урвала, єї зір впялив ся в велике зеркало, що висїло якраз против неї. Румяне щастєм личко всьміхало ся звідтам, та в душі Надї виринуло друге, неподібне нї раз до сего: блїде, худощаве лице товаришки. Руки опали байдужно на клявіатуру, темні вії положили ся по засумованім личеньку, а слеза викрала ся нишком-нишком спід спущених долї повік.
Бідна Мілюня! — шепнула до себе Надя, у мене нинї така сила щастя, а в неї нїчого! Она схопила ся від пянїна, а повернувши до своєї комнатки, стала складати книжки в шафцї, щоб розігнати журливі думи. Та образ Мілї не хотїв уступити, видїла єго в кождім куточку свого прегарного мешканя, думала о нїй до вечера.
Задля ріжних перешкод від'їзд відложено аж до третього дня. Хіснуючись вільним часом, вибрала ся Надя ранком до товаришки. В склепику сидїла мама Мілина, она сама порядкувала в темній комнатцї і ладила дїтям снїданє.
— Я прийшла забрати тебе на прохід — сказала Надя, входячи.
Міля похитала головою.
— Годї менї тепер іти, бачиш, маю роботу дома. Нинї торговий день, мама цїлий час в склепі, не піду…
— То і як ти можеш бути здорова, сидячи в отсїй норі — мимохіть вирвало ся Нади — аж пожалувала небачних слів, котрими могла товаришку вразити.
Но Міля, усьміхнувши ся лиш, відказала: Твоя правда, та піти не можу — хиба вечером…
— Добре, зайду ще вечером — говорила Надя, пращаючись. І знов задумана повертала домів. Нїчого єї днесь не тїшило: нї гарна комнатка, нї дарунок тети, нї виїзд на Угорщину. Она рада була, коли по обідї, виправивши Богдана до стрийка на село, могла замкнути ся у себе і пересидїти, нїким не занимана, до підвечірку.
Вечером знов пішла до Мілюнї. Сим разом застала єї саму в склепі.
— Збирай ся — просила — підеш до нас, а відтак виберемо ся всї на прохід і тебе відпровадимо.
— Нема мами, мушу пильнувати склепу — відповіла коротко товаришка.
— І так буде по всяк день! — аж скрикнула Надя.
— Мабуть тобі се дивно, а я вже, бач, звикла.
— Так, алеж ти хора, нинї ще блїдша як вчера. Передше ти бодай до школи перейшла ся два рази.
— Що-ж робити! на се ради нема — сказала Міля і звернула ся до дївчати, що прийшло за чимсь до склепу.
І знов, нїчого не справивши, відходила Надя від подруги.
— Она певно умре сих вакаций — думала по дорозї. Докіля ту буде, о нїякім лїченю нема й мови. Коби де виїхала! та каже годї. Може-б з нами! — блисла відрадна гадка. Чи схоче лиш мама аж дві нас брати? в чужім містї се коштує. І она передумувала сотнї способів помочи товаришцї, а гадки сї так мучили єї душу, що аж дома се запримітили.
— Що тобі? — спитала тета при вечери, — чи жалуєш, від'їзджаючи, за містом? Скорше радувати ся тобі, що стільки сьвіта побачиш і відотхнеш правдивим гірским воздухом, коли иньші будуть печи ся в міских порохах. Не повіриш, Надю, що за гарна там місцевість! Вже пять лїт тому, як я була на купелях, а доси не можу позабути тих веселих хвиль, які проживала в горах серед зелених лїсів.
— Ах! але Міля!.. — розплакала ся в голос Надя, не в силї скривати довше своєї журби.— Она певно умре сих вакаций!
Тета не понимала про кого тут бесїда.
Надя розповіла крізь слези о хорій товаришцї.
— Справдї, побут в містї не причинить ся до єї подужаня — сказала, вислухавши всего, тїточка, — а то ще й в склепі мусить цїлими днями сидїти. Треба їй доконче десь виїхати на село…
Надя поглянула на маму, просити голосно не сьміла. Та мамуся з очий вичитала нїме бажанє донечки.
— Забирати вас дві годї — промовила — раз, що коштує, а і задля того, що я не є на стільки здорова двома вами там занимати ся. Впрочім я замовила лиш на дві особи мешканє й удержанє.
Надя зітхнувши, спустила очи.
— Остань тут зі мною, а мама поїде з Мілею — зажартував татко, будеш сполом з тїточкою господарити.
— За велика жертва на єї сили — всьміхнула ся тета.
— І за довго мріла о утїхах вакацийних серед Угорщини — докинула мама.Розмова стихла. З сальонику понесли ся нїжні звуки пянїна, на котрім тїточка виграває тужливі якісь мельодиї. Всї мовчки прислухують ся. Чутлива на музику душа Надї на тлї сумних акордів вимальовує невеселі картини. Перед собою бачить запалі очи Мілї в темній комнатцї поза склепиком.
— Ах! які-ж то короткі, глухі, уривисті тони добуває тїточка з клявішів! Надї здає ся, нїби чує сухий кашель товаришки, такий глубокий, зловіщий! Послїдний острий тон, як скрип желїза по склї, пронїс ся з сальонику.
— Наче зойк конаючого! — подумала Надя, уся задрожавши.
Та ось вже мельодия инакша: — комната наповнює ся скочними, до танця взиваючими, безжурними тонами. Надї ввиджує ся румяне личко, сьміючі ся очи Мілї на тлї пишної зелени велитів гір. А звуки ллють ся, переливають мов срібний сьміх здорового дївчатка. Надя несьвідомо починає вибивати такт ніжкою по підлозї.
Ще один високий, веселий тон, і тїточка замикає пянїно. Всї мовчать, немов ловлять ухом розпливаючі ся у воздусї звуки…
Знечевя серед вечірної глуші почув ся з кутика софи несьмілий голос Надї: А наколиб я, татусю — і послухала вашої ради і остала тут з вами, ви би призволили?
— Розуміє ся — мовить татко — та так якось, що Надя не знає, жартом се, чи поважно сказано.
Она повтаряє сим разом вже голоснїйше, звертаючи ся до мами: Не жартую, я остану цїлі вакациї з татком і тїточкою, а мамуся най забере Мілю місто мене в гори… Она жде добру хвилину на відповідь.
— Чи не будеш завтра вже жалувати нинїшньої постанови — заговорила перша мама — чи ти подумала, чого вирікаєш ся задля товаришки?
— Не пожалую нїколи! — горячо скликнула Надя, — всеж менї сто раз буде лїпше тут на вакациях, нїж Міли в єї темнім, тїснім помешканю…
— А що ж скаже Мілина мама на твій проєкт? — відозвав ся тепер татко — чи пристане?
— Гадаю, що пристане, — сама-ж розказувала, що післала би Мілю на село, як би лиш мала де свояків або знакомих — каже Надя і неспокійно слїдить черти лиця родичів. Ануж відмовлять!
Та ось тїточка приходить їй з підмогою: Наколи сама Надя хоче пожертвувати себе для товаришки і мабуть чинить се радо, не треба спиняти єї в добрім дїлї. Мамуси байдуже з ким їде, навіть чи не придасть ся там лїпше на случай слабости старша, практична Міля, чим наша Надя. А сїй чейже так зле зі мною тут не буде — всьміхнула ся, пригортаючи братанку.
— Нї, тїточко — закликала радісно дївчина, — прегарно собі заживемо, коби лиш мамуся і татко призволили!…
І они наконець призволили — і мама Мілина втїшно повитала нагоду, що могла привернути здоровлє своїй дитинї. І ось в кілька днїв опісля Надя з тїточкою випроваджували подорожних на дворець. Блїді щоки Мілї зарожевіли самою надїєю на гарні вакациї, а єї очи так вдячно споглядали на товаришку, що та за кождим разом спускала свої, збентежена.
Ще один погляд сердечний, послїдний поцїлуй пращальний, і потяг рушив з місця, уносячи маму і Мілю у далеку путь. Голосний свист перерізав воздух, чорний клуб диму протягнув ся довгим хвостом за від'їзджаючими.
Надя вертає домів — на лици в неї усьмішка, а в душі грає чудова, весела мельодия радости. Звенять там самі лиш чисті, ясні, високі тони — та мельодиї сеї нї она, нї тїточка, нї найбільший артист сьвітовий не в силї-б мабуть відограти на нїякім інструментї…
