Малий льорд/XXIII
| ◀ XXII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXIII. |
XXIV ▶ |
|
Одного дня не задовго по скінченню робіт у „Заулку“ відбувся на замку Дорінкорт великий, прошений обід. Від давна вже не було тут ніяких принять, але тепер прибула в гостину на замок одинока сестра ґрафа лєді Льорідель зі своїм мужем. Ся подія викликала в цілім селі велике вражіннє; дзвінок при дверях крамику міс Діблєт не втихав від рана до вечера. Бо й було чому дивуватися: Лєді Льорідель від часу, як вийшла за муж, се є від трийцять кількох літ, не приїздила до брата. Була се старша пані, високої постави, з волосом білим, мов молоко, о лицях румяних мимо старого віку. Рівно добра, як гарна. Лєді Льорідель не похваляла ніколи поступовання брата, а що була сміла і правдомовна, нераз зовсім отверто говорила йому. З того вийшли непорозуміння, а сестра бачучи, що не переконає брата, зірвала з ним усі зносини і не бачилася протягом довгих літ.
Від чужих зачувала, що діялося в домі брата, а се не заохочувало її до навязання пірваних зносин. Про двох старших синів ґрафа, доходили до неї як найгірші вісти; а вона знала, що причиною того була недбайливість вітця, який думав лише про себе, а про дітий зовсім не дбав.
Одного разу прибув на замок Льорідель вісімнайцятьлітний молодець і представився як Седрик Ерель, наймолодший син ґрафа Дорінкорт. Він перебував, як раз у сусідстві і не хотів оминути терен Костуні, про яку так багато розказувала йому покійна мати. Лєді Льорідель була незмірно зворушена сею делікатною вважливістю гарного молодця, задержала його в себе через тиждень, гостила його з найбільшою чутливістю, оказувала найщирійше привязаннє. Сей братанич подобався їй не лише для милого вигляду, але головно тому, що був добрий і благородний. При прощанню просила його, щоби не забував на неї і відвідував частійше. Але до сього не прийшло, бо ґраф висварив сина, що без його дозволу був у тітки і заборонив відвідувати її. Та лєді Льорідель не забула ніколи сього милого, сердечного хлопця, а хоч не похваляла його женитьби з Американкою, бо також думала, що оженився з особою без виховання, не менще однак за зле взяла братови, що вирікся сина і заборонив йому вертати до вітчини. Відтак довідалася про смерть капітана Ереля і його старших братів, а тепер дійшла її вість про приїзд із Америки малого хлопчика на якого переходив титул льорда Фонтлєрой.
„Коли мій брат спровадив сю дитину на те, щоб її так зле виховати, як свої діти“ — говорила до мужа — „то невелику прислугу зробив йому. Хиба, що має розсудну і енерґічну матір, яка буде над ним чувати“.
Але коли знов довідалася, що ґраф розлучив Седрика з матірю, обуреннє її не мало границь.
„О того вже за багато“ — говорила, — „щоби дитину в такім віці забирати матери і замикати з таким чоловіком, як мій братчик. Або буде знущатися над дитиною, або зіпсує її нерозсудним веденнєм. Мала би я велику охоту написати до нього, коли би знала, що се на що придасться “.
„Ні на що не придасться, моя дорога“ — відповів її муж, льорд Льорідель.
„То більше, як певно, знаю занадто добре ґрафа, мого достойного брата, щоб я не розуміла, що на се нема ради. Але се дійсно обурююче“.
І в инших сусідних замках говорили про малого льорда. Бо від часу, як прибув унук з Америки, всіх займали вісти про се, що діялося в добрах ґрафа, й розходилися вони швидко з під низьких стріх державців до мешкань довколочних маґнатів. Всюди розповідали про красу хлопчика, про його добре серце і про великий вплив, який мав на ґрафа. Пані жалували молодої матери, яку розлучено з її одинокою дитиною, а панове, що так добре знали нелюдяне поступованє ґрафа з народом, клалися від сміху, коли чули про захват малого льорда для чеснот і доброти діда. Сір Вілієм, один із богатих довколочних власників, стрітив раз старого ґрафа, як їхав кінна в товаристві внука. Станув і повитав сусіда, бажаючи йому поліпшення здоровля; зовсім не видко було по нім гостця.
„Пишно виглядав, а з якою гордістю представляв мені внука“ — говорив сір Вілієм, розповідаючи про сю стрічу — „і не дивно, бо в життю не видів я гарнійшого хлопця. Сидів на конику просто, мов струна, а так сміло, мовби старий їздець“.
Лєді Льорідель слухала того всього з чимраз більшою цікавістю. Довідалася також про справу Гуґона, про кулявого хлопця, про перебудову домів у „Заулку“ і багато инших подробиць із життя малого льорда й набрала великої охоти побачити се дитя, про котре такі чудеса оповідали. І як раз коли роздумували над тим, як би се зробити, дістала на своє велике зачудованнє лист від достойного брата, де дуже сердечно запрошує її з мужем до себе.
„Алеж се дійсно нечувана річ!“ — закликала; — „говорять, що се дитя чудеса творить; зачинаю вже й сама в те вірити. Мій брат просто залюблений у сій дитині; як кажуть, тішиться нею і гордиться, певно хоче й перед нами похвалитися своїм любимцем“.
Приняла запрошеннє і поїхала з мужем до Дорінкорт. Приїхали до замку перед вечером. Прислуга завела їх зараз до призначених для них кімнат. Лєді Льорідель перебралася на обід і зійшла до сальону. Ґраф вийшов їй на стрічу, а при нім ішов добре знаний нам хлопчик у чорнім, оксамітнім строю, з великим кружевним ковніром. Коли гарний хлопчик звернув свої темні великі очи на гостя, лєді не могла стримати оклику захвату й радости.
„Отже се він, Едварде?“ — сказала до брата, стискаючи йому руку на привитаннє; — „то сей хлопчик, про котрого так богато розповідають?“
„Так, Констанціє“ — відповів ґраф повний задоволення — „се льорд Фонтлєрой“ — а звертаючись до Седрика, додав: — „Се твоя тета, привитайся“.
„Як ся маєте, тето?“ — сказав хлопчик, простягаючи до поважної пані руку зі звичайним йому принадним усміхом.
Лєді Льорідель затримала хвильку сю руку дитини в своїх долонях, споглядаючи сердечно в її очи, в кінци обіймила хлопчика й ніжно поцілувала.
„Називай мене тетою Костунею, хлопчино мій милий!“ — сказала. — „Я дуже любила твого вітця, а ти зовсім до нього подібний“.
„Справді?“ — скрикнув Седрик радісно. — „Я так тішуся, коли мені хто скаже, що я подібний до тата, бо його всі любили, а вже найбільше Любунця. Дякую… теті Костуні“ — останні слова вимовив поволи, немов із ваганнєм.Лєді Льорідель не могла ним натішитися; пестила й цілувала його, та небаром заприязнилися обоє.
„Не уявляла я собі“ — сказала пізнійше до брата, коли найшлися самі в кімнаті, — „що се таке миле й розумне дитя. Сердечно тішуся сим, Едварде, не міг ти знайти достойнійшого наслідника“.
„Так, дійсно“, — відповів ґраф, — „хлопець заслугує на се високе становище. І мусиш знати, жиємо з собою в як найліпших зносинах; він уважає мене за філянтропа і добродія людськости. Щож ти на се? А мушу тобі щиро признатися, Констанціє, мушу визнати перед тобою, що чую до нього слабість“.
„А щож на се його мати і яке вона має про тебе поняттє?“ — спитала лєді Льорідель зі звичайною у неї отвертістю.
„Не питаю її про се“ — відповів сухо ґраф.
„Отже мушу тобі отверто сказати, Едварде, що не похваляю твого поступовання. Що до мене, то завтра відвідаю бідну пустинницю і постараюся зискати її приязнь. Я чула багато доброго про сю молоду жінку і я переконана, що їй як раз завдячує дитина свої гарні прикмети. Аж до нас дійшли вісти, що твої бідні державці величають її“.
„Більше ще величають сього хлопчину“ — відповів ґраф, указуючи Седрика, що бавився з Дуґалем на другім кінци сальону. — „Що до його матери можеш з нею приязнитися, нічого не маю проти сього. Гарна з неї жіночка і я рад, що її краса перейшла на дитя. Я навіть вдячний тобі, що хочеш відвідати її, але від мене не вимагай, щоби я приймав її у себе, бо на се ніколи не пристану“.
Лєді Льорідель переповіла відтак сю розмову мужови і додала на конець:
„Хоч не хоче її видіти і нерадо говорить про неї, здається мені однако, що не має такої ненависти до синової, як удає і вмавляє в себе. Дійсно велику зміну бачу в своїм достойнім браті. Дивні се річи, дивні, але се ясне, що лише привязаннє до сеї дитини, котра такий вплив має на нього, доконало сю чудну переміну. А чи уважав ти, як се хлопя любить його, з якою чутливістю тулиться до нього і кладе рученята йому на коліна? Ніколи жаден з його синів не міг так зблизитися до суворого вітця, ані поглянути йому в очи.
Другого дня лєді Льорідель відвідала матір Седрика, а за поворотом сказала до ґрафа:
„Не маєш поняття, Едварде, що се за мила жінка, кілько має принади в погляді, в мові. Не лише свою вроду передала на дитину, але передала їй свою душу й серце і дуже зле робиш, що позбавляєш Седрика такої опіки. Її місце тут на замку. Тимчасом запрошу її до себе“.
„Думаєш, що вона поїде, розстанеться з дитиною?“
„Заберу й дитину разом із нею“ — сказала сміючися лєді Льорідель, але добре знала, що і ґраф не розставбися з унуком за ніщо в світі. Кождого дня пізнавала докладнійше, як глибоко привязався старець до сього хлопчика і як хлопчик взаїмно полюбив діда, та бачив у нім у своїй невинности саму досконалість.