Малий льорд/XXIV
| ◀ XXIII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXIV. |
XXV ▶ |
|
Ґраф заповів сестрі, що хоче в її честь видати великий обід та запросити на нього всіх довколичних панів з їх родинами. Лєді Льорідель не далася підійти сим словам брата; вона знала аж надто добре, що він хоче зібрати своїх достойних сусідів не в її честь, тілько щоб їм представити внука. Старець рад був похвалитися ним перед світом, та показати, що підхлібні поголоски, які кружили про нього, не дорівнували ще дійсности.
„По стільки упокореннях, яких дізнав з причини обох старших синів“ — говорила лєді Констанція до мужа — „немалий се тріумф для нього впровадити в світ такого наслідника“.
Ґраф порозсилав запросини на всі усюди. Всі приняли їх охотно, кождий рад був пізнати малого льорда, хоч деякі сумнівалися, чи покажеться гостям. У маґнатських домах нема звичаю впроваджувати діти до сальону підчас великих принять. Ґраф знав се, але на сей раз рішив відступити від звичаю і розговорюючи з сестрою об тім, закінчив словами:
„Звичайно діти бувають глупі й нестерпні, трудно отже вводити їх межи люди. Але сей хлопець неподібний до инших дітий, він не дошкулить нікому, на запити відповідає второпно, а непитаний уміє мовчати. Може проте зістати в сальоні при гостях“.
Надійшов день прошеного обіду. Седрик вийшов до гостей, а хоч умів мовчати, мусів майже безпереривно розмовляти, бо не позволяли йому мовчати. Пані саджали його побіч себе, пестили, обсипували запитами, панове побуджували до жартів, а хоч хлопчик найчастійше і не догадувався, чому так сміялися, коли він говорив поважно, се його й тішило. Вечером горів цілий замок від світла, всюди повно було цвітів, панове були веселі, пані построїлися в ясні ріжнобарвні сукні блискучі і Седрик захоплений був тим новим для себе видом. Особливо одна молода пані видалася йому така чудово гарна, мов царівна з казки. Мала білу довгу сукню і перли на шиї. Хлопчик не міг відвести очий від неї. Се звернуло її увагу і вона спитала мило всміхаючись:
„Льорд Фонтлєрой так дивно приглядається мені, чому се?“
„Бо ви такі прегарні“ — відповів Седрик, підходячи до неї.
Панове знов почали сміятися, а на лице молодої пані виступив румянець. Простягла руку до хлопчика, посадила побіч себе, а він говорив дальше:
„О, ви прегарні, і певно на цілім світі нема гарнійшої, крім одної лише Любунці, моєї матусі. Але се трудно, Любунця в моїх очах гарнійша від найгарнійших“.
„І такою мусить бути дійсно“ — сказала зворушена гарна пані; вона називалася міс Вівіян і була донькою одного з сусідів ґрафа. По сім розпочалася дуже оживлена розмова, до якої прилучилося кілька пань і панів. — Седрик ані спостеріг, що всі виключно були лише ним заняті; задавали йому ріжні питання, а він розповідав про Ню-Йорк, про приятелів, яких там лишив, про републику американську й народне свято. Пан Гобз і Дік не надіялися певно, що їх імена будуть згадувані в крузі так знаменитих анґлійських маґнатів. Коли розповідав про своє прощаннє з Діком на кораблі, виймив із кишені червону, шовкову хусточку і показав міс Вівіяні.
„Нині вложив я її до кишені“ — сказав — „бо нині такий святочний день. Як же тішивбися Дік, колиб знав, що на великім, прошенім обіді я мав його дарунок при собі“.
Ся червона хустина не виглядала елєґантно, але Седрик у такий спосіб оповів її історію і представив значіннє сеї памятки, що ніхто не мав охоти глузувати, всі слухали з заняттєм і співчуттєм. Хоч малий льорд розмовляв з оживленнєм, коли його до сього заохочували, нікому однако не наприкрився, як се слушно сказав старий ґраф. Переходив із місця на місце, прислухувався розмові старших, але не мішався до неї, лише коли хто заговорив до нього. Деколи перелетний усміх являвся на лицях старших панів, що то здавна знали добре ґрафа, а тепер бачили, як хлопчик горнувся до нього з тим довірєм люблячої і любленної взаїмно дитини, як опирався о фотель старця, та клав йому руку на рамена, або на колінах. Ґраф достерігав сі усміхи і сам усміхався. Йому було мило, що сердечні почування внука для нього так неподібні до тих, що їх загально будив, звернули увагу гостий.
Пан Гевішем був також прошений на обід до замку, але години минали, вже подали до столу, а його все ще не було. В тім було щось незвичайне, бо на кожде візваннє ґрафа все точно являвся старий правник. Уже вставали від стола, коли ввійшов до їдальні і видко було, що мимо спізненної пори йшов швидко, обтирав піт з чола, незвичайне зворушеннє малювалося на його сухім, поморщенім лиці.„Я не міг на означену годину прийти задля дуже важної причини“ — шепнув ґрафови стиха — „зайшла дивна, предивна подія“.
І мусіло се бути дійсно щось важне й дивне заразом, бо правник не спізнявся ніколи і не зворушувався так легко. А тепер від часу до часу поглядав на малого льорда з виразом смутку і неспокою, кілька разів здержував зітханнє. Пан Гевішем був завсігди в найсердечнійших зносинах із Седриком, а тепер навіть не всміхнувся до нього, не заговорив, якісь дивні і прикрі гадки опанували його.
В сій хвилі забув правник про цілий світ, думав лише про сю одну, важну, дивну вістку, яку нині ще мав звістити ґрафови. Знав, що сим завдасть йому тяжкий удар, бо ся вістка несла з собою заповідь великих змін, обертала в ніщо всі надії, всі пляни ґрафа, руйнувала цілу будучність малого льорда. Пан Гевішем був правником і привик холодно глядіти на справи, а однак серце його стискалося, коли видів очима по тім світлім товаристві, по тих величних салях, та з черги переносив зір то на ґрафа, що сидів у фотели, то на всміхнене дитя при його боці. О, який страшний удар мав їм завдати!
Бачив усе те мов крізь сон, був майже непритомний і кілька разів стрінув счудований зір ґрафа, якого увазі не уйшло його дивне поведеннє. Малий льорд Фонтлєрой приступив до столика, при якім сиділа міс Вівіян і переглядав із нею картини.
„Дякую вам“ — сказав хлопчик, коли вже оглянули все, — „що ви такі добрі для мене. Ніколи в життю не був я ще на такім великім обіді і забавився я дуже добре“.Забавився добре, то правда, але ще ніколи в життю не сидів так довго вечером і чувся дуже втомлений. Змагався ще отворяти очи, прислухався розмові гарної панночки з иншими панями і жартам молодих панів, але сонність огортала його чимраз більша, очи замикалися поволи, головка опадала раз у раз на подушку канапи, на якій сидів побіч міс Вівіян. Та дармо змагався, здався в кінци, стулив повіки, притулився до подушки і чув мов крізь сон, як хтось поцілував його в чоло, а милий голос шептав:
„Малий льорд Фонтлєрой засипляє; добраніч, майльорде, спи спокійно“.
Намагався відповісти:
„Добраніч вам, пані — дуже тішуся, що ви добрі такі“…
І вже не тямив, що діялося в сальоні, все зникло з очий, заснув глибоко і збудився аж другого дня. А забава весела протяглася ще довго на замку, аж у кінци гості розїхалися одні по других.