Малий льорд/XXII
| ◀ XXI | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXII. |
XXIII ▶ |
|
Вість про перебудову „Заулка“ в мить рознеслася по сусідних селах і дійшла до місточка. Спершу ніхто не хотів сьому вірити, було се щось так неправдоподібно. Всі ж загально знали ґрафа, що протягом довгого свого життя не робив нічого для поправи долі своїх бідних державців, а віднова теперішня не могла принести зисків у короткім часі, і виглядало се на діло милосердя, щось так суперечне з натурою ґрафа. Тому й не диво, що багато осіб не вірило тим поголоскам.
Але коли до „Заулка“ прибула численна громада робітників і коли зачали розбирати нужденні хати, мусів кождий повірити дійсности. А що Нюїк повторив слова ґрафа, що се була видумка льорда наслідника, пізнали, звідки походить се нове добродійство і в серцях бідаків, що мали з нього користати, збудилася глибока вдячність для Седрика й його матери. Наш хлопчик не мало счудувавбися, наколиб знав з яким захватом говорили про нього бідні державці, кілько благословлення спливало на його головку. Але йому щось подібного і на думку було би не прийшло; зробивши своє, вірив твердо, що все те було ділом великодушности діда.
Його життє плило спокійно і щасливо. Бавився в парку, гонив за кріликами, відпочивав у тіни розлогих дерев, або на килимі в бібліотеці, їздив верхом і повозом. Систематичну науку мав зачати по скінченню десятьох літ, а тепер його умове образованнє полягало головно на читанню й оповіданню того, що прочитав дідови або матері. Писав довгі письма до своїх давних приятелів, до Діка й пана Гобза, діставав від них відповіди і тішився ними дуже. Коли лише зявився в якім селі, всі мешканці здіймали капелюхи і з милим усміхом витали його; але він завсігди був переконаний, що вони так витають ґрафа, що супроважав його і говорив до нього:
„Як тут усі дідуня люблять! Як вони тішаться, скоро лише дідуня побачать. Надіюся, що й мене будуть так любити, се мусить бути дуже мило“.
І гордився в душі чимало, що був унуком чоловіка, так загально шанованого. Коли розпочали будову домів на „Заулку“, ґраф з унуком часто їздив туди й оглядав роботи. Особливо Седрик приглядався всему з великим заняттєм.Звичайно зсідав з коня, підходив до робітників, знакомився з ними, розпитував цікаво про ріжні подробиці будови, порівнував спосіб їх роботи з тим, що бачив в Америці, робив і свої замітки та спостереження, які опісля повторяв дідови.
„Я завсігди любив докладно знати, як кожда річ робиться“ — говорив — „бо се добре знатися на всім“.
По відїзді хлопчика робітники розмовляли про нього, повторяли кожде його слово, ніколи однак не жартували з його заміток; усі любили його, витали радісно, любили слухати його звінкого голосу, та бачити перед собою гарного хлопчика з руками в кишенях, що розмовляв із такою повагою і второпністю.
„Такої дитини нема другої на світі“ — говорив один до другого — „бо то й розумне і сміле, без ніякої гордости“.
А коли вечером вернули домів, оповідали жінкам і дітям про малого льорда, жінки повторяли се знакомим і тим способом стався Седрик предметом розмови дооколичних мешканців; повстало про нього багато поговірок, більше або менше правдивих, але на одно всі годилися: що таки найшовся хтось, що зумів зворушити неприступне, тверде серце ґрафа.
Ніхто однак не уявляв собі, як дуже запанувало се нове чуттє в серці ґрафа. З кождим днем більше привязувався старець до одинокої істоти, що йому завірила, горячо любив унука і не таївся з тим ні перед собою, ні перед иншими. Бажав тепер довше жити й діждатися хвилі, коли Седрик виросте на гарного, вдалого молодця, заховуючи всі ті прикмети, що вже тепер зєднували йому серця всіх. І нераз вечером, коли поглядав на хлопчика, що як звичайно лежав на килимі перед коминком і зачитувався в якій грубій книжці, оживлялося бліде лице ґрафа, а в його очах запалювалися дивні блески.
„Се дитя могло би підбити світ“ — мовив у душі.
Не звірявся зі своїх почувань перед ніким, але всі дома бачили, що не міг обійтися без унука. Бажав би безнастанно мати його при собі, розяснявся на його вид; коли хлопчик сидів напроти нього при столі на високім кріслі, коли в бібліотеці проходжувався або лежав на килимі, коли їздили разом, тоді ґраф був задоволений і давна морщина зникала з лиця.
„Чи дідуньо памятає нашу розмову при столі першого дня по моїм приїзді?“ — спитав раз Седрик, відриваючи зір від книжки. — „Я говорив, що певно будемо оба жити в згоді в сім великім домі. І правда, що трудно хиба жити в ліпшій згоді?“
„Правда“ — відповів ґраф — „дуже нам обом добре. Але ходи но до мене“.
Седрик зірвався з місця і станув при фотелю діда.
„Чи не брак тобі чого? Чи нічого не бажаєш?“ — питав ґраф, вдивляючись у хлопчика. — Темні очи дитини звернулися на нього з виразом просьби і неспокою.
„О, я бажав би — лише одної річи“.
„І чогож то?“
„Щоби Любунця тут була“.
Ґраф зморщив брови.
„Адже бачишся з нею кождого дня!“ — сказав — „чи то не досить?“„Перше я мав її завсігди побіч себе. Вечером обіймала мене на „добра ніч“, а рано витала на „добрий день“. Ми могли з собою розмовляти, кілько лише хотіли, не потрібували чекати на означену годину“.
Очи діда і внука стрітилися, обидва мовчали хвилю. В кінци промовив ґраф, іще грізнійше стягаючи сиві брови.
„Чиж ніколи не забудеш про матір?“
„Ніколи!“ — скрикнув хлопчик — „як і вона ніколи не забуде про мене. Тепер я і про дідуня не забув би, а наколи ми мусіли би розлучитися, то дуже тужив би“.
„На мою честь“ — скрикнув ґраф, ласкаво споглядаючи на внука — „вірю тобі, хлопче“.
Дивна ся заздрість чим раз більше лучила ґрафа. Любив унука і бажав виключно посідати його серце, а любов дитини до матери дразнила його і гнівала. Але рівночасно відчував се, що тут кінчилася його влада, що ніщо не могло змінити, ані спокусити сеї невинної душі, сього правого серця.
Небавом однак наступили нові й важні події, що могутно вплинули на зміну відносин ґрафа до синової, сі події наступили нагло і несподівано, перериваючи спокійне життє мешканців замку і аж вони вилічили ґрафа з його грішного засліплення.