Малий льорд/XIV
| ◀ XIII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XIV. |
XV ▶ |
|
Малий льорд Фонтлєрой збудився аж на другий день рано. Не памятав зовсім, як дістався до спальні і вигідного ліжечка, не пробудившися навіть, коли його розбирали. Коли отворив очи, учув тріскіт огня на коминку і шепіт двох голосів, що стиха розмовляли:
„Памятай, Ґертрудо, щоби про се йому не згадувати“ — говорив один із тих голосів; — „він нічого не знає, чому мати тут не мешкає і для чого не вільно їй навіть сюди приходити“. — „Коли є такий приказ Його Достойности“ — відповів другий голос — „то мушу до того пристосуватися. Але я завсігди повторяю своє, що се нечувана лютість. І ви певно так само думаєте, дорога пані Мільон. Учера вечером при вечері оповідали нам Яків і Тимко, що в життю не бачили ще такого гарного, второпного, милого хлопчика. Сидів собі при столі напроти Його Достойности, мовби обідав із найліпшим своїм приятелем, із найчутливійшим дідунем. Коли на голос дзвінка обоє з Яковом ввійшли ми до бібліотеки, льорд Фонтлєрой спав на килимі. На приказ Його Достойности перенесли ми його сюди. Яків ніс його на руках. Ах, шкода, що ви його не виділи, виглядав, як ангелятко. Головку притулив до грудий Якова, золоте волосячко розсипалося довкола. Спало біднятко так спокійно, що ми не могли надивитися на нього. Його Достойність має також вправні очи, зараз пізнався на малім льорді і глядів на нього так, як ніколи на нікого не дивиться. Я се зараз достерегла. А до Якова сказав тихонько: Осторожно, щоби не збудився“.
Тимчасом Седрик протягнувся на ліжку, відтак сів і цікаво розглядався довкруги. В кімнаті побачив дві жінки. Кімната була велика, весела, вибита ясним кретоном у барвні цвіти. Огонь палився на коминку, соняшні проміні заглядали крізь вікна, на яких стояли вазонки зелених, пнучих плащів. Обі жінки підійшли до ліжечка; в одній пізнав Седрик господиню замкову, паню Мільон, друга була трохи молодша; на її милім, усміхненім лиці малювалася доброта і прихильність.
„Добрий день, майльорде“ — сказала пані Мільон, —„як спалося?“
Седрик протер очи і всміхнувся.
„Добрий день,“ — відповів — „зовсім не знаю, як я сюди дістався“.
„У сні принесли Вашу Достойність до спальні. Ото Ґертруда, що має бути на услуги Вашої Достойности“.Малий льорд подав руку Ґертруді, витаючи її рівно ввічливо, як учера ґрафа.
„Дуже дякую, що ви такі добрі і хочете займатися мною“.
„Вона зветься Ґертруда, майльорде, і так її прошу називати“ — сказала господиня. — „Вона привикла до сього.“
„Пані, чи панна Ґертруда?“ — питав малий льорд.
„Ані одно, ані друге, Ґертруда без ніяких додатків“ — відізвалася сама Ґертруда. — „Зі мною не потрібно ніяких короводів. Най Господь благословить Вашу Достойність. А тепер може будемо вставати? Я вберу Вашу Достойність, а відтак подам сніданнє“.
„Алеж я від давна вже сам убираюся“ — сказав Седрик. — „Любунця сього мене навчила. Любунця, се моя мама“ — додав — „у нас була лише одна служниця дома, Катерина, а роботи багато: варити, прятати, прати і вона не мала на се часу, щоби мене вбирати. І я також сам миюся, часом лише розіллю трошки води, то вже треба витерти“.
Ґертруда й господиня споглянули на себе всміхаючись.
„То добре“ — сказала пані Мільон — „Ваша Достойність скаже Ґертруді, що має робити, вона до сього пристосується“.
„З найбільшою приємністю виповню кождий приказ Вашої Достойности“ — додала весело Ґертруда. — „Прошу лише закликати, наколи би майльорд потребував мене при убиранню“.
„Дякую“ — сказав малий льорд — „нераз трудно мені дати собі раду з ґузиками і тоді мушу просити о поміч“.Підчас убираня заприязнився Седрик із Ґертрудою і пізнав історію її життя. Оповіла йому, що її муж служив при війську і впав на війні; син був моряком, відбував далекі подорожі, видів морських розбійників, людоїдів, Турків і Китайців. Привіз матери з сеї подорожі гарні коралі й черепахи й вона обіцяла показати ті дива Седрикови. Сказала також, що її нароком спровадили сюди аж із другого кінця Анґлії, щоби малий льорд мав старанну опіку, бо вона здавна займалася дітьми в богатих домах. Заки сюди приїхала, була при одній чудовій панночці. — „Вона є мабуть своячкою Вашої Достойности“ — говорила — „зветься міс Ізабеля Воґан. Може сюди приїде коли“.
„Дійсно?“ — закликав Седрик — „якже би я рад! Ніколи не знав я близше малих панночок, лише видів здалека. Я хотів би, щоби приїхала сюди“.
Коли Седрик убрався і змовив молитву, завела його Ґертруда до другої кімнати на сніданнє. Була се також велика й гарна кімната. Крізь отворені двері видко було ще третю, а Ґертруда сказала малому льордови, що всі ті три кімнати виключно були для нього призначені. І знов прийшло йому на гадку, як і попередного вечера, коли сидів із дідом в їдальні, що дім сей такий великий, а мешканців так мало.
„Чи се не дивно“, — говорив у задумі — „я такий ще малий і маю мешкати в таких великих трох кімнатах, у такім величавім замку. Яке се дивне!“
„О то лише з початку так здається“ — сказала жінка з усміхом. — „Небавом Ваша Достойність привикне до сього, тут усюди так гарно“.„О, дуже гарно, се правда“ — сказав малий льорд і зітхнув стиха. — „Шкода лише, що Любунця не мешкає тут зі мною. Ми завсігди разом снідали. Я вкладав їй цукру до чарки і доливав сметанки. Ах, як се було мило“…
„Ваша Достойність буде щоденно її відвідувати“ — перервала Ґертруда — „а тут на замку є стілько гарних річий оглядати. Які тут є коники!“
„Коники?“ — закричав весело Седрик. — „Пан Гобз мав коня до розводження товарів, був досить гарний, я дуже його любив“.
„В замковій стайні певно є красший. Але майльорд не видів іще, що є в тамтій кімнаті“.
„А щож там є?“
„О, незвичайно цікаві річи, але я нічого не скажу; Ваша Достойність піде туди по сніданню і побачить“.
І всміхнулася так загадочно, що Седрик скоро докінчив снідання, зіскочив з крісла, а беручи її за руку, сказав:
„Но, то ходім поглянути“.
Мовчки переступили поріг, хлопчик кинув оком довкола, станув на середині кімнати, обі руки вложив до кишеньок, не промовив ані слова, лише покраснів цілий, а в блискучих його очах відмальовалося зачудованнє і захват. Бо й дійсно, для девятьлітної дитини був се вид чаруючий. Кімната мала ясні веселі тапети в ріжнобарвні пташки і цвітки, при стінах стояли полички, а на них порозкладані були чудові книжки з образками і багато гарних забавок, особливо в роді наукових, як: загадки ґеографічні, зоольогічні, стереоскопи, пуделка з фарбами, барвні аркуші до виклеювання домів, млинів, машин і подібних предметів. Седрик нераз бачив такі річи за виставою склепів у Ню-Йорку, але ніколи так дорогих забавок не мав.
„Що се є? Чиє се все?“ — спитав по хвилі мовчанки.
„Сі всі забавки, книжечки, образки належать до Вашої Достойности. Мальорд може кожду з сих річий брати до рук, бавитися нею, оглядати“.
„Чи дійсно сі прегарні річи мої, мої власні?“ — І Седрик зачав скакати по кімнаті та плескати в руки з великої втіхи. Коли успокоївся трохи, звернув на Ґертруду очи, мов зірки блистячі, і сказав;
„О, вже знаю, що се значить; то дідуньо дарував мені все отсе; чи так?“
„Так“ — сказала Ґертруда — „Його Достойність ґраф казав сі гарні річи спровадити з Льондону і тут поукладати, щоби майльорд мав чим бавитися. Ґраф нічого не буде жалувати, щоби лише майльорд був веселий, не тужив, не зітхав“.
О, щож се була за радість! Вже само огляданнє тих чудес забрало кілька годин, а кождий предмет був такий цікавий, дивний, незвичайний, що Седрик не міг відірватися від нього, хоч і инші хотів оглядати. А вже найбільше захоплювала його гадка, що були нароком спроваджені з Льондону і тут на сих поличках поукладані, щоби він мав чим бавитися, як приїде з Ню-Йорку.
„Ґертрудо!“ — закликав з чуттєм. — „Чи є де на світі такий другий дідуньо, такий добрий, великодушний, як сей мій дідуньо коханий?“
Дивний вираз прибрало лице Ґертруди. Не знала ще ґрафа, бо недавно прибула на замок, але від слуг стілько наслухалася про нього. Ніхто однак не називав його добрим, ані великодушним, навпаки всі осуджували його.„На службі по ріжних дворах зїв я зуби“ — говорив камердинер Тома — „знав злих і добрих панів, але такого злісника, такого невиносимого сваруна не видів іще. Колиб не те, що ліпше від инших платить, то й пес не утримавбися в нього“.
Той сам Тома підслухав був раз і повторив перед Ґертрудою розмову, яку мав ґраф із паном Гевішемом, заки сей виїхав до Америки.
„Ба!“ — говорив ґраф — „таке маленя девять літ. Накупиться йому забавок, ігор, то скоро забуде про матір“.
Ся доброта і великодушність, що так захоплювала невинного Седрика, мала лише се одно на ціли. Але пізнавши внука, спостеріг ґраф, що се не легкодушне дитя і пусте, тому не вірив уже в поводженнє своїх плянів. Думав над тим до пізної ночи і спав неспокійно. Цілий ранок провів у бібліотеці, хмурний, посоловілий. Коло полудня казав закликати Седрика. Хлопчик мигом убіг зі сходів і в веселих підскоках упав до бібліотеки.
„Так уже чекаю й чекаю, може закличе мене дідуньо“ — промовив підходячи до ґрафа весь промінний від радости і втіхи — „бо так пильно мені подякувати дідуневи за стілько чудових дарунків. О, дідуню, дякую, з цілого серця дякую тобі. Я ще в життю не мав такої втіхи, цілий ранок оглядав я сі гарні річи“.
„Отже подобалися тобі забавки? Ти задоволений?“ — спитав ґраф.
„О, ще й як!“ — закликав хлопчик із захватом. — „Що то за чудеса! Особливо є там одна ігра, подібна до шахів; по кратках пересуваються пеньки білі й чорні, а точки виграні значаться ігорними значками. Я хотів грати з Ґертрудою, але вона не могла сього добре зрозуміти, а може я не добре пояснив. Дідуньо певно вміє грати в шахи“.
„Вмію“ — відповів Ґраф.
„То й сю ігру зрозумів би дідуньо напевно. Я її знаю, один із хлопців, моїх товаришів у Ню-Йорку, мав таку саму і приносив до мійського парку. То така мила й цікава ігра! Може принести й показати дідуневи? А може оба заграємо? Дінуньо розірветься трохи і забуде про біль у нозі. Чи дуже болить?“
„Ой болить, болить!“
„Коли так дуже болить, то не знаю, чи дідуньо буде мати охоту до гри“ — мовив хлопчик, а в голосі звучало щире співчуттє. — „Я рад би знати, чи се дідуня забавить, чи знудить?“
„Побачимо“ — замурмотів старець. — „Принеси сю гру“.
Огляданнє забавок і діточих ігор у товаристві малого хлопчика, було дійсно новим і незвичайним заняттєм для достойного ґрафа; але як раз ся новість подобалася йому. Щось мов усміх заграв на його устах, коли Седрик розрадуваний, оживлений, повернув із пуделком у руках.
„Чи можна сей столик присунути до фотелю?“ — спитав.
„Задзвони на Тому“ — сказав ґраф — „і кажи йому присунути“.
„О, чи варто кликати його для такої дрібниці? Я сам присуну. Сей столик не тяжкий“.
І знов легкий усміх явився на устах ґрафа, не зводив очий з хлопчика, занятого приготованнєм до гри. Седрик присунув столик до фотелю ґрафа, розложив кратковане пуделко і порозставляв пеньки.„Се дуже цікаве“ — говорив. — „Дідуньо може взяти для себе чорні пеньки, а я возьму білі. Один зачинає і пересуває з одної кратки на другу, от так, видить дідуньо, а другий перешкоджує, загороджує дорогу, от так. Хто перший дійде до кінця, сей виграв. Я зачинаю“.
І так гуторячи, поясняючи правила, малий льорд розпочав гру, а ґраф дав себе втягнути до неї на добре. Хлопчик сміявся, плескав у руки, кілька разів удалося йому зручно пересунути пеньок, тішився також поводженнєм противника, а ся щира його веселість здужала навіть розхмарити трохи грізне чоло ґрафа.