Малий льорд/XV
| ◀ XIV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XV. |
XVI ▶ |
|
Коли би хто перед тижнем був сказав ґрафови, що він, що доси ніколи ласкаво ні до кого не відізвався, забуде на гостець і злобу, граючи в пеньки білі й чорні з девятьлітним хлопцем, був би такого пророка назвав безумним. А одначе грав у найліпше і то з правдивим заняттєм, коли Тома звістив гостя.
Гостем тим був поважний, чорно убраний мужчина, ректор місцевої парохії (те саме, що в нас парох). Се, що побачив, входячи до бібліотеки, було для нього таке дивне, що станув мов укопаний при порозі і аж по хвилині поступив дальше.
Зі всіх обовязків, які ректор Мордент сповняв у парохії, найтяжщим був обовязок приходити до ґрафа та благати його ласки для нуждарів, що потребували помочи гордого й самолюбного маґната. В розлогих добрах анґлійських панів рільне господарство ведене так: Винаймається землю незаможним селянам, що її управляють і платять визначений чинш відповідно до умови. Крім землі винаймається їм також і мешканнє. Сам властитель не потребує ні про що думати, звичайно веде бездільне життє в пишній палаті, полює в гарнім парку, виїздить до столиці, подорожує, лишаючи в добрах управителя. Поміж тими піднаємцями є часто люди дуже вбогі, що працюють на малім куснику землі, жиють у нужденних хатах, а їх залежність від властителя так велика, що нагадує підданство.
Ґраф Дорінкорт був безмежно богатий, а при тім нахабний і скупий, не мав милосердя над біднійшими своїми піднаємцями, не зважав на ніякі їх утрати, неврожаї, навіть не допускав найменшої відволоки в сплаті чиншу. Хто не заплатив на час, того викидали з мешкання, а його річи продавали на прилюднім торзі. І тоді звичайно ректор вставлявся за тими бідняками, старався пояснити причини, що довели їх до неточности в сплаті, просив о пільгу для них.
Ґрафа се гнівало й нетерпеливило незмірно, особливо тоді, коли більше докучала йому нога. Він звичайно відповідав тоді ректорови, що занадто багато має власного болю, тому про чужий не хоче вже чути. Наколи був здоровійший і ліпше успособлений, приймав ректора трохи чемнійше, нераз і сповняв його просьбу, але завсігди давав йому пізнати, що робить се лише виключно тому, щоби позбутися його товариства. При тім мусів ще ректор наслухатися немилих дотинків, що легко робити добродійства з чужої кишені, тому відходив він від ґрафа звичайно пригноблений, зажурений і лише християнська любов та посвята додавала йому відваги до нової просьби.
Сього дня з великою трівогою входив ректор Мордент у пороги замку, а мав до сього багато причин. І так довідався, що ґраф від кількох днів дуже терпів на гостець, тому був у найгіршім гуморі та кричав на всіх. Сю вість рознесла Іванна, одна з замкової прислуги, котрої сестра мала на селі крамницю. Ся крамарка, іменем міс Діблєт, була особою всевідуючою, говіркою, і славною сплетняркою. Що лише зачула від сестри, зараз повторяла з наддатком мельничці та різничці, а від різнички діставалася новина, вже найчудачнійше перекручена, до господині ректора.
Ректор довідався вже також, але иншою дорогою, що пан Гевішем привіз з Америки ґрафського внука разом із матірю. А було в свіжій памяти людий, як ґраф лютився, коли син його капітан Ерель, оженився з Американкою. Всі знали, як ненавидів Американку і все, що звідти походило. Ректор припускав отже, що приїзд Американки й її сина, на певно занедбаного, простакуватого хлопця, мусів до крайности озлобити ґрафа.
Ані догадувався ґраф, як добре читали в його думках його домівники. Вони з його лиця відчитували почування і внутрішні зворушення, а з кількох підслуханих слів висновували гадки, які доповняли своїми власними здогадами. Гордий пан виносився над ними, уважав їх за нужденну юрбу, за инший рід людий; як же був би обурився, коли би знав, як вони зважають на всі його справи та розмовляють про них. Чи то раз говорив його камердинер Тома до креденсового, кухара, візника, або покоївки Іванни:„Старий воркотун є тепер у такім настрою, що ліпше не приступати до нього. Буде ще гірше, коли приїде сей малий, синок капітана і якоїсь Американки. Журиться старий страшно, що такий хлопець без виховання, мійський уличник, має стати наслідником роду.
Тому то ректор Мордент, що вже чув про приїзд хлопчика, повний несупокою й трівоги йшов через замкове подвірє, повторяючи собі в душі, що слуга Божий повинен терпеливо зносити всякі супротивности й упокорення. Не числив отже на добре приняттє, але важна справа спонукувала його до нинішного ходу. Ішов одначе з таким почуваннєм, мов би мав кинутися в пащу льва. Тож представмо собі його зачудуваннє, коли станувши в дверях бібліотеки, що їх Тома отворив перед ним, почув несподівано срібний сміх дитинний і звінкий голосочок, що кликав весело:
„А що, два пеньки, два пеньки забираю дідуневи, а два перше, то разом чотири. А що?!“
Ґраф сидів у фотели з хорою ногою, як звичайно, опертою на подушці, а коло нього ясноволосий хлопчик, розрадуваний, сміявся і кликав раз у раз:
„Два пеньки! На другий раз дідуньо відіграється, а нині я виграв!“
Ґраф підніс очи на гостя, коли почув оповіщеннє і отвираннє дверий. Пан Мордент завважав зараз із новим зачудуваннєм, що ґраф не був так грізний, як звичайно, вираз лиця був зовсім відмінний, приязний майже.
„А, се отець ректор, добрий день“ — і простяг руку до гостя; а голос його був немов мягкий, лагіднійший. — „Щож ти на се скажеш, ректоре? Видиш, яке найшов я собі заняттє!“І поклав руку на рамя Седрика мов блискавка гордости заясніла в його очах. Видко було, що радий представляти такого наслідника:
„Се молодий льорд Фонтлєрой, ректоре“ — а звертаючися до Седрика, додав: — „Отець Мордент, ректор нашої парохії“.
Хлопчик глянув на новоприбулого, на його священичу ношу, намагався приняти поставу повну пошани і сказав, подаючи йому руку:
„Дуже мені приємно пізнати вас, отче ректоре“ — бо чув одного разу, як пан Гобз подібно витав нового покупця, котрому хотів показати велику ввічливість.
Хвилину задержав ректор сю малу руку дитини в своїй руці, залюбки вдивляючись у малого льорда. І його потягнув сей дивний чар, яким наш хлопчик усіх уймав. Але ректор не звертав уваги на красу лиця, лише на доброту, простодушність, щирість, що їх вичитав в очах дитини, і сі то чесноти так милим робили нашого хлопчика та єднали йому людські серця.
„Мені також мило пізнати тебе, майльорде Фонтлєрой“ — сказав отець Мордент. — „Довгу й тяжку мав ти подорож; хвала Богу, що прибув щасливо“.
„О, се правда, що подорож була довга“ — відповів Седрик, — „але не була прикра для мене. Я не був сам. Любунця була зі мною; з мамусею то їхав би я і на конець світа. А по правді мило подорожувати на такім великім, гарнім кораблі“.
„Но, сідайте, отче ректоре“ — відізвався ґраф.
Ректор сів, раз іще поглянув на хлопчика, відтак звернув погляд на старця і сказав:„Складаю Вашій Достойности мої сердечні бажання з нагоди прибуття внука“.
Ґраф не любив звірятися перед ніким, сказав отже коротко:
„Він подібний до вітця, коби лиш мав ліпшу долю!“ — а відтак поспішно додав: — „Що то за справа приводить тебе так скоро, що чувати, ректоре?“
Приняттє було незвичайно приязне; ректор набрав відваги і приступив до річи.
„Йде мені про сього Гуґона, піднаємця з Загороди“ — сказав. — „Бідняга довго й тяжко хорував, діти переходили шкарлятину, а тепер знов жінка його захоріла з перевтоми і лежить. Я знаю, що по трохи він і сам собі винен. Нераз я йому се говорив, та він тупа голова. Але в сім році впало на нього стілько нещасть і недолі, що дійсно заслугує на милосердє. Тимчасом пан Нюїк, управитель, заповів, щоб він виносився від першого, як до тої пори не заплатить. А чимже він заплатить, коли гроша в хаті нема? А як викинуть його з хорою жінкою, то щож вони пічнуть, нещасливі? Діти також іще не зовсім здорові. Він просить лише проволоки, а за кілька місяців на певно заплатить“.
„Ба, всі вони так говорять“ — буркнув ґраф, — „а за кілька місяців буде та сама історія“.
Седрик стояв при кріслі свого дідуня і слухав розмови незвичайно уважно. Особливо згадка про шкарлятину дуже його займала. Знав, що се тяжка і небезпечна хороба, тому сердечно співчував дітям сього Гуґона.
„Я охотно поручу за нього“ — говорив ректор. — „Гуґон совісний, колиб лише вернув до сили, то запрацює і віддасть сі гроші. Він дуже любить свою родину і власне вчера говорив мені, що радо стане наймитом, зарібником, щоби їх лише не викидати з мешкання. Нехай Ваша Достойність зволить узяти під увагу, що жінка не може піднестися з ліжка, а діти по шкарлятині страшно змізерніли. Лікар казав їм добре відживлятися, а тут і хліба в хаті нема.
Малий льорд підійшов вперед і сказав ненадійно:
„Се зовсім так само, як із тим бідним Михайлом“.
Ґраф порушився в фотели, поглянув на хлопчика і сказав:
„А, я забув що й ти тут. Бо мусиш знати отче ректор, що то великий філянтроп. Но і щож сей твій Михайло?“ — і вдивився в Седрика з тим загадочним усміхом, що появлявся вже кілька разів сього дня на його лиці.
„Михайло, се муж Бриґіди,“ — говорив Седрик. — „Він також хорував і не міг за мешканнє заплатити та не мав за що купити вина і ліпшої їди. Але дідуньо дав мені на те гроші і Михайло та Бриґіда були дуже щасливі“.
„Но, не знаю, що то з нього буде колись за дідич“ — сказав ґраф, звертаючись до ректора — „бо вже тепер… Представте собі, я сказав Гевішемови, щоби дав йому гроший, кілько лише забажає, а він нічого не взяв для себе, лише пороздавав гроші жебракам“.
— „О ні, дідуню“ — втрутив малий льорд живо — „се зовсім не були жебраки. Михайло є мулярем, справним ремісником, а Дік також працює, всі працюють“.
„Но так, так, перепрошую, справний ремісник, порядний хлопець, що чистить чоботи на улици, шановна перекупка, всі порядні й шановні“.
Хвилю трівала мовчанка, ґраф спід брів глядів на Седрика, нові гадки снувалися по його голові, вагався ще, застановлявся, у кінці закликав:
„— Ходи но сюди, хлопче!“
Седрик підбіг до діда.
„Що ти зробив би“ — спитав ґраф — „колиб ти був на моїм місці і прийшов до тебе ректор у сій справі; адже ти зрозумів, про що ходить?“
Ректор Мордент затримав віддих у груди і слухав, що з того вийде. Надто добре знав старого пана, щоби міг увірити, що серце його так скоро відмінилося і стало чуле. Се була фантазія панська, що могла легко справити багато добра або зла.
В сій хвилі подобалося йому зложити владу в руки дитини; від серця сеї дитини, від її второпности все залежало.
„Но, говори ж“ — повторив ґраф — „що ти зробив би на моїм місці“.
Седрик пестливо положив рученята на рамена діда, похилився до нього і сказав:
„Колиб я був великий, зрілий, колиб був на місці дідуня, то позволив би сьому Гуґонови відложити сплату на кілька місяців… і… і ще дав би йому гроший на вино і на те все, чого потрібує для хорої жінки й дітий. Але щож я можу зробити? Я ще малий“. Замовк на хвилю, відтак докінчив стиха, майже несміло: „Дідуньо такий богатий, може се в одній хвилі зробити.“
„Го, го, дивіться на нього, так зараз в одній хвилі!“ — повторяв се, однак без гніву, навіть із видимим задоволеннєм.
„Абож дінуньо не має права розказати тому панови Нюїкови? Не знаю, хто то такий?“„Се мій управитель, він відбирає чинші від державців; се його обовязок“.
„Але колиб дідуньо написав до нього, то мусів би Гуґона лишити в спокою. Я зараз принесу папір і чорнило, а дідуньо напише, добре?“
Ґраф мовчав хвильку.
„А ти вмієш писати? — спитав у кінці.
„Умію“, — відповів хлопчик — „але ще не дуже добре“.
„Не шкодить; забери се пуделко, а принеси папір, чорнило й перо“.
Пан Мордент слухав сеї розмови з незвичайним заняттєм. Не зводив очий з дитини, що радісно і скоро виповняла приказ діда. В одну мить усе було готове до писання, листок паперу лежав на столі, побіч стояв великий каламар і перо.
„Вже“ — сказав Седрик весело. — „Нехай дідуньо пише“.
„То ти будеш писати!“ — сказав ґраф.
„Я?“ — скрикнув хлопчик і почервонів цілий — „алеж пан Нюїк не послухає мене. А також… також… я нераз роблю похибки, коли мені ніхто не поправить писання“.
„Не шкодить. — Гуґо певно не возьме тоб за зле твоїх похибок. Сідай і замачай перо“.
„Щож я маю писати?“
„Напиши коротко: Звільнити Гуґона від чиншу на пів року — і підпиши: Фонтлєрой. Се вистане“.
Хлопчик сів при столику і зачав писати. Не йшло йому складно, але видко було, що намагається писати старанно, бо писав поволи, уважно; в кінци подав картку ґрафови усміхаючись із заклопотаннєм. І на лиці ґрафа показався усміх.„Гуґо буде задоволений з твого письма“ — сказав, подаючи лист ректорови. Сей прочитав:
|
Ласкавий Пане! Прошу звільнити Гуґона від чиншу на пів року, буду дуже »вдьачний«. Прошу »приньати« слова »поважаньа» Седрик Фонтлєрой. |
„Боюся, що є там багато похибок“ — сказав хлопчик. — „Прошу дідуня поправити“.
Ґраф узяв перо до руки, перечеркнув хибно написані слова, написав на горі правильною правописю, відтак сказав до Седрика:
„Можеш узяти инший листок паперу і переписати, коли маєш охоту“.
Хлопчик узявся в сю мить за діло і по хвилі був готовий лист до пана Нюїка, написаний уже поправно. Седрик подав його ректорови. Сей старанно сховав його до кишені і вийшов із замку з утіхою й надією, що за впливом сеї дитини настануть ліпші часи для бідних дооколочних мешканців. Молодий наслідник зачинав свою діяльність на новім становищи ділом милосердя.
Седрик відпровадив ввічливо ректора до дверий кімнати, відтак вернув до діда і спитав:
„Чи не мігби я тепер піти до Любунці? Вона там певно чекає на мене“.
Ґраф мовчав хвильку і не відповідаючи на питаннє хлопця, сказав:
„Задзвони на Тому, він заведе тебе до стайні, а побачиш там щось цікаве“.
„Може вже завтра піду до стайні“ — відповів хлопчик, легко зарумянівшись. „Волю зараз таки піти до Любунці; вона там від рана чекає на мене“.
„Но, то добре“ — замуркотів ґраф, стягаючи брови. — „Задзвони й кажи запрягти до повоза. Я хотів, щоби ти вперед побачив свого коника“.
„Коника?“ — скрикнув Седрик — „мого коника?“
„Так, я казав приготовити для тебе малого гуцулика, щоб ти міг учитися кінної їзди. Чи хочеш, щоби привели його сюди під вікно?“
Хлопчик покраснів цілий з радости, та повторяв невпинно:
„Коник, мій власний гуцулик, ніколи я не надіявся сього. О, якже Любунця втішиться!“
„Чи хочеш, щоби сюди привели його?“ — повторив ґраф.
Хлопчик зітхнув глибоко і сказав:
„О, рад би я побачити сього коника, рад дуже, мусить бути чудовий, але нині нема вже часу, Любунця чекає“.
„Чому мусиш якраз нині їхати до матери? Завтра поїдеш“.
„О, ні!“ — закликав Седрик. — „Вона там певно цілий ранок думала про мене, а я тут думав про неї, а то вже так пізно“.
„Добре вже, добре“ — сказав сухо ґраф. — „Задзвони й кажи запрягати“.
В чверть години пізнійше їхали вже оба в гарнім, відкритім повозі. Пара сивих коний уносила їх крізь тінисті алєї парку. Ґраф мовчав, але хлопчикови ані на хвилю уста не замикалися; говорив про свого коника, питав, як виглядає, яке має імя, що найліпше любить їсти, кілько має літ і о котрій годині буде можна його завтра побачити?
„Алеж то Любунця втішиться“ — говорив. — „Вона буде дуже вдячна дідуневи, що такий добрий для мене. Вона знає, як я завсігди любив коника, але не надіялася, що буду мати свого власного. В Ню-Йорку був один хлопчик із Пятої Алєї, що їздив кождого дня на гарнім куцику. Ми з Любунцею ходили туди нароком, щоби побачити його“.
Хлопчина оперся о подушки повоза, хвилю вдивлявся в суворе лице ґрафа, відтак почав на ново:
„Який дідуньо добрий, ах який добрий! Певно на цілім світі нема ліпшого чоловіка. Дідуньо так багато добра ділає і безнастанно думає над тим, як би зробити приємність иншим. Любунця нераз говорила мені: Не треба лише про себе думати, але найперше належить памятати про инших. Дідуньо як раз так поступає“.
Достойний ґраф був так зачудований тою підхлібною думкою про свою особу, що не знав, що відповісти і задумався глибоко. Сі невинні слова дитини, що в своїй благородній простоті брала його самолюбні поступки за доброту і великодушність, зробили на нім дивне вражіннє. А малий льорд і дальше глядів на нього своїми ясними великими очима, в котрих блестів захват.
„Стілько осіб дідуньо ущасливив!“ — говорив дальше. — „Михайло, Бриґіда, їх діти, стара перекупка, Дік і пан Гобз, бож годинник, що його так урадував, був куплений за гроші дідуня. А тепер сей державець Гуґон, його жінка й діти, а й отець ректор був такий врадуваний! Почислім, кілько то осіб: Буде зо двайцять кілька! Се багато, дуже багато! А я? Дідуньо безнастанно обсипує мене дарами; стілько прегарних забавок, книжок, образків, а тепер іще сей коник! О, як то гарно, як гарно, так завсігди думати про щастє инших!“„То я так завсігди думаю про щастє инших?“ — повторив ґраф.
„А вжеж“ — сказав хлопчик, а по хвилі мовби вагаючися, додав: „Є однак люди, що мають дивне поняттє про ґрафів, і так межи иншими й пан Гобз, але мушу до нього написати, що дуже помиляється“.
„А якеж то він має поняттє про ґрафів?“ — спитав старець.
„Пан Гобз думав… але він не знав, судив лише по часописах і думав… лише нехай дідуньо не бере того до серця… він думав, що всі ґрафи і великі пани се негідники. Але пан Гобз не був би сього говорив, наколи би був знав дідуня. Мушу як найскорше до нього написати, щоби пізнав свою помилку“.
„І щож ти йому напишеш?“
„Напишу“ — скрикнув Седрик із захватом — „що нема на світі ліпшого, благороднійшого, ані більше великодушного чоловіка, як ґраф, мій дідуньо і що всіми силами буду старатися наслідувати його!
„Наслідувати мене!“ — повторив ґраф дивним голосом і зір його з загадочним поглядом спочив на гарнім, покраснілім лиці сидячого побіч нього хлопчика. Та скоро відвернув очи в иншу сторону, блеск перестраху пробіг по його суворім лиці, а очи в задумі гляділи на дерева парку, озолочені промінями сонця.
„О так“ — говорив малий льорд — „я рад наслідувати дідуня, і“ — додав смирно — „старатися буду про се всіма силами“.
Підчас сього повіз мчав скоро алєями парку в тіни величавих, розлогих ильм і кленів. Перед очима Седрика маяли знов гарні полянки, порослі папоротю і цвітисті луки; легкий вітрець порушав травичку й сині дзвіночки, шумів у листях велетнів дерев. І знов переїздили крізь темну гущавину і відкриті місця, облиті веселим світлом сонця; знов олені й серпни підносили головки та споглядали на проїзжих, а крілики крилися в корчах. Від часу до часу було чути голоси куропатв і перепелиць, птиці щебетали на деревах; цілий парк видався хлопчикови ще гарнійший, ніж учера, серце його було повне радости й любови для діда.
Але з иншими думками глядів старий ґраф на сей краєвид. Невмолима память представляла йому життє його довге, життє без ціли, життє бездільне й пусте. Пригадав собі свої молоді літа; мав здоровлє, силу, богацтво, мав усі добра земські, а обертав їх лише на задоволеннє своїх забаганок, ніколи не думав про ближних і їх потреби, ніколи нічого доброго не робив. І надійшла старість, а він найшовся самітний й опущений посеред своїх богацтв. Коло себе бачив людий, що боялися його й ненавиділи в душі, видів деколи й підхлібників, що ласилися і корилися для своєї користи, але щирого приятеля він не мав ані одного. Ніхто його не пожалував би, наколиб умер. Споглядав на сей величавий парк, що був лише малою частиною його величезних дібр, обчисляв їх у душі, і мимохіть подумав, що споміж усіх людий, що жили в його добрах, ані один, навіть найнужденнійший не ставляв би дітям своїм на взір ненависного маґната. Всі скарби й богацтва не могли вплинути на се, щоби хто назвав його добрим, благородним і великодушним, як то в несвідомости своїй і дитинній простодушности зробив його внук.Гіркі се були думки, навіть для самолюбного старця, що дожив сімдесяти літ, не дбаючи про світ і людий, щоби лише міг собі догодити, а прихильности людської не потрібував до сього. В перше в життю дізнав прикрого почування, зрозумів, що не заслугує на подив унука, не заслугував, щоби сей внук і його наслідник ступав його слідами і жив по його приміру.
Седрик завважав, що ґраф хмарний і мовчить, думав, що нога більше його болить, перестав отже гуторити, щоби не нудити дідуня і став мовчки приглядатися живописній околиці. Повіз переїхав у кінци браму парку, пімчав зеленою лукою і станув перед штахетами, що окружали вілю. Ледви льокай отворив дверці, вже Седрик вискочив із повоза. Ґраф збудився з задуми.
„Що се?“ — спитав і немов задрожав. — „Чи то вже віля?“
„Так“ — сказав Седрик подаючи йому паличку — „другою рукою нехай дідуньо опреться на мені“.
„Алеж я не думаю висідати“ — муркнув ґраф.
„Як то? Дідуньо не вступить до Любунці?“ — спитав счудований хлопчик.
„Твоя Любунця вибачить“ — сказав сухо старець. — „Йди і скажи їй, що навіть свого коника не хотів ти бачити, так спішно тобі було до неї“.
„Яка шкода“ — говорив засмучений хлопчик. — „Любунці буде прикро, що не побачить нині дідуня“.
„Не думаю“ — забурмотів ґраф і додав: „Повіз приїде по тебе вечером“.
На знак ґрафа Тома замкнув дверці повоза і скочив на козел. Седрик був якийсь неспокійний і збентежений, але по хвильці пустився мигом через подвірє; ґраф повів за ним очима. Малі ніжки пімчали мов стріли так само, як коли пан Гевішем був свідком перегонів молодіжи в Ню-Йорку. Власник тих малих ніжок не хотів видко стратити ані хвилі, так спішився.
Заки повіз відїхав, ґраф кинув оком на двері дому, що нараз отворилися. Як раз, коли хлопчик підбігав до ґанку, в дверях дому зявилася принадна, струнка постать молодої жінки і поспішила напроти нього. Обоє здавалися летіти на крилах і хлопчик кинувся на шию матери, вона обняла його і тулила до себе, вкриваючи поцілунками гарне його лице.