Малий льорд/XIII
| ◀ XII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XIII. |
XIV ▶ |
|
Седрик жваво зіскочив зі свого високого крісла, підійшов до діда, поглянув на його ногу, оперту о подушку і сказав ввічливо:
„Може дідуньо опреться на мині? О, бо я дуже сильний! Раз пан Гобз не міг станути на ногу, бо бочівка з цукром зісунулася і притиснула йому пальці; тоді оперся на мене і ходив сміло по цілім склепі.“Поставний камердинер ґрафа мало не нарушив своєї поваги і з трудом лише здержав усміх. Був се старий, досвідний слуга, що довгі літа перебував у найперших домах і ніколи не приключилося йому всміхнутися в присутности панів. Се було би пониженнєм його достоінства. Такі річи уходять лише льокаям низшого ряду. Але мав добрий спосіб, щоби усунути сю небезпеку: відвертав очи від милої постати Седрика, а споглядав на суворе обличє свого пана і тоді відходила йому охота до сміху, вертала повага.
Старий ґраф змірив хлопчика від стіп до голови:
„Чи ти дійсно думаєш, що міг би підтримати мене, коли б я оперся на тобі цілим тягарем?“ — забурмотав глумливо, відповідаючи на привітні слова внука.
„О утримаю на певно, утримаю“ — сказав Седрик. — „Я сильний, маю скінчених девять літ. Прошу лише одною рукою опертися о паличку, а другу оперти на моїм рамени. Дік усе говорив, що я на свій вік маю велику силу в мязах.“
Затиснув праву руку, а рамя підносив, то спускав по черзі, мов би робив руханкові вправи тягарками і хотів дати ґрафови пізнати силу своїх мязів. Його оживлене лице мало при тім вираз такої забавної поваги, що поважний камердинер мусів чим скорше поглянути на свого пана, щоби не всміхнутися.
„Добре“ — сказав ґраф — „спробуймо.“
Седрик подав йому палицю, відтак поміг піднестися з фотелю, підтримуючи його уважно й обережно. Звичайно робив се камердинер, при чім не обійшлося ніколи без лайки і гніву, бо кождий рух спричиняв старому панови біль, якого він не вмів терпеливо зносити. Але нині не кричав, ані не гнівався, хоч нога боліла його більше, як звичайно. Піднісся, затискаючи зуби й опер руку о рамя хлопчика, що з напруженнєм усіх сил підтримував старця старанно.
„Нехай дідуньо сильно опреться“ — говорив дбайливо — „я тримаю дідуня сильно.“
Коли слуга провадив ґрафа, сей дійсно опирався на нім цілим тягарем; тепер вправді помагав собі паличкою, але всеж таки тягар його достойної особи поважно заважив на рамени хлопчика і ґраф спостеріг се; хотів його однак випробувати і не прикликав камердинера. Заки дійшли до порога, вже малий льорд був зарумянений, задиханий і серце билося йому, як молоток. Не угинався однак, напружував мязи, ті мязи, яких силу так подивляв Дік.
„Нехай дідуньо не боїться“ — повторяв відважно, хоч голосок його зраджував утому, — „я сильно тримаю дідуня… сильно… то вже недалеко.“
Воно дійсно не далека була дорога з бібліотеки до їдальні, а всеж видалася вона Седрикови безконечною. Заки дійшов від порога салі до стола, тяжка долоня пригнітала його чимраз більше, за кождим кроком глибше мусів віддихати, лице палало. Але все таки відважно поконував утому, не перестаючи всміхатися до діда та запевняти, що його удержить.
„То мусить бути дуже прикрий біль“ — говорив повний співчуття. — „Чи дідуньо не уживав ніколи арніки або синапізмів із гірчиці? Пан Гобз прикладав синапізми і се приносило йому полекшу. Арніка також має добре ділати.“Величезний доґ поступав за ними разом із величезним камердинером. Уста останнього нераз отвиралися, не легко було йому погамувати усміх зворушення на вид сеї дитини, що так відважно поборювала втому, щоби лише дати старцеви доказ прихильности. Дивний вираз малювався також і на лиці ґрафа, коли з під стягнених брів споглядав на внука.
Їдальня в замку Дорінкорт була величава. За фотелем ґрафа при столі стояв другий льокай; поява старця опертого о рамя дитяти счудувала його не мало, але не дав сього по собі пізнати. Дійшли в кінці до стола і ґраф пустив рамя хлопчини. Сей відітхнув глибоко, виймив із кишені хусточку від Діка і обтер нею спочене чоло.
„Но, правда, добре втомився?“ — спитав ґраф.
„Не так дуже“ — відповів Седрик, — „лише мені горячо. Нині така спека.“
І знов обтер чоло хусточкою. Його крісло стояло по другій стороні стола, напротив ґрафа. Було се велике, старосвітське крісло о високих поручах, призначене для осіб високого росту і ніколи може наш малий льорд не видавався так дрібним, ніколи дитинне лице його не ясніло такою простотою і невинністю, як у тій хвилі, коли засів у сім величавім кріслі в окруженню богацтва й роскоші.
Хоч ґраф жив самітно, любив виставне життє, смачні обіди, подані з комфортом, а стіл його був завсіди прибраний блискучим сріблом, хрусталями, теплярняними цвітами. Все те захоплювало Седрика. Обід був справою дуже важною для ґрафа, а не менше важною і для його кухаря, бо не завсігди вдалося йому догодити його достойности. Але сього дня мав ґраф ліпший апетит, як звичайно, все йому смакувало, може трохи тому, що його гадка чим иншим була занята і не звертав такої уваги на приправу страв і сосів.
Безнастанно споглядав через стіл на хлопчика. Сам не говорив багато, але заохочував хлопчика до розмови. Не був би ніколи припустив, щоби могла його заняти розмова з дитиною, тимчасом оповідання Седрика займали його і бавили. Безмірної дізнав радости, видячи, як сей хлопчик, одинокий представник його роду, був витрівалий і смілий, як не угинався, коли він заважив цілим тягарем на його ніжнім рамени, як не залишив вести його і поборював вдало труди.
„Чи дідуньо не носить ґрафської корони?“ — з нечевя спитав малий льорд Фонтлєрой.
„То ти думав, що я її ніколи не здіймаю?“ — відповів старий пан із тим загадочним півусміхом, який вже нераз сього дня появлявся на його устах.
„То пан Гобз так думав. Але коли застановився над тим, сказав, що дідуньо мусить її деколи здіймати, бо невигідно було би вкладати на сю корону шапку або капелюх.“
„Мав слушність“ — сказав ґраф — „і тому саме не ношу її.“
Сього вже було занадто і один зі слуг, що не міг ніяким способом стримати сміху, ледви зміг відвернутися і легким кашлем закрити неприличний вибух веселости. По обіді Седрик оперся о поруче крісла і розглядався по величавій салі.
„Дідуньо мусить тішитися, що має такий гарний дім“ — сказав до ґрафа. — „Я ще в своїм життю не бачив такого. Правда й те, що я небагато ще видів, бо маю лише девять літ.“
„І думаєш, що я тим тішуся?“
„Певно, бо і хтож би не тішився? Я сам тішуся, коли на се все споглядаю, стілько тут усюди гарних річий. А парк, який прегарний, що за дерева, як чудово шумить листє на вітрі.“
Мовчав хвильку задуманий, відтак сказав:
„Великий дім, великий, а нас тут лише два.“
„Дім дійсно великий; чи здається тобі, що за великий?“
Малий льорд завагався хвилину.
„Думав я собі“ — сказав відтак — „що наколиб дві особи, що жиють у такім великім домі, не жили з собою в згоді, то було би їм дуже й дуже сумно й пусто.“
„А як думаєш, чи ми з тобою будемо жити в згоді?“ — спитав ґраф.
„О, певно! Пан Гобз жив завсігди зі мною в згоді. То був мій найліпший приятель, розуміється по Любунці.“
„Хтож то є Любунця?“ — спитав ґраф, а брови його грізно зморщилися і мрачний зір впялив у малого льорда.
„Любунця, се моя мамуся“ — сказав сей лагідним, спокійним голосом. — „Татусьо так називав її і я так зву, бо вона для мене найлюбійша, наймилійша на світі.“
Так, мамуся була для нього найлюбійшою і наймилійшою і тому в сій порі вечірній огорнуло його дивне чуттє осамотіння, жаль стискав серце, що не устисне її на „добра ніч“ і далеко від неї проведе ніч. Старався однако запанувати над собою, стримав слези, що напливали до очий і весело поскочив до ґрафа, щоби помогти йому при повстанню від стола. Ґраф не опирався сим разом так тяжко і малий льорд не відчув утоми.
І знов оба засіли в бібліотеці, ґраф на своїм фотели, а Седрик на килимку перед коминком побіч Дуґаля. Погладив пса по голові і мовчки споглядав в огонь. Ґраф не спускав з нього очий. Лице хлопчика було сумне, кілька разів зітхнув стиха.
„Про що так думаєш, хлопче? — спитав ґраф.
„Думаю про Любунцю, що вона там робить сама одна!“ — відповів зворушливо.
Відтак устав і звільна ходив по кімнаті. В очах блестіли слези, уста затиснув, але голову тримав просто й поступав певним кроком. Дуґаль устав також, хвилю водив за ним очима, відтак ходив за ним крок за кроком. Малий льорд затримався, положив руку на великий лоб доґа і сказав:
„Який то добрий, гарний пес, він уже полюбив мене і розуміє, що я чую.“
„Щож ти чуєш?“ — спитав ґраф. Прикро йому було, що серце хлопця так насильно рвалося до матери; але з другої сторони подобалося йому незвичайно те панованнє над собою, ся сила духа, з якою поборював себе, щоби не виявити свого болю.
„Ходи сюди, до мене,“ — сказав ґраф — „і скажи, що маєш на думці?“
„Хлопчик підійшов до ґрафа, а хоч голос його дрожав трохи, а очи були повні слез, говорив, кілько міг спокійно і виразно:
„Бо прошу, дідуня, я ніколи ще не ночував у чужім домі; то нині перший раз і се тому мені так дивно. Але Любунця мешкає близько й радила мені, щоби я все про те памятав. У кінці я вже маю девять літ, я вже не мала дитина, і мушу бути розсудним. Завтра побачимось, а тепер погляну на її фотоґрафію.
І виймив з кишені мале пуделочко з фіолєтного оксаміту.
„Нехай дідуньо погляне, тут є пружина; я лише потисну, вічко відскочить …і вже вона!“Станув при фотели ґрафа, а коли вічко відскочило, похилився разом із фотоґрафією, кладучи головку майже на рамя старця, зовсім мов би тулився до найліпшого діда в світі.
„Ось мамуся“ — повторив, підсуваючи фотоґрафію перед очи ґрафа. Сей не мав найменшої охоти приглядатися їй, рад не рад побачив молоде, принадне лице жінки, так подібне до сього, що в сій хвилі похилялося над ним, що старець мимохіть задрожав.
„І ти її так дуже любиш?“ — спитав звільна.
„О люблю, дуже, дуже“ — говорив хлопчик зі звичайною йому простотою. — „Пан Гобз є моїм приятелем, люблю також Діка і Бриґіду і Михайла, але її люблю зовсім інакше. Ми з Любунцею однаково думаємо й чуємо. Я говорю їй усе, що мені на думку прийде. По смерти татуся я її одинокий опікун, а як виросту, буду працювати і гроші заробляти для неї.“
„І щож ти будеш робити?“
Малий льорд сів знов на килимку, тримаючи фотоґрафію в руці, але заки відповів, думав довшу хвилину.
„Давнійше я мав намір стати купцем“ — сказав у кінці. — „Хотів заложити корінний склеп на спілку з паном Гобзом. Деколи знов приходило мені на думку, що могли би вибрати мене президентом. Се було би мені дуже приємно.“
„Постараємося, щоби тебе приняли до палати льордів!“ — відізвався ґраф.
„Не знаю, що се є“ — сказав Седрик — „але наколи дідуньо думає, що там можна доробитися чого, то добре. Бо сидіти в склепі від рана до вечера, то скучно; я волів би що инше робити“.І знов задумався глибоко, мабуть розважав нові пляни й наміри, вдивляючися при тім у полумя коминка. Ґраф мовчав також. Вдивлявся в хлопчика й дивні, незнані доси гадки снувалися по голові Його Достойности, справляючи в ній дивний заколот. Дуґаль розтягнувся на килимі і заснув, уложивши лоб на широких лапах. Якийсь час трівала мовчанка.
Льокай звістив прихід пана Гевішема. Коли правник увійшов до бібліотеки, ґраф дав йому знак, щоби говорив тихо і вказав на малого льорда, що спав на килимі з головою притуленою до кудлатої лобини Дуґаля, який спав також неменше смачно.