Малий льорд/XII
| ◀ XI | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XII. |
XIII ▶ |
|
Кілька хвиль пізнійше високий, огрядний льокай, що показував дорогу Седрикови і перевів його через кілька пишних саль, отворив двері, а пускаючи перед собою хлопчика, звістив голосно з повагою:
„Його достойність, льорд Фонтлєрой!“
Слуга розумів, як не можна ліпше, вагу сеї хвилі, в якій малий наслідник стане перед лицем діда. Але Седрик переступив поріг найспокійнійше в світі. Найшовся в великій, гарній кімнаті, де меблів не було багато, лише при стінах стояли осклені шафи, повні книжок. Тапети і занавіси темної барви кидали мрачну тінь довкола, а вікна, осаджені високо і не великі, як се в старинних будівлях буває, так мало пропускали світла, що о тій вечірній порі було майже темно в замковій бібліотеці. Седрик думав зразу, що в кімнаті не було нікого, аж по хвильці спостеріг великий фотель, що стояв при коминку, на якім горів сильний огонь, у фотелю сидів старий мужчина. У його ніг, на килимі лежав пес, величезний доґ. Величезний був, немов лев, а й відтіню шерсти пригадував короля пустині. Коли двері отворилися, пес устав звільна і поступив напроти хлопчини, мовби витав його. Тоді старець, що сидів у фотели, боячись, щоби хлопчик не перелякався, закликав:
„Дуґаль, до ноги, тут!“Але наш малий льорд не знав страху, як і не знав злоби, і найспокійнійше взяв рукою за нашийник пса і разом із ним пішов у сторону, звідки доходив голос. І Седрик уздрів старця в фотели: білий його волос, білі вуса й корчасті брови, загнутий ніс, мов клюв хижої птиці й пронизуваті очи з відблеском криці. А ґраф побачив перед собою принадну стать хлопчика, в стрійнім одязі з чорного аксаміту з кружевним ковніром. Гарне личко, отінене ясними кучерями, звернене було на нього, а очи повні прихильности й пошани стрінулися з його поглядом. Наколи замок подібний був до зачарованої палати, то малий льорд пригадував королевича з казки. Блеск гордости і тріумфу заяснів нараз в очах ґрафа на вид сього гарного внука, що стояв так сміло перед ним із рукою опертою на хребті величезного доґа. Дуже йому подобалося, що хлопець не боявся ані його, ані пса. А Седрик глядів на нього так спокійно, як перед хвилею на замкову господиню, та приступаючи до фотелю, відізвався перший:
„Як ся маєте, дідуню? То я, Седрик, тепер льорд Фонтлєрой, внук дідуня; я приїхав учера з паном Гевішемом.“
І взявши старця за руки, говорив дальше сердечно:
„Я так тішуся, що бачу дідуня та що пізнаємося близше.“
Ґраф був так у першій хвилі зачудований, що нічого не відповідав, мірив лише зором від стіп до голови малого хлопця, в кінці спитав:
„Тішишся, що мене бачиш?“
„О, дуже тішуся“ — повторив Седрик, а сказавши се, усадовився на кріслі побіч ґрафа. Крісло було високе і ніжки його гойдалися над підлогою досить високо; та він не зважав на се, сидів із поважною міною, але і з великою пошаною і говорив дальше:
„Нераз я пробував представити собі, як дідуньо виглядає. Думав я про се часто на кораблі, чи то дідуньо подібний до мого татуся?“
„Но і щож?“ — спитав ґраф.
„Я був ще дуже малий, коли він умер“ — відповів Седрик — „отже не памятаю його добре, здається мені однак, що нема ніякої подібности.“
„Видиш, що ти завівся“ — муркнув ґраф.
„Ні, зовсім ні“ — сказав живо хлопчик — „було би мені мило побачити лице, подібне до татусевого, але се нічого не значить, я ж тепер і дідуня полюблю, а як кого любимо, то мило нам на нього дивитися.“
Зачудованнє і збентеженнє ґрафа що раз більше зростало і се дитя з такою певністю говорило, що його полюбить, як би се була річ найприроднійша в світі. А він доси ніколи нікого не любив, його ж навіть власні діти не любили, бо про се не дбав. Седрик говорив дальше, бо мовчанка старця не відібрала йому сміливости.
„Чиж може внук не любити дідуня? Особливо я, що маю стілько доказів доброти мого дідуня для мене, якже я не полюбив би його цілим серцем?“
„А!“ — сказав ґраф із дивним блеском в очах — „то я давав тобі докази доброти?“
„Іще скілько“ — відповів хлопчик жваво. — „Я не лише вдячний дідуневи за себе, а й за Діка, за Бриґіду, за стару перекупку.“
„Щож се знов за одні?“ — спитав счудований ґраф. — „Що се за одні, сей Дік і Бриґіда і стара перекупка?“„То є всі ті, для яких дідуньо прислав мені так багато гроший. Адже дідуньо сказав пану Гевішемови, щоби дав мені стільки гроший, скільки буду потрібувати.“
„Но, так; і щож ти зробив із тими грішми? Я рад би знати.“
Ґраф зморщив брови і бачно глядів на хлопця; був дійсно цікавий, на що сей ужив його дарів?
„Дідуньо не знає їх“ — говорив малий льорд із простотою — „ані Діка, ані Бриґіди, ані старої перекупки. Але я був із ними в великій приязни. А наперід треба сказати, що захорував сей бідний Михайло.“
„Що за Михайло?“ — спитав ґраф.
„Се муж Бриґіди. Обоє були в великій нужді, бо коли чоловік хорий, то не може працювати, а тут шестеро дітий, то страшна річ. Михайло був завсігди добрим робітником, але щож, коли захорував. Отже раз вечером, коли саме пан Гевішем був у нас, Бриґіда прийшла до кухні і плакала, що не мають чим заплатити комірного, ані за що купити хліба, та що діти хиба погинуть із голоду. Бідна Бриґіда бідкалася страшно; я пішов до кухні, щоби її трохи потішити. Аж тут пан Гевішем посилає по мене і каже, що має для мене багато гроший від дідуня. Я тоді митю побіг до кухні, дав пять фунтів Бриґіді, а вона так втішилася, що зразу й вірити не хотіла. І якже не маю бути дідуневи вдячний?
„Но, добре, добре“ — сказав ґраф — „щож дальше?“
Підчас сього сидів Дуґаль на задних ногах при кріслі Седрика, підніс голову до гори і споглядав на нього, мов би се оповіданнє незвичайно займало його. Се звернуло увагу старого пана: він знав свого пса, знав, що не легко привязувався до чужих осіб. Тимчасом із тим хлопцем так поводився, як би се дитя мало над ним якусь дивну владу. Присунувся до малого льорда і львину свою голову положив любязно на його колінах. Хлопчик погладив свого нового приятеля, а відповідаючи на питаннє ґрафа, говорив:
„Що дальше? Відтак прийшла черга на Діка.“
„Що ж се за Дік?“ — спитав ґраф.
„Се хлопець, що чистить панам чоботи на улиці. Дуже порядний хлопець, пильний і працьовитий. Був великим моїм приятелем, не таким вправді як пан Гобз, але все таки добрим і сердечним приятелем. Він мав шіснайцять, чи сімнайцять літ. Коли я відїздив, подарував мені чудову річ на памятку.“
Тут виймив з кишені старанно зложену червону хусточку, розвинув її і показав з усміхом задоволення.
„То Дік дарував мені отсю хусточку; дуже гарна й вигідна; можна її завсігди мати в кишені, а в разі потреби вложити на шию. Дік купив її за перші гроші, зароблені новими щітками, що їх дістав від мене. Я незмірно тішуся сею хусточкою. Кілько разів гляну на неї, згадую доброго Діка.“
Достойний ґраф Дорінкорт зазнавав незвичайних почувань. Довго жив на світі, не легка була се річ здивувати його чим, або зворушити; але се, що чув і бачив у сій хвилі, було так дивне для нього, що від давна не зазнавав подібного зворушення. Ніколи не займався дітьми, навіть своїми власними. Вони ховалися під опікою платних слуг і тому то може пізнійше стільки журби зазнав через них. Не уявляв собі, щоби дитина могла бути доброю, благородною; для нього була се істота невиносима, криклива, лакома, докучлива, прикра. Коли його два сини були ще дітьми, ґраф жив лише для своїх приємностий, подорожував, бавився, полював, дому не любив, особливо коли втратив жінку. Пригадав собі вправді, що третій син не був подібний до братів, але прикмети його, як се згадане було висше, дразнили гордого вітця, бо він не був наслідником.
Тому тепер ані крізь думку не перейшло йому, що міг би привязатися до внука. Післав по нього, бо мав стати його наслідником, займати колись високе становище і носити титул ґрафа. Хотів його отже відповідно виховати. Був певний, що син Американки мусить бути занедбаною дитиною, яку трудно буде нагнути й переробити. Се бентежило його незвичайно, і коли льокай оповістив малого льорда, гордий пан не мав спершу відваги глянути на нього. І тому як раз бажав, щоби хлопчик сам ввійшов до нього, бо не хотів мати свідків свого упокорення, що мусить признати наслідником якогось бруса, нужденного уличника з Ню-Йорку. Але вже сам вид гарного хлопця, що зовсім не виглядав на уличника, переймив його радістю. Ціла його зовнішність указувала на старанне вихованнє, кождий рух був принадний і благородний, а сміливість, з якою наближався до нього, опертий о хребет доґа, незвичайно уняла гордого пана. Не надіявся того по синови Американки і се вразило його дуже мило.
Але розмова з хлопчиком счудувала його ще більше і ввела в рід якогось запаморочення. Се було щось таке, що переходило його поняттє. Ґраф привик до того, що кождий в його присутности був наляканий і несмілий; не припускав навіть, щоби внук не був також несмілий. Тимчасом Седрик не перестрашився ані пса, ані пана. Хлопчина однак не мав зухвалого виду, його поступованнє було повне невинної простоти і довіря. Уважав ґрафа за люблячого дідуня і хотів відплатити йому любов. І відчув се старець. При всій його затверділости й самолюбстві, мило зворушило його се довірє дитини. І милою була йому гадка, що є хтось на світі прихильний йому, що зближається до нього без страху. Се було для нього щось зовсім нове.
І тому то ґраф позволив дитині говорити свобідно, розповідати про себе і своїх приятелів, слухав її уважно й не зводив очий з неї. А малий льорд відповідав охотно на питання і гуторив своїм звичаєм з оживленнєм і простотою. Оповідав широко про Діка і перекупку з яблоками, про корінний склеп пана Гобза, аж у кінці зачав розповідати про вибір нового президента, про ілюмінацію, похід зі смолоскипами, хоругви. Згадав також про свято 4 липня і чимраз більше оживлявся, коли нараз станув збентежений.
„Но, щож там?“ — спитав старий ґраф, споглядаючи на нього, — „чому не говориш дальше?“
Але малий льорд мовчав, крутився неспокійно на кріслі; видко було, що нова якась гадка зродилася в його головці, а він розважав її зі звичайною в нього второпністю. В кінци промовив із заклопотаннєм:
„Я подумав собі, що дідуневи може не мило буде слухати про свято 4 липня, бо се річниця війни за визволеннє. Може як раз хто з родини дідуня був тоді в Америці, брав участь у сій війні, зістав ранений або убитий! Я забув, що дідуньо Анґлієць.“
„І що й ти також Анґлієць“ — додав ґраф.
„О ні!“ — скрикнув Седрик — „я Американець.“„Твій отець був Анґлійцем, отже й ти Анґлієць“ — сказав ґраф і впялив очи в хлопчика, цікавий, що на се відповість; ся суперечка бавила його. Але зовсім не була вона по думці Седрика, який не був би ніколи припустив, що може з часом утратити американське горожанство і се справило йому велику прикрість.
„Я вродився в Америці“ — сказав у кінци, — „а кождий, хто там уродиться, має право зватися Американцем. Перепрошую дідуня, дуже перепрошую“ — мовив дальше споглядаючи на старця з покорою, але й рішучістю разом, — „але я собі постановив і пан Гобз вже знає про се, що наколи би вибухла знов війна між Америкою й Анґлією, то я стану по стороні Американців.“
„Теревені“ — замуркотів ґраф, дивно всміхаючись. Ненавидів Америку й Американців, а однак не брав за зле внукови, що любив землю, яку вважав за свою вітчину і що вмів боронити своїх переконань. Але не могли дальше вести сеї політичної диспути, бо дали знати, що обід на столі.