Малий льорд/XI
| ◀ X | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XI. |
XII ▶ |
|
На другий день пізно з полудня вїхала карита, що везла малого льорда і пана Гевішема в замкову алєю. Ґраф бажав, щоби хлопчик прибув на обід, щоб ніхто його не супровожав, не хотів мати свідків при стрічі. Пан Гевішем мав порученнє відвезти його до замку і зараз відїхати. Льорд Фонтлєрой їдучи повозом, розглядався цікаво довкруги. Все завважав: і величавість карити і коний, богату, блискучу ліберію візника і льокая і герб на дверцятах повоза, навіть хотів відгадати його значіннє. Коли повіз станув перед брамою парку, хлопчик вихилився крізь вікно, щоби ліпше приглянутися камянним львам, що прикрашали браму. Як раз отвирала її молода, мила жінка, що вийшла з малого дімка, оброслого диким виноградом. За нею вибігло двоє дітий, що з зачудованнєм споглядали на малого хлопчика в повозі, а й він також приглядався їм цікаво. Жінка ввічливо вклонилася малому льордови, а за матірю й діти несміло поздоровили його.
„Чи вона мене знає?“ — спитав зачудований Седрик. — „Може бере мене за кого иншого.“
Здіймив аксамітну шапочку і вклонився жінці ввічливо, кажучи своїм звінким голосом:
„Як ся, пані, маєте? Добрий вечір!“
Се видно врадувало жінку. Вона всміхнулася приязно, добрими очима споглянула на хлопчика:„Нехай Бог благословить вашу достойність!“ — закликала — „Витай нам, майльорде! Дай тобі, Боже, щастє!“
Льорд Фонтлєрой знов здіймив шапочку, а коли повіз рушив, сказав до правника:
„Що се за мила жінка! Пізнала мене, мусіла чути про мене. Як то добре, що тут так близько мешкають діти, я зможу деколи побавитися з ними.“
Пан Гевішем не відповів нічого; не вважав за відповідне говорити малому льордови, що напевно не позволять йому бавитися з дітьми замкового сторожа. Повіз покотився дальше поміж двома рядами ильм, якими була висаджена алєя. Їх розлогі галузи лучилися в горі і творили зелений звід. Седрик не бачив іще ніколи так гарних дерев. Алеж бо парк Дорінкорт належав до найгарнійших в Анґлії. Засаджений відвічними деревами, старанно утриманий, представляв величавий вид; тому й не диво, що хлопчик був захоплений ним. Усе тішило його й вправляло в захват. Проміні заходячого сонця мов струї золота переливалися крізь гущавину; дальші закутини покривала вже тінь, а всюди панувала глибока, святочна тиша.
Сей просторий парк представляв що раз нові види; перед очима навідувачів пересувалися то непроходимі гущавини, то відкриті місця, гарні луки, вкриті травою, засіяні дикими цвітами, або зовсім устелені буйною папоротю. Нераз Седрик скрикнув, повний зачудовання, коли з під кінських ніг вирвався заяць, або крілик сполошений і мчав у корчі, або коли громадки перепилиць підлітали, тріпотячи крильцями. Малий льорд плескав у долоні:
„Як тут гарно!“ — казав до пана Гевішема, — „гарнійше, ніж у мійськім парку в Ню-Йорку. А що то за велич! Їдемо й їдемо і ще не видно замку.“
„Від замкової брами до брами парку є чотири кільометри“ — відповів пан Гевішем.
Що хвилі стрічали нові дива, але ніщо так не очарувало Седрика, як стадо освоєних оленів.
Гарні сі звірята лежали на траві, туркіт повоза зовсім не сполошив їх, піднесли лише головки, прикрашені гарними рогами і гляділи на гостий. Хлопчик, що до сеї пори лише в звіринці бачив оленів, спитав:
„Чи вони тут жиють?“
„Так“ — відповів правник. — „Вони належать до ґрафа так, як і сей цілий парк.“
В кінці побачили замок. Могутні, сірі мури старинної будівлі виглядали величаво, наїжені баштами, вежами, стрільницями; останні проміні заходячого сонця відбивалися в численних вікнах, кидаючи огнисті блески. Дикий виноград й инші пнучі ростини покривали мури. Перед головним вїздом займали великий простір зільники, засаджені пишними цвітами.
„Як тут чудово! Як чудово!“ — повторяв Седрик, із захопленнєм розглядаючися по всіх усюдах. — „Ніколи нічого подібного не бачив я; се зовсім так виглядає, як зачаровані палати в казках!“
Крізь великі входові широко отворені двері видко було слуг, що стояли в двох рядах у поставі, повній пошани. Очи всіх були звернені на малого льорда, що висідав із повоза. А він не менше цікаво глядів на їх гарну, золотисту ліберію і мав велику охоту спитати правника, що вони тут усі роблять? Ані на гадку не прийшло йому, що всі отсі люди, старі й молоді, стояли там лише тому, щоби привитати малого хлопчика, який згодом мав стати паном усіх отсих величавостий і замку, що подібний був до зачарованих палат із казки і просторого парку, де серед дерев-велитнів, зелених лук і папоротий скакали заяці та крілики, а олені з гарними рогами дрімали на мураві. Ледви два тижні минуло від часу, як сей хлопчина сидів у коріннім склепі на бочівці цукрової муки або на пуделку з милом і вимахуючи в воздусі ніжками, слухав, як пан Гобз говорив про політику і ані у сні не мріяв про сі достатки, що так несподівано мали йому припасти. І ото нині входив до замку поміж двома рядами слуг, бачних на кождий його знак, входив як наслідник і будучий властитель. На чолі слуг стояла старша жінка в чорній, гладкій, шовковій сукні. Пан Гевішем звернувся до неї і сказав указуючи на хлопчика, що провадив за руку:
„Пані Мільон, отсе льорд Фонтлєрой. Майльорде, се пані Мільон, управителька замку.“
Седрик подав їй свою руку.
„Як ся, пані, маєте?“ — сказав зі звичайною в нього вічливістю і простотою. — „Дякую за сього гарного котика, що ви прислали до маминого мешкання. Дякую, дуже дякую.“
„Всюди пізнала б вашу достойність“ — сказала жінка з усміхом задоволення на лиці. — „Здається мені, що бачу капітана. Великий се день, майльорде, великий і святочний.“
Седрик дармо силувався відгадати, чому то був великий день і святочний. Старушка гляділа на нього з дивним зворушеннєм, навіть слеза заблисла в її очах, але не мусіла се бути слеза смутку, бо всміхнулася до хлопчика, а нахиляючися сказала півголосом:„Є ще й кітка така сама і має двоє котяток; може би занести їх до кімнати вашої достойности?“