Малий льорд/IV
| ◀ III | Малий льорд пер.: Варвара Літинська IV. |
V ▶ |
|
Пан Гевішем сидів у великім фотели при столику, по другій стороні якого стояв іще більший фотель. У тім якраз фотелі усадовився Седрик, руки вложив до кишеньок, деколи похитував головою, то знов засувався в глубину фотеля, як се робив пан Гобз. Як довго мати була в кімнаті, споглядав уважно на правника, але не мішався до розмови. Рівнож правник іще уважнійше вдивлявся в малого, мовби хотів вичитати що з його лиця і раз у раз надумувався, від чого би зачати розмову з тим малим добродієм, котрого ніжки не сягали з фотеля до землі. Седрик промовив перший: „Я дійсно нічого не розумію, що то є ґраф?“
„Чи так?“ — спитав пан Гевішем.
„А вжеж! Мені здається, що коли я сам маю з часом стати ґрафом, повинен знати, що се значить“.
„Се правда“ — завважав правник.
„Може би ви, пане, були ласкаві мені се пояснити“ — говорив дальше хлопчик у формі ввічливої просьби; — „я буду вам дуже вдячний. Хто іменує людий ґрафами?“
„Король або королева. Титул ґрафа дають звичайно такому, що положив великі заслуги для держави“.
„А, то щось подібного, як президент Злучених Держав?“
„Президента вибирають голосованнєм, на скілько мені здається“ — сказав пан Гевішем.
„О так!“ — закликав Седрик живо — „і треба бути добрим і богато гарних діл зробити, щоби стати президентом. А тоді є такий величавий похід із музикою, хоругвами, лямпіонами — я се бачив. Інколи я думав собі, що хотів би стати президентом, однак ані разу не прийшло мені на гадку, що міг би стати ґрафом“. — Хлопчик задумався трохи, відтак підняв живо знов розмову: „То певно тому, що про ґрафів я нічого не знав, а про президента з часта говорив“. — Доброму хлопчикови здавалося, що не ввічливо було би з його сторони, коли дав би пізнати пану Гевішемови, як мало ліпше се достоїнство, що спало на нього за його посередництвом. — „Коли б я був знав, що то є ґраф, то може був би і про се подумав“.
„Ґраф“ — сказав поважно правник, — „то зовсім що инше, як президент“.
„То нема походу зі смолоскипами?“
Пан Гевішем заложив ліву ногу на праву, та зблизив до себе пальці обох рук; таку поставу прибирав звичайно, коли мав говорити про важні справи. І сказав собі, що якраз тепер найвідповіднійша пора, дати хлопчикови пояснення, про які сам просив, та приготовити його до заняття великого становища.
„Ґраф має в краю велике значіннє“ — говорив поважно.
„О, і президент також“ — закликав Седрик — „похід зі смоскипами є довгий нераз і на пять миль, а ракети, а штучні огні. Пан Гобз все те мені показував“.
„Ґраф“ — говорив правник дальше, заховуючи свій поважний настрій — „ґраф має звичайно походженнє дуже старинне“.
„Походженнє? Що се значить?“
„То значить, що його рід дуже давний, дуже старий“.
„Ага, здається мені, що вже розумію“ — сказав Седрик, всуваючи глибше руки до кишеньки.„Стара перекупка, що продає яблока при брамі парку, мусить мати також таке старинне, як се то ви назвали, по…походженнє. Вона така стара, що ледви ходить. Має певно зі сто літ. А однак бідачка мусить навіть і в дощ сидіти при брамі парку і продавати яблока, бо інакше не мала би з чого жити. Мені її дуже жаль і иншим хлопчикам також. Одної неділі мій товариш Біллі дістав від бабуні цілого доляра. Я став його просити, щоби кождого дня купив за кілька центів яблок у сеї старушки. І він дав себе намовити, бо то дуже чесний хлопець, сей Біллі. Але щож? Щоденно їв яблока і до четверга так йому вже обридли, що й дивитися на них не міг. Бо хто не дуже любить яблока, то вони мусять йому скоро сприкритися. На щастє моя мама мала тоді стілько гроший, що могла мені дати також цілого доляра. Одже тепер я купував кождого дня по кілька яблок, як довго гроший стало, хоч і мені вже були сприкрилися. Бідна старушка. І ви, пане, жалувалиб її також, колиб її побачили. Вона каже, що її страшно ломить у костях, особливо, коли на дворі вогко; але бо вона також має таке старинне похо…походженнє“.
Пан Гевішем зачав гладити бороду рукою, не знав, як би се хлопчикови вияснити.
„Я зовсім що инше мав на думні, коли говорив про старинне походженнє“ — сказав у кінці — „се не означає віку особи, лише довге істнованнє роду. Коли приміром назвиско яке від кількох сот літ носять люди славні, знамениті, заслужені для краю, тоді кажемо про їх нинішних потомків, що мають старинне походженнє“.
„О, то певно так, як Юрій Вашінґтон“ — закликав Седрик із жаром; — „чую про нього, від коли жию на світі, а він славний від давних літ. Пан Гобз каже, що його назвиско вічно жити буде“.
„Перший ґраф Дорінкорт дістав свій титул перед чотириста роками“ — сказав пан Гевішем поважним голосом.
„Чи дійсно так?“ — закликав Седрик — „то гарний протяг часу. Чи згадували ви про се Любунці? Їй би се певно було мило чути. Скажемо їй се, як верне, вона дуже любить слухати такі цікаві річи. А що він такого великого зробив, що ґрафом зістав?“
„Кілька ґрафів“ — говорив дальше правник, — „помагало королям правити краєм. Инші знов вславилися хоробрістю і геройськими подвигами на боєвищах“.
„І я рад би піти їх слідами!“ — скрикнув Седрик — „татусьо був також жовніром і певно хоробрим. Татусьо мусів бути похожий на Юрія Вашінґтона; може се й тому так Господь Бог справив, що сей титул ґрафа перейшов на нього; він носив би його достойно, коли б жив. Дуже се мене тішить, що ґрафи славляться хоробрістю, бо хоробрість се гарна річ! Перше, коли я був іще малий, боявся лишитися сам у кімнаті без світла; але як я почув про Юрія Вашінґтона, про його хоробрість, про хоробре військо американське, що служило під його розказами, то позбувся сеї поганої привички“.
„Є ще одна велика користь, яку дає становище ґрафа“ — говорив пан Гевішем поволи, з притиском, бистро глядячи, яке вражіннє зроблять на хлопця його слова — „ото ґрафи звичайно непомірно богаті“.
„То гарно“ — сказав Седрик із простотою — „я хотів би бути богатим“.„А…а… то чому?“ — спитав правник.
„О, се тому, що за гроші можна купити стілько гарних річий“ — говорив хлопчик без загикнення — „приміром, ся перекупка, що то продає яблока… Коли б я був дуже богатий, то купив би їй зараз закриту крамницю з зелізною печею на зиму, а в дощеві, зимні дні давав би їй по долярі, щоби могла лишитися дома і не виходити з тими яблоками. Я купив би їй також грубу, теплу хустку, а може би не ломило її так у костях. Бо то мусить бути страшне таке ломаннє. Вона каже, що то від зимна. Коли б окрутилася теплою хусткою, може б устало се ломаннє“.
„Певно, певно,“ — сказав усміхаючись правник — „але чиж лише се можна за гроші купити?“
„О, я знаю, що за гроші всього дістане. І коли б я мав богато, богато грошей, то накупив би безліч гарних річий для Любунці: золотий наперсток, перстень із брилянтом, віяльце зі слоневої кости, ще купив би їй повіз і коні, щоби не ходила пішки і не чекала на трамваї. Коли би Лю-бунця хотіла, то накупив би їй чудових, шовкових суконь: рожевих, синіх з дорогими кружевами. Щож, коли вона любить лише чорні, гладкі… Але вже знаю! Я завів би її до склепів, нехай би сама вибирала, що хотіла би. А також і для Діка купив би що“.
„Дік? Щож то за Дік?“ — питав правник чимраз більше зачудований.
„То хлопець, що чистить чоботи прохожим. Він се пишно робить, бо має велику вправу. Сидить уже он там на розі площі. Я знаю його від непамятних часів. Одного разу, а був я тоді ще малий, вийшов я з Любунцею на прохід. А як раз сього дня дістав я чудовий, гарний мяч: так високо підскакував до гори! Аж тут, коли ми переходили улицею в поперек, мяч випав мені з руки і покотився і далеко між повози. Я розплакався; бо то було вже дуже давно тому і я був ще дітваком. Дік чистив тоді чоботи якомусь панови, побачив мою пригоду і закликав: „Прошу почекати“, а як лише скінчив свою роботу, скочив жваво, не зважав на повози, миттю підніс мяч, обтер своєю курткою і подав мені, кажучи: „Маєш, добродію“. Мама подякувала йому красненько, я також. І від сеї пори, кілько разів переходимо через площу, стаємо коло Діка, розмовляємо з ним, питаємо, як йому ведеться. Перед кількома днями сказав, що інтерес не йде“.
„І щож би ти хотів зробити для нього, мільорде?“ — спитав пан Гевішем усміхаючись знов.
„Я купив би йому столик, кілька стільчиків, ціле уладженнє таке, як має сей старий чоловік, що чистить чоботи прохожим по другій стороні площі. Може ви не завважали його? Він має навіть великий, червоний парасоль, що ним закриває цілий столик і себе, як дощ падає, або підчас великої спеки. Се дуже вигідно. І ще купив би йому нові щітки й нове убраннє, як би він тим тішився! Дік добряга, вчера як раз говорив до мене: Коби то мені хто позичив кілька долярів, урядив би ся я інакше і зараз інтерес пішов би ліпше“.
Седрик довго ще оповідав про свого приятеля Діка, певний, що се дуже займає старого правника. І дійсно, пан Гевішем слухав із великим заняттєм, хоч по правді мало обходила його історія хлопця, що чистить чоботи, або старої перекупки, що продає яблока. Однак солодко було йому слухати милого щебету хлопчика, що думав лише про инших, забуваючи зовсім на себе.„Але ти не сказав мені ще нічого про себе, мільорде, що купив би ти для себе, наколиб мав богато гроший?“ — спитав на конець пан Гевішем.
„Для себе? О, богато, богато річий! Наперід давби ще гроші Катерині, щоби занесла Бриґіді. Се її сестра; вона має шестеро дітий, а муж часто не може дістати роботи. Нераз так бідна плаче, як до нас прийде. Любунця дає їй ріжні старі річи і хліб і муку і кашу, а вона тішиться вельми і дякує, а відтак знову плаче. Я рад би також купити гарний годинник із ланцушком і люльку з морської пінки. Пан Гобз дуже тішив би ся таким дарунком. Я знаю, що йому подобається“.
В сій хвилі вернула пані Ерель до сальонику.
„Дуже вас, пане, перепрошую“, — сказала — „так довго задержали мене в кухні; прийшла там бідна жінка, сестра моєї служниці“.
„Льорд Фонтлєрой як раз розповідав про неї; говорив, що рад би їй помогти“.
„Бо вона дійсно заслугує на милосердє“, — говорила мати Седрика, — „муж її захорів, не може працювати і грозить їм страшна нужда“.
Седрик зіскочив із фотелю, підійшов до матери і сказав півголосом:
„Піду на хвильку до Бриґіди. Якеж то нещастє, що Михайло захорів!“ — а відтак, звертаючися до гостя, сказав голоснійше: — „То такий добрий чоловік і такий чемний. Раз зробив мені чудову деревляну шаблю. Він дуже зручний ремісник“.
І вибіг із кімнати. Пан Гевішем мовчав хвилину, здавалося, що над чимось думає, хитається ще, в кінці сказав:
„Ґраф, достойний мій клієнт, виправляючи мене по внука, дав мені ріжні поручення. Щиро бажає, щоби льорд Фонтлєрой їхав до Анґлії охотно і був добре успособленний для свого діда… на скілько се може бути. Тому поручив мені, не жалувати гроша, догоджувати у всім молодому льордови, заспокоювати всі його забаганки, звертаючи при тім його увагу, що сі дари походять від діда. Ґраф не догадувався певно, які будуть бажання його внука. Я однако мушу виповнити дане мені порученнє і коли льорд Фонтлєрой хоче обдарувати сю жінку…“
Тут треба дещо пояснити. Пан Гевішем виповняючи порученнє ґрафа, не вважав однак за відповідне повторити дослівно сього, що його достойний клієнт говорив при тім. — Ґраф не кермувався надто благородними думками, коли уповажнив правника, щоби в його імени обсипав дарами його внука.
„Нехай пізнає відразу“ — говорив — „що в мене буде опливати в достатки, що дотеперішне його життє при матери було нуждою в порівнанню до того, яке жде його на замку Дорінкорт. Нехай знає, що коли стане маґнатом і зможе пригорщами розсипувати золото, то з ласки діда“.
Старий правник не повторив сих слів, а мати Седрика була надто благородна і щира, щоби могла догадатися, які то самолюбні спонуки кермували поступованнєм ґрафа. Для неї було се зовсім природне, що сей старець, який утратив усіх своїх синів, тепер самітний, над гробом, старається позискати привязаннє внука. При тім незвичайно втішило її, що перший ужиток, який зробить її син із сього величезного майна, буде ділом милосердя. Вона також хотіла прийти в поміч бідній жінці, що так заслугувала на співчуттє.„О, якже се гарно зі сторони ґрафа!“ — закликала пані Ерель, паленіючи з радости. — „О, як щасливий буде Седрик! Він так любить Бриґіду та її мужа, бо се такі чесні люди! Я не була в спромозі помогти їм, хоч робила, що могла. Михайло дійсно справний ремісник, на скілько здоровлє служить. На нещастє хорує від давна, та потрібує ліків, скріпляючого корму, теплої одежі. Бідні люди, вони вже видали всі свої ощадности і тепер грозить їм нужда. О, вони не змарнують гроша“.
Пан Гевішем устромив худощаву руку в бічну кишеню сурдута і виймив грубий портфель, набитий банкнотами. Дивний усміх маяв по його лици. Думав над тим, що то скаже старий ґраф, сей самолюб, жмикрут, якого тверде серце не знало ніколи милосердя, коли довідається про перше бажаннє свого внука і про незвичайний ужиток з його гроший?
„Певно звісно вам, пані“, — сказав правник — „що ґраф Дорінкорт се один із найбогатших людий в Анґлії. Думаю отже що не буде за багато, наколи передам вашому синови в імени ґрафа пять фунтів штерлінґів для сеї бідної жінки“.
„Пять фунтів!“ — закликала пані Ерель — „алеж се для них буде правдиве богацтво! О, мій Боже, просто годі увірити!“
„В тім нема нічого незвичайного“ — говорив правник із тим самим усміхом. — „Ви, пані, повинні освоїтися з думкою, що зайшла велика зміна в положенню вашого сина. Буде він розпоряджувати колись величезним майном та мати велику власть у своїх руках“.
„Велику власть!“ — повторила мати глубоко зворушена. — „Мій солодкий хлопчина! Коби лише показався достойним так високого становища! Чи я зумію відповідно його до сього приготувати? Се така велика відповідальність! Мій дорогий Седрусь!“
Пан Гевішем закашляв знов. Не був він надто чутливої вдачі, а одначе старе його серце зворушилося, коли зустрів зір молодої жінки, повний певного неспокою.
„Коли судити з розмови, якою вшанував мене перед хвилиною льорд Фонтлєрой“ — сказав у кінці правник — „можете, пані, бути зовсім спокійні під тим оглядом. Се ще дитина, то певне, але здається, що подібно, як тепер, так і пізнійше, більше буде думати про инших, ніж про себе“.
В сій хвилі Седрик увійшов до сальонику.
„Бідний Михайло хорий на артеретизм, як каже Бриґіда“ — промовив хлопчик входячи. — „Се мусять бути великі болі. Нічого не може заробити і не зможуть заплатити комірного; він дуже тим журиться, а се певно побільшає його терпіння. Наколиб іще Варка, найстарша його донька, мала поряднійше убраннє, могла би піти куди шукати зарібку; щож, коли вона бідненька така обдерта, що не може людям показатися“.
Лице хлопчика посумніло, коли се говорив.
„Седрику“, — відізвалася мати — „пан Гевішем має тобі щось сказати“.
„Ґраф Дорінкорт поручив мені“… зачав правник і нараз станув збентежений. Сам не знав, як представити дитині се порученнє; поглянув отже на матір, немов взиваючи її помочи.
Пані Ерель приклякнула живо на килимі, пригорнула хлопчика до себе й почала:
„Ти вже знаєш, Седруню, що ґраф є твоїм дідунем, рідним вітцем твого татуся. Сей добрий дідуньо дуже тебе любить, бо втратив усі свої діти і лише тебе одного має на світі. Він бажає твого щастя, а що непомірно богатий, може дати тобі все, чого забажаєш. І подумай собі, він дав пану Гевішемови багато гроший для тебе. Коли отже хочеш, можеш узяти зараз яку пайку і дати Бриґіді на заплату комірного й закупно найпотрібнійших річий для мужа й дітий. Правда, ти не сподівався такої великої радости?“ — і на закінченнє сердечно уцілувала хлопчика, що спаленів нараз на вістку про ті богацтва, що зявилися так у пору. Через хвилину глядів Седрик радісними очима то на матір, то на старого правника.
„Чи я дійсно можу дістати зараз сі гроші“ — спитав — „ і дати їх Бригіді? Бо вона вже відходить“…
Пан Гевішем подав йому пять штук золота. Седрик пірвав їх і миттю вибіг із кімнати. За хвильку було чути його радісний голос:
„Бриґідо, Бриґідо, почекай! Ось маєш гроші, заплатиш комірне і будеш мати ще на инші видатки. Яке то щастє! То дідуньо, мій правдивий дідуньо прислав мені так богато гроший. Глянь, Бриґідо, то для тебе і для Михайла“.
„О, пане Седрику!“ — скрикнула бідна жінка, не можучи увірити в так велике щастє — „пять фунтів у золоті, се значить двайцять пять долярів? Але я не можу приняти такої суми без позволення мами“…
„Перепрошую вас, пане,“ — сказала усміхаючись пані Ерель — „мушу туди піти на хвильку“.
І вийшла, полишаючи пана Гевішема самого. Але вже вбіг Седрик промінний, щасливий:
„Розплакалася! Але казала, що то з радости. Я ще не бачив, щоби хто плакав із радости. О, як добрий сей мій дідуньо! Виджу, що то дуже приємно бути ґрафом, дуже, дуже приємно; вже тепер і я охотно буду льордом і ґрафом“.