Малий льорд/V
| ◀ IV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська V. |
VI ▶ |
|
Другого дня мав пан Гевішем нагоду переконатися, що малий льорд Фонтлєрой, на скілько в деяких річах зраджував над вік поважну вдачу, був одначе не менше меткий до забави, як і инші діти в його віці. Правник їхав, як звичайно, нанятим повозом і скручував на простору площу, коли зачув гамір і побачив громадку хлопців. Два з поміж них із великим запалом визивали один другого до перегонів. В однім з тих добровольців пан Гевішем пізнав його достойність, льорда Фонтлєрой, що галасував і кричав найголоснійше. Оба суперники станули в кінци побіч себе в одній лінії, з витягненою вперід правою ногою, чекаючи знаку:
„Раз! два! три!“ — гукнув хлопець, що стояв за ними.
Пан Гевішем казав візникови станути і висунув голову з повоза, з цікавістю і заняттєм очікуючи висліду перегонів. Іще ніколи чесний правник не брав так до серця діточої забави. Усміх задоволення замаяв на його лици, коли достойний льорд Фонтлєрой пімчав з місця стрілою. Червоні панчішки маяли перед очима правника з блискавичною скорістю, великий капелюх злетів із голови хлопчика, але він, ні на що не зважаючи, біг дальше й дальше, випереджаючи свого суперника.
„Славно! славно Седрик!“ — кликали хлопці, скачучи й танцюючи. — „Славно Біллі!“ — кликали з черги, коли другий хлопець майже зрівнався з Седриком. Був се той сам Біллі, про якого згадував малий льорд, коли оповідав історію старої перекупки яблок.
„Я певний, що він перший добігне до мети!“ — говорив до себе пан Гевішем, не спускаючи з очий червоних панчішок, що знов на переді маяли, хоч і Біллі добре збирав ногами. — „Я радо дав би що за те, щоби він перший добіг“.
І як раз проразливі крики, оплески, скоки звістили тріумф побідника. Будучий ґраф Дорінкорт станув дві мінути скорше при стовпі ліхтарні, що була їм метою.
„Славно, Седрик Ерель!“ — кричав що сили гамірний гурток — „іще раз і ще раз славно“.
А пан Гевішем усміхнувся з повоза і закликав також:
„Славно, льорд Фонтлєрой!“ — і сказав візникови їхати дальше. Коли станув перед мешканнєм пані Ерель, побачив обох суперників, як поступали спокійно разом. Трималися за руки, живо розмовляючи, за ними йшла решта громадки. Седрик був задиханий, румяний, і спочений.
„Я певно тому виграв,“ — говорив до товариша, — „бо маю від тебе довші ноги. Тиж не гірше від мене бігаєш. А також я старший від тебе, не багато, бо лише три тижні, але се також щось значить“.
Так бажав Седрик осолодити товаришеви понесену поразку, бо хлопчик мав уже в своїй природі, що більше думав про приємности инших, ніж про свої. Навіть у сій хвилі тріумфу, серед радости побіди, памятав на се, що побіджений мусить дізнавати инших почувань, тому старався потішити і звеселити його. І се вдалося йому. Біллі, хлопець трохи зарозумілий, спершу спустив ніс і був маркітний, але удобруханий Седриком, зачав знов хвалитися, як буцім би то він був побідником, а не побідженим.