Малий льорд/III
| ◀ II | Малий льорд пер.: Варвара Літинська III. |
IV ▶ |
|
На другий день, зараз по сніданню, пішов Седрик до корінного склепу, був дуже збентежений. Застав купця, як читав ґазету і ввійшов до склепу дуже поважним кроком; був певний, що старий його приятель дуже зажуриться, коли почує ті всі новини. Тому цілу дорогу думав над тим, як би йому се оглядно звістити.
„Добрий день“ — промовив весело пан Гобз.
„Добрий день“ — відповів хлопчик. Не скочив на ніяку бочівку, ані на жадну більшу паку, як се звичайно робив, лише сів супокійно на низкім пуделку, обняв обома руками праве коліно, що було в нього ознакою збентеження і так сидів мовчазно довшу хвилю. Ціле се поведеннє було так незвичайне, що пан Гобз сильно зачудований, спитав трівожно:
„Що тобі? Що сталося?“
Хлопчик зібрався на відвагу.
„Чи памятаєте, пане,“ — спитав — „про що ми говорили вчера?“
„А но, мабуть про Анґлію“.
„Так, справді. А чи пригадуєте собі, пане, про що була мова в сю хвилю, як Катерина прийшла по мене?“
Пан Гобз потер чоло рукою.
„Мені здається, що ми говорили як раз про аристократію“.
„Так воно було“ — тут Седрик завагався трохи; — „ви, пане, говорили про анґлійських ґрафів“.
„Про ґрафів?“
Седрик чув, як горячий румянець виступає йому на лице; ніколи в життю не був так заклопотаний і з прикрістю думав, що свого старого приятеля набавить також подібного клопоту.
„Пане Гобз,“ — сказав Седрик покірно — „вже найшовся ґраф і є в сій хвилі тут у склепі“.
Купець підскочив на кріслі, як мяч.
„Що, що се значить?“
„Се значить,“ — говорив хлопчик, спускаючи очи — „що я є ґрафом, чи властиво льордом на тепер, але в будуччині маю стати ґрафом. Не хочу вас, пане, ошукувати“.
„Збожеволів хлопець!“ — закликав пан Гобз, узяв його за руку і шукав живчика. — „Моя дитино, що тобі сталося? Мусиш бути хорий, може в тебе горячка, чи що? Вчера ти був зовсім здоров“.
І повний співчуття положив руку на голові хлопчика.
„Алеж я зовсім здоров“ — відповів зачудований Седрик — „не маю ніякої горячки. Саме тому Катерина приходила вчера по мене. У мами я застав пана Гевішема, правника з Анґлії, що розповів нам сю всю історію“.
Пан Гобз сів на крісло, ноги дрожали під ним, витягнув із кишені велику хустку і обтер піт із чола.
„Ні, ні, се неможливе“ — повторяв, — „або ти збожеволів, або я“.
„А я кажу вам, що воно так є і нема на се ради. Пан Гевішем приїхав умисно з Анґлії, щоби нам се звістити. Дідуньо прислав його“.
„Якже зветься сей твій дідуньо?“
Седрик виймив із кишені старанно зложений паперець, на якім було написаних кілька слів його власним почерком.
„Пождіть, прошу, бо се таке довге назвиско, що я не міг би його затямити, отже записав собі. Дідуньо мій зветься: Іван Артур Едвард Ерель, ґраф Дорінкорт. Жиє на замку Дорінкорт, але має крім нього кілька инших замків і дібр без числа. Мій татусьо був його наймолодшим сином і колиб татусьо мій жив, я не був би ані льордом, ані ґрафом. А татусьо також не був би льордом, ані ґрафом, колиб жили його старші брати. Але сталося так, що всі померли, і дідуньо прислав по мене, щоби я приїхав до Анґлії та там жив на замку з ним“.
Пан Гобз слухав уважно і йому робилося чим раз горячійше, раз у раз витягав хустку з кишені і обтирав спочене чоло. Пізнав уже, що ті незвичайні річи були дійсно чистою правдою. Глядів на хлопчика, що, як звичайно, сидів на пачці і не достеріг у нім найменшої зміни. Було се й нині те саме невинне, миле дитя, в тім самім одязі з чорного корту, в амарантовій краватці. Дивний заколот повстав у голові чесного купця. Не міг погодити своїх поглядів на аристократію з постатю сього хлопчика, що був тепер її представником. А з якою простотою говорив він про все те, ані йому в гадці не було гордитися сим своїм вивисшеннєм, навпаки, здавався бути ним немов упокорений.
„Як же тепер ти звешся?“
„До сеї пори я звався по просту Седрик Ерель. Тепер каже пан Гевішем, що я є льордом Фонтлєрой. Коли я ввійшов до кімнати, він сказав до мами: „Отже се льорд Фонтлєрой?“ Мама пояснила мені пізнійше, що титул сей належиться наслідникови, будучому ґрафови Дорінкорт.
„Се дійсно дива“ — закликав купець, — „дивні дива, дивні дива!“ — повторяв, не уміючи інакше висловити свого зачудовання і зворушення.Седрик потвердив се відповідним порушеннєм голови; сей вислів „дивні дива“ здавався йому якраз відповідний до обставин. Він мав велику пошану для старого купця, любив його, вірив у його розум, уважав його за звершенність у своїм роді. Хлопчина не знав світа й людий, тому не міг робити порівнань, що могли би може деколи й некорисно випасти для його приятеля. Вправді завважав нераз, що купець у мові, в поведенню значно ріжнився від його мамусі, але се не дуже чудувало його. Мамуся була панею, а пані не можуть бути подібні до панів. Вітця не памятав добре.
По довшій мовчанці відізвався Седрик:
„Анґлія мусить бути дуже далеко“.
„По другій стороні Атлянтику“ — відповів поважно пан Гобз.
„Ох, як то прикро! Хто знає, коли ми побачимося, як я виїду“.
„Щож робити, і найліпші приятелі мусять нераз розставатися“.
„А я від давна з вами в приязни, правда?“
„Но так, майже від дня твого уродження. Ти мав, здається, шість тижнів, коли я побачив тебе перший раз на руках твоєї няні“.
„І певно не прийшло тоді вам на гадку, що я буду ґрафом. То клопіт, але на се нема вже ніякої ради“.
„Чи дійсно нема?“
„Нема! Мамуся каже, що отець дуже був би сьому рад, коли б жив іще. То все властиво йому належалося, отже я повинен заняти його місце. Але видите, пане, коли я вже конечно мушу стати ґрафом, то бодай можу постаратися, щоби бути чесним і добрим ґрафом“.І оба приятелі довго ще гуторили. По першім збентеженню не показував пан Гобз до нового титулу Седрика такої неохоти, як се можна було по нім ожидати. Старався погодитися з долею, що і вдалося йому легко. Під конець розмови був уже зовсім зрезиґнований. Зачав отже випитувати хлопчика про ріжні подробиці, котрі відносились до його теперішнього високого становища. Але хлопчина не богато міг пояснити. Отже купець зійшовши вже на сей предмет, балакав про обовязки і привилеї ґрафів і марґрафів, а уявляв се собі особливим способом і був би напевно впровадив пана Гевішема в велике зачудованнє, колиб той міг чути розмову корінного купця з наслідником роду Дорінкортів.