Літературний ярмарок/1929/6/Мина Мазайло/III

Мина Мазайло (1929
М. Куліш
III
Видання: Харків: Літературний ярмарок, Книга шоста, 1929.

III

Третього дні Рина зустріла Улю на порозі:

— Ой, Улю! Ой, тільки Улю!.. Наступає вирішальний момент. Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.

Уля до люстра, як жадобна до води:

— Що ти кажеш!

Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:

— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде — не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.

Прислухались. Чути було Мокієвого голоса — Вузьколобий націоналізм! Шовінізм все це! — Вигукував дядьків: — Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!

— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мущину лише політикою й можна обдурити?

Уля новим якимсь голосом:

— Нічого подібного! Ах, Рино!

Рина, зачувши цього голоса:

— Що, Улюню? Що?

— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

— Ну?

— Зорію. Правда, прекрасно звучить?

РИНА

— Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія та сама ним, ідійотко, закохалася?

Уля зашарілась:

— Ні, ні…

— Як ні, коли ти саме кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському!..

— Та ні!

РИНА

— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай, Моку, — ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш!

— Серйозно?

— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… на межі його паси, на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!

— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському дружиною зветься?

— Ну?

— І знаєш, дружина — це краще, як жінка, або супруга, бо жінка — то значить рождающая, супруга ж по-українському — пара волів, а дружина… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.

Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:

— Ну, бачу я…

А Уля вже в захопленні.

— Або по-українському — одружитися з нею… Це ж не те, що жениться на ней, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправна стоїть поруч з чоловіком, це краще, як жениться на ней, — ти чуєш? На ней, на…

РИНА

— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш: не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…

Уля хотіла виправитись:

— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала…

Рина до неї:

— Са-ма?!.

Уля од неї в другу кімнату. Побігли.

2

Із Мокієвих дверей задом вийшов дядько Тарас:

— Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми росейщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово універсал, а ви маніфеста заводите, є слово УНР, а ви Усерер пишете? Га? Га?.. Рідне слово пристрой ви на апарат обернули, а забули, як в народній мові про це говориться? Забули, що без пристрою й блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово просорушка за шеретовку править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані і мова ваша радянська не шеретована…

Мокій з дверей:

— Нешеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом взялися. Засолодились, дя-дю. Годі! Не завважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати…

Дядько до дверей:

— З якої? Ви ж свою в югосталь оддали!..

МОКІЙ

— Шовінізм!

Зачинивши двері, прибив дядькові носа. Од такої несподіванки, од такої образи дядько аж ногами затупав:

— Га, питаюсь, га? (Одійшов).

3

Увійшли: тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:

— Українозаторі! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило: Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху, дівчат). Це я у його питаюсь. (Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?

ТЬОТЯ МОТЯ

— Та як вони сміють до наших козаків, як до своїх товаришів звертатись?

ДЯДЬКО
А я ж про що кажу?

Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино. Тьотя Мотя до Мазайла:

— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, Кубанські, Запорізькі. Тарас Бульба, наприклад…

Дядько Тарас витріщивсь:

— Хто?

ТЬОТЯ

— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив ваш Харківський Наркомос виступати їм і співати по-українському, та ще де?.. У городській опері. Ето… Ето ж просто безобразіє!

Дядько Тарас нарешті окувся, аж захлинувся:

— Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?

ТЬОТЯ

— Що?

ДЯДЬКО ТАРАС

— Говорили по-московському?

Тьотя холодно:

— Що з вами!

ДЯДЬКО ТАРАС

— По-московському, га?

ТЬОТЯ

— А ви думали, по-вашому — по-хохлацькому?

ДЯДЬКО ТАРАС

— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? Виключно по-вкраїнському…

ТЬОТЯ МОТЯ

— Єтого нє может бить!

— Га?

— Єтого нє может бить!

— Доводи?

— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.

Задзвонив дзвоник. Рина затулила одною рукою рота тітці, другою — дядькові.

— Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.

Тьотя з-під Рининої руки до дядька:

— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..

ДЯДЬКО

— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш. (пішли)

5

Увійшли комсомольці: один — з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м'ячем і третій — маленький, куценький з газетою. Роздивились.

ТОЙ, ЩО З ГАЗЕТОЮ

Та-ак:.. Обставинки суто міщанські.

ТОЙ, ЩО З ТЕКОЮ

Чи варто й ввязуватися?..

ТОЙ, ЩО З М'ЯЧЕМ

Парень просив — треба помогти…

Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну мину.

До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Аристотелів, нам що! радвлада не забороняє. Навпаки — потурає та й причинами не цікавиться ніколи.

Той, що з м'ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою.

Аренський! Навіть Кузьма Прутков сказав: — дивись в коріння речей…

Той, що з газетою, теж постукотів

І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина…

ТОЙ, ЩО З М'ЯЧЕМ

Це ознака здвигу в його ідеології, — раз! І дізнатись про причини…

ТОЙ, ЩО З ГАЗЕТОЮ

Нам буде корисно — два!

6

Увійшов Мокій

Невже прийшли? Спасибі!.. А я бачте заховавсь отут з своєю укрмовою… Сиджу сливе один вдень і в ніч та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо (пішов)

АРЕНСЬКИЙ

Занадто захоплюється мовою.

Боліє. Питання — чого?

ТОЙ, ЩО З М'ЯЧЕМ

А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть, з мовою, а ти що? Ще й досі „Комсомольця України“ не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягти!

7

Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Баронова-Кузино, Уля.

Так от… Мої товариші комсомольці… Прийшли…

Той, що з м'ячем, підморгнув своїм і вдаривши м'ячем об підлогу (Баронова здригнулась), почав.

— На дискусію, чи що…

Виступила вперед тьотя Мотя:

— Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Підскочила).

Той, що з м'ячем, звернувся до товариша з текою:

— Чуєш, Аренський?

ТЬОТЯ

— Чудове прізвище!

БАРОНОВА-КОЗИНО

— Ідеальне!

Мазайло побожно зідхнув. Тоді тихо до Рини, до жінки:

— Чула? (Побожно). Аренський!

Той, що з м'ячем і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:

— Тертика.

Баронова-Козино здригнулась мов од електричного струменя

ТЬОТЯ

— Як?

Тертика, вдаривши м'ячем об підлогу, і куценький виразно:

— Іван Тертика. (Баронова-Козино здригнулась).

— Микита Губа. (Баронова-Козино зблідла).

Дядько Тарас до Тертики:

— Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…

ТЕРТИКА

— Батько мій Максим…

— Був на Запоріжжі курінним отаманом…

— І тепер на Запоріжжі, та тільки він — робітник-металіст і отаманом не був…

— Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного війська запорізького, низового на початку XVII століття.

— Не знаю.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Дуже жалько!

Тьотя зацокотіла каблучкою об графін:

— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали таке глибокодумное місце: життя — то є все… І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все… Так! (Трошки задумалась, покивала головою, зідхнула). Життя — то є все… Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?

Рина, поспішаючись:

— Тьотю Мотю!Тьотю Мотю!

Мазайло, поспішаючись:

— Просимо!

Баронова-Козино до тьоті, поспішаючись:

— Вас просимо!

ТЬОТЯ

— І просила ж, ще вчора просила, щоб мене не вибирали… (Поспішаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошему. Їй-богу!..

Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись, Губа раптом запропонував:

— Тертику! (Баронова-Козино здригнулась).
ТЬОТЯ

— Що?

ГУБА

— Тертику на голову пропонуємо ми. (Баронова-Козино здригнулась).

ТЬОТЯ

— Дозвольте. Як це так… Аджеж на голову мене вже обрано… Принаймні, заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?

ГУБА

— Просимо проголосувати!

ТЬОТЯ

У вас то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті до Курська єсть?

ГУБА

— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь! (Тертика прибив м'ячем). Не всякій тьоті Моті…

ТЬОТЯ

— Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… (встромила гострі свої очата в дядька Тараса). Ну?

ДЯДЬКО

— Не з тих Тертик… Утримуюсь.

Уля, що ввесь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку. Рина до неї:

— Улько! Ти що?

УЛЯ

— Ой… (Тихо). Помилилась…

ТЬОТЯ

— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…

ДЯДЬКО
— Хоч і є така приповідка: „Як єсть, то й пані старій честь“ — проте утримуюсь.

Рина до Улі:

— Улько! Та ти що? (Уля піднесла руку)

ТЬОТЯ

— П'ять! Більшість!… Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошему, а тепер… (Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починається!.. Дискусія починається і слово маєш ти, Моко!

МОКІЙ

— Я?

— Ти. Будь ласка!..

— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.

— Слово маєш ти!

— Та чому я?

ТЬОТЯ

— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній кватирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проїзношеній, ще й до того видумав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціятиву, за такий маштаб, за те, що він прагне стати, ну просто порядочним человєком, ти хотів його…

Мазайло не видержав:

— Утопити в криниці!

ТЬОТЯ

— У сепаратній криниці.

МАЗАЙЛО

— З новим прізвищем!

ТЬОТЯ

— Із загсівським прізвищем (Дядько про себе: Попавсь у матню!)

БАРОНОВА-КОЗИНО

І з руською хрестоматією Овчинікова.

Мокій спалахнув:

— Ага, так ви он що! Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
МАЗАЙЛО

— Я забираю слово!

Обидва разом, немов шаблями:

— Я!

— Я!

— Ти?

— Ти?

Тьотя поцокотіла каблучкою:

— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.

МОКІЙ

— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши у нас українського лікнепу, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну гору на перший ступінь української грамотности, тоді на другий ступінь грамотности, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…

Губа підказав:

— Буржуазну…

МОКІЙ

— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на високості… На високості…

Дядько Тарас підказав:

— Національн…

Губа поправив:

— Інтернаціональ…

Тьотя додала.

… но-руської…

Тертика міцно м'ячем, аж Баронова-Козино ойкнула:

— Інтернаціональної!

МОКІЙ

— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих клясних дам, за програмою: на ґарє ґусі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…

МАЗАЙЛО

— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..

Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, тьотя увірвала Мокієву промову. Задихано:

— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, — невже ж ти не руська людина?

МОКІЙ

— Я — українець.

ТЬОТЯ

— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як всі росіяни?

МОКІЙ

— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…

ТЬОТЯ

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…

Мазайло випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.

ТЬОТЯ

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

МАЗАЙЛО

— Частина — наші малороси, себто руські…

ТЬОТЯ

— Ну?

МАЗАЙЛО
— А частина, з'явить собі, галичани, себто астріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
ТЬОТЯ

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепер я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?

ДЯДЬКО ТАРАС
Літературний ярмарок. 1929. Книга шоста. №06.jpg

— Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окуляри). Ось… Поросята на базарі по руб тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лавріна Зизанія Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутреник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!

МАЗАЙЛО

— Мені слово!

МОКІЙ

— Мені, — я ще не скінчив… Галичина наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…

ТЬОТЯ

— Слово даю Мині.

Мокій до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандарів і царського міністра Валуєва… Ти — Валуєвський асистент, папо!

Мазайло, взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись:

— Нікому на вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
МАЗАЙЛИХА

— Цс-с-с..

Тьотя з тривогою:

— Кому?

МАЗАЙЛО

— Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.

ГУБА

— Це значить — воно у вас хворе.

Тертика прибив м'ячем:

— Оце факт!

ГУБА

— А наші всі пролетарські органи і в першу чергу голова наша — партія навпаки… Передчувають і реально знають, що вийде.

Тертика м'ячем:

— Капітальний факт!

ТЬОТЯ

— Ви серйозно, чи по-вкраїнському?

Тертика бах ногою м'яча:

— По-більшовицько-українському! (М'яч ударився об тьотю. Ойкнули всі).

Тертика до тьоті:

— Простіть, мадамко… Я не хотів цього… Це сам м'яч якось вирвався і бузонув вас…

Тьотя стямившись, — до люстра, до Тертики:

— Подивіться — я вся стала біла!

ТЕРТИКА

Вибачте!.. Ви й до цього була біла.

ТЬОТЯ
— Проте я не злякалася, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка!
МАЗАЙЛО

— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!

МОКІЙ

— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто?

ТЬОТЯ

— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.

Дядько Тарас аж підскочив:

— Га? Наші селяни — не українці? Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти… (Став пити воду і захлинувся)

Губа до Мазайла:

— Невже ви справді не вірите?

— Не вірю!

— Радянській владі не вірите? Партії?

Мазайло замість відповіді став пити воду
Дядько Тарас, прокашлявшись після води:

— Наші селяни — не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видерже, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!

Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою

— Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка ж у вас провінція, ах яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?

МОКІЙ

— Так.

Дядько Тарас (про себе)

— Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… (Загарчав) Гм!

МОКІЙ

— Так! І партійці, і комсомольці.

ТЬОТЯ

— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі „Дні Турбіних“ (я бачила в Москві). Ах, мої ви милі, милі „Дні Турбіних“. Це ж така розкіш, така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони… Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, — бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого благородного Альошу, вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала… (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в „Днях Турбіних“ Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна…

Мокій, Губа, Тертика, навіть дядько Тарас:

— Що-о?

Тьотя хитро:

— СРСР…

Губа до Тертики:

Баба з кованим носом!

ТЬОТЯ

А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені. Невже і ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що акушерка по-українському — пупорізка? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже адвокат по-вашому — брехунець, а на лампу ви кажете лямпа, а на стул — стілєць? Хі-хі-хі — стілєць!

Тут як не вихопиться дядько Тарас:

— А по-вашому, по-он-ому, вішепоіменованому не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-рє-тє-но-му, а по істинно — по-расєйському як буде акушерка? По-нашому повитуха, а по-вашому як?

ТЬОТЯ

— Акушерка.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Нічого подібного! Акушерка слово французьке, адвокат — латинське, лямпа — німецьке. По-нашому білет — квиток, а по-вашому як?

ТЬОТЯ

— Білет.

ДЯДЬКО ТАРАС
— А дзуськи! Білет — слово французьке. Думаєте — комод ваше слово, гардина, кооператив або вагон? Матерія — думаєте ваше слово, овальний, роза або машина? Навіть гармоніка і то не ваше слово.
ТЬОТЯ МОТЯ

— Шовінізм!

ДЯДЬКО ТАРАС

— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас — позичена…

ТЬОТЯ МОТЯ

— Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково-перерепаному як буде комод?

ТАРАС

— Одіжник!

МОКІЙ

— Нічого подібного! Комод — і по-нашому комод.

ТЬОТЯ

— А кооператив? Вагон?

ТАРАС

— Кооператив? Кооператив… Кооператив… Гм… Підождіть, я придумаю…

МОКІЙ

— Так і буде кооператив.

ТЬОТЯ

— Ага! Так і ви крали?

ТАРАС

— Хоть і крали, та не ховались. Украли у німців лямпу, — кажемо: лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь лам-пу. (Грубо). Лампа!

ТЬОТЯ

— Ми хоть крали, та переробляли. Украли у німців штуль — зробили з його стул. А вам ліньки було й переробити. Украли у німців лямпу, так всім видко, що крадена. (Грубо). Лямпа.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Ви і в нас крали.

ТЬОТЯ
— Ви у нас.

— Ви!

— Ви!

ГУБА

— Ви, може, й крали, та ми тепер не крадемо одне в одного. Свої слова робимо: там октябрь — у нас жовтень, там совєти — у нас ради. (До Тертики). Правда, Ваню?

Тертика м'ячем.

— Факт. (Дядько Тарас до тьоті: Не давайте слова!).

ГУБА

— Там Волховстрой, у нас — Дніпрельстан, правда, Ваню?

Тертика м'ячем.

— Капітальний факт. (Дядько до тітки: Не давайте! Голосуйте!)

ГУБА

— І дуже раді будемо, коли німці за стільця та за лямпу візьмуть наші слова — октябрь, наприклад, і жовтень разом.

Тьотя каблучкою:

— Годі! Годі! Я вам слово не давала. Є пропозиція скінчити дискусію. Заперечень нема — нема.

МОКІЙ

— Що?

Губа аж підскочив:

— Що-о?

Тертика з м'ячем націливсь.

— Що-о-о?

ТЬОТЯ

— Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?

Підняли руки Мазайло, Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино. Уля завагалася.

— Один, два, три чотири… чотири…

ДЯДЬКО ТАРАС
— Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
ТЬОТЯ

— П'ять! Хто проти?… (Почислила). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: — змінити прізвище Мазайло на друге, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище — тому премія: три поцілунки. Жінку цілує уподобний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.

Рина, Мазайлиха, Баронова-Козино, за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками:

— Ще які будуть пропозиції?

МОКІЙ

— Маю пропозицію: прізвище Мазайло не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач… (Баронова-Козино здригнулась)

ДЯДЬКО ТАРАС

— А дайте мені слова!

ТЬОТЯ

— Жодного слова! Дискусію закінчено.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Та я ж голосував з додатком.

ТЬОТЯ

— Жодного додатку! Пропозицію…

Тимчасом поміж Тертикою й Губою відбулось на швидку мімічне, на одних мигах „засідання“ комсомольської фракції. Тому на запитання тьотине Губа подав таку пропозицію:

— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціялізму поміж вільних безклясових людей поведуться зовсім другі, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
ДЯДЬКО ТАРАС

— А як?..

ГУБА

— А просто так, що кожний член великої, всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш № 35-51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35-51-шим, що нумер його трудової книжки, особистого телефона, аеро-мотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35-51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища Мазайло, тим паче, що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам Ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло: Квач, по складах видно, — трудового походження — Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер в народньому господарстві більш корисні, ніж, скажімо, губна помада.

ТЬОТЯ МОТЯ

— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто, щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе) два, три, чотири…

Рина до Улі, що не підняла руки:

— Улько-о!

УЛЯ

— У мене рука болить… Веред…

— Який веред? Де?

— Отут, на правій руці… Отут під пахвою.

— Ліву підніми!

— Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю, я за. Милая, скажіть…
УЛЯ

— Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу, і, крім того, мені треба негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).

ТЬОТЯ

— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за вашу резолюцію голосує, — підніміть руки! Один, два, три, чотири…

ДЯДЬКО ТАРАС

— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять…

Тьотя Мотя побачила, що лихо — вийде чотири на п'ять:

Будь ласка. Маєте слово.

Дядько Тарас, не поспішаючись вийняв записну книжку і, заглядаючи в неї, почав:

Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од Турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку) в Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостиниці московські…

Раптом тьотя:

— Вибачайте!

Одкликала дядька Тараса, по секрету йому.

— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце… (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918 носив у Києві жовто-блакитного… Зрозумів? (Одійшла) Дядько Тарас голосує за мою…

Дядько Тарас раптом одкликав тьотю Мотю, по секрету їй:

— А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919 носила біло-синьо-червоного…
ТЬОТЯ

— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався… (Одійшла).

Дядько Тарас до Губи. Очманіло:

Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархім Губа — бив ляхів року 1648-го?..

ГУБА

Мій батько Пархім бив шляхту року 1920-го.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Ху-х… (До всіх). Так ото я й кажу. „Було колись на Вкраїні. (Зідхнув).

ТЬОТЯ

— Дядько Тарас пристає на мою пропо…

ДЯДЬКО ТАРАС

— Тільки з умовою: — подумай Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман окрили посивілу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дід-запорожець. Забреніла мелодія: — Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він: пу-гу:

ДІД-ЗАПОРОЖЕЦЬ

— Пу-гу! Чи не видно бува наших з Великого лугу?

У Мазайла волосся догори полізло:

МАЗАЙЛО

— Хто ви?

Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:

— Я — твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як шли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєшь?!.

Музика перейшла на скрип. Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем:

— Як пу-гу, то й пу-гу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без соли ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!.

Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:

— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?!.

Десь в далині появилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі, під № 31-51. Заскакала, заговорила в гучномовець:

— Ало! Ало! Мої предки з великого лугу! Одміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!

Дядько Тарас казав Мазайлові:

— Уля втекла і я, мабуть, буду п'ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь Маз залиш! Га?

Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож коли Тарас торкнувся рукою Мазайла, тому показалося, що цей дід задавить його. Скочив і не своїм голосом:

— Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чипайте мене, діду, не чипайте, боже мій, боже мій…
ТЬОТЯ

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість… Хто проти? Один, два три… (Рина, Баронова-Козино заплескали). Оповіщаю конкурс.

Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино, Мазайло, дядько Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували:

МАЗАЙЛИХА

— Мазов!

ДЯДЬКО ТАРАС

— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза. А по-моєму кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!

РИНА

— Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще — Мазеленський.

ДЯДЬКО ТАРАС

— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.

МАЗАЙЛИХА

— Де-Мазе.

ТЬОТЯ

— Де-Мазе — це на французький штаб, а ми люди, слава богу, руські.

БАРОНОВА-КОЗИНО

— Рамзес! Клясичне прізвище!

ТЬОТЯ

— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?

ДЯДЬКО ТАРАС
— А де корінь маз? Геть Рамзесова! Кореня нема!
МАЗАЙЛИХА і БАРОНОВА-КОЗИНО

— Фон-Мазел! Рамазай-Арзамасов!

ДЯДЬКО ТАРАС

— Краще — Мазайловський. (Нишком: похоже на гетьман Виговський).

Тьотя на Тараса

— Польське прізвище і хто ж пропонує?

ДЯДЬКО ТАРАС

— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: гетьман Самойлович).

ТЬОТЯ

— Щоб було похоже на Моїсей Мазайлович, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує — нізащо!

ДЯДЬКО ТАРАС

— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: гетьман Дорошенко).

ТЬОТЯ

— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.

РИНА

— Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазєнін! Мазєнін!..

ТЬОТЯ

— Прекрасно! Геніяльно! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

Мазайло зворушено, аж задихнувся:

— Дєті мої!

Баронова-Козино поправила:

— Дєці мої…

МАЗАЙЛО

— Деці мої! Я б всі ваші прізвища, всі забрав би на себе і носив. Проте, можна тільки одне носити, і мені здається, — Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули — ура.