Літературний ярмарок/1929/6/Мина Мазайло/II
| ◀ I | Мина Мазайло II |
III ▶ |
|
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой Улю. Ти ж з ним до кіна ходила?
— Вчора і завчора.
— Сельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом…
— Печення він тобі купив?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він, — закохався, чи?..В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вижидальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіна воду, я на нього глянула, отак… Він не мене — отак. Сказав, що по-вкраїнському зрачки — чоловічками звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає. От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як то прекрасно оспівала українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, вже лежали, він сказав, як вкраїнська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
— Ну?
— А біля воріт, як вже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке Розсоха? Показав на небо — он чумацький шлях, каже, — в розсохах є чотири зірки, то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в разсохах каже… А тоді подивився мені в очі, глибоко-глибоко…
— Ну? Ну?
Уля зідхнула:
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш ?
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, щоб ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б він тебе отак провожав?
— Що я б сказала ?..
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
— Так.
Рина осіклась, наморщила лоба. А Уля, як Уля — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
— Нуда ж! Бо, коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
— Як так, то я тебе більш не питатиму, і ти мене не питай…
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш, що? Мені здається…
— Ну?
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили сельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув…
— Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
— От на! Принаймні — закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на його вдієш, коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на його базою, розумієш? Базою… Тим то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі — прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась вся. Зідхнула. Мовчки поцілувала Рину. Рина:
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? По новій моді. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш!
— Чудесно, кажу — і кличу Мокія…
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: — „Моко! Тебе на хвилинку просить Уля…“ — сама вийшла.
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книгою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
— Думав, що це… ви.
В Улі забреніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
Уля трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забреніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вами, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціяльно-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну дайте… яку ви хочете.
Мокій зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
— Подивіться.
Уля подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
Мокій піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда — прекрасно?
— Надзвичайно!
— А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському „чулкі с розовой кайомкой“? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більше піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
— Надзвичайно!..
Мокій ще більш запалився:
— Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проїзвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаєм українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово „говорити“ аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчиняти Уля.
Вернулась, і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене проказати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
— Помер? Ах, боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій! Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу я добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: „У дворі злі собаки“, та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Кватиря Зама… Майза… Ах, боже мій, чудне таке прізвище…
— Може, Мазайла?
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на друге…
Мокій аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?..
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. До Мокія з підлесливим просміхом. Хоча ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь малоросійське?
Мокій глухим, здушеним голосом:
— Як? Ви сказали…
Мокій з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
— Ах, боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна гора, …ськая вулиця, № 27, „У дворі злі собаки“, кватиря…
Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
— Вибачте! Вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…
Мазайло показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій!
— Так-так… Заходьте. Мокіє! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…
— І я вже була повірила, що ви померли…
Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…
Баронова-Козино заспокоєно і задоволено:
— Мерсі!
Вийшли. Мокій ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
Помітив Улю біля люстра і раптом увесь освітився, сповнився якоюсь ідеєю:
— Так… Бачите тепер, Улю, який я одинокий?
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так, ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотности сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустині, як копійка у старця, як мізинець в каліки, як…
Уля захвилювалась:
— Сорйозно?
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: „Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…“ А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до його можна було примовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира і тепла… Навіть гаряча…
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати…
Уля трепетно:
— Що?
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви сельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля ледве не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
Мокій в наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Боронь боже ! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля спинившись:
— Очі?
Мокій переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книга, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка…
Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати:
— Ось: українці — здебільшого високого росту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мущин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля непокійно подивилась на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книги). З дуже напігментованою кожею, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книги). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі уха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
Уля розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальности пересічний індекс, себто короткоголовість у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців — 83,2, у білорусів — 85,1…
Обміряв Улі голову:
— У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс, Улю.
Уля серйозно:
— Серйозно?
— Науково-серйозно. (З книги). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 55,18, у білорусів…
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас… гм… (Доторкнувся до грудей). Вибачте… у вас тут теж український індекс…
Уля вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родинки тут пишеться? У мене ось родинка на шиї… і ще одна є.
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан — все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
— Вірю.
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
— Українізуйте, Моко.
Мокій взявши Улю за руку:
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете… що там українкою. Ви станете… більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от… (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бренять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути… По всіх світах буде чути!.. Та от я прочитаю вам зразок народньої пісні. Ви ще не чули такої…
— Серйозно?
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
Мазайло увів Баронову-Козино. Зачинив Мокієві двері. Тоді до Баронової:
— Навіть мух я приказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Баронова-Козино захвилювалась:
— Починати?.. Ах, боже мій, — починати… Може, ви почнете?
Мазайло теж захвилювався:
— Ні, ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, боже мій, ну як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…
Мазайло захвилювавсь:
— В дівочій відомоства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням?
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекцій ще дві години в клясі сидів — без обєда називалось…
— І в нас у гімназії співали… Прекрасно співали. Пам'ятаю слова…
Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
— Ах, боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, господи!.. Преблагий господи!..
Баронова-Козино згадала. Очі засіяли, голос сам заспівав:
— Преблагій господи, нізпошлі нам благодать…
Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— … духа твоєґо свято-о…
Баронова-Козино крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго…
Мокій, прочинивши двері, засвистів. Проте Баронова і Мазайло доспівали разом:
— … дарствующего і укрепляющего душевниє наші сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му нам уче-е-нію возрослі ми тєбє нашему создателю во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утєшеніє, церкві і отєчеству на по-оль-зу.
Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в клясі після молитви:
— Садітєсь!
Мазайло сів. Баронова-Козино утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій…
Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьомої сторінки:
— Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глуховатим, як колись у школі голосом:
— Знайшли.
— Читайте вірш „Сенокос“. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим як здавати урока, голосно й виразно:
— Пахнєт сєном над лугами…
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
— Прононс! Прононс! Не над лу-гамі, а над лу-ґамі. Не га, а ґа…
— Над лу-гамі…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!— Ґа!
— Га!
Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцями:
— Ах, боже мій! Та в руській мові звука г майже нема, а є ґ. Звук г трапляється лише в слові: бог, та й то вимовляється…
Мазайло раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме „ге“ і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по йому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не то що чистою руською, а небесною, ангольською мовою.
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме „ге“ увесь вік мене пекло і кар'єру паламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилась. Почувши ж з уст моїх ге… ге… — одвернулась, скривилась.
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
— О, скільки я вже сам пробував у розмові ка-казати… кге.
— Ґе?
Баронова-Козино захвилювалась:
— Ах, боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — ґе… Одним ґе я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику. Ну, скажіть ще раз: над лу-ґамі. Над лу-ґамі.
— Над лу-кгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Баронова-Козино до вух, Мазайло до серця — та разом:
— Ху-у-у!
Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав, де), оцю народню пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
Уля, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею…
— Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
— Під ґарою…
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо.
— Го!
— Ґо!
— Де же там, Улю, „ґо“, коли в книзці „го“ стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук ґ подибуємо, хіба що в таких словах, як (на батьків бік голосно) ґуля, ґава, ґерлиґа, а то скрізь кажемо г.
Баронова-Козино раптом стрепенулась:
— Стривайте! Стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла… Ось як: читайте і де „ге“ стоїть, там вимовляйте ка, к.
Мазайло несміливо:
— Ка, ки…
— Так! читайте!
— Пахнєт сеном над лу-камі…
— Так! Так!
Мазайло сміливіш:
— Песньой…
— Пєснєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі…
Баронова-Козино рівним методичним голосом:
— Не з граблямі, а с грап-лямі.
Мазайло старанно — аж жили напнулись:
— З караб-лямі…
— Та ні! У вас тепер не ге, не ґе… Треба казати не з граблямі, а с граплямі, с… Окрім цього, в руській мові там, де звук б не акцентовано, треба його вимовляти як п: с грап-п-лямі…
Мазайло обережно, як по камінцях через воду:
— С крап-лями…
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
Мазайло сміливіш:
— Ходят сєно шєвєля. Там сухоє убірають мужічкі е-ко кру-ком…
— Як? Та тут же стоїть буква ги, себто к, а не в.
— В інтеліґентній мові вимовляють єво, а не єго, і не є-хо.
Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте г як х. Ну, Улю!
— Під хорою…
— Приблизно так.
Уля сміливіш:
— Під хорою над криницєю…
— Улю, як в книжці написано: над криницею, цею, е… (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!
— Паляниця.
— Так! Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак тому, що скоро навчитесь мови.
— Серйозно?
— Серйозно.
Баронова-Козино до знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
Мокій голосно:
— Український білий хліб.
— А я й досі не знала.
Мазайло демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто…стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
— Так!
Мазайло голосніш:
— Тольки жучка…
— Толька жучка…
Мазайло про себе:
— Ага! Це значить жучку звуть Толя, Толька… (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сєнє, как в валнах…
— Прекрасно!
Мазайло — Баронова разом, надхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
(У Баронової-Козино чути „впап'хах“, у Мазайла — „упопихах“.
— Ну от! Прекрасно!
Мазайло зворушено і глибокодумно:
— Господи, то-єсть преблагій господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
— Запишіть їх — далі ще більш буде!
Мазайло побожно:
Сів писати, шепчучи, немов молитву: замість г — к, замість к — в, б — п, о — а… Мокій до Улі:
— Читайте далі.
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестри-цею…
— Так.
Уля голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
— Так.
Уля голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…
Мокій, як дириґент, що почув фалшиву ноту, замахав благально руками:
— М'якше! М'якше! Цьвітами…
Уля м'ягко:
— Цвітами.
— Прекрасно.
Уля зворушено:
— Розсіємось цвітами… Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… (Крізь сльози). Оце скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала) сестриця…
— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
Уля, плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…
Мокій, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть… п'ятниця…
Уля покірливо:
Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:
— Ах, боже мій! Що це таке?
Мазайло звівся, як дракон:
— Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши що сили дверима, зачинив Мокієві. Уля здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері. Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став. Важко нависла передгрозова тиша. Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:
— З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (Почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві). Замість к — г, замість г – в, п – б… Наприклад… Наприклад… (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?
— Ні, ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама… (Почала, теж заплуталась)· Замість г – г, замість к – х, б – п… Ах, боже мій, п – б. Наприклад… (У нестямі). Граблями єво на воз віламі кідайтє!..
Тимчасом Мокій до Улі:
— Завтра, Улю, відбудеться друга наша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть. Замість ґ – г, наприклад (наливаючись гнівом) під горою, над криницею… (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
Убігли мати й Рина. Мазайло до Мокія:
Мокій до батька:
— Тільки тебе.
— У криницю?
— З новим прізвищем!
— З новим прізвищем?
— З новим прізвищем! У криницю!
Мати до Рини:
— Чуєш?… (Трагічно). Боже мій: почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор. Тимчасом Мокій до батька:
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
Мокій вдруге:
— Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
— Наше прізвище?
— Наше прізвище.
— Ти?
— Я.
— Мазайло?
— Я вже не Мазайло.
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
— Я? Я тепер покищо ніхто, але я буду…
Рима з дверей голосно, радісно:
— Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
Мати назустріч:
Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
— … а Мока якось довідався, ви розумієте? І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася…
— Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…
Мазайло поцілував тьоті руки:
— Пахнєт сєном над лу-камі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от (на Мокія) він! Він!..
Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб:
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в'являла собі, але…
Мазайло показав на Баронову-Козино:
— Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній…
Тьотя привіталася:
— Ах, я так і знала, але…
Рина на Улю:
— Моя подруга — Уля Розсохина.
— Ах, розумію, але…
Мазайлиха до Мокія.
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала:
— І ви отут сидите і не знаєте?
— Та що таке?
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже всі разом:
— Ні…
— Не бачили, не читали? Харків — написано. Тільки що під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь — не Харьков, а Харків! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
— Та-ак?… Навіщо?
— Ах, тьотю! За його тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати…
Мазайло за серце, як навіжений. Мати ойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула. Тьотя до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не Харьков, а Харків?
— І ти справді за… (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знов пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не спритомніла. Мокій вибіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, боже мій, що?
— Може, проклясти?
— Убити, кажу?
— Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого?.. Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
— Ти ж казала, що він в дядька Тараса вдався.
— Ой, хоч не згадуй. Не дай бог оце трапився б ще він…
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Тарас приїхав…
Мати й Мазайло з жахом:
— Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!Дядько Тарас на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всіх як заціпило.
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі Харків написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає — приступу немає. Здрастуйте чи що!