Літературний ярмарок/1929/6/Мина Мазайло/IV
| ◀ III | Мина Мазайло IV |
|
Четвертого дня прибігла Уля: Зворушена. Весела.
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай не так… Пам'ятаєш, Я тобі розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Рина кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти…
Уля радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш, я тобі розповіла, як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Пам'ятаю. Ну?
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, — чи не зна він всього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці шістьсот сорок сьомій. Дивлюсь — під ними примітка: Чуб., римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартирі нема, так він по бібліотеках гріється — дізналася. Чубинського том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… І от учора ввечері, у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер на звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книзі 18749, том п'ятий. Боже, Рино, як би ти бачила… Затремтів увесь, запалав… (Рина радісно: затремтів!) Стиснув мені руки, в очі дивився: Улю, каже, Улю… (Рина: Улю, каже, Улю!). Давайте разом… (Рина аж пригорнула Улю: Давайте разом!) читати.
Рина одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
— Давайте разом жити…
Рина перестала:
— Ну?..
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
— Так і сказав?
У Рини виблиснувся новий план.
— Так! Прекрасно… (До Улі). Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки… Розумієш?
Уля здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
— Рино!
— Не сьогодні, завтра буде опубліковано в газеті, наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
— Улько! Ти мусиш!..
— Не можу! Я… я сама вже українка…
У Рини трохи не вискочили очі:
Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
— Ноги?
— Но-ги?
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки — в антропології сказано, от… (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнили на свої).
— Це він тобі паморки ногами та антропологіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
— Бачте, — він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину нарешті, він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас укра-їні-за-а-цію…
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або-або… Все!..
— Або-або!
Або-або!
Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома виміряти свої ноги (чверткою на пальцях), Рина вигулькнула з дверей:
Тьотю!
Тьотя зашарілася:
Я зараз… Це у мене підв'язка спала…
Пішла до Рини. Причинила двері:
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідала мене у моїй Холодногорській пущі. От… Дуже!.. А я, знаєте, учора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
Як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги
засвіти по діброві, —
Покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
Мокій приголомшений:
— Як це… до тітки в Одесу?!
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
Мокій глухо:
— Серйозно?
— Серйозно… Заставляють…
— Хто?
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
— По-українському — необорні перешкоди, кажуть.
Уля з натиском:
— Так… З одного боку, необорні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
— Як же це так!.. Раптом до тітки, жити, та ще й в Одесу… (По павзі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, а нікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с… нуш-ш… Уля щиро, з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити… щось, щоб я зосталася?
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо:
— Улю!.. Можна вас… хоч тепер… поцілувати?
— Hу, недомека…
— Поцілуйте ж, недомеко милий…
Мокій незґрабно, але палко й міцно поцілував Улю. Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!..
Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась біля губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
Ускочили прожогом тьотя, Рина і Мазайлиха. Тьотя до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
Рина була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю…
І тьотя була кинулась, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент!.. Такого моменту вже не буде. (Мазайлиха заплакала).
Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!..
— Де?
— Невже, папо?..
— Господи!— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сєном над лукамі!..
Тьотя взяла у Мазайла газету:
— Дайте, я прочитаю…
— Обережніше, не помніть! Не помніть!
— Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу Законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби с к-рап-лямі рядами…
— Ходят, сєно шевєля… (засміялась, заплакала).
Увійшов дядько Тарас:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На його ніхто не звернув уваги).
— І з'явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці внизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірают мужичкі є-во кру-ком…
— Гм… Невже таки опубліковано! Га?
Знов ніхто на дядька уваги.
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
— Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна!
— Лина Мазєніна!
— Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
— Га, питаюся?
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиція — газету завести у рямці…
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета, на горищі… Ура-а!
Тьотя Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і, врочисто по-здоровивши хрещеника, пообідати… (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартливо показала на його). Ну!.. В ажіданьї конь убогій, точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. (Вийшла).
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний мій парадний сюртук.
Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли.
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось Мазайленко з корня маз вийде, а вийшов Мазенін. П'ять на п'ять було! Ой, дурень я, дурень!.. (пішов, ухопившись за голову).
Убігла Мазайлиха з сюртуком.
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра… Крім того, може знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть… Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто, стоя спіт…
Поцілувавши чоловіка, побігла
— Однині я — Мина Мазенін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазенін, Мина Марковичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазенін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазенін! Здрастуйте!.. (Ще привітався). Здоров був Мазенін! Зайдімо?.. Гм (помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазенін (уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазенін? (кивнув головою). Так, я Мазенін!.. (офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянине! (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазенін! (Тоді з офіційного на м'якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазенін… (Ситим голосом). Були там Вішньов, Спаський, Де-Розе, Мазенін…
Убігла Мазайлиха:
Замріяний Мазайло машинально застібнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазенін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
— Ах, Мазеніна… А тепер, Минасю, я… Це мій чоло…
Мазайло перехопив:
— Ні, не так… (Немов подзвонив і тоді немов до покоївки). Тут живуть Мазеніни?.. Будь ласка…
— А ще краще так… (Немов вітаючись і цілуючись з кимсь). Прошу ласкаво, заходьте… Це мій чоло…
Мазайло вклонився:
— Мазенін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазеніна!..
— За мадам Мазеніну! За Килину Трохимівну Мазеніну!.. (випила).
Тимчасом через кімнату перейшов, нікого не бачачи, нічого не помічаючи, дядько Тарас.
— Дурень же я дурень!
Мазайло теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип'ємо, Мазенін, га?
Мазайлиха, кокетуючи пальчиком:
— Мадам Мазеніна!.. Випийте…
Вскочила Рина:
Мазайло замріяно:
— Слово має Мина Маркович Мазенін.
Мазайлиха замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазеніна?
— Браво! Хай живе Мазенін!..
— Ці квіти й конфекти однесіть, будь ласка…
Рина замріяно:
— Рині Мазеніній…
— Чули? Помер Мазенін, Мина Маркович…
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…
— І дочка — Мазеніни…
Замислились
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи й нічого не помічаючи, дядько Тарас:
— Ой-ой-йо же дурень!
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: — Тут спочиває прах Мини Марковича.
— Мазеніна.
— Або просто: Тут — Мазенін…
І наша вулиця — вулиця Мазеніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
Увійшла тьотя Мотя:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско… Та що з вами, милії ви мої, люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
— Це ми з радости… Ну, якось не віриться, чи давно було: Мазайло-Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна… І от ми — Мазеніни, і от я нарешті — Мазенін!
Тьотя й собі слізку зронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та жаль не модне тепер… От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім друга річ…
Увійшов дядько Тарас:
Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги, — ну, а собі за це будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не то що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) я вам ще не потрібний?
— Ні!.. (до Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Тарас услід:
— Ну, то я послі прийду.
Дядько Тарас од образи зна, що робити. Постукав Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
Виглянув Мокій:
— Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Тарас у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж я і зачиню за вами і в першу чергу за тобою, радянський українце. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
— Ага-а!
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
— Так…
Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:
— Гм… Підождіть.
— Гм… Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація…
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так: раз, два, три — і вже Мазеніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га! Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га! Знаєте, наприклад, як міняв у нас (і це, між іншим, історичний факт) своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко. (Баронова-Козино, ойнувши, сіла). Це ж не то, що, припустімо, Непий-Пиво, або Тягни-Рядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка (Баронова-Козино тихо знепритомніла), а далі, ну не як не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександер третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га!
Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла:
Баронова-Козино очулася:
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну а вже як дочитаєшся до підпису, — не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона ще й Вочревісущий.
Баронова-Козино встала:
— Будь ласка! Але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело…
Пішла до другої кімнати, та в цей момент
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним в рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом з одного самітний Мокій з другого боку. Заграла музика і почався балет.
Баронова-Козино поздоровила Мазайло, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:
— А не забули ще… Пахнєт сєном над…
— Пахнєт сєном над лу-ка-мі…
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
— Гех! Пєсньой душу вєсєля…
Баронова-Козино, Мазайло, тьотя, Рина, Мазайлиха разом:
Ходят сєно шевєля.
Дядько Тарас демонстративно:
— Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
Мокій самітно:
— Під горою над криницею.
Горювали брат з сестрицею…
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркович Мазенін! Ура-а!
— Хай живе Мазайловський (нишком) Гетьман Виговський!
— Мазайло-Квач!
Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова-Козино, Рина оточили Мокія:
— Мазенін! Мазенін!
— Мазайло-Квач!
Тьотя та інші
— Мазенін!
— Мазайло-Квач!
Тьотя, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:
Там сухоє убірають і т. д.
Хоч не рано почали,
Так багато утяли і т. д.
— Хай живе Мазенін!
Мазенін!
— Мазайло-Квач!
Ледве не збили з ніг Мокія:
— В ожіданьї конь убогій і т. д.
Хай живе
— Мазенін! Ха-ха-ха! Мазенін!
— Мазайленко (нишком) Гетьман Дорошенко!
Мокій в колі, заткнувши уха. Знесилено:
— Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!
Тьотя Мотя та інші заскакали:
Только Жучка удалая
В рихлом сєнє, как в волнах,
То взлєтая, то ныряя,
Скачет, лая, впопихах.
(У Мазайла: упопыхах).
Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи:
— Хай живе Мазенін!
— Мазенін!
Раптом увійшли: Тертико з м'ячем і з газетою „Комсомолець України“, Губа і в перспективі за ними — Уля. Мокій до них:
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
Тертика м'ячем бац з підлогу.
— А скажіть, що за шум сочинився?
— З якого приводу? Чого?
Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:
Губа підійшов до газети:
— А що тут таке?
— Серце ще з ранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім!
Губа, придивляючись, почав читати:
— Українізація.
— Не те читаєте, мій милий, і не там!..
— Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Тертика м'ячем:
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа нашвидку:
— Адміністрація маріупільського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах!
— За останній час на багато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на Харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…
— Ах, боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь українізацію… Ви знизу прочитайте!.. Оповістки!
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський Окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу…
— А ви думали! Серце ж, кажу…
— За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця Μ. М. Мазайла-Мазеніна…
Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:
— Що ж це таке?.. Як це?..
Рина до батька:
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Тьотя і Рина з одного і з другого боку:
— Мино Марковичу!
— Папо!
Дядько Тарас, підійшовши вдивився в Мазайла:
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Тертика до Мокія.
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
— Це я… Побачила — наші комсомольці йдуть… Так я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.
— Ну!
Мокій до Улі:
— Ну, Улю!.. (до комсомольців)
Присяги не кажемо тепер…
— Знаю. Це вірш Яновського:
Десять літ будуєм Владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
— Навпаки, — скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі, Уля собі.