Кобзарь (1876)/Том 1/Лілея
„За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту, дивуються,
Не знають, де діти?
Скажи мені, мій братіку.
Королевий цвіте.“
— Я не знаю, моя сестро. —
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька лілеї.
І заплакала лілея
Росою-слёзою,
Заплакала і сказала:
— „Брате мій! з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати... чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мій брате єдиний,
Хто їй лихо заподіяв.
Я була дитина:
Я гралася, забавлялась;
А вона все вьяла,
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала,
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах;
Я не знала, що байстря я,
Що ёго дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли ёго люде,
Будинок спалили;
А мене, не знаю за що,
Убили — не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли; накрили
Острижену ганчіркою,
Та ще й реготались;
Жиди навіть нечистиї
На мене плювали.
Оттаке-то, мій братіку,
Було мені в світі!
Молодого короткого,
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зімою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині.
Цвітом білим, як сніг білим,
Аж гай звеселила.
Зімою люде, Боже мій,
Б хату не пустили;
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братіку,
Королевий цвіте,
На-що мене Бог поставив
Цвітом на сім світі:
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?… Милосердий,
Святий, Боже милий!“ —
І заплакала лілея…
А цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько лілеї.