Люкреція Борджія/Друга дія/Перша частина
| Люкреція Борджія пер.: Валерія О'Коннор-Вілінська Друга дія. Перша частина |
Друга частина ▶ |
|
Саля герцоґського палацу у Ферарі. Шпаляри з угорської шкури, оббиті золотими визерунками. Роскішні меблі на смак пятнадцятого віку в Італії. Герцоґська фотеля з червоного оксаміту, на якому вишито герби дому д'Есте. З боку стіл накритий червоним оксамітом. На задній стіні великі двері. Праворуч низенькі двері. Ліворуч другі низенькі замасковані двері. За низенькими замаскованими дверима, у пристосованому на сцені закутку, вбачаються сходи, що змійкою здіймаються до стелі. Їх освітлює високе вузеньке вікно з ґратами.
ДОН АЛЬФОНСО Д'ЕСТЕ у пишному убранні своїх кольорів; РУСТІҐЕЛО, в убранні тих самих кольорів, але з звичайнішого краму.
РУСТІҐЕЛО. Вельможний пане герцоґу, ваші перші накази вже виконані, я чекаю на нові.
ДОН АЛЬФОНСО. Візьми цей ключ. Іди до ґалєрії Нуми. Перелічи усі пано, починаючи од великої постаті, намальованої біля дверей; вона уявляє Геркулєса, Юпитерового сина, одного з моїх предків. Як дійдеш до двадцять третього пано, то побачиш маленький проріз у пащі золотої міланської змійки. Це пано зроблено по наказу Людовіка Мавра. Всунь ключ у той проріз. Пано повернеться на своїх петлях, як двері, і ти побачиш у потайній шафі на кришталевій таці два флякони, золотий і срібний, і два келихи з емалі. У срібному фляконі налита чиста вода. У золотому приготовано вино. Ти принесеш тацю, нічого не рунтаючи, в сумежний кабінет з цією кімнатою, Рустіґело, і коли тобі доводилось чути од людей, що розказують, клацаючи од жаху зубами, про ту уславлену Борджієвську отруту, що в порошку біла і блискуча, мов порох карарського мармору, а всипана у вино перетваряє роморантинське вино у сіракузьке, — то ти остерігатимешся торкатись до золотого флякону.
РУСТІҐЕЛО. Це все, вельможний пане?
ДОН АЛЬФОНСО. Ні. Ти візьмеш свою найкращу шаблю і стоятимеш у кабінеті за дверима так, щоб чути все, що тут робитиметься й бути на поготові увійти по першому гаслові, яке я подам тобі цим срібним дзвоником; ти добре знаєш його на голос. (Показує дзвоник на столі.) Як-що я гукну: „Рустіґело!“, — ти увійдеш з тацею, коли я подзвоню у дзвоник, ти увійдеш з шаблею.РУСТІҐЕЛО. Розумію, вельможний пане.
ДОН АЛЬФОНСО. Тримай голу шаблю в руці, щоб не гаятись виймати.
РУСТІҐЕЛО. Гаразд.
ДОН АЛЬФОНСО. Рустіґело, візьми дві шаблі. Одна може зломитись. — Іди.
РУСТІҐЕЛО (виходить у маленькі двері).
ПРИДВЕРНИК (увіходячи в середні двері). Наша сіньора герцоґіня хоче говорити з нашим сіньором герцоґом.
ДОН АЛЬФОНСО. Проси сіньору.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (входить у запалі). Сіньоре, сіньоре, це недостойно, це гидко, це ганебно! Хтось з вашого народу, — чи вам відомо це, дон Альфонсо, — збезчестив імя вашої жінки, виписане під моїм родинним гербом на фасаді вашого власного палацу. Це зроблено привселюдно, серед білого дня, ким? — я не знаю, але-ж це нечувана наруга й нахабство. З мого імени зробили ганебний напис, і ваш нарід, що є найгірший з усієї Італії, регочеться тепер там перед моїм гербом, як перед яким стидовищем. Чи ви гадаєте, дон Альфонсо, що я не противитимусь тому й не волітиму краще умерти враз од ножа, ніж безліч разів од тих отрутних ураз і глузування? Вибачайте, сіньоре, зо мною дивно поводяться у вашій Ферарі! Це вже обридло мені й я помічаю, що ви дивитесь цілком спокійно, як у ваших володіннях тягають по бруду честь вашої жінки, шарпають її образами й наговорами. Мені треба доброї відповіді на все це, сіньоре герцоґу! Приготуйтесь вчинити правосуд. Це випадок великого значіння, зауважте собі. Чи ви гадаєте, що я не цікавлюсь нічиєю пошаною на світі й що мій чоловік може увільнити себе від обовязків лицаря? Ні, ні, сіньоре, хто одружився, той зобовязався. Хто дає свою руку, повинен утримувати її. Я рахую на це. Що не день, то нові образи й я ніколи не бачу вас обуреним. Чи той бруд, яким мене обливають, не переходить і на вас, дон Альфонсо? Отже покажіть хоч раз, що ви розсердились за мене. Ви кажете не раз, що закохані в мене, так кохайте-ж мою славу. Ви ревнуєте, так ревнуйте мою честь. Від того, що я подвоїла своїм посагом вашу спадщину; що я принесла вам на шлюб крім золотої троянди і благословення папи, ще й ті речі, які мають більше місця на світі: Сієну, Ріміні, Сезену, Сполето і Піомбіно; більше міст, ніж у вас палаців, і більше герцоґств, ніж у вас баронств; з того, що я зробила з вас наймогутнішого господаря в Італії, не випадає вам, сіньоре, попускати, щоб нарід ваш привселюдно висміював мене й ображав; щоб ваша Ферара показувала пальцями усій Європі вашу жінку в нижчому становищі, ніж наймичка у прислужників вашого конюха; не випадає, кажу я, щоб ваші піддані, де-б тільки не зобачили мене, казали: „Ох, оця жінка!“ — Отже я вас попережаю, сіньоре, що хочу, щоб сьогодняшне злочинство було розглянуто, розшукано й належно покарано, а инакше я пожаліюся папі, я звернуся до Валансінуа, який стоїть зараз у Форлі з пятнадцятьми тисячами озброєних вояк, і тоді ви побачите, чи воно варто того, щоб ви підвелись з вашої фотелі.
ДОН АЛЬФОНСО. Сіньоро, злочин, на який ви скаржитесь, відомий мені.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як, сіньоре! Злочин відомий вам, а злочинця не розшукано?
ДОН АЛЬФОНСО. Злочинця розшукано.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Боже мій! Коли його розшукано, то чом-же не заарештовано?
ДОН АЛЬФОНСО. Його заарештовано, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Тоді я не розумію, чому його досі не покарано?
ДОН АЛЬФОНСО. Я хотів спочатку почути ваш присуд що до кари.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. І добре зробили, сіньоре! — Де він?
ДОН АЛЬФОНСО. Тут.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А, тут! — Мені треба, щоб то було прикладом, чи чуєте, сіньоре? Це образа величности. За такий злочин одрубують голову, яка його надумала, і руку, що виконувала. — А, він тут! Я хочу бачити його!
ДОН АЛЬФОНСО. Це легко. (Кличе.) Ботіста! (Придверник увіходить.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ще одно слово, сіньоре, поки не привели обвинуваченого. — Хто-б не був цей чоловік, чи з вашого міста, чи навіть з вашого дому, дон Альфонсо, дайте мені слово коронованого герцоґа, що він не вийде звідсіля живий.
ДОН АЛЬФОНСО. Я даю вам те слово. Я даю вам слово, ви добре чуєте, сіньоро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Добре. Я добре чую. Тепер приведіть його, я хочу сама спитати його! — Боже мій! що я зробила цим Ферарцям, щоб вони так нападались на мене?
ДОН АЛЬФОНСО (до придверника). Впустіть вязня. (Двері в глибині розчиняються, видко Дженаро, що входить обезброєний між двома дозірцями. В той самий мент Рустіґело піднімається на сходи в закутку ліворуч за замаскованими маленькими дверима. Він держить у руці тацю, на якій стоять золотий і срібний флякони і два келихи. Він ставить тацю на підлокотнику вікна, добуває свою шаблю й стає за дверима.)ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік). Дженаро!
ДОН АЛЬФОНСО (підходячи до неї, тихо з усмішкою.) Хіба ви знаєте цього чоловіка?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Це Дженаро. Яка фатальність, мій Боже! (Вона в розпачі дивиться на нього, він одвертає очі.)
ДЖЕНАРО. Вельможний герцоґу! Я простий капітан і говорю до вас з тією пошаною, яка вам належить. Ваша високість звеліла схопити мене цього ранку в моєму помешканні. Чого вона бажає від мене?
ДОН АЛЬФОНСО. Пане капітане, цього ранку стався злочин образи величности перед тим домом, де ви живете. Імя нашої укоханої дружини й кузіни було непристойно скалічено на фасаді нашого герцоґського палацу. Ми розшукуємо винуватого.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Це не він! Тут помилка, дон Альфонсо. Це не цей молодий чоловік.
ДОН АЛЬФОНСО. Відкіля ви знаєте це?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я в тому певна. Цей молодий чоловік з Венеції, а не з Ферари, тому…
ДОН АЛЬФОНСО. Що це доводить?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Подія сталася цього ранку, а мені відомо, що той час він проводив у однієї так званої Фіамети.
ДЖЕНАРО. Ні, сіньоро.ДОН АЛЬФОНСО. Ви бачите, що ви не добре поінформовані. Лишіть мені розпитати. — Капітане Дженаро, ви зробили той злочин?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (у розпачі). Тут душно! Дихати! Дихати! (Вона йде до вікна і проходячи поуз Дженаро, каже йому швидко, зтиха.) — Скажи, що то не ти!
ДОН АЛЬФОНСО (на бік). Вона щось сказала йому тихо.
ДЖЕНАРО. Дон Альфонсо, калябрійські рибалки, що виховали мене й вкинули мене маленького в море, щоб я був дужий і сміливий, научили мене одного закону, який часто ставить у небезпеку життя, але ніколи пошану: — Роби те, що ти кажеш, кажи те, що ти робиш. — Дон Альфонсо, я той, кого ви шукаєте.
ДОН АЛЬФОНСО (повертаючись до дони Люкреції). Ви маєте моє слово коронованого герцоґа, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я маю сказати вам два слова на самоті, сіньоре. (Герцоґ подає знак придверникові й дозірцям, щоб вийшли разом з вязнем у сумежну залю.)
ДОН АЛЬФОНСО. Чого ви бажаєте від мене, сіньоро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. То, чого я бажаю від вас, дон Альфонсо, це те, щоб не було вбито цього молодого чоловіка.
ДОН АЛЬФОНСО. Хвилину тому ви влетіли до мене, як борвій розгнівані, в сльозах, ви скаржились мені на вчинену вам образу й пильно вимагали голову злочинця, ви взяли з мене герцоґське слово, що він не вийде звідсіля живий; я дав вам те слово, і от тепер ви не хочете, щоб він умер! — Згляньтесь на Бога, сіньоро, це новина!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я не хочу, щоб цей молодий чоловік умер, сіньоре герцоґу!
ДОН АЛЬФОНСО. Сіньоро, такі особи, як я, не мають звички класти під заставу свої слова. Я дав вам слово, що злочинець умре. Він умре. Ви можете вибрати, якою смертю.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (з веселим виглядом, повним ласки). Дон Альфонсо, Дон Альфонсо, дійсно ми з вами говоримо дурниці. Згожуюсь, що може я не розважлива жінка. Що поробите, мій батько занадто балував мене. З самого малку виконували всі мої бажання. Те, чого я хотіла чверть години назад, я більш не хочу тепер. Ви добре знаєте, дон Альфонсо, що я завжди була така. Ось сядьте но тут біля мене, та поговоримо любенько, ладненько, як чоловік з жінкою, як добрі друзі.
ДОН АЛЬФОНСО (з свого боку удаючи себе ніжно прихильним). Дона Люкреція, ви моя дама й я дуже щасливий, що ви забажали утримати мене на хвилинку біля ваших ніг. (Він сідає біля неї.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як гарно бути в добрій згоді! Ви повірите, Альфонсо, я люблю вас і зараз, як у перший день нашого шлюбу, у той день, коли ви так урочисто вїхали в Рим поміж сеньором Валансінуа, моїм братом, і кардиналом Іполітом д'Есте, вашим братом. Я стояла на бальконі сходів Святого Петра. Я ще й досі пригадую вашого білого коня, убраного золотими покрасами, і блискучий царський вигляд, що ви мали на ньому.
ДОН АЛЬФОНСО. А ви були надзвичайно гарні, сіньоро, під вашим срібним покривалом.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О! Не згадуйте мене, коли я згадую вас, сіньоре. Безумовно, всі принцеси в Европі заздріли мені, що одружилася з найкращим кавалєром усього християнського світу. Я вас дійсно кохала так, мов мені вісімнадцять років. Правда, ви знаєте, що я вас люблю, Альфонсо? Ви не маєте сумніву в тому? Иноді я буваю холодна й неуважна. Це від моєї вдачі, а не від серця. Слухайте, Альфонсо, як-би ваша високість посварились на мене злегка, я швидко поліпшала-б. Велика річ любитися, як ми! Дайте мені вашу руку, поцілуйте мене, дон Альфонсо, — Справді, чи воно не смішно, як подумати, що принц і принцеса, як ми з вами, сидячи поруч на найкращому герцоґському троні в світі, ледви не розлаялися за нікчемного венеційського капітанчика авантурника! Треба вигнати цього чоловіка й більш не говорити про нього. Хай іде, куди знає, дурень; чи так, Альфонсо? Лев і левиця не гніваються на комашню. — Знайте, сіньоре, що як-би герцоґська корона призначена була найгарнішому кавалєру вашого герцоґства Ферари, то знову вона присуджена була-б вам. — Почекайте, я піду скажу од вас Ботісті, щоб він вигнав як найшвидче з Ферари цього Дженаро.
ДОН АЛЬФОНСО. Немає спіху.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (з веселим виглядом.) Я хочу, щоб мені більш не думати про це. Прошу вас, сіньоре, дайте мені закінчити цю справу по моєму.
ДОН АЛЬФОНСО. Треба, щоб ця справа була закінчена по моєму.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Але-ж зрештою, мій Альфонсо, у вас немає рації бажати смерти цьому чоловікові.
ДОН АЛЬФОНСО. А слово, що я вам подав? Слово королівське святе.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Це добре запевняти народові. Але-ж поміж нами двома ми знаємо, що це таке. Святий Отець пообіцяв не посягати на життя Зізіми. Це ні скільки не спинило його убити Зізіму. Ви обіцяли Петручі вернути їм Сієну. Ви не зробили того й не мусіли зробити. А! Історія кожного краю повнісінька тих прикладів. Ні король, ні нарід не могли-б жити й одного дня, як-би строго додержували свого слова. Між нами, Альфонсо, усяка присяга має значіння доти, поки немає другої.
ДОН АЛЬФОНСО. Але-ж, дона Люкреція, присяга…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Не доводьте мені тих нікчемних приписів. Я не дурна. Краще скажіть мені, мій любий Альфонсо, чи є у вас причина гніватись на цього Дженаро. Нема? То й добре, подаруйте мені його життя. Ви тільки що подарували мені його смерть. Що вам з того? Мені схотілося пробачити йому. Це мене ображено.
ДОН АЛЬФОНСО. Як раз через те, що він образив вас, моє кохання, я не можу помилувати його.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як що ви кохаєте мене, Альфонсо, ви не будете довше заперечувати мені! Може мені припало до вподоби показати себе милостивою. Це сприяло-б тому, щоб мене полюбив ваш нарід. Милосердя, Альфонсо, надає цареві образ Христа. Будьмо милосердними правителями. Ця бідна Італія має багато тиранів і без нас, починаючи з барона папського вікарія і кінчаючи папою, вікарієм Божим. Скінчимо на тому. Увільніть цього Дженаро! Це каприз, коли хочете, але є щось величне в капризі жінки, коли він вирятовує життя чоловікові.ДОН АЛЬФОНСО. Я не можу, люба Люкреціє.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви не можете? Але нарешті через що не можете ви поступитись мені такою маленькою річчю, як життя цього капітана?
ДОН АЛЬФОНСО. Ви питаєте мене, через що, моя кохана?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Так, через що?
ДОН АЛЬФОНСО. Через те, що цей капітан — ваш коханець, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Боже!
ДОН АЛЬФОНСО. Через те, що ви бігали за ним у Венецію! Через те, що ви побігли-б за ним у пекло! Що я ходив слідом за вами, коли ви ходили за ним! Що я бачив, як ви гонилися за ним під своєю маскою, як вовчиця за здобиччю! Через те, що навіть зараз ви крили його поглядами, повними жаги і сліз! Через те, що ви, напевне, віддалися йому, сіньоро! Що досить цього сорому, цієї зради. Що уже час помститись за свою честь і злити річками кров навкруги мого ліжка. Чуєте ви, сіньоро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дон Альфонсо…
ДОН АЛЬФОНСО. Мовчіть. — Пильнуйте від нині за вашими коханцями, Люкреціє. Приставте до тих дверей, якими входять до вашої спочивальні, якого хочете придверника, але до тих дверей, якими виходять, я поставлю свого придверника — ката!ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Сіньоре, божуся вам…
ДОН АЛЬФОНСО. Не божіться. Присяга, це добре для народа. Не розводьте мені цих нікчемних дурниць.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як-би ви знали…
ДОН АЛЬФОНСО. Знайте, сіньоро, я ненавижу всю вашу ганебну родину Борджіїв і вас найпершу, що я так божевільно кохав. Треба, щоб я вам виказав хоч раз нарешті все те. Це річ огидна й нечувана, бачити сполученими в наших двох особах дім д'Есте, що вартий більше за Валуа і Тюдор, з родиною Борджія, що не зветься навіть Борджія, а Ленцуолі, чи Ленцоліо, не відомо як! У мене огидь до вашого брата Цезаря з його крівавими плямами на виду, до вашого брата Цезаря, що убив вашого брата Жана! В мене огидь до вашої матері Рози Ваноца, старої дівчини, повії еспанської, що скандалізує тепер Рим, після того, як скандалізувала Валенцу! А ваші небожата, так звані герцоґи Сермонето й Непі, добрі герцоґи, нічого сказати! герцоґи з передодня, утворені герцоґами на покрадених герцоґствах! Дайте мені скінчити. Я жахаюся вашого батька папи, який має цілий гарем жінок, мов турецький султан Баязет; вашого батька антихриста; вашого батька, що засилає на каторгу достойних людей, а до колєґії бере розбійників, і коли бачиш їх усіх, одягнутих у червоному, то питаєш себе, чи то не галярники кардинали, чи не кардинали галярники. — Тепер говоріть.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Вельможний сіньоре! Вельможний сіньоре! Я благаю вас навколюшках зі зтуленими руками, іменем Христа й Марії, іменем вашого батька й матері, сіньоре, залишіть життя цьому капітанові!
ДОН АЛЬФОНСО. От що значить кохати. — Ви можете робити з його трупом усе, що схочете, але все повинно бути скінчено не пізніше, як за цю годину.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Змилуйтесь над Дженаро.
ДОН АЛЬФОНСО. Як-би ви могли прочитати непохитний присуд у моїй душі, то ви-б уже говорили про нього так, як про мертвого.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А! Бережіться-ж ви, дон Альфонсо, мій четвертий чоловіче!
ДОН АЛЬФОНСО. О! не погрожуйте, сіньоро! Слово чести, я не боюся вас! Я знаю всі ваші викрути. Я не дам отруїти себе, як ваш перший чоловік, той бідний еспанський шляхтич, що я не пригадаю уже навіть на ймення і ви теж. Я не дам вигнати себе, як ваш другий чоловік, цей дурень, Жан Сфорца, сеньор Пезарський! Я не дам забити себе баґнетами на якихось сходах, як третій, Альфонс Араґонський, квола дитина, що кровю своєю не більше заплямувала сходи, ніж чистою водою. Я муж, сеньоро! У моїй родині не раз переходить імя Геркулєса. Божуся небом, я маю війська повне місто, повне герцоґство, я є сам собою, я ще не продав, як цей бідний король неаполітанський, своїх гармат папі, вашому святому отцеві!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви пожалуєте про ці речі, сіньоре. Ви забуваєте, хто я…
ДОН АЛЬФОНСО. Я дуже добре знаю, хто ви, але я також знаю, де ви. Ви дочка папи, але ви не в Римі; ви володарька Сполета, але ви не в Сполеті; ви жінка, піддана і служниця Альфонса, герцоґа Ферарського, і ви у Ферарі. (Дона Люкреція, бліда з жаху і з гніву, пильно дивиться на герцоґа й помалу одсувається від нього до фотелі, де вона падає в знемозі.) А! Це дивує вас, ви боїтесь мене, сіньоро! До цього часу я боявся вас. Від нині буде так, як тепер, і щоб зробити початок, я накладаю руку на вашого першого коханця. Він умре.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (слабим голосом). Зміркуємо трохи, дон Альфонсо. Як що цей чоловік виступив проти мене з образою величности, то він не міг разом з тим бути моїм коханцем.
ДОН АЛЬФОНСО. Чому ні? З досади, з гніву, у запалі ревности! бо він також може ревнувати. Чи я знаю? Я хочу, щоб він умер. Це мій каприз. У цьому палаці повно вірних мені жовнірів, які не знають нікого крім мене. Він не утіче. Ви нічого не поробите, сіньоро. Я дав вам вибір що до смерти. Вибірайте.ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (ламаючи руки). О Боже мій! о Боже мій! о Боже мій!
ДОН АЛЬФОНСО. Ви не відповідаєте? Я звелю зарубати його шаблями в передпокої. (Він іде, вона хапає його за руку.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Стійте!
ДОН АЛЬФОНСО. Волієте ви сами налити йому шклянку сіракузького вина?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро!
ДОН АЛЬФОНСО. Він мусить умерти.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Не від шаблі.
ДОН АЛЬФОНСО. Про мене. — Ви що вибрали?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Другу річ.
ДОН АЛЬФОНСО. Ви доглянете, щоб не помилитися й наллєте йому сами з відомого вам золотого флякона. До того й я буду тут. Не надійтесь, щоб я вас лишив.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я зроблю, як ви хочете.
ДОН АЛЬФОНСО. Ботіста! (Входить придверник.) Введіть назад вязня.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви страшний чоловік, сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. Що я чую, сіньоре Дженаро? Ваш сьогодняшній вчинок не мав злого наміру, а був лише легкодумним завзяттям і що сіньора герцоґіня вибачає вам. Коли воно так, то божуся іменем моєї матері, ви можете вертатися у Венецію живий і здоровий. Хай Бог боронить, щоб я позбавив чудову Венеційську республіку такого щирого слуги, а християнський світ вірної руки, що тримає вірну шаблю, коли у водах Кіпра й Кандії є нехристи й сарацени!
ДЖЕНАРО. На добрий час, вельможний сіньоре! Правду кажучи я не сподівався на таке вирішення. Але я дякую вашій високости. Царям належить ласка й Бог помилує того на горі, хто був милосердний тут на низу.
ДОН АЛЬФОНСО. Капітане, чи ви маєте добру службу в республіці й скільки ви заробляєте на добрий чи лихий рік?
ДЖЕНАРО. Я маю в своїм розпорядженні пятьдесят пікінерів, яких годую й одягаю. Висока республіка крім здобичи виплачує мені дві тисячи цехінів золотом на рік.
ДОН АЛЬФОНСО. А як-би я дав вам чотирі тисячи, приняли-б ви службу в мене?
ДЖЕНАРО. Не міг-би. Я забовязався пять років служити республіці. Я звязаний.
ДОН АЛЬФОНСО. Чим звязані?
ДЖЕНАРО. Своїм словом.
ДОН АЛЬФОНСО (тихо до дони Люкреції). Похоже на те, що ці додержують слова. Не будемо більше балакати про це, сіньоре Дженаро!
ДЖЕНАРО. Я не зробив нічого ганебного, щоб захистити своє життя, але коли ваша високість лишає мені його, то я можу сказати тепер от що. Ваша високість пригадує наступ на Фаенцу два року тому. Тоді ясновельможний герцоґ Геркулєс д'Есте, ваш батько, попав у велику небезпеку, його ледви не вбили два жовніри. Один солдат урятував йому життя.
ДОН АЛЬФОНСО. Так. І ніде не могли знайти того солдата.
ДЖЕНАРО. То я.
ДОН АЛЬФОНСО. Божуся, це варто нагороди. — Будь ласка, прийміть од мене цей гаманець з золотими цехінами.
ДЖЕНАРО. Ми даємо слово, вступаючи на службу до республіки, не брати ніяких грошей од чужеземних володарів. Проте, як що дозволить ваша високість, я візьму цей гаманець і роздам од себе гроші цим вашим солдатам. (Показує на сторожу.)
ДОН АЛЬФОНСО. Як знаєте. (Дженаро бере гаманець) А разом з тим ви випєте зо мною по стародавньому звичаї наших предків, по приятельськи, шклянку мого сіракузького вина.
ДЖЕНАРО. Охоче, ясновельможний сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. А щоб вшанувати вас, як годиться за те, що ви урятували мого батька, я хочу, щоб сама герцоґіня налила вам ту шклянку. (Дженаро вклоняється й повертається до жовнірів у глибину сцени, щоб роздати їм гроші.)ГЕРЦОҐ (кличе). Рустіґело! (Рустіґело входить з тацею в руці.) Постав тацю на цьому столі. — Добре. (Бере дону Люкрецію за руку.) Сіньоро, слухайте, що я казатиму цьому чоловікові. Рустіґело, стань знову за цими дверима з голою шаблею в руці; як що почуєш голос цього дзвоника, ти увійдеш. Іди. (Рустіґело виходить і видно, як він стає за дверима.) Сіньоро, ви сами наллєте вина молодому чоловікові з цього золотого флякону.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (бліда, слабим голосом). Чую. — Як-би ви зрозуміли, що ви робите тепер і яка то страшна річ, то ви здрігнулися-б, не дивлячись на всю вашу нелюдськість, сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. Зауважте, щоб не помилитись фляконом. — Капітане! (Дженаро, який роздав уже гроші, вертається на перед кону. Герцоґ наливає собі в один з ємальових келихів з срібного флякону і підносить келих до своїх уст.)
ДЖЕНАРО. Мене зніяковлює ваша ласка, ясновельможний сіньоре.
ДОН АЛЬФОНСО. Сіньоро, налийте панові капітанові. — Якого ви віку, капітане?
ДЖЕНАРО (узявши другий келих і подаючи його доні Люкреції). Двадцять років.
ДОН АЛЬФОНСО (тихо до герцоґіні, яка береться за срібний флякон). Золотий флякон, сіньоро! (Вона бере, тремтючи, золотий флякон.) Он як! ви повинні бути закоханий?ДЖЕНАРО. Хто-ж не буває трохи, вельможний сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. Знаєте, сіньоро, це було-б жорстоко відібрати цього капітана од життя, од кохання, од італійського сонця, од його гарних двадцяти літ, од його славного поклику до військових авантур, якими захоплювались усі королівські родини, од маскованих балів і веселих венеційських карнавалів, де обдурюють чоловіків, і од гарних жінок, яких він може покохати й які повинні кохати цього юнака; правда сіньоро? — Налийте-ж капітанові. (Тихо.) Як що ви вагаєтесь, я покличу Рустіґело. (Вона мовчки наливає в келих Дженарові.)
ДЖЕНАРО. Я дякую вам, вельможний сіньоре, що ви залишаєте мені життя для моєї бідної матері.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік). О, горе!
ДОН АЛЬФОНСО (пючи). За ваше здоровля, капітане Дженаро, й живіть ще довгий вік.
ДЖЕНАРО. Бог вам віддасть за нього, вельможний сіньоре! (Він пє.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік). Боже!
ДОН АЛЬФОНСО (на бік). Готово! (У голос.) На тому я покидаю вас, мій капітане. Ви можете їхати до Венеції, коли забажаєте. (Тихо до дони Люкреції.) Подякуйте мені, сіньоро, я лишаю вас з ним на самоті. Вам певно треба попрощатися. Живіть з ним щасливо останню чверть години його життя. (Він виходить, його сторожа за ним.)РУСТІҐЕЛО (стоїть нерухомо за замаскованими дверима.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро, ви отруєні.
ДЖЕНАРО. Отруєний, сіньоро?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Отруєні.
ДЖЕНАРО. Мені треба було знати те. Вино наливали ви.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О, не добивайте мене, Дженаро. Не одбірайте від мене решту тих сил, що мені ще лишається. Я потребую їх на який час. Слухайте мене. Герцоґ ревнує мене до вас; він гадає, що ви мій коханець. Він дав мені на вибір бачити, як на моїх очах вас зарубає Рустіґело, або щоб я сама налила вам отруту. Страшну отруту, Дженаро! Від самої думки про неї бліднуть усі ті Італійці, які знають історію цих останніх двадцяти років.
ДЖЕНАРО. Отрута Борджіїв!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ви випили її. Нікому в світі не відомо проти-отрути цього страшного трунку крім папи, сіньора Валансінуа й мене. Дивіться, бачите цей слоїчок, що я завжди ношу захований за поясом? У цьому слоїчку, Дженаро, життя, здоровля, рятунок. Одна краплина на ваші уста й ви одрятовані! (Вона простягає слоїк до вуст Дженаро, той одступає.)ДЖЕНАРО (прикро дивлячись на неї). Сіньоро, хто запевнить мені, що це як-раз не отрута?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (падає безвладно у фотелю). О, Боже мій! Боже мій!
ДЖЕНАРО. Чи ви не зветеся Люкреція Борджія? Чи ви думаєте, я не чув про Баязетового брата? Я трохи знаю історію. Його також запевнили, що він отруєний Карлом VIII і дали йому проти-отруту, від якої він умер. І та рука, що дала йому проти-отруту, ось вона держить цей слоїчок. І ті вуста, що умовляли його випити, ось вони говорять до мене!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Нещасна я жінка!
ДЖЕНАРО. Слухайте, сіньоро. Я не обдурюю себе вашими уявами кохання. У вас якісь злочинні наміри до мене. Це очевидно. Ви мабудь знаєте, хто я. Дивіться, на вашому лиці можна бачити в цю мить, що ви знаєте про те й чомусь нізащо не схочете сказати того. Ваша родина повинна знати мою родину й може в цю саму хвилину, коли ви намірились отруїти мене, ви хочете помститися не на мені, а на моїй матері.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ваша мати, Дженаро! може ви уявляєте її собі не такою, як вона є. Щом-б ви сказали, як-би знали її злочинною жінкою, як от я?
ДЖЕНАРО. Не огуджуйте її. О, ні! моя мати не та жінка, що ви, сіньоро Люкреціє! О! я почуваю її в моїм серці й гадаю, що вона така, як вона є; її образ тут зі мною; я не любив-би її так, як люблю, як-би вона не була достойна мене; серце сина не помиляється. Я-б ненавидів її, як-би вона була похожа на вас. Але-ж ні, ні. Щось голосно говорить мені, що моя мати не з тих розпутниць і отруйниць, як ви, красуні нашого часу. О, Боже, я цілком певен, що коли істнує на світі безпорочна, добродійна, свята жінка, то це моя мати! О, вона тільки така. Ви мабуть знаєте її, сіньоро Люкреціє, й ви не перечитимете мені!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Ні, цеї жінки, цеї матері, я не знаю, Дженаро!
ДЖЕНАРО. Але перед ким я говорю все це? Що вам, Люкреції Борджія, горе чи радости матері? Ви ніколи не мали дітей, як кажуть, і то ваше щастя. Бо знайте, що ваші діти зріклися-б вас, сіньоро. Який-би, покинутий небом, схотів такої матері? Бути сином Люкреції Борджія! Звати матірю Люкрецію Борджія! О!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро! Ви отруєні. Герцоґ гадає, що ви мертвий, і може вернутись кожної хвилини; мені треба думати тільки про ваш рятунок, але ви говорите мені такі страшні речі, що я стою як скамяніла і слухаю їх.
ДЖЕНАРО. Сіньоро…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Кінчаймо. Давіть, топчіть мене вашим презирством; але ви отруєні; випийте це зараз-же!ДЖЕНАРО. Кому я маю вірити, сіньоро? Герцоґ чесний чоловік і я урятував життя його батькові. Вас я образив. Вам треба помститись на мені.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Помститись на тобі, Дженаро! — Я віддала-б усе моє життя, щоб додати один день до твого, я вилила-б усю мою кров, щоб не пролити тобі ні одної сльози, я стала-б до ганебного стовпа, щоб посадити тебе на троні, я оплатила-б пекельними муками кожну твою найменшу втіху й не вагалась-би, й не ремствувала-б, і була-б щаслива, й цілувала-б твої ноги, мій Дженаро! О! ти ніколи не знатимеш, що діється в моєму бідному серці, хіба тільки те, що воно повне тобою. Дженаро, час не стоїть, отрута розходиться, скоро ти почуєш її! Ще трохи й буде за пізно. Життя одчиняє перед тобою в цю мить два краї і в одному менче хвилин, як у другому років. Треба, щоб ти вибрав між двома. Вибір страшний. Дай мені керувати тобою. Зглянься на мене й на себе, Дженаро. Випий швидче. Бога ради!
ДЖЕНАРО. Добре, нехай. Як що це злочин, нехай він упаде на вашу голову. Чи ви казали правду, чи ні, моє життя не варто того, щоб стільки змагатися біля нього. Давайте. (Він пє з слоїчка.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Урятований! — Тепер вертайся у Венецію, як тільки найшвидче донесе тебе кінь. Є в тебе гроші?ДЖЕНАРО. Я маю.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Герцоґ думає, що ти вже мертвий. Тобі легко буде зникнути. Стій. Візьми цей слоїчок і носи його завжди при собі. У цей час, що ми живемо, кожна трапеза може мати отруту. Тобі вона погрожує найбільше. Тепер швидче виїзди. (Одчиняє йому замасковані двері.) Зійди цими сходами. Вони ведуть в один із дворів палацу Неґроні. Тобі легко буде втікти звідтіля. Не чекай до завтра, не чекай, поки зайде сонце, ні години, ні пів години! Покинь зараз-же Ферару, як палаючий Содом, і не оглядайся назад. Прощай! — Стій іще на хвилинку. Я хочу сказати тобі ще одно слово, Дженаро.
ДЖЕНАРО. Кажіть, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Тепер я прощаюсь з тобою навіки, Дженаро. Нема чого й думати більше зустріти тебе на моєму шляху. Це було для мене єдине щастя в житті. Але то значило-б легковажити твоєю головою. Отже ми навіки розлучаємось на цьому світі й, на горе, я певна, що й на тому. Дженаро! невже ти не скажеш мені кілька теплих слів, прощаючись зо мною на віки?…
ДЖЕНАРО (спускаючи очі). Сіньоро…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Я тільки що урятувала твоє життя.
ДЖЕНАРО. Ви говорите так. Тут повно темряви. Я не знаю, що думати. Слухайте, сіньоро, я можу все пробачити вам, крім одного.ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що саме?
ДЖЕНАРО. Заприсягніться мені усим, що є дорогого для вас, моїм життям, коли вже ви любите мене, спасенням моєї душі, заприсягніться мені, що ваші злочини не мають нічого спільного з нещастям моєї матері.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Усі слова до вас, Дженаро, повинні бути зважені. Я не можу заприсягтись вам на тому.
ДЖЕНАРО. О, моя мати, моя мати! Так ось та страшна жінка, що заподіяла тобі нещастя!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро!
ДЖЕНАРО. Ви призналися в тому, сіньоро! Прощайте. Проклинаю вас!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А я благословляю тебе, Дженаро! (Він видодить. — Вона падає непритомна у фотелю.)