Люборацькі (1920-ті)/1/III
| ◀ II | Люборацькі Частина перша III |
IV ▶ |
|
Від жнив аж до Різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав до-дому, то сестри зустріли його на подвіррі, ввели в хату, а там батько збірався „з молитвою йти“ й вже стояв зовсім готовий.
— Здоров! здоров! — каже старий, як Антосьо підійшов привитатись. Та привитавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові й каже:
— Змерз, га?
Антосьо нічого не відказав і навіть не подививсь на батька.
— Та подивись бо на мене! — каже тато й взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очи в землю дивились, або по боках.
— То й не подивишся на батька? — каже пан-отець. — Не візьму-ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Візьму паламарчука!
Антосьо й глянув, та зараз же спустив очи до-долу. О. Гервасій відступився: — нема часу, — каже, — треба з молитвою йти; — й до жінки: та який мізерний став!
— Або-ж там не вимучать? — озвалась пані-матка. — Не доїсть, не доспить… Не даремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики…
Нічого не відказав пан-отець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю й пішов з хати; в сінях гукнув на міхоношу, й потяг за ворота. Тоді тільки пані-матка завважила, що тут й дочки стоять, та й гукнула:
— Ви чого стоїте, як свічки? Й ти, корова, стала? — се-б-то до Масі. — Гайда мені пшеницю вибірати!
В тій стороні кутю варять пшенишну, а не ячмінну, як в гетьманщині, ще й не сяке-таке зерно беруть, а вибірають що-найкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. Й пані-матка погнала своїх до „длубання“. Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.
Всі такі пан-отці, як о. Гервасій, росли, мовляв, у громаді, й хоч вийде на попа, а серце йому все таки лежить до гурту. Й вже хоч старий, а не цурається давних компанистів: то іграшки спогада, то се, то те. І все давне відживало й до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, спогадать свою провесінь, спогадать ту пору, як не знав лучшого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли-б побігати з хлопцями? Не бачучи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о. Гервасій так. Хоч світ тим часом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він було ще й сам каже Антосьови: „та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!“ А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.
— Та ти хоч попоїв би, — скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг.
— Вже наївся, — каже.— Хай біжить! — озветься тато, — навганяється, смачнійш пополуднає.
Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі й на всі штуки мав компанію, та ще що скаже — чи в коней, чи в баштана, чи в мняча, як літом, — то хлопці й слухають; а як зімою, то без його сковзанка не втиралась, і всюди його пе́ред. — Ге! блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо[1] Антосьо не сідав, бо вдалось йому в тямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й навхрест. З сього пішло, що в Крутих його прозвали з-початку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком[2], що ніби Христа возить.
З того часу, як у-друге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись, і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучше з другого посміятись, а ніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці й дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти й собі злетіти та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється. А там один за другим на нартах[3] бігають. Вгледів Антосьо — не миле йому й колесо: вже побіг джокгана̀ шукать, й через годину — ого! — аж іскри скачуть — так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джокган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так й Ордана діждались. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяїн чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьови шажок — дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвонить, бо залатаний.
Всього три дні ходив Антосьо по селі й виходив аж три злоті. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок: де на йому пляма, де карб; а все лічить, все на купки склади, то в кишеню забере та побрязкує — сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: „дай мені, дай! дай, Антосю, дай!“ Й Орисі аж очиці блищать, — так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: „та дай їй, — каже, — в тебе ж багато!“…
— Еге, дай! — озветься Антосьо, — а сам з чим останусь? Вам дай, а я за̀ що собі бублика куплю? А в Крутих не те, що дома: там і на шматок хліба жадѐн.
Згадував Антосьо Крути, а мати шматтячко передивлялась, сіртучки; швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому й остались ждати до нового роспуску — до Великодня.
Та і зїли паску без Антося, бо не було способу через Біг переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зостався який, то на беріг витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.
Як аж роспустили вже й на вакації, прибігли школярі до станції, мовляв, до Волоської, а її не було дома, й старшо́го не було. Як от після всіх і старший прийшов.
— А де хазяйка? — питає, — чому обідати не дає?
— Десь нема, — відказали.
— Ну, всесожженіє! — гукнув тоді.
Шатнула дітвора по кутках, знайшли журнал; старший сам „ноту“ зняв і положив на столі. Тим часом й свічку засвітили й поставили на столі. По всьому один взяв ноту й повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: „Журналъ для записыванія поведенія учениковъ въ квартирѣ Волоськой. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцькому“… Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується, „кто куда отлучался и за чѣмъ“, в третій — „скоро-ли возвратился“, в четвертій — „кто шумѣлъ“, — сюди вписують й „кто мужичилъ“. Пята графка зоставляється для начальника, -— над нею надписано: „отмѣтка г. Инспектора“. — Все се перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечитали й всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіпяли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа̀ співа: „вічная память“. По всесожженію старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту закинути. Кожен хотів услужить її, відомстить за своє.
— На двір „шаліти!“ — гукнув старший. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було послі екзамену, то всі власти й обовязаности ні до чого. Як надійшла й хазяйка.
— Чого б волочитись? — загремів старший. — Тут їсти — аж кишки болять, а вони пішли!
— Як і не піти? як би-м не пішла, то так би-сьте й пороїзджались; а пішла, то чорта з'їсте — не білет возьмете.
— Не возьму? — заговорив старший гнівно, — та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.
— Та я вже бачила таких мудрагелів! От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете!…
— А ну-ну! чи не розвалю хати! — Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрукотало по-під вікна.
— Підвода до когось! — заговорили всі, й кожен подумав: може до мене.
Як входить чоловік і дає письмо старшо́му.
— До мене! до мене! — почав старший й, лігши поперек кровати — головою до стола, почав зо всеї сили грукотать в стіну ногами та гукати: — „Гвалт, роскіш!“
Й обід йому відлетів.
— А „гоірків“[4] нема? — спитав, переставши грюкать.— Є! — відказав хурман.
— А ягід?
— І ягоди є.
— Давай сюди. Сюди ягід! гоірків! — гука він і знов почав вироблять ногами.
— Та що ви робите отсе? — заговорила Волоська.
— Молчать, хазяйка! — озвавсь він; а тим часом хурман вніс мішок з огірками й горщик з ягодами. — Пішла робота по-за вуха.
Хай же старший молотить, а ми подивимось на двір, чи не їде друга підвода.
Як то ні? — їде до Антося. Не вспів він вийти проти підводи, хоч і збірався. Той тільки ходить, до кого довго не їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати. Кожен проїзжачий — все то підвода, думають вони, subaqua[5]. І скільки суму, як ні, та скільки ж радости, як потрапить на свою! Всю компанію забере з собою й везе до міста. Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій підводі: посідають всі й везуть тому радість. Подивились би ви, яким огнем горять очи того дитяти, що каже камбратови: „тобі підводу привів; сідай! їдь!“ Й мало не плаче, що в самого нема сього щастя.
— Люборацький! підвода до тебе! — хтось гукнув.
Аж затрясся малюк на сю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче його хто о́ливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік з-заду… Й двері не відчиняв: самі наче відчинились; тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів на двір. Приїхав староста Солодьківський — само собою церковний: другого старости там й не знають, хіба на сватанню. Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люде: як вмовились, так і сповнили. А де-котрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після-жнив, і то положивши по золотому з карбованця проценту за місяць.
На другий день Антосьо обідав в Боршаді, а на полудень поспів до-дому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як підїзджав він до свого села: от-от, от-от — і дома буде! Одна верства зосталась і здалась йому милею; й та година, що пропала на переїзд тієї верстви, довша була за ввесь рік. Се не то, що зімою: з-під кожуха й носа не виставити! Се було літечко, й Антосьо на кожну стебелинку приглядавсь, їдучи проміж пашень. А пшениця шелестіла; цвіли волошки, й цвірчали коники в пашні. Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється. Місцями й женці біліли, й копи вже стояли, а більш того, що пятки. Осц і знакомі жнуть, сторцюють снопи — Божу благодать. Де-де на стерні й будяк стояв сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один й наче-б озирався, де ті колоски, що з ним розмовляли; наче-б сумував за ними, кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зостався сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломить, не вкоротить віку. — По другій горі чорногуз дибав, коники ловив; а з долини церква виказувалась в садку, як горіх з гранки, й рябіли хатки. То Солодьки.
Ще від самого рання сестри виглядали Антося, й з-оддалеки його побачили, як сидить-хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали, й здорово вміла торохтіти. Повибігали на зустріч, повилазили на бричку, — таки раді!… звичайно — діти: ще нічого не вміли, тільки любити; ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата, а всі разом — отця-неньку… Щастя-щастя! Та що не минає?… А вік — як маків цвіт…
Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.
— Єсть, кажуть, — вже й курінь постановили, й діда найняли. І кавуни є, й дині, — вже як голова завбільшки.
Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав про його, тоді вже про батька:
— Чи татко дома?
— Дома, — кажуть, — а мамуня в пасіці.За сим словом треба було злазити, бо вже стали перед порогом. Не ївши, не пивши, кинувсь Антосьо на баштан, і Орися з ним пішла; пішла б й Мася, та нікого було дома зоставити.
О. Гервасій спав й не чув, що Антосьо приїхав, й там-то здивувався, як він прийшов з матір'ю до-дому.
— А де ти взявся? — каже.
Антосьо нічого не відказав, тільки осміхнувся й став, нагнувсь, не дививсь на батька.
— Та подивись-бо на мене, — каже тато. — Й узяв його під бороду та й підняв голову, як і на Різдво. Як і тоді, голова подалась, а очі все в землю дивились: не смів поглянуть на батька, — скоро привчили!
— Та який же ти мізерний став, — каже тато, — ще гірше, як на Різдво.
— Хіба там мало біди зазнає, — озвалась мати, — не доїсть, не допє, не доспить — то й марніє. Як би дома, то побігав би, а там нидіє, як на привязи.
Сестри мовчки поглядали.
— А як-то ти вчився? — поспитав тато. — Чи перевели?
Заблищали очи в Антося, що можна похвалитись.
— Ще й похвальний лист дали, — каже.
— А ну, покажи, — каже тато.
Антосьо пішов, розвязав, що треба було, й показав той лист.
Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.— Добре, сину, добре, — каже тато. Й віддав лист. — Сховай, — каже, — треба буде під скло вправити.
— Бачте, — заговорила мати дочкам, — бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвалить. Гайда мені до роботи!
Поспускали носи дівчата й пішли; за ними й Антосьо потяг.
— Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.
— Я? — каже Антосьо. — Я не мізерний.
— Де тобі ні, — аж очи позападали!
— То так тобі здається, а я зовсім не мізерний.
— А чи добре тебе годували?
— Де вже добре! Дасть червоного борщу та пастрами[6] й хоч — їж, хоч — дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.
— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на Різдво був.
— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.
— А то правда, що ви там не доспите нічого?
— Се то правда, що спать не дають.
— А як же вони не дають?
— Хиба я не розсказував вам, як був дома на Різдво?… Аби задрімав, то так й дасть в „кушку“, або „пинфу“ пустять…
— Що се воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?
— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.
— Не скажу!
— Скажи, скажи-и-и!…
Засміявсь Антосьо й каже:
— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить; аж сльози покотяться.
— До якоі-то кушки підведе? — питає Мася.
— З тобою балакати!… до носа!
— А ніс хіба — кушка?
— У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.
— А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.
— Пинфа?… пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленним кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапне! диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кровати спиш…
— Та нащо ж се? — питають сестри.
— Щоб не спав!
— А воно ж не душить?
— Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.
— Хто ж се виробля?
— Хіба я вже не казав вам? — старший.
— А як би йому так?
— Йому? — ніхто не має права!…— І бють вас добре?
— ЕтІ з вами не переговориш, — немов би з гнівом відказав Антосьо й почав чогось шукати.
— Чого ти шукаєш? — питали сестри.
— Ножа! Піду вудлище вирубаю.
— Скажи, чи добре бють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!
— Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже ніколи нічого не скажу, хоч проси й розсядься.
І розсказав, як там катують. Мася аж перехрестилась, Орися й собі, й Текля за ними.
— То за що ж се? — питають.
— З ласки та на втіху: от або замужичиш, або що.
— Як то — замужичиш?…
— Давай ножа!…
— Та скажи перше!
— Давай ножа! давай тобі кажу!
— Скажи, то дам.
— Давай, бо буду бити!
— Скажи, то дам!
— Е! — почав Антосьо з гнівом й підскочив з кулаками, — давай, бо так і вчистю.
Мася тільки усміхалась.
— Не даси?… давай!
Мася все сміялась.
— То на̀ ж тобі! — сказав Антосьо й з сим словом такого стусана дав, що та так й облилась сльозами. Орися й крикнула:
— Чого ти бєшся, Антосю!— Вже почали? — гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили, як він вертався з поля з матір'ю.
— Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові[7], щоб не здурила, не побила. А на що ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучше басувала. — Аж ко̀піт збили дорогою. Антосьо мов би духу коням піддав, бо всі тащать такими герцами, що мабуть і під самим гетьманом лучшого коня не бувало.
Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?
Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвірря, хлопці гукали:
— А чи вийдеш?
— Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.
— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.
— Може вийде, а може й ніт.
— Пождім його, та тим часом і коні попасемо!
— Ну добре, — заговорили й поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: „їж, каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує“.
Поки отак коні стояли на по̀пасі, верховці крізь тим позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверми скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.
— Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.
— Ге! — каже, — а в мене й нема коня.
Переглянулись лицарі й мовчать.
— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.
— Нумо й у коней! — Зараз поздіймали вуздечки, звязали віжки, стали в-протяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.
- ↑ Мов би сковзанка, мов би іграшка на льоду, зрештою небезпечна. В гетьманщині про колесо не чути: нема великої такої води, та й лісу бракує на тичку. — Прим. авт.
- ↑ Осел.
- ↑ Мов би московські „коньки“, тільки з ребер робляться й треба підганятись закованою палицею, що джокган або ожикгун зветься. — Прим. авт.
- ↑ Огірки.
- ↑ Sub під, aqua вода — разом підвода — subaqua. Таких кованих слів чимало ходить поміж дітворою. А то ще є цілі вирази — спадки тих часів, як мусіли балакати по-латинськи. От як один школяр ускаржався начальству на свого „камбрата“ (товариша): ego sedo собі in caminco (камничик): ille прийшов, me трутив; ego покотився, caput розвалився, а sanguis цюр-цюр-цюр. Чи не се навіяло п. Котляревському: Енеус noster і пр. — Прим. авт.
- ↑ Таке просильне мясо — овечина. — Прим. авт.
- ↑ Цуговими називають подоляне тих коней, що годяться в коляску… — Прим. авт.