Листи з Криму/Голод
| ◀ Мусема | Листи з Криму Голод |
Листи з Криму ▶ |
|
Ви гадаєте, що легко писати оповідання? Якби-ж-то так? от вчора, чув я цікаву розмову одної панночки… Яка рація їй поступати до інституту? (не біда, що й не приняли). Пройде вона курси машиністки-друкарки і за допомогою Івана Семеновича (це технік, що підчас ленінського набору проліз у партію; вона спочатку навіть не повірила, щоб такий солідний і т. д.) улаштується на посаду й стане комуністкою. Не комуністкою, власне, а партійною.
От, хотів написати на цю тему й мораль ще додати хотів, що, мовляв, через таких і все діло псується, не пускайте таких шкурників до партії!
Хотів, та нічого не вийшло… На пустий шлунок не напишеш! Я кинув цю справу й тепер лежу на пісочку догори черевом і прислухаюся до шлункової музики. А він — гомонить:
— Тепер вже дванадцята година, а ти дав мені невелику роботу лише вчора один раз о четвертій годині, а сьогодні ще й не давав.Він завжди бурчить, отой шлунок! І коли даєш йому, коли напихаєш по саму горлянку, і коли не даєш нічого 20-30 годин… Він все бурчить.
Я дивлюся на нього… власне, не на нього, а на запалий, засмажений живіт… починаю гладити його, але він не вгаває. Сердюся.
— Чорт забери, нарешті, та хто-ж для кого? Чи шлунок для людини чи людина для шлунку?
Це важливе философічне питання, розвязання якого принесло-б спокій. Але моя слабка голова не може довго зупинятися на якій-будь проблемі… ще раз полощуся в морі і йду додому.
О, щастя завжди приходить випадково… от назустріч іде бабуся, звичайнісінька собі бабуся і… хто-б міг гадати, що це моє щастя?!
Я був у цьому самому костюмі, ця-ж кепка, ці-ж черевики на босих ногах… Шлунок мій хрипів, як дірявий паровий казан; я-ж намагався заглушити його „Комуністичним маніфестом“. Читав уважно, читав пильно. Хтось сіпа за руку: бабуся стоїть, дивиться на мене жалібно й каже:
— На хлібця!
Я здивувався, але взяв. (Не що дня-ж на вулиці хліб знаходять). Коли-ж відходив, то почув, як вона зверталася до когось і казала щось про „блаженного“. Грім і блискавка! Але це не важно. Важно те, що я знову можу піти на море. (На біржу завтра!). Воно, як голодний пес, лиже мені ноги. О, мій вірний песе! Я-ж, його володар, брудний, як свиняча нога, лежу в позі босяка Максима Горкого, доїдаю хліб. Кусень був здоровенний.
Власне кажучи, лише через це я й пишу, бо для мене хліб — що вугіль для машини.
Я це знаю з власного досвіду.
Це моє нещастя, що я — та машина, що мусить писати. Поки не їм, не пишу, як з'їм — починається… Скажено стрибають думка за думкою, летять, плутаються і я опиняюся в стані собаки, що силкується спіймати свого хвоста. Правда, коли довгий хвіст, то… але для цього треба обідати що-дня…
Вам може чудно, що я в 1925 році гину від голоду. Правда, але мій номер на севастопольській біржі 8524. Розумієте? А потім мене на роботу в сухому доці комісія не пропустила; тих, що бажають — дуже багато, так що беруть перебираючи, а потім… Та що там, не про все-ж усім і казати…
Вечір. Над хмарами хмари мости розгорнули.
Над тим боком затоки туман.
Як той сивий туман, надходить важка, отруйна нудьга. Без усякого догляду думки снують то важкі й тупі, то ясні й гарячі, як блискавка.
Повз вікно хтось несе білий хліб і кавун…
— Ех, якби та мені цього кавуна!Але-ж сьогодні у одного знайомого, коли я прохопивсь, що майже нічого не їв, на запросини з'їсти — відмовивсь. От дурний! Я сиджу і гірко нарікаю на себе.
А вечір зорі розсипав… От іде дівчина, дивиться, певне чекає когось.
Дайте, ах, дайте мені шматок хліба, я-б написав про дівчину, бо… я більше не можу! Я не можу не написати про неї!
Що я зробив кому?
Шлунок, ніби лютий звір, вив і кусав. Під горло підходив кислий шар, а голова крутилася. Я лазив по всіх куточках і шукав шматків і недогризків.
О, я тепер став хитрий!
Коли иноді я дістаю хліба, я завжди залишаю шматок, правда, невеликий. Я вгортаю його в папір і закидаю далеко в куток, а як хата рідко коли підмітається, то завжди знаходжу де-що… Загортаю я для гігієни.
Але сьогодні не було нічого; клята хазяйка підмела ще ранком. Я це взнав зразу-ж, як вліз у вікно; мої папери були складені акуратно, а віник стояв у кутку…
Сьогодні буде одна з тих ночей… В такі ночі я пишу великими літерами на шматках паперу. Думка загострюється, нишпорить по всіх кутках, витягає старі спогади, без жалю критикує все дороге й рідне…Але рука не може всього написати: так швидко, як у бурю, несуться думки…
В такі ночі я проклинаю й вию.
— І нащо поїхав я до Криму!? Добре лікування легенів! Тут, без роботи…
Потім приходить криза.
Лягаю на підлозі, на рядні (бо хазяйка забрала всі речі), очі в стелю… Як на екрані пройшла ковбаса, хліб і кавун… це — початок. Зараз за вікном буде око… Я вже знаю наперед увесь програм. Це око убійчо-вперто вдивлятиметься в мене і буде розглядати, вивертати мій порожній шлунок… Воно не мигне, не змінить свого виразу. Потім, коли я зовсім знесилюся від цього проклятого погляду, прийде хто-небудь.
Я лежу й міркую: якщо прийде стара жінка, це погано, бо буде примушувати мене сідати до столу й писати…
А коли прийде дівчина, то сміятиметься і плакати наді мною буде…
Хтось на голову поклав обруч і душить з усіх боків, а по ньому невідомі бондарі клеплють…
От розчиняються двері. Хто-б це? Над головою схиляється знайоме обличчя.
Це Варя.
— Що з тобою?
— Голова болить просто…
— Чи підемо на історичний?
— Підемо.Унизу місто драконом лягло… І далеко голодний кричить пароплав.
— Чи будеш їсти? — питає.
— Хм… Можна. Дай трохи, — кажу байдуже, а всередині — полум'я. Кусень хліба й яєчня щезають, як у прірві.
— Ще?
— Ти, може, сама будеш їсти?
— Ні, не хочу. Для тебе принесла.
— А хіба-ж знала ти, що їсти я схочу?
— Їж собі. Хоч зо мною будь щирим.
— Ну, добре. Ще є?
— Є ще диня й хліб.
— Буду щирим: це мало, ще-б пару яєць, дві, три дині і хліба… хоч з фунт.
Зорі вже так посміхаються хитро, миготять, а шлунок, як лев після вловів, заснув і уркоче…
Я в степу. Лежу й солому жую.
Це не їжа, а все-ж… коли слина перемішується з соломою, ковтаю: шлунок на хвилину затихає…
Жуючи повертаюсь з степу. Зустрів знайомих і зайшов до них. Певно, я їв не звичайно, бо всі дивилися здивовано, тоді я пояснив жваво:
— Бачте, пішов я ще зранку у степ, та забув узяти гроші, а вертатись було неохота…
А йдучи був п'яний від їжі. Це я почув, як доїдав останню скибку кавуна. Тепер, широко розставляючи ноги, я іду і міркую:— Хіба щастя в їжі?
Ніч усе більше ясніла, місяць дряпавсь все вище та вище — стискую руки і звертаюся до нього:
— Ми ще повоюємо! — погрожую кулаком і обгортаю дерево ніжно-ніжно. Мені здається, що це та дівчина, що приходить до мене; ні, це — Варя. Все рівно, всі однакові. Раптом хтось кличе:
— Чого кричиш?
Я — кричав? ні, ні, то йому почулося…
Але той підходить. Це міліціонер. Придивляється. Обличчя молоде, безвусе… Мені стає весело і я шкирю зуби: гр-р-р… — як пес. Той відскакує й хапається за рушницю.
— Хто ти? — чую я зляканий голос. Заспокоюю, даю закурити, і він відходить…
А добре-б було заснути хоч на хвилину! Ні, не можна, додому треба. А вдома вікно зачинене; це один з чергових номерів хазяйки. Вона мене виживає. Стукаю, поки не відбиваю кулаків. Відчиняє, бурчить.
Прокинувсь у дев'ять. Ну, їсти ще не хотітиметься годині зо дві: велике діло звичка! Через це можу де-що написати… Сідаю й пишу, але з голови не вилазить ні однієї думки.
Починаю лаяти себе: не допомагає. Тоді лагідно вмовляю:
— Ну, ну, треба-ж написати… Що-ж ти даремно вчора їв?..
Так, так, тобі зовсім не варто давати їсти, бо ти однаково нічого не пишеш.Хитаю головою, докоряю. Ні, сьогодні діла не буде… і, здається, час на біржу. Чергове чекання…
А біржа гомонить. Там баби лаються, а там міліціонер зганяє когось з парканчика.
— Зійди, кажу тобі! — кричить він.
— П-ш-ла! — відповідає той.
— А, так ти що? Злазь, кажу!
Але в цей момент відчиняється вікно й чути голос:
— Слюсар-водопроводчик!
— Є! — Є!
Десятки рук простягаються, штовхають один одного, лізуть. Картки відбирають. Одну залишають, решту повертають, щасливий відходить, крутить цигарку й закурює. Инші знову чекають.
Курять, лускають насіння, лаються і провадять приємну бесіду:
— А, вона, стерва, з імєнним…
— Знаємо ми!
— Куди лізеш?
— Я, братва, вже чотири роки ходжу у цю нукалку, чорт-би її задрав!
— Гей, чоловіче, ногу віддушив!
— А ти чого розчепіривсь, як корова?
— Го-го!
— Тю-тю!!
— Товариші, тихше… Граждани, не налягайте, — глас вопіющого в пустелі.— Ід-ди до такої-то матери!
— А ти що? По зубє хош?
— То-то…
Стою, очманів… Нарешті, чую:
— Штамповщик-картонажник!
О, щастя! Я один подаю картку. О, радість!
— Штамповщик, штамповщик! — кричить хтось, — тут тільки що був ще один!
— А вам яке діло? — кричу я люто.
— Ванька, а, Ванька, йди! Штамповщика кличуть!
Приходить Ванька, дає картку. Його номер менший і мою картку повертають. Свинство! Питаю:
— Чи не будуть ще викликати?
— Ні, на сьогодні немає…
Іду геть. До кого-б його піти? Ні, сьогодні краще пропустити день, бо ще трохи є грошей. Так, так… піду, коли зовсім буде погано.
А сонце пече, аж страшно. Слабий я. Як штампувати буду? Завжди так, як з'їм трохи, так і немає сили, а здається, що повинно-б бути навпаки…
Такий жаль! Вчора мене частували салом. Ах, такий жаль! Я не міг їсти! Стає боляче до сліз: я не міг їсти сала!
— А що, якби зайти й показати їм дулю, таку суху і тверду, жилувату! А отого, з червоною шиєю, накрити тарілкою з супом! — приходить дурна думка… Вона чортиком шепоче на вухо і ґвинтиком залазить у саму середину. Вона штовхає ноги, але я сперечаюся:
— Ні, ні, — відходжу як-найдалі. Почуваю, знову буде на мене дивитися око… а, можливо, що я напишу вірша, я-ж під'їв трохи!
Я непомітний, невідомий, іду по вулицях
І на обличчях читаю щось…
Я весь обідраний, голодний, хворий я
Іду хитаючись, але в грудях життя…
Зустрічаю багато я: тисячі.
І при світлі холодного місяця,
Вдень кудись поспішають вони,
— А куди, для чого? —
Не спитав я нікого,
Бо не хтів.
Я візьму їхні душі і виверну,
Потім все їх болото, всі муки,
Всі їх рухи з'єднаю у звуки,
Заспіваю. —
А для чого? —
Не знаю.
Я мушу… я змалюю їх душу.
Инших прикую диким реготом,
А до инших підійду я ніжно,
Ніжно, ніжно, і щось дивовижне
Розцвіте, як лілеї… і чи зможу-ж я, скелі
Чи зворушу?
Все́ єдино — я мушу!
Я не буду дивитися в вічі,
Бо ясні і холодні, як ночі,
Завжди брешуть ті очі,
Сміючися, брехливі і в горі,
Брешуть очі… неначе…
Що-ж я плачу?..
Я стою й пишу, хтось здивовано зупиняється й роздивляється на мене. Хтось штовхає і прохає вибачити. Але мені байдуже, я знаю, що на сьогодні не буде ні ока, ні жінки, ні дівчини, бо я вже розрядивсь. Голова працює весело й легко, шлунок трохи… але не людина для шлунку, а шлунок для людини!
Ранком грошей дістав. Без усякої мети, заклавши руки в кешені, я вештавсь базаром. Коли це до мене підійшла якась пані й попросила понести кошика додому. Я відніс і одержав за це п'ятнадцять копійок. Цілих п'ятнадцять копійок! Це було так дивно, так чудно, що я не знав тепер, що робити…
В Робкоопі ковбаса є… Іду туди, але там чортові прикажчики бачать, що я куплю лише ¼ хунта. Вони відпускають иншим і ходять мимо мене з задраними високо носами. Але я чекаю. Нарешті:
— Скільки за хунт цієї?Я не можу докінчити, рот повний слини. Ковтаю й чую:
— Сімдесят копійок.
Повертаюся й виходжу знищений.
За ці три дні написав двоє оповіданнів… Ех, якби кожен день так їсти! Три дні по п'ятнадцять копійок на день! Це дві дині і два хунти хліба.
А тій пані, що дала грошей, хотів присвятити вірша… Але вона була така товста… Якби вона важила хоч-би на два пуди менше, я-б написав… Такого вірша, такого… Справді!
Зустрів знайомого. Випадково сказав, що йду у степ до ночи.
— А коли-ж ви обідаєте? — спитав той наївно.
Я пояснив, що ніколи не обідаю… Він здивувавсь і ніяк не міг зрозуміти. Бідний! Певно він ніколи не був без роботи!
А в руках у мене була книга, він спитав, що то за книга… Я посоромився сказати, бо була то „Книга для хозяек“…
Я приходжу в балку, лягаю під тінь і розкриваю книгу. Кладу в рот шматок хліба, малий, манюнький, і читаю:
— На вісімнадцяте червня; перше:
Друге:
На третє:
Це мені не до вподоби, і я читаю далі:
На десерт:
Це краще, але полуниці з молоком ще краще!
Ні, ні, краще всього кусень чорного хліба з сіллю й цибуля!
Читаю меню на дев'ятнадцяте, двадцяте, двадцять перше; читаю, поки не стомлюся від їжі й не засну.
Знов заробив п'ятдесят копійок. Коли буде так і надалі, то я стану совсім нормальною людиною. Грошей вистачило на три дні, бо дозволив, з надією на краще, трохи гульнути: купив білого хліба й баклажан. Ці дні використав на переписку та приборку. За останні дні кімната стала, як свинюшник; сам ходив брудний і обдертий. Помив підлогу і виправ та полагодив сорочку й штани. Як я міг ходити такий брудний? Згадав: коли людина потопає, не жалкує, що вода не солодка.
А тепер я буду инший: розчешу волосся й що-дня вмиватимуся… А поки що… вмивався, як Варя приходила.
А надворі вечір, ніч, день… В голові птахи літають і хтось у кеглі грає, в грудях ниє…Лікар учора казав, якщо буду так жити, то не більше як рік протягну, хоч би і в Криму… Ну, як усі лікарі, він, звичайно, бреше…
По стіні дряпається павук…
Кажуть, дикуни їдять павуків… Невже й вони такі голодні?
Павук, ох, якби він був трохи більший! Я підводжуся і кричу: — хоч трохи! — і злісно б'ю павука.
На стіні залишається чорна пляма, і ноги ще дригаються…
Я стою й сумую над ним.
— Павуче, мій павуче!
— Дикуни їдять павуків.
— Мабуть, там павуки великі, великі…
— І чому я не дикун?
Сідаю, з очей ллється вода, вона солона… Встаю й кажу рішуче:
— Пролетарій не повинен плакати, хоча й голодний! Пролетарій ніколи не повинен занепадати духом!
Мотаю головою й кажу:
— І який це дурень сказав?.. який дурень?
А ввечері знову почалося…
Темне, напружене око важко, вперто дивилося. Дивилося, поки не взяло всю кров з мого серця. Тоді його змінила жінка, вона знову примусила мене сісти й писати. Перо не слухалось, але вона штовхала мене в спину й шепотіла:
— Ти мусиш! Ти мусиш! — і я писав.Нарешті, наліг на перо, і воно зламалося. Беру. Читаю:
— 2) Відносна форма вартости.
а) Зміст відносної форми вартости.
Для того, щоб знайти, яким чином вираз вартости товару тримається у відношенні двох товарів, необхідно спочатку проаналізувати його, зовсім не звертаючи уваги на його якісний бік… — якісний… — ий… — й. Літери стрібають за вікно.
І в цей час приходить дівчина. Вона щось шепоче мені й ніжно проводить по чолі рукою.
|
— Спи, милий, спи… — і я слухняно засинаю…
|
|
|
Прокидаюся у великій кімнаті, мені кажуть, що у мене був голодний тиф і що через два тижні я зможу піти додому. Вони мене вітають. Чудні… Лише два тижні я ще буду тут, а потім знову додому, а вони мене вітають.
|
От несуть суп. Як він пахне, краще ніж фіялки.
|
|
|
Тут записки мого товариша Петра кінчаються. Приславши їх, Варя просила мене приїхати.
— Що ти? — питає Варя.
— Нічого, — відповідає він і хоче додати ще щось, але кров припиняє дихання. Вона вилітає й червонить сорочку. Варя дивиться злякано. Та й для мене це новина.
Тримаємо Петра, щоб не впав. Але він кричить люто і вперто:
— Ми ще повоюємо! Да! Ми ще повоюємо, чорт задери!