Листи до братів-хліборобів/II/Лист 5
|
5. Незвичайно трудно писати для читаючої, вихованої на »літературі« публіки про питання, які літературними, раціоналістичними і діялектичними методами не можуть бути доказані. Для нас, українських хліборобів, питання Українського Гетьманства це питання життя. Справа стоїть для нас надзвичайно просто: або буде Українське Гетьманство і ми, яко українські хлібороби, будемо істнувати, або Українського Гетьманства не буде і ми, яко українські хлібороби, перестанемо істнувати. Ми, яко клас, будемо тоді Росіянами, Поляками, Китайцями, інтернаціоналістами, ким угодно, тільки не українськими хліборобами. Наша стихийна національна свідомість, не знайшовши собі усвідомленя в єдине відповідаючій їй формі національно-державного істнування, умре і яко такі ми умремо разом із нею, так само, як уже раз в історії національно були умерли наші предки. В таких питаннях життя і смерти нема нічого страшніщого від всякої літератури. Условеснюючи життя вона виймає з нього живчик і душу. Ціль життя: зробити, творити — підмінюється цілю літератури: висказатись, написати.
Але в теперішніх часах від літератури не оборонишся. Особливо на Україні, де вся дотеперішня свідомість національна була літературою, а не життям. І в даному разі, коли питання Гетьманства, Української Монархії, єсть для нас питанням ірраціонального життя, питанням діла, оборони і утвердженя свого життя, — стає перед нами український демократичний літератор і питає: звідкіль Ви додумались до того, які Ваші арґументи, де Ваша льоґіка?
Розуміється найкраще було-б йому не відповідати, тільки своє діло робити. Але ба! український демократичний літератор має в своїх руках, як кажуть, шосту демократичну й у наших демократичних часах мабуть найсильніщу »державу« — має пресу. Він не в силі нічого реального сотворити, але він усе може »ідейно« опоганити, оплювати, знищити і зруйнувати. І коли у нас на Україні обставини складаються так, що 99% людности мають національний інстинкт життя і стихийну національну душу, але не в силі собі цієї душі в творах розуму усвідомити, свого ірраціонального життя в льоґічні, раціональні, літературні форми убрати — а 1% тільки пише, мудрствує і усвідомлює, але не має в собі ані національної душі, ані національного інстинкту життя — то муситься вживати раціоналістичних методів літератури для оборони ірраціональних фактів життя. Муситься літературою обороняти національну душу од наших національно бездушних літераторів.
»І чого вам непремінно захотілось Гетьманства, Монархії? — питають нас літератори. — Така форма державна не відповідає сучасним здобуткам соціяльної науки, вона абсолютно не підходить до сучасних демократичних часів і теорій, а тому її не можна провести в життя«. »Ну хай по вашому народ наш дійсно намагається персоніфікувати свою національну ідею — додають инші, більше уступчиві. — Отже він це зробить в особі якогось вибраного демократичнім способом президента чи отамана і вам останеться теж обєднатись коло того признаного народом вождя. Це буде і демократично, а разом з тим матимете і персоніфікацію«.
Отже в цій демократичній літературній діялектиці знаходить собі вираз один дійсний факт сучасного життя. Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархій і династій: »Богом дані« провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участи кінематоґрафів і репортерів. При пануючім тепер банковсько-бугальтерськім погляді на світ торжествуючої демократії абсолютно немислима поява національного епічного героя. Його зараз візьмуть »на екран«, зареґіструють в пресі і літературі під рубрикою: »національні герої« і в кінці вкажеться, що на новоявленого національного героя вже взяла патент якась спритна інтернаціональна фірма.
Коли для якоїсь нації, щоб спасти своє істнування, приходиться заводити у себе відповідаючий степені її стихійної національної свідомости монархічний лад — тепер, підчас всесвітнього панування демократії — то вона мусить одмовитись од мрій про нову власну династію. Питання для неї стоїть так: або обставлена демократичною формою вибору персональна диктатура, як сурроґат монархії, як демократичний спосіб обдуреня демократії, або реставрація Монархії в формі проголошеня Монархом нащадка одної з давніх, традиційних національних династій, що мають за собою, те єдине, чого демократія сфабрикувати не може — силу національної традиції. В такій тільки формі стоїть це питання і перед нашою Українською Нацією або виборний, демократичний популярний Диктатор, або дідичний традицийний Гетьман.
Вага монархії для нації, як було вже вище сказано, полягає в тім, що оточена загальною пошаною єдина для цілої нації Особа Монарха персоніфікує в собі єдиний і обовязуючий усю націю Маєстат Нації. Отже і всяка демократична диктатура, коли вона має стати сурроґатом Монархії, мусить бути всенародня, єдина і національна. Народившись в демократії, будучий диктатор, опіраючись на волю народа, мусить знищити всіх своїх так само демократичних конкурентів і мусить остатись сам один. Тоді він буде єдиним і всенароднім. А щоб до того він став ще й диктатором національним, боротьба між будучим диктатором і його конкурентами мусить вестися під гаслами національними. Тоді тільки він, як диктатор найбілше з поміж инших вождів демократії національний, притягне до себе всіх репрезентантів національної традиції і при їх допомозі, принявши містичне хрещення традиції (коронація Наполєона), завершить свою перемогу над конкурентами, тоб-то перемогу над демократією, яка його породила і з якої він вийшов. Така була, єсть і буде історія всіх Наполєонів.
Чи може появитись український Наполєон? Перш за все сама можливість такого питання означає факт, що Наполєона ще у нас нема. Появитись же на Україні український а не якийсь инший Наполєон міг-би (поминаючи вже такі досить важні моменти, що персонально мусів-би він мати хоч деякі спільні риси з Наполєоном і т. д.) при цій рішаючій у данім разі умові: найбільше крайні елєменти української демократії, які все рішають у боротьбі демократії між собою, отже і в боротьбі будучого Наполєона з його конкурентами, мусіли-б бути настільки національно свідомі, що вони-б дали перевагу іменно українському, а не чужонаціональному Наполєонові. Але власне та піддержка, яку досі крайні ліві елєменти української демократії давали дотеперішнім кандидатам в українські Наполєони, свідчить, що поява такого українського Наполєона неможлива. Для того народ наш мусів-би вже мати усвідомленою свою стихийну, неусвідомлену національну душу.
Тільки тоді, коли-б народні маси вже мали розуміння свого »божественного права нації«, коли-б вони вже були національно усвідомлені, демократія, що народ для своїх цілей використовує, могла-б і мусіла-б вжити для боротьби між собою усвідомлене вже народом його право нації. Але народ, що не пройшов через свою власну монархічну форму виявлена свойого стихийного національного почуття, не може усвідомити собі того почуття, не може мати національної свідомости. Без попередньої коронації Українського законного, дідичного, родового Гетьмана-Монарха, не може відбутись коронація безтрадицийного, маючого за собою тільки закон удачника, Наполєона-Отамана.
Якаж основна ріжниця між українським дідичним Гетьманом і українським майбутнім Наполєоном? Та сама ріжниця, яка була вже в нашій історії між Юрієм Хмельницьким і Іваном Виговським. Перший, хоч молодий, недосвідчений, може навіть не зовсім свому становищу відповідаючий, був у поняттю цілої нації наслідником Батька, законним Гетьманом. Другий, хоч досвідчений, незвичайно здібний, розумний, був у поняттю цілої нації узурпатором. За першим стояла національна традиція, отже сила так само містична і ірраціональна, як містичною і ірраціональною єсть сила стихийної національної свідомости мас, на якій кожна національна традиція спірається. За другим тільки стояв факт його особистого щастя і сприту.
Щоб Гетьман-узурпатор міг зайняти місце Гетьмана-дідича, він би мусів мати за собою ще один ірраціональний факт, факт сили. Але сили у Виговського не оказалось для тої самої причини, для якої не може бути сили і у майбутнього українського Наполєона. Він не зміг при допомозі крайньої демократії, яка одна тільки піддержує все і скрізь узурпаторів, побити своїх конкурентів, так само узурпаторів. І коли він, бувши чесним українським патріотом, кликав народ: за Україну, то його конкуренти кинули клич: геть з Україною. А що боротьба за Україну вимагала великого морального зусилля, була боротьбою по лінії найбільшого опору, а клич: геть з Україною ніякого морального зусилля не вимагав, ішов по лінії найменшого опору, то народ, який не мав у собі ґрунту для того великого морального зусилля, бо не встиг ще усвідомити собі своєї стихійної національної душі, все вибірав у боротьбі між узурпаторами тих, що йому предлагали лінію найменшого опору. Виговського замінив Пушкарь, Пушкаря — Брюховецький, Брюховецького — московський воєвода.
Петлюру, коли він тільки удержиться і скличе »предпарламент«, побє Грушевський, Грушевського Винниченко, Винниченка Раковський. І нічого не поможе таким українським патріотам, якими безумовно єсть і Петлюра, і Грушевський, і Винниченко, чеплятись всіма силами за народ. Демократичний узурпатор, щоб перемогти, мусить обдурити демократію. Але обдурити нашу демократію »Україною«, стати українськими Наполєонами нашим узурпаторам не сила. Не сила тому, що для опори української демократії — для найбільше лівого »народа« — Україна — це поки що фікція. Україну можна там підміняти землею, комуною, чим угодно, бо вона фікція. І фікцією буде вона там доти, доки єдина поки що українська національна сила: сила національної традиції, не зможе Україну в особі Голови власної національної Української Держави персоніфікувати. Хто підняв повстання проти дідичного, традицийного Українського Гетьмана, мусить сам підробитись під Гетьмана і сотворити нову Гетьманщину, або счезнути. Це загальний закон, не тільки закон одної України.
Тому наприклад наші представники інтернаціональної соціял-демократії, підіймаючи повстання проти Гетьмана, раптом запускають традицийні оселедці і стають отаманами. Тому наші пророки світової революції, замість спокійно підготовлятись в соціольоґічних інститутах до своєї майбутньої провідної ролі в новім соціяльнім всесвітнім устрої, раптом повертаються спиною до прекрасної будуччини і починають хапливо вигрібати давно зотлілі кістки українських »татарських людей« та завзято шукати по українських демократичних родословниках родства між собою і старим огайдамаченим запорожським Мамаєм.[1] Але ці фальсифікати національного, традицийного Гетьманства не вдаються.
Традицийно-національна коронація народнього вождя Наполєона могла відбутися тому, що сам обряд національної коронації вже мав в очах цілого народу свій зміст, вложений в нього попередніми, законними, дідичними традицийними Монархами. І стала вона можливою тому, що »Імператор« Наполєон в очах народніх мас перевисшив, переріс старих Монархів »Королів«. Він показав свою дужу руку, якої вони вже не мали; він знищив усіх своїх ворогів, чого ті не могли вже зробити; він відновив старий державний апарат і спас Францію від рабства.
Неможливо кандидувати в національні Наполєони там, де народ не має ще в собі традиції національних Монархів. І неможливо кандидувати в творці держави тим, хто виростає з традиції руїни й нищеня держави. Які-б панеґірики не виписували гайдамаччині наші вчені і як-би щиро та сердешно не позували на отаманів наші літератори, — народні українські маси мають про гайдамаччину і про отаманів свій незмінний і вироблений погляд. Згадують вони про них і говорять з пів-соромливою, пів-поблажливою усмішкою.
Бо ці маси народні інстинктом своїм і своєю традицією відчувають те, що відомо кожному дослідникові нашої фальсифікованої минувшини. Мамай і всякі инші »татарські люде«, як традицийні руїнники Української Держави, як ті, що кликали Татар і кого завгодно проти своїх Князів і Гетьманів, нічим иншим, як тільки руїнниками власної держави не були і нічим иншим по природі своїй не можуть бути. Весь їхній внутрішній зміст, образ, який вони своєю діяльностю в уяві народніх мас по собі залишили, це образ руйнування всякого державного ладу, це боротьба зо всяким урядом. Вони персоніфікують собою тільки ту внутрішню українську деструктивну силу, яка витворилась на нашій землі в процесі хаотичної, неунормованої, примітивної боротьби між ріжними цивілізацийними впливами і з якою зрештою кожному будівничому державного життя на Україні треба дуже серйозно рахуватись. Але Мамай сам в ролі Гетьмана; Мамай і »татарські люде« в ролі творців і будівничих Української Держави, це тільки дрібні, трагікомічні фіґури. Їх лубочний, несерйозний характер в такій ролі не стане розуміється иншим і від того, що до Мамая — під його традицийне дерево, з повішеними на ньому »Жидами« і всякими розбитими »поміщицькими фортепянами« — підмощуються сучасні демократичні літератори і деякі модерні університетські професори.
Демократичними засобами національно обдурити українську демократію і під видом демократичного Мамая проскочити в Українські Гетьмани — не вдасться нашим кандидатам в Наполєони доти, доки само традицийне українське Гетьманство, яке вони намагаються в той спосіб сфальсифікувати, не стане реальним фактом. Фальсифікат можливий лиш тоді, коли вже єсть, коли реально істнує те, що мається на меті фальсифікувати. І коли признати, що без персоніфікації несвідомої, стихійної національної ідеї мас, ці маси не можуть національно усвідомитись, то єдиним засобом для персоніфікації української національної і державної ідеї єсть реставрація старинного, традицийного національного українського Гетьманства. Фальсифікат, або сурроґат Гетьманства, в образі висунутого українською демократією демократичного Отамана, або в образі »вибраного на установчих зборах« Президента — неможливий при сучасному стані витвореної нашою минувшиною, стихійної, національної свідомости наших народніх мас.
Тільки реальна, дійсна, нефальсифікована державно-національна традиція може стати основою для будови реальної, дійсної, а не »літературної« Української національної Держави. Ця реальна, дійсна, державно-творча, а не державно-руйнуюча українська національна традиція звязана нерозривно з поняттям Українського Гетьманства. З упадками Гетьманства падала й Україна. Хто хоче воскресити, відродити Україну, той мусить реставрувати Гетьманство. Всякий ворог Гетьманства, це свідомий або несвідомий ворог державного й незалежного істнування Української Нації.
В старім нашім виборнім козацькім Гетьманстві було багато хиб, що не дали йому змоги здійснитись, втілитись у життя, стати тим, чим воно весь час, від Гетьмана Хмельницького починаючи, намагалося бути: формою державного незалежного істнування Української Нації. Ідеї, думи Богдана Хмельницького не здійснені ще й по нині. І падало українське Гетьманство не тому, що воно вмерло, що ідейний образ Гетьманщини, витворений підчас найбільшого напруженя нашої національної енерґії — за Хмельниччини — став реальним фактом життя, дозрів у життю і дозрівши, виявивши себе, вмер, стратив свою душу, загубив усю внутрішню, творчу, динамічну силу. Ні! »Слово« Гетьманщини не стало ще й по нинішній день її »тілом«. І тому-то ніхто з нас не може, як коло задубівшого трупа, спокійно й байдуже пройти коло питання Українського Гетьманства. Воно дратує і захоплює, воно викликає страшенну зненависть і родить безмежну любов. Над ним неможна поблажливо-байдуже посміхатись.
Бо Гетьманство Українське ще не збулось і не пережилось. Воно в тім образі, який сотворила про нього за Першого Великого Гетьмана Богдана Українська Нація, ще не здійснилось і не втілилось у життя. Всі хиби Гетьманства, всі його дотеперішні помилки, це борикання ідеї з життям, це опір хаосу, який він усе ставить творчій, активній ідеї, що хоче і може його по свому образу і подобію перетворити. Викликаний ціми хибами та помилками упадок Гетьманства в XVII століттю і його упадок в 1918 році — це не аґонія, а тільки спроба сил. Це не посліднє зітхання того, хто вже набувся, хто перейшов уже через свій апоґей, хто показав уже все, до чого він здатний, хто виявив уже весь заложений в ньому його творчий внутрішній зміст. Це тільки хвилева невдача, тільки помилковий крок того, хто може і хто хоче бути; того, хто бореться з хаосом життя, маючи вже дані на те, щоб його побороти: маючи вже свідомість самого себе, свідомість тієї своєї внутрішньої творчої сили ідеї, яку він мусить втілити в життя, мусить в матеріяльні, життєві форми убрати.
І тому навіть зо всіма своїми хибами, зо всіма своїми помилками, традиція Гетьманська, образ та ідея Гетьманщини, це поки-що єдина наша національна сила, здатна до життя і до національної творчости. По за нею, як підтверджує досвід, нема иншої сили, яка-б могла відродити нашу Націю, яка-б могла нам збудувати Державу. Кожний раз, як на поверхню життя виринатиме Україна — вирине неодмінно разом із Нею і Гетьманство. І так буде доти, доки воно не збудеться, доки не втілиться в життя та ідея, яку поставила перед собою в хвилині найбільшого національного екстазу, розбуджена Великим Гетьманом Богданом, Велика Українська Нація. Без реставрації й завершеня Гетьманства не може і не буде істнувати Україна. Тільки після здійсненя, розвитку, апоґея і натуральної смерти Гетьманщини може прийти якийсь инший український державний і соціяльний лад. Без здійсненя Гетьманства всякий инший лад, що прийде на Україні, не може бути і не буде ладом національно-українським.
Кожна нація має тільки таку традицію, яку вона сама собі в своїй історії витворила. Кожна нація може мати тільки таку форму національно-державного ладу, який з цієї традиції виростає і на який цієї традиції вистачає. Нищити свою власну державно-національну традицію, тому, що в ній єсть хиби й помилки, це значить не будувати, а руйнувати націю, це значить нищити самих себе. Досконалити цю традицію — тоб-то обережно відкидати з неї все, що в життю нації показало себе шкідливим, все, що для національної творчости оказалось нездоровим, і з любовю та пієтизмом розвивати те, що виказало свою творчу силу і житєздатність — ось завдання тих, хто будує, хто творить, хто живе життям нації, хто з життям нації звязує своє власне життя.
В нашій творчій, будуючій, державно-національній традиції Гетьманства дві його прикмети показали себе в життю нації шкідливими: його виборність і його залежність від чужих держав. І як-раз ці дві прикмети хотів знищити в Гетьманстві творець української гетьманської ідеї Великий Гетьман Богдан Хмельницький. Він під кінець свого життя всіма силами намагався установити дідичну владу гетьманську, а союзом зі Швецією хотів він вибитись з під залежности від московського Царя, одначе необхідний для України тісний союз з Москвою при тім заховуючи. Це завдання, не здійсненне підчас »пропащого часу«, що настав для України по смерти Хмельницького, стоїть знов сьогодня перед нами.
Ідея незалежности і суверенности Української Держави стає вже чимраз більше життєвим фактом. За свій гріх проти цієї ідеї заплатило в 1918 р. хвилевим упадком відроджене Гетьманство, хоч цей гріх мав навіть за собою поважні тактичні причини міжнароднього характеру. І це найкращий доказ, що в теперішній стадії нашої національної свідомости неможливо помислити собі істнування Українського Гетьманства, яко форми несуверенного, залежного істнування Нації. В поняттях тієї нашої теперішньої національної свідомости тільки одно Гетьманство на Україні не має права зрікатись ідеї повної незалежности Нації. Бо Гетьманство під чужим протекторатом, це вже пройдена нашою нацією, це вже усвідомлена собі стадія життя, це вже випробувана форма нашої національної традиції, і при тім це форма, що в життю нації себе не оправдала. Вертатись до неї — це значить іти назад, творити шкідливу реакцію. В боротьбі за життя та істнування не можна безкарно задержувати те, що для істнування власне показало себе небезпешним і шкідливим.
З тих самих причин неможливо вернутись до Гетьманства виборного. Виборне Гетьманство перестало-б бути Гетьманством, стало-б неможливою до здійсненя демократичною диктатурою. Коли вся сила Гетьманства, все його величне, творче, динамічне значіння для Нації лежить в творчій силі того образу нашої державно-національної традиції, який воно собою для цілої Нації виражає, то носителем цієї традиції, Гетьманом України, може бути тільки той, хто на підставі традицийного дідичного права ту традицію персоніфікує. Гетьманом України може бути тільки нащадок гетьманського, звязаного з нашою державно-національною традицією роду.
І тільки тоді, коли-б ні один з наших Гетьманських родів не оказався до Гетьманства здатний, могла-би бути мова про покликаня якоїсь чужої династії, звязаної тільки посередно з традицією нашого національно-державного життя.
Бо тільки той, хто має за собою свою родову, дідичну гетьманську традицію, має право собою, своєю особою нашу державно-національну гетьманську традицію персоніфікувати. Тільки такої дідичної гетьманської традиції неможна нікому ані сфабрикувати, ані придбати так само, як не можна сфабрикувати традиції державно-національної. На традицію державно-національну не може претендувати і не може її монополізувати якась одна партія чи частина нації. Так само і особи Гетьмана, який має за собою гетьманську дідичну традицію родову, з державно-національною традицією тісно звязану, не може використовувати для своїх цілей одна партія чи частина нації. Особа дідичного, родового Гетьмана належить цілій нації і стоїть понад всіми класами, тимчасовими урядами, партіями, ґрупами і членами Нації так само, як цілій Нації належить і понад усіми її частинами стоїть та традиція державно-національна, що її Гетьман дідичний законно, на основі своєї традиції родової, персоніфікує.
Маєстат Української Нації, коли він дійсно має бути єдиним і однаково дорогим для всіх Українців Маєстатом, а не товаром на політичну спекуляцію, мусить бути вирваний з під ніг партийних політиків, мусить бути поставлений за межі їх досягненя, мусить бути врятований од їхнього партийно-політичного вжитку. В противному разі не буде на Україні Української Нації, а буде тільки самоїдствуюча українська партія. Але це може статися тільки тоді, коли Маєстат Нації буде персоніфікований Головою Національної Держави, який єсть Головою на підставі чогось, що від нього особисто не залежить. Отим чимсь, чого не можна придбати ані спритом, ані щастям, ані за гроші, ані силою — єсть право родової традиції, випливаюче з традиції цілої Нації.
Тільки перед таким понадособистим, традицийним, загальнонаціональним правом схилять свої булави, здобуті в тяжкій, крівавій праці, всі наші чесні патріоти-отамани. Тільки біля Особи, на яку жадна партія не може взяти партийного патенту, бо ця Особа не з партийної сили, а з сили всенаціональної традиції виростає — обєднаються всі наші посварені між собою, розєднані і розбиті українські партії. Тільки тоді буде знайдена нарешті ота гаряче бажана всім нам єдність національного фронту, коли на чолі цього єдиного фронту стане Особа, що має на це зверхнє над всіми нами — будь ми отамани, лідери, заслужені патріоти, чи звичайні українські громадяне — всенаціональне, традицийне, не нею особисто, а минулим життям, традицією цілої нашої Нації придбане право.
І тільки такому, випливаючому з усенаціональної державної традиції і персоніфікованому в Особі родового, дідичного Гетьмана, Маєстатові Української Держави і Української Нації скориться найдужчий на Україні наш хліборобський клас. Він ніколи не піде, він не може піти за безсилими демаґоґами-диктаторами, що свої партийні або особисті ціли прикривають ріжними фальсифікатами Гетьманства.
Тільки традицийному, а через те всенаціональному і понадпартийному Українському Гетьманові, а в його Особі — понадпартийній, понадклясовій і всенаціональній Українській Державі буде вірою і правдою служити нова, чесна, державно-творча селянська хліборобська аристократія, займаючи в Державі своє місце поруч з такою-ж аристократією духовною, пролєтарською, військовою, інтеліґентською, промисловою і т. д. Тільки во імя персоніфікованого в такій Державі Маєстату Нації та ідейного інтересу цілої Нації найдужчий клас хліборобський поступиться своєю реальною більшою силою і своїми еґоістичними інтересами перед інтересами инших слабших українських класів.
Без відродженя й реставрації державно-національного традицийного Українського Гетьманства в особі проголошеного Головою Держави родового, дідичного Гетьмана, не буде сотворено на Україні таких умов, при яких найдужчий на Україні хліборобський клас зможе поступитися своєю більшою реальною силою во імя ідейних, всенаціональних інтересів Держави і Нації, зможе здобути для себе в очах инших класів необхідний моральний авторітет, і тому зможе вжити свою більшу силу на будову Української Держави і на обєднаня Української Нації — ось шоста основна точка нашої політичної »орієнтації».
——————
- ↑ Див. І число журнала »Борітеся — поборете«.