Листи до братів-хліборобів/II/Лист 4
|
4. Без внутрішної реальної сили український хліборобський клас не зможе виконати свого завдання: обєднати Українську Націю і збудувати Українську Державу. Але самої сили для того замало. Класові диктатури, як показує досвід диктатури пролєтаріяту, не в стані удержати зорґанізованої ними держави. Щоб збудувати міцну і трівку Українську Державу і обєднати Українську Націю український клас хліборобський мусить придбати для своєї реальної сили в очах инших класів ще й необхідний моральний авторітет. Без морального авторітету хліборобського класу — тоб-то без добровільної і законної згоди инших українських класів на те, щоб клас хліборобський ужив свою більшу реальну силу на будову спільної для всіх класів Держави і на обєднаня Нації — Держава Українська не може бути збудована і Нація Українська не може бути обєднана. Реально більша сила хліборобського класу замість на будову й обєднання буде вжита тоді на руїнницьку боротьбу класів внутрі Держави і Нації і на збільшеня руїни Української Держави і Української Нації.
Коли і в який спосіб — якою своєю політикою — український клас хліборобський зможе придбати серед инших українських класів потрібний для будови Держави і для обєднання Нації авторітет?
Тільки тоді, коли він дасть доказ, що свою реально найбільшу силу він використовує не виключно на оборону своїх власних еґоістичних інтересів. Тільки тоді, коли він одмовиться від диктатури кулака. Тільки тоді, коли над собою, над своїми реальними інтересами, він поставить вище ідейний інтерес Української Держави і Української Нації. Тільки тоді, коли во імя понадкласового закону Держави і Нації він поступиться своїми класовими інтересами і своєю реальною більшою силою в користь оправданих цим ідейним моральним законом інтересів инших, слабших українських класів.
Щоб український клас хліборобський поступився своїми еґоістичними інтересами і своєю більшою силою во імя ідейного інтересу Української Держави і Української Нації — цей інтерес Держави і Нації мусить бути поставлений понад еґоістичними інтересами всіх класів. Не тільки клас хліборобський, але і всі инші українські класи, мусять ідейний інтерес Держави і Нації ставити вище своїх реальних, еґоістичних інтересів. Ідейний інтерес Української Держави і Української Нації мусить стати Маєстатом Української Держави і Української Нації, Маєстатом, якого закон і повага обовязує однаково всі класи. Без такого всіма класами і всіма членами нації однаково ушанованого Маєстату Держави і Нації не можна помислити істнування модерної европейської держави і нації.
Хіба модерний демократичний принціп самоозначеня націй був-би можливий там, де не істнує оце спільне поняття Маєстату Нації, однаково дорогого й однаково спільного всім членам нації? І в що вилилось би самоозначеня такої нації, де кожний клас, або кожна партія стали б на становищу: нація — це я, і мій інтерес — це інтерес нації? Або чи можливе самоозначеня такої нації, в якій істнують ґрупи і партії, отже цілі частини нації, що в свою національну індивідуальність і свою державність не вірять і істнування своєї нації та потребу власної держави заперечують? Поняття нації може істнувати тільки у таких етноґрафічно-відмінних людських колективів, які в своїм історичнім розвитку зуміли витворити спільне для всіх і всім дороге поняття Маєстату своєї Нації і зуміли цей Маєстат поставити вище класових, партийних, ґрупових, індивідуальних і всяких инших еґоістичних інтересів, поставити понад одиницями, ґрупами, партіями, класами.
В історичнім розвитку Української Нації всіми шанований, усім дорогий, понадкласовий Маєстат Української Нації істнував за часів держави Київських і Галицьких Князів і особливо за Гетьмана Богдана Хмельницького. Від часів Руїни він став знаряддям класової і партийно-політичної демаґоґічної боротьби: Його осмішили і скомпромітували, бючись між собою, внутрішні українські руїнники; Його оплюгавили підкупами і провокаціями всякі чужі на Україні аґенти. Затоптаний в болото Маєстат Української Нації перестав бути всіми Українцями поважаним, для всіх Українців спільним, дорогим — дійсним Маєстатом. І з тою хвилиною Нація Українська перестала істнувати. Зі смертю Української Держави завмерла Українська Нація. Чому так сталося?
Сталося так тому, що Маєстат Української Нації — персоніфікований цілою нацією в реальній, дійсній особі Голови Держави, »Богом даного« Великого Гетьмана Богдана — був повалений з хвилиною поваленя династії Хмельницьких. »Нехай тая слава буде, що Хмельницький Гетьман!« — ціми словами прийняв цілий народ український радісну звістку про перехід булави по наслідству до молодого, недосвідченого, але всеж таки Богданового сина — Юрія. В тій славі, звязаній з дідичним іменем Гетьмана, народ бачив свою власну славу. І поважаючи персоніфіковану в особі гетьманської династії свою славу, він учився-би поважати сам себе. Ідейний Маєстат Нації, втілений в реальну пануючу гетьманську династію, був-би став для народа зрозумілим, реальним і дійсним, всіми поважаним, сталим і незмінним Маєстатом Нації. Але перенесений в часах нашої Руїни разом з джерелом верховної влади державної на саму народню масу, він став фікцією. Фікцією, якої кожному стало вільно вживати для своїх цілей, тому власне, що це фікція; тому, що державний лад, який на цій фікції, на »суверенности народа« спірається, не в силі забезпечити од використовування для власного вжитку, од образи, од насмішки, од приниженя Маєстату Нації, що в фіктивному »суверенному народі» спочиває.
Хіба не »во імя народа« вибраний народом »кращий« Гетьман Виговський повалив законного дідичного Гетьмана Юрія Хмельницького, заключив Гадяцьку Умову з Польщею і розпочав війну з Москвою? Хіба-ж не »йдучи з народом« Пушкарь повстав проти Виговського і перший закликав на Україну проти »вибраного« Гетьмана і його союзниці Польщи московських воєвод? Хіба-ж не »во імя народа« Українська Народня Республіка повалила дідичного Гетьмана і бореться тепер в союзі з Польщею проти московських большовиків? Хіба не »виконуючи волю народа« Українська Радянська Республіка повалила виборного Головного Отамана і в союзі з московськими большовиками бється з Українською Народньою Республікою і її союзницею Польщею? Хіба не на підставі »волі народа« править Україною Раковський і хіба не »з волі народа« став Головним Отаманом С. Петлюра? Хіба врешті не виконують »волі народа« наші федералісти і москвофіли, пропаґуючи ідею єдиної й неділимої федеративної, демократичної, народовладної Росії?
»Оця Руїна наша скінчиться з хвилиною, коли ми політично і національно усвідомимо джерело влади: народ. З хвилиною, як ціле джерело влади — народ — усвідомиться, то й сама влада народня стане суцільною і свідомою« — таку відповідь дають на ці факти наші республіканці демократи.
Але-ж знов-таки факти нашої минувшини кажуть, що і Виговський, і Пушкарь, і Брюховецький, і Тетеря, всі вони так само всіма силами народ політично і національно усвідомлювали, і всі вони з того усвідомлювання свою силу політичну черпали. І можна з певностю сказати, що послідній козак український був більше »усвідомлений« своїми »народолюбними« провідниками, ніж наприклад перший боярин московський. Бо коли московський боярин тільки накази понаднародної і понаднаціональної, традицийної і дідичної влади царської дисципліновано виконував та цеглину за цеглиною до будови своєї держави клав, то український козак увесь час »усвідомлювався« на своїх чорних радах, вислухував усіх, хто його мав усвідомлювати і, зрозумівши з цілого того усвідомлювання тільки одно: »хто дужчий, той і лучший« — хилився врешті за всякою, хочби і сторонньою силою, туди-ж і своїх усвідомителів за собою потягаючи.
В результаті з Московщини »темної і неусвідомленої«, але гордої почуттям власної сили і власної »слави«, персоніфікованої в особі єдиного дідичного Царя — витворюється свідома себе, єдина й неділима, міцна нація московська. А наша, усвідомлена в своїй демократичній козацькій республіці, нація українська, стративши почуття своєї сили, слави і єдности, персоніфікованої в особі єдиного Гетьмана, та придбавши натомість багато усвідомителів, дійшла до того, що поділилась на москвофілів, польонофілів і українофілів і що треба тепер наново починати »усвідомлення народа« та доказувати йому демократичними засобами, що він єсть нацією, хочби такою-ж, як і нація московська. Та чи можливо-ж це »доказати«? Чи в стані демократія своїми демократичними засобами »народ« національно усвідомити?
В основі поняття нації лежить містичне ядро. Скільки-б ми прикмет нації — як мова, культура, література, територія, раса і т. д. — не вичисляли і не аналізували все в кінці кінців дійдемо до того чогось невідомого, до того, що прийнято звати »душею« нації. І психольоґічне розуміння нації приймають в кінці кінців усі чесні й поважні дослідники національного питання.[1] Доказати факт істнування нації раціоналістичними методами неможливо. Ще менш можливо раціоналістичними методами »усвідомити« якусь націю.
Хоч ми й дуже поважаємо авторітет »звісного педаґоґа Ушинського«, але ми завжди думали й тепер думаємо, що неможливо завести »рідну мову« в школах на Україні, покликаючись лише на цей науковий авторітет. Ми думали і думаємо, що українська мова в українських школах буде заведена тільки тоді, коли кровю українською й українською силою буде відроджена українська державність; коли буде знайдена відповідна політична форма виявленя несвідомої, містичної, ірраціональної волі народа до вільного, незалежного істнування.
Правдивість цієї нашої тези найкраще доказало зрештою само життя: всі наші дореволюцийні »свідомі Українці« — культурники, демократи і автономісти — перетворились в самостійників, коли революція вивела їх на якийсь час з редакцій, клюбів і кабінетів та поставила лице в лице з отим реальним »не науковим« життям.
Всяка усвідомлююча — культурна і політична праця — єсть необхідним проявом національного життя. Без неї не можна навіть помислити істнування нації. Але усвідомлювати можна тільки те, що вже істнує, що вже єсть в стані несвідомости. Всі, як іх звуть, поневолені і несвідомі народи відродились і усвідомились в своїх школах тому, що вони хотіли мати свою школу, що вони хотіли усвідомлюватись. І питання усвідомленя якогось несвідомого народу полягає перш за все не в тому, щоб раціоналістичним методом — школою, наукою, »Марксом« і економією — доказувати йому, що він єсть нацією, а в тому, щоби здобути для нього змогу себе усвідомлювати, змогу ставати нацією.
Здобути цю змогу можна тільки силою його несвідомої, містичної, ірраціональної волі бути собою. Не вміючи зорґанізувати ту несвідому ірраціональну силу народньої волі і не вміючи тією силою здобути змоги усвідомлюваня народу — покладати одночасно всі свої надії на оце усвідомленя; — з початку усвідомити народ — джерело влади — а тоді будувати і орґанізувати владу, це один з багатьох абсурдів, якими наша демократія намагається маскувати свою нездатність до політичної і національної творчости.
Коли якийсь народ буде »усвідомлюватись« виключно раціоналістичними методами сучасної демократії, то можна з певностю сказати, що такий народ ніколи не усвідомиться і ніколи свідомою нацією не стане. Раціоналістичними, хоч-би найбільш демократичними методами не можна доказати на Україні вищість чи кращість »українофільства« над »москвофільством« або »польонофільством«. Чому мешканець бувшого »Юга Россіи« має стати »Українцем« а не »Русскимъ«? Чому в Галичині латинник (римо-католик) — одірвавшись од тамтешньої містичної основи нації, греко-католицької церкви — має оставатись »Русином«, а не стати »Поляком«? — На ці всі питання раціоналістичної розумової відповіді знайти не можна. Коли в данім етноґрафічно-відміннім колєктиві містична ідея нації не істнує хоч-би в найбільш примітивнім стані, але як щось само для себе, щось не вимагаюче доказів, то »доказати« національну окремішність такого колєктиву раціоналістичними »ученими« доказами, »видавництвами і школами« усвідомити національно такий колєктив неможливо.
Що-ж допіру, коли з ідеї нації зробити ще до того знаряддя внутрішньої політичної боротьби, яка все йде поруч зо всяким демократичним усвідомлюванням народу. Що буде, коли кожна наша демократична політична партія буде в поняття нації на Україні вкладати инший культурний, соціяльний, економічний і політичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свому усвідомлюваню народу паскудити поняття нації, яке пропаґують і усвідомлюють її політичні противники? Що буде, коли замість Української Нації окажуться в кінці кінців на Україні нації Російська і Польська, а поруч них тільки слаба, розбита в собі, демократична українська партія?
Почуття національної індивідуальности, в містичному і психольоґічному розумінню цього слова, задержалось, завдяки нашій демократичній минувшині, тільки в неясному, примітивному стані серед нашого етноґрафічного колективу на нашій землі. Це те, що прийнято в наших інтеліґентських раціоналістичних колах називати »стихийною свідомостю«. І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією »стихийної свідомости«, ми можемо стати модерною европейською нацією. Але щоб стати такою нацією і щоб у боротьбі за свою національну ідею видержати конкуренцію з иншими вже розвиненими, історично більш щасливими націями, ми мусимо цю нашу містичну, примітивну, неусвідомлену ще масами стихийну волю до буття нацією — поставити в такі зовнішні умови розвитку, щоб вона стала свідомою ідеєю, ідеєю зрозумілою і дорогою для наших мас так само, як розуміють і кохають свою національну ідею инші великі розвинені европейські нації.
Тими засобами і методами, яких уживає сучасна демократія, немислимо національно усвідомити несвідомий народ. Немислимо тими засобами і методами зорґанізувати силу його несвідомого, стихійного національного почуття і тією силою здобути для нього такі зовнішні форми істнування, які-б дали йому змогу усвідомитись і стати свідомою нацією. Ані Німці, ані Французи, ані Москалі, ані Поляки, ані жадна инша нація не усвідомлювались, не ставали націями в дорозі демократичного плебісциту, демократичної, політичної і літературної агітації і демократичних установчих зборів. В розвитку всіх великих історичних европейських націй (а наша нація, що має тисячелітню історію і сорок міліонів, до »маленьких« ніяк не може бути причислена) помічається одна спільна риса. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації врожденного їм містичного ірраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само ірраціонального по свому походженю монархічного державного ладу.
Тільки тоді дрімаюче в народніх масах містичне, ірраціональне почуття своєї національної окремішности усвідомлювалось ними, ставало ідеєю творчою, динамічною — ідеєю національною — коли ці народні маси персоніфікували його в особі Маєстату Голови Держави і Нації. Маєстату, який стоїть понад усіми і який однаковий і один для всіх. Якого нікому не вільно, завдяки його дідичному, традицийному характерові, підмінити. Якого нікому не вільно ображати, і якого всі мають однаковий обовязок поважати та обороняти.
Французська революція »на місці божественного права Монархів поставила божественне право народу«. Ці клясичні слова служать найкращим доказом, що »божественне право народу«, основа сучасних демократій, могло без небезпеки для нації і без знищеня самої нації прийти тільки тоді, коли в дорозі історичного розвитку витворилось було »божественне право Монархів« і коли народ в особі права свого Монарха навчився розуміти й поважати своє власне право. »Суверенітет належить народові. Він один, неподільний, його неможна вивласнити, він не підлягає передавненю« — ці слова французької конституції 1791 р. та їх льоґічний висновок: »Франція єдина і неподільна« — стали можливі тільки тоді, як французська нація стала дійсне єдиною і неподільною завдяки своїй попередній, не підлягаючій, ані вивласнюванню, ані передавненю, ані поділу, єдиній монархічній державній владі. Для Французів ідея нації стала Маєстатом нації і вони навчились поважати Маєстат своєї нації не тоді, коли вони стали Народньою Республікою. Монархії дали великим европейським націям оцей їхній свідомий патріотизм; дали непідлягаюче дискусії, всякому ясне, поняття Маєстату нації; дали несвідомим народнім масам настільки велику національну свідомість, що її досі ще не змогли знищити ані демократичні, торгуючі патріотизмом парляменти, ані оточені півнасмішкуватою байдужностю, виборні національні президентури.[2]
І наша нація, як що вона має стати нацією, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихийного почуття національної індивідуальності в особі репрезентуючого цю національну індивідуальність Голови своєї національної Держави. Ми досі не розвинулись в націю через те, що підчас Руїни знищили свою козацьку монархію. Весь час од смерти Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, »пропащим часом«. Без надолуженя того »пропащого часу«, без збудованя Українського Гетьманства-Монархії — в формі Монархії Трудової, яка найкраще відповідає нашім сучасним соціяльним відносинам — ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в літературі, нацією-калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Европі.
Народ, в якому 90% не знає письма, не можна національно усвідомити демократичними »метеликами«, »видавництвами« і партийними »лозунками«. Кожний національний державний лад мусить відповідати степені стихийної національної свідомости нації, степені її культурного розвитку і її внутрішнім соціяльним взаємовідносинам — в противному разі нація не матиме свого власного державного ладу, а не маючи свого власного державного ладу, вона не буде нацією.
Пустопорожній інтеліґентський фразер — для якого байдуже, чи буде істнувати нація, а важно тільки те, що про його »літературу« скаже »публіка« і »історія« — може собі дозволити на »послідній модний фасон« якоїсь соціял-літературної утопії. Але кожний патріот (розуміється в ґраматичному, а не в демократичному розумінню того слова), для якого доля батьківщини єсть його власна доля, мусить в своїй практичній політичній праці обминати »літературні моди«, особливо у нас, де війшло в звичай »додумуватись і дочитуватись до українства«. Зі стихийної, а не з літературної свідомости може вирости наша нація, і кожний з нас, хто життям а не літературою з рідною землею звязаний, мусить перш за все з проявами тієї стихийної свідомости числитись.
Виростаючи самому національної ірраціональної стихії, маючи її в собі, в крові свого серця, старатись своїм розумом, своїм знанням повести її за собою, творити для неї розумні, раціональні, відповідаючі степені її стихийного розвитку, державно-національні форми життя — а не зі своєю літературою приходити до стихії і потім, безсило борсаючись, плисти по її потоку — ось на нашу думку завдання кожного »чесного з собою« українського політика, для якого Україна це життя, а не література, і українська літературна праця це тільки засіб усвідомлювання і оборони того життя, а не ціль, сама для себе вистачаюча.
І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя, коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами повалено зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.
Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна сказати, вживаючи висловів наших інтеліґентських »народолюбних« літераторів, що все це була »циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці«. Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99½% не читали »усвідомлюючої« української літератури, в момент, коли важилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найблизчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація.
І коли знов таки не стояти на українськім демократично-літературнім становищу, що Українець це »дурень або злодій«,[3] то треба гадати, що в Квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди такого роду »Українців«, а зібрання представників великої частини Української Нації і що в цьому зібранню знайшла собі вираз ота сама стихийна національна свідомість, що являється основою істнування кожної нації. Ця наша національна свідомість, в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не инша від національної свідомости всякої иншої великої европейської нації, у нас, в питанню національного державного ладу, знайшла якраз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає. При тім на тому зібранню хліборобів знайшла вона якраз ту саму форму, яку менше ясно, менше виразно приймає взагалі вся наша народня маса.
Бо тільки однім нашим демократичним літераторам не видно, що в реальнім, дійснім життю вся наша народня маса весь час намагається персоніфікувати свої національні змагання, усе звязуючи їх з іменем то одного то другого популярного діяча. І робить вона це, не зважаючи навіть на всю завзяту аґітацію, яку проти такої персоніфікації ведуть коло тих діячів їхні демократичні політичні приятелі. Нам здається, що в однім і другім випадку ми маємо до діла з одним і тим самим фактом прояву стихийної національної свідомости мас; з фактом усвідомлювання собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити. І більше звязані зі старою національною традицією хлібороби, проголошуючи більше свідомо дідичного традицийного Гетьмана, — і позбавлені тієї національної традиції народні маси, менше свідомо персоніфікуючи »Україну« в особі того чи иншого »отамана« — всі ми, вся нація наша намагаємось знайти для виявленя нашої стихийної містичної національної душі таку реальну зовнішню форму національного істнування, яка степені розвитку тієї нашої національної душі відповідає. Такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації.
——————
- ↑ Дозволю собі навести тут коротеньку цитату з послідньої праці найбільше тепер у нас авторітетного дослідника національного питання Іп. Бочковського. „Всі дотеперішні спроби — пише він — обєктивно-наукового збагнення істоти нації за посередництвом зовнішніх ознак не вдалися. »Треба, сказати завважає Челлен, що як лінґвістичне, так і ґенеальоґічне (а ми додамо також і територіяльне) палагодженя сеї справи збанкрутовало.« Зовсім зрозуміло, що ся невдача змусіла дослідників нашої проблєми шукати розясненя її істоти иншим шляхом, а саме психольоґічно субєктивною методою Новочасна наука здебільшого прийняла се психольоґічне розуміння нації.“ (Національна справа. Відень 1920, стор. 86.)
- ↑ Ось що пише між иншим відомий Французький соціольоґ Сорель: »Демократія в усіх краях намагається зруйнувати сили, які ще хоч трохи піддержують в життю національні традиції.« (Matériaux d'une théorie du prolétariat, p. 16)
- ↑ Прикладів такого відношеня до своєї нації, до саміх себе, цікавий читач може знайти скільки завгодно в численних сучасних творах демократичної української політичної літератури і публіцистики, особливо еміґрацийної. Найсумніще те, що оцей такий її тон і дух санкціонують своїм співробітництвом і співучастю імена поважних і чесних старших представників української демократії.