Листи до братів-хліборобів/I/Лист 9
| ◀ Лист 8: Хто має творити тепер нову українську державно-національну ідеольоґію? | Листи до братів-хліборобів Частина I Лист 9: Як не новий Ганджа Андибер: Раковський — і маршалок Пілсудський, то може політично-кримінальні установи, іменуємі українськими демократичними партіями? |
Лист 10: Політична формула панування всякої республіканської демократії: компроміс між золотом і злобою та темнотою ▶ |
|
Патріотизм — національне громадське чуття — проявляється очевидно не тільки на фронті. Иноді побороти себе — свій еґоістичний антігромадський руйнуючий інстинкт — не менше важко, пишучи статю до газети, або розмовляючи з земляком про справи нації, чим стоючи на позиції в обличчу ворога. І силу духа кожному членові нації можна проявляти все й скрізь — навіть на еміґрації.
Те що тепер на еміґрації українській — де майже вся інтеліґенція українська опинилась — пишеться й робиться, це не тільки ліквідація української національної ідеї, а й ліквідація саміх себе, її носителів. Правда, після кожної програної мусить наступити депресія й деморалізація, але моральна сила, „дух“ кожної армії, міряється її здатностю наново переорґанізуватись після програного бою. Бо на війні й програні мусять бути битви. І програна страшна тільки тоді, коли армія вже сама в свою боєздатність не вірить.
Вражіння отакої смертельної зневіри робить наша сучасна еміґрацийна національна деморалізація. Старі наші національні орґанізації війну програли, значить вони не здатні, значить їх треба зреформувати. Між тим немає ніякої психічної можливости для спроби нової орґанізації. Все нищиться в самім зародку, завдяки повній безпринціпности, повній національній байдужости та безідейности й якійсь тупій зненависти до саміх себе.
Наші політичні громадські орґанізації переродились у якісь дійсно — як де-хто в Европі називає — „політико-кримінальні“ установи, зорґанізовані для опанування остатків державної казни й для оборони себе від своїх же Українців. Та й навіть такі партії не можуть зорґанізуватись, бо зараз діляться на під-партії, якими кожний видатніший член забезпечує собі тил од своїх же партийних товаришів. Ніхто нікому не вірить, усі один другого бояться. Ніхто нікого не поважає й не любить.[1]
Найстрашніще обвинуваченя в „зраді“ стало на стільки звичайним і загально вживаним розговорним словом, що на нього навіть ніхто не реагує. Злодієхапство зробилось якоюсь поголовною манією. При чім, як звичайно, найбільш голосно й завзято „ловлять злодіїв“ ті, що бояться, щоб їх саміх не зловили. Знов ті, що самі нічого не вкрали, а державою й нацією матеріяльно не забезпечені, бачучи цей гвалт і загрожені голодом, з фурією кидаються на право й на ліво, шукаючи помсти на тих, що вкрали й себе від голоду врятували. В той спосіб навіть чесність, яка скрізь є чинником будуючим, підставою спокою й сили духа — у нас розпорошена й незорґанізована, перероджується в чинник руйнуючий, в джерело злости й зненависти. Жаль не за гріхи, а за чесність — так треба б назвати оцю нову нашу, ніде ще не видану, моральну хворобу.
Невже так і далі має бути? Невже це справді прийшов кінець українства, української національної ідеї? Бо щоб оцей національний яд, що тепер скрізь, де єсть тільки українська інтеліґенція, твориться, загинув разом із нею — це неможливо. Чим же дальші думаючі покоління української нації будуть жити? Може під Пілсудським і Раковським зацвіте буйним цвітом духова творчість українська? Памятаймо, що на еміґрацийній літературі виховувались і гартувались до дальшої боротьби всі хвилево розбиті й поневолені нації. Та ми самі — сучасне зріле українське покоління — чи не на еміґранті Драгоманові, чи не на „закордонних виданнях“ політично виховувались і вчились. Чому навчить слідуючі молоді українські покоління сучасна українська еміґрація?
Наші предки-козаки теж не все бували переможцями. Мали й вони свої Солониці, Кумейки, Берестечка й Полтави. Але вони вміли дуже скоро залічувати свої рани. Для хворих і немошних ветеранів вони мали свої монастирі, для здорових моральну піддержку й джерело нової сили — свою козацьку орґанізацію. Тільки це була орґанізація клясова, це був орґанічний колєктив однаково працюючих, однаково борючихся, люблячих і поважаючих себе сімей, який поруч з иншими такими ж класовими колективами боровся за спільне, орґанічно їм усім потрібне, діло нації.
В тім власне, в способі, в методі національної орґанізації наших предків лежало джерело їхньої моральної сили. І причина нашої страшної сучасної деморалізації полягає не в тім, що наші інтеліґенти індивідуально гірші від інтеліґентів инших націй, або що ми індивідуально нищі від наших предків. Ні! Беру на себе смілість твердити, що наш пересічний інтеліґент не гірший від пересічного інтеліґента Европейця. Що в ньому в потенції багато більше ідейности й навіть — хай вибачить мені читач української преси — більше чесности. Гіршими тільки єсть його методи національної орґанізації, гіршими єсть способи національної боротьби. Бо коли приміром з гасла політичної незалежности нації робиться, як у нас, партійно-політичну спекуляцію, то це гасло й сама державна робота збірає коло себе в кінці кінців самих політичних спекулянтів, що в конечнім результаті всі разом заінтересовані тільки в одному: щоб найбільше з поміж них моральною й фізичною смертю загинуло, бо тоді „посад“ державних більше і спекулятивна конкуренцийна боротьба лекша.
Критика методів орґанізовування нашої нації, які я вважаю одинокою причиною зла, а не критика поодиноких людей, що самі по собі часто в робленій ними руїні невинні — ось завдання, які я ставлю собі в цій дальшій частині мого листа.
——————
- ↑ Те саме діялось і під час першої нашої Руїни, по знищеню держави нашої, збудованої Богданом Хмельницьким. Ось якими словами малює сучасний стан Архієпископ чернігівський Лазар Баранович у своїх віршах писаних 1676 року:
Tatarzyna minąwszy, bijecie się z sobą.
Ukraina tą ciężką choruje chorobą
Krew ciecze jako woda, łódka nasza płynie
We krwi, a człowiek jako mucha łatwo ginie.
Ojciec synu nie wierzy, a syn ojcu równie.
Zgaś, Panie, w Ukrainie zapaloną głownię і т. д. і т. д.